четвер, 27 жовтня 2022 р.

СВЯТІ І НЕПОГРІШНІ. 

Повтор написаного мною колись у Фбуці.

Серед членів КПСС були непогані, а може, навіть і хороші люди. Лікарі, вчені, письменники, митці.

Які лікували людей, робили відкриття, так чи сяк сіяли "розумне, добре...".

Але їх членство в КПСС не відміняє злочинності організації, що погубила мільйони людей. А добрі справи не знімають повністю відповідальності з них за цю участь.

І серед членів Націонал-Соціалістичної партії Німеччини також були  лікарі, митці, вчені... Мабуть, і між ними були непогані люди.

А тепер продовжимо. Є така "релігійна" організація, з мільярдними статками і майже безмежними матеріальними можливостями. Яка створила і розганяла ідеологію "руского міра". Ця ідеологія, в свою чергу, стала основою збройного вторгнення в Україну і геноциду українців. Очільники якої на моїй пам'яті жодного разу за останні 15 років не демонстрували принаймні ритуальну повагу до поліетнічності своєї пастви (що хоч якось робили ті ж комуністи). 

А їх "незалежні в самоуправлінні" підлеглі / чи вже не підлеглі? 

Цікаво, хто із архиєреїв з тих, що на південь/схід від Києва - проповідував хоч іноді державною мовою? (знаю лиш одного з літературною українською, з провінційної єпархії). Наполягав на цінності української ідентичності? Мав співпрацю з українськими культурними організаціями та українським громадянським суспільством?

Тобто - вони на практиці (тихцем) реалізовували ідеологію "руского міра", "славянского единства"? 

- в якій справжня українська ідентичність - це "бендерівщина", а "малоросійщина" - це галушково-шароварна етнографія, на кшталт "кубанского казачества".

Тож і серед них є начебто хороші люди... Які, утім, своїми і начебто добрими справами ніяк не запобігли опору московській агресії. (( 

А, якщо по справедливості - по мінімуму, треба було би хоча б послідовно і публічно засудити анти-християнську і антилюдську по суті ідеологію  ексклюзивізму, коли "Святая Русь" є єдине істинне християнство, а всі інші єретики і розкольники. Ідеологію глобальної переваги московської культури (починаючи від мови богослужіння, проповіді та спілкування).

Але - характерно. Ця організація (і у своєму центрі, і у нашому "вже не філіалі") - ніколи ні в чому не вважала себе перед кимось винуватою. Приводів до покаянь немає... Ні за ідолопоклонство перед імперською владою та перебування у "пристяжних" в Росімперії та жорсткій асиміляції (українців - найбільше!) в часи Рос. імперії, ні в панегіриках Сталіну і большевикам, ні в новій осанні путінізму (можна згадати, як один із "маститих" митрополитів публічно вітав "Его превосходительство" з черговим сходженням на престол. А побрякушки-ордени?).

Раз ми Церква - значить святі і непогрішні. Амінь.

Якщо інші хочуть про щось з нами розмовляти - хай вони каються. 

До речі - відносно особи персонально: у християнстві ті, хто не каються - найдалі від Бога..

неділя, 21 серпня 2022 р.

 Хто більші брати - люди з того боку "поля брані" - чи православні іншої конфесії?

Намагаюсь не писати (не дуже люблю і не дуже вмію) дописи таких типів:
1. Аналіз з богословських позицій, чому у моїй конфесії християнство правильніше, ніж в інших. По-перше, це спонукає до корпоративної гордині (яка ще гірше від особистої), а по друге - дай нам, Б. (перефразовуючи святого отця), найперше виправити власні недоліки. А також - у справжніх християн усіх конфесій (а таких не так багато) спільного поля для праці набагато більше, ніж причин для роз'єднань.
2. Таврувати іншу православну конфесію в Україні, що вони всі м.скалі. По-перше, дуже хочу сподіватись, що це не зовсім так (адже знаю таких, які проукраїнські), а , по-друге - примітивне таврування ніяк не сприяє тим, які хочуть бути з українською спільнотою, в їх наближенні до єдности. Замість емоційних гасел - необхідне терпляче і маловдячне спілкування з тими, хто відкритий до спілкування (якщо такі є)...
Але, тим не менше, якщо треба свідчити про правду Євангелія, яка цілком протилежна деякій публічній риториці - треба свідчити.
20 серпня на ютуб-каналі журналіста В. Золкіна вийшов репортаж про зустріч рос.полонених в Лаврі з митр. УПЦ Онуфрієм та їх участь у молебні. Золкін не є незалежним журналістом (він відомий тим, що, з дозволу державної влади веде бесіди з рос.полоненими. Отже, він є частиною сектору інформаційної та психологічної оборони від агресора). Значить, відеорепортаж із Лаври - це частина офіційної інформполітики.
Змістовний аналіз виступу митр. Онуфрія, на мою думку, представив архієп. Євстратій Зоря (див. його допис на ФБ-сторінці від 20.08). Я ж, користуючись інформацією, що є на його сторінці і на ФБ-сторінці спікера УПЦ прот. Миколая Данилевича, хотів би викласти з приводу цієї події такі власні міркування.
1. Основний наратив виступу митр. Онуфрія - цінність миру. "Мы хотим, чтобы был мир, – отметил митрополит. – Наша УПЦ делала все, чтобы русский и украинский народы жили в мире, согласии и любви". Цей наратив є безальтернативним з 2014 по 2021 рр. в УПЦ і продовжується (за маленьким винятком) у 2022 році. Маленький виняток - це відвертий виступ митр. Онуфрія на початку війни із називанням агресора агресором, а також проповіді і публічні заяви деякої малої кількости архиєреїв УПЦ (я бачив лише у 2-х).
Чи є це нормально - говорити загальні слова про мир, не вимагаючи справедливості і не називаючи зло злом?
Наскільки я розумію Євангеліє, Господь гостро картав лише одну категорію серед своїх опонентів, а саме "книжників і фарисеїв". І картав їх конкретно за одну річ - за фальш і лицемірство. "Бережіться закваски фарисейської!" - не один раз казав Він своїм учням і усім нам. І знаємо, кого Він називав батьком брехні.
Як мінімум, з початку 2010-х років (від самого початку правління п. К. Гундяєва це стало особливо помітно) РПЦ була слухняною і натхненною прислужницею імперської влади росії в поширенні агресивних імперських наративів. І в Україні вистачало "хресних ходів", "молитвених стояній" з по суті відвертими імперськими, антиукраїнськими гаслами. При багатьох єпархіях організовувались "патріотичні" "казачества" та інші організації. Смішно заперечувати російський вплив на "УПЦ" до 2014 року, але і після 2014 року він нікуди не дівся (наприклад, високі архиєреї УПЦ брали участь у внутрішньоросійських церковно-політичних акціях на кшталт "хресних ходів" на честь царя Миколи Романова, чому є свідки...). Але публічні заклики до миру і припинення "мєждуусобной брані" "в Україні - sic(" з 2014 року були, а водночас жодного дистанціювання щодо агресивної імперськості РПЦ з 2014 по 2021 роки - ніц... Тому і суспільство загалом не вірить миттєвому "перефарбуванню" публічної риторики УПЦ після травневого собору 2022 р.
2. Хто має час, подивіться відео від В. Золкіна. На 23 хв. митр. Онуфрій звертається до присутніх "дорогие братья". Як далі видно, він має на увазі полонених ворогів, які прийшли нас убивати ... Отже, ті, хто нас мав убивати - дорогі брати, з ними можна молитися? А , наприклад, віряни і духовенство ПЦУ - брати? З ними молитися - не можна!? Святі канони не дозволяють?
Для цікавості - був би вдячний за приклад публічної участі (не як приватної не публічної ініціативи) у спільній молитві духовенства двох гілок православ'я в Україні за останні років 15.
Тут виникає ще одне питання: наскільки справедливо приймати у повноту християнського спілкування тих, хто винен у злочинах? А ті, хто прийшов як агресор зі зброєю до нас - прирівнюються до убивців. Наскільки пам'ятаю, у ранні часи злочинці (убивці, зокрема) приймалися у повноту спілкування після кількох років покаяння. Чи це нормально - називати агресорів "братами" з позиції Божої справедливості?
Також цікавий момент - диякон називає імена "воїнів", за яких молиться духовенство, а потім їм бажає "благоденствія і многолєтія". Якщо це українські воїни - логічно було би починати з Головнокомандуючого ЗСУ. Але Валерія (Залужного) серед імен немає. Тоді - хто ці люди??
Окремим цікавим аналізом може бути розгляд інтерв'ю спікера УПЦ митр. Климента. Наприкінці він, з одного боку, певною мірою критикує РПЦ та п. Кирила. З іншого боку, певним курйозом є виправдання єпископа (з 53 хвилини) , що від'єднання УПЦ від РПЦ після 2014 року гальмувалось ... дбайливістю пастви УПЦ по дотриманню "канонічної чистоти" 😉 - ну да, а хто ж паству 30 років виховував так, що "канонічність" (а сукупність канонічних правил 5-12 століть як юридична система у 100 разів більш суперечлива логічно, ніж звід канонів Зімбабвійської республіки) для пастви значно важливіше, ніж Євангеліє. Про нього (Євангеліє) так часто, як про канонічність, мабуть, не розповідали.
Тут посилання на текст виступу митр. Онуфрія : https://www.facebook.com/mykola.danylevych
Нижче - власне проповідь і молебень.
https://www.youtube.com/watch?v=ENa7SF01mLo&fbclid=IwAR184XJXca1UmMXYqOL5Z5LEW-BJr27JcaPWfj8IN7wxbiddP27WHzKUZKI

субота, 11 червня 2022 р.

 Субота перед Трійцею має особливе значення. 

Ми вважаємо день Св. П'ятидесятниці початком Церкви:  Дух Святий, спочивши вогненними язиками на кожному з учнів Христових, засвідчив їхню єдність і багатство різноманіття. Це різноманіття розкривається тим, що кожен народ своєю мовою, своєю культурою може хвалити Бога. Благословення багатомовності Церква отримала через дар апостолам - свідчення Благої Звістки (Євангелія) різними мовами.

Але, повертаючись до теми Троїцької поминальної суботи, маємо усвідомлювати її важливе символічне значення. День Трійці говорить нам про єдність Церкви земної у Св. Дусі, а Троїцька субота - про збирання і єдність  з нами у Церкві тих, хто вже перейшов поріг земного життя. І звідси така важливість Троїцької поминальної суботи - як свідчення того, що належність до Христа долає пороги між "цим" і "тим" світами.

У зв'язку з цим доцільно згадати про те, яке значення приділяє цій суботі народне християнство. Я здавна вже є свідком двох наративів. Перший: "О, це  ж Троїцька субота! Можна і треба подавати за упокій за всіх! - і нехрещених, і самогубців".  Другий:  "Ви що, в ніякому разі! Це тяжкий гріх!".

Слід сказати, що в богослужбових чинах цього дня немає нічого про поминання нехристиян чи суїцидників. Хоча велику увагу в молитвах (на каноні) приділено тим, хто загинув наглою смертю, актуальною на час написання канону: загиблих від звірів, від падіння цегли чи каміння тощо. Але народна традиція розширює церковну акривію ).

І тут хочу звернути увагу на наше, українське християнське милосердя. Це саме українська традиція - милосердя до тих, хто наклав на себе руки. Ось як про це писав Тарас Шевченко:

"За моєї пам'яті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.

На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був що-небудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.

Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Релігія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови релігії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?" (Щоденник, липень 1857).

Тут важливий момент: панахиду за такими нещасними в Україні СЛУЖИЛИ.

Отже, це якраз вияв нашої християнської культури.

Інший вияв - це поблажливе ставлення до ще незабутих до кінця дохристиянських звичаїв. Поетичне ставлення до природи, її оживлення - чи це вже так погано? 

До речі, наступний тиждень у цій обрядовості називається "Русальним". Я тут не фахівець (та й не ставив за мету цю традицію розглядати), але можете погуглити, хто бажає ).

А наш корифей, великий композитор і справжній християнин Микола Леонтович писав навіть оперу "Русалчин великдень". Так, що , не будемо цуратися...

Усіх зі святами!

середа, 6 квітня 2022 р.

 МОЖЕТ ЛИ БЕЗРОПОТНОСТЬ БЫТЬ БОЛЬШИМ ГРЕХОМ, ЧЕМ НЕНАВИСТЬ?

Извините - текст на русском. Прежде всего для тех, кто вне Украины и в русскоязычном пространстве.
Прочитал в одного известного пастыря, служащего в Европе. Россиянина, но давным-давно убежавшего из РФ.
Казалось бы, решительного оппонента Мордора по своим убеждениям. Но. Отношение к исповеди беженцев из Украины:
"Грех у всех один, общий, давящий, заслонивший другие: ненависть. Даже не говорят к кому: ясно и так. Помимо запаса слов, годных на все времена, что посоветуете?".

Из этих слов я вижу, что мы с ним находимся в совсем разных пространствах понимания.
Московское православие приравнивает "рабов Божьих" и "подданных". Подданные государства должны смиренно преклонять колена перед Мордором и его Сауронами. А те из них, кто еще и верующие, должны кланяться также отцам Звездониям, холуям этого государства.
В такой религии ненависть как проявление агрессии к власть держащим, творящим зло - грех. Ведь устройство Мордора изменить невозможно. А раз так - надо привыкнуть и терпеть. Поэтому нужная добродетель для выживания - смирение перед злом. То есть, под добродетелью смирения эта религия понимает согласие на подчинение злу на всю земную жизнь. Дескать, именно за это будет награда вечной жизнью.
Но в моем пространстве, в отличие от пространства, к которому привык о. В., самые основные дары Божьи человеку - достоинство и свобода.
А достоинство - неразделимо с потребностью в СПРАВЕДЛИВОСТИ.
Мы, украинцы , знаем и верим, что справедливость, как правда Божья - есть. "І за неї варто боротися!" Потому, что мы, украинцы и европейцы - знаем , что такое свобода. Это дар Божий. И многие, очень многие, миллионы из моих соотечественников отдали свою жизнь за свободу других. Помяни их, Господи, во Царствии Твоем!
А раз так - мы черпаем энергию для победы добра над злом, для победы СПРАВЕДЛИВОСТИ как правды Божьей - из тех эмоций, которые есть часть нашей природы.
В том числе , из праведного гнева. Который проявлял сам Христос. И из праведной ненависти.
И быть парализованным злом - гораздо ХУЖЕ, чем ненавидеть его.
Поэтому осуждать ненависть как грех - батюшка имеет право, если он преодолел эту эмоцию к насильнику над собственной внучкой. Или того, кто мучил и застрелил его друга и соседа за то, что тот представляет конкретную национальность.
Конечно, агрессивная эмоция , в крайней степени, сказал бы ученый психолог, может быть деструктивной для личности.
Но неправильно вменять ее во грех. Правильно - направить на восстановление справедливости. Деятельно, в возможном по ситуации направлении. В том направлении, на которое способен пострадавший человек.
И только после восстановления справедливости, в том числе и необходимого воздаяния ("Мне отмщение и Аз воздам" (Рим. 12:19, Втор. 32:35), только через длительное время возможно прийти к "правда и мир облобызаются" (Пс. 84).
А пока - актуален псалом 78. Не будем же попрекать в ненависти Давида?
"Пришлые люди овладели Твоею землёй священной, храм Твой святой разрушили, бросили в развалинах Иерусалим.
2 Тела рабов Твоих отдали на съедение птицам, а диким зверям — плоть святых Твоих.
3 По Иерусалиму рекою кровь разлилась, и некому хоронить людей.
4 Соседи злобствуют, и все вокруг высмеивают нас и оскорбляют.
5 Как долго будет, Господи, Твой гнев? Пылать ли вечно будет Твоя ревность?
6 Плесни свой гнев, Господь, на те народы, которые не признают Тебя, на царства те, где Твоё имя неизвестно.
..
8 Не накажи нас за грехи отцов и милосердие Твоё яви скоре. Мы без Тебя уже изнемогли.
9 Во славу имени Твоего нам помоги, Спаситель наш, о Боже, спаси нас и наши грехи прости.
10 ... Пусть наши глаза увидят, как за убийство рабов Твоих Ты караешь народы.
11 Стенания заключённых услышь, и Твоею силой спаси всех тех, кто к смерти близок.
12 Воздай семикратно соседям за поношение Тебя.
13 Мы же — Твой народ, овцы в Твоём стаде, из рода в род будем Тебе хвалу повторять".
Псалом 78 — Псалтирь — Библия — Современный перевод WBTC

субота, 12 березня 2022 р.

 12 березня 2022 р. План "Б", він же основний. Терпіти і працювати на перемогу.


Кожна людина вибудовує своє розуміння того, що відбувається навколо, спираючись на те, що вона бачить навкруги та на інформацію з джерел, які вона вважає вартими уваги. Для того, щоб моє світосприйняття було збалансованим і аналітичним - ці джерела ще й повинні пропонувати різні, відмінні бачення реальності. Лише в цьому випадку наше уявлення, що на ці джерела спирається, матиме якусь збалансованість. Спробую виходити саме з цього.

Усе ж дам посилання на одне джерело - аналітика Майкла Кофмана. У його тексті присутня та збалансованість, про важливість якої я кажу.

https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/koli-zakinchitsya-viyna-v-ukrajini-prognozi-zakinchennya-viyni-v-ukrajini-ekspert-50224131.html

Отже, основні тези.

Ізраїль 10-літтями знаходився у подібній ситуації. Як говорила Голда Меїр (цитую приблизно, своїми словами): ми хочемо жити, а вони хочуть, щоб нас не стало. Який тут компроміс?! І тому компроміс між Україною і Мордором неможливий. Сенс існування Мордору - знищення України як справжньої Русі, в якої він украв ім'я та спаплюжив його. Існування справжньої успішної України-Русі - означає кінець буття Мордору.

Мордор - це не лише Пу-Саурон. Мордор - це вся нежить, яка згодна жити у цінностях Мордору. Для якої людське життя незмірно дешеве - як чуже, так і власне. За відсутності цінності особистості та людського життя мордорці замінюють цінності ідолами: вялічієм, площею території, Кримом, військовими залізяками, "Святой Русью" та іншим мотлохом.

А раз так, треба бути готовими до тривалої війни. Як би нам не хотілося, щоб вони видихлись після втрати 30% озброєнь та людей - для Пу і послідовників і те, і інше ніц не варте. Вони всю історію воювали кількістю трупів та заліза, і будуть далі робити те ж саме.

На що ми повинні розраховувати  в цій війні?

Перше - це почуття нашої святої правди, нашої справедливості. 

Як окрема людина, так і нація - сильна тоді, коли вона живе правдою. Наша правда - відстояти себе як націю, як спільноту. "Нема на світі України. Немає другого Дніпра" (Тарас). Україна дорогоцінна така, як вона є (у своїх ідеальних основах). Тому ми маємо зберегти Її. І збережемо.

Друге. Ми потрапляємо у складну, непрогнозовану, хаотичну військову, економічну, гуманітарну ситуацію, аналогів якій складно знайти у світі, а у Європі - так точно. За масштабами руйнувань це може бути схоже на Сирію останнього 10-ліття (хоча Сирія - це окрема історія, в якій треба розбиратись). Здавалось би, найближча аналогія - Югославія 90-х, але можливості агресора у тій реальності та масштаби тої війни незмірно менші за те, на що здатний Путін.

 Раз так, то потрібне оперативно-стратегічне планування нашого існування, принаймні, на наступні кілька місяців як тотальної боротьби за життя країни та народу.

Я не буду тут торкатися того, про що я не знаю і не можу знати - військового аспекту. Але я поміркую про те, що важливо для суспільства загалом та для кожного його мешканця. Хоча я не фахівець в багатьох сферах життя, але, як член суспільства, можу висловити свої міркування. 

А) Розбудова військової економіки.

Україна сильна своїм Майданом, толокою. Але ефективність горизонтальних зв'язків має бути пронизана ефективною вертикаллю управлінських рішень. 

Військова економіка будується, виходячи з пріоритету оборонних питань. Вона створює додатковий продукт. Ним є не лише снаряди, кулі і гармати, але й усі проміжні виробничі ланки, необхідні для ефективної оборони. Тому військова економіка може затребувати досить багато робочих рук, які, наприклад, потрібні для логістики, виробництва різноманітних матеріялів, обліку тощо. Тому вважаю, що для тих, хто шукає собі застосування і заробітку, але не є військовиком, знайти себе у сфері військової економіки, що працює на захист Батьківщини - хороша, моральна справа. 

Б) Діти, підлітки, молодь і освіта.

Виникають актуальні і глибокі питання, пов'язані з майбутнім молодшого покоління. Більше мільйона дітей, як свідчать аналітики, опинилися за кордоном, Величезна кількість дітей перебуває також в Україні віддалено від домівок. Діти знають і звикли, що навчання є їхнім основним заняттям. Зараз їхній звичний спосіб життя паралізований. Також в Україні величезна кількість освітян - викладачі як шкіл, так і вищої освіти. Частина з них є авторитетами у своїх галузях, добрими фахівцями, лідерами громадської думки. Що буде далі з усією цією величезною сферою в наступні кілька місяців?

На мою скромну думку, слід заохотити регіональні центри освіти в регіонах, що менше переживають на собі війну. Звичайно, можуть бути типові програми для всієї України, і можна впровадити трансляцію типових уроків. Але паралельно з цим було би корисно заохотити вчителів та викладачів до конкретних занять з реальними учнями. 

Тому школи та, можливо, технікуми чи навіть університети могли би оголошувати опіку над усіма дітьми та молоддю, що перебувають неподалік. Необхідно, щоб механізм реєстрації тимчасових переселенців включав би в себе реєстрацію учнів в окремих списках. Варто заохочувати дітей та підлітків до навчання! Можливо, школи, учні яких виїхали віддалік, мають також продовжувати опікуватись власними учнями через переписку в чатах та в особистій переписці. Учням та їх батькам цінно, важливо відчувати зв'язок з основним колом свого спілкування.

Креативні викладачі технікумів та вузів могли би подумати про створення коротких та ефективних навчальних програм щодо отримання кваліфікації чи перекваліфікації, які необхідні для військової економіки, для захисту країни.

В) Що робити чоловікам, які виїхали з родинами з дому?

Як правило, чоловіки - це годувальники своїх родин. Я не займався структурою української економіки, але, наскільки розумію, більшість української економіки півночі і Центру - це середні та малі підприємства, а також ФОПи. Чи є можливість передислокації для таких підприємств, з урахуванням необхідності переміщення технічних засобів і матеріалів? Як у нефахівця, у мене немає відповіді. Але, міркую, допомога цивілізованого світу має враховувати також потенціальне відновлення простих і ефективних виробництв,  які створюють необхідний для країни додатковий продукт і робочі місця. Економіка існує, в тому числі, завдяки кровообігу грошей - отже, має продаватись продукція, оподатковуватися прибутки, а отримані кошти йдуть, зокрема, і на соціальні потреби. І чоловіки, що не зайняті у військовій сфері, могли би працювати і заробляти.

Г) Гуманітарні аспекти. Що робити розділеним родинам?

Мільйони (уже) жінок і дітей виїхало, а чоловіки залишилися. Як із цим бути?

Це питання дуже серйозне. Нормальна позиція турботи за рідну землю - схвально ставитися до необхідності для чоловіків бути захисниками. З іншого боку, чоловікам важливо відчувати близькість до тих, кого вони захищають.

Виникає потреба в ефективності двох видів діяльності. Перша - ефективний облік чоловіків-переселенців.

Цей ефективний облік має враховувати реальну користь від того чи іншого чоловіка під час війни на тому чи іншому місці. Ясно, що передова зі зброєю - це вкрай необхідно і важливо. З іншого боку, є, можливо, люди, які не мали справу зі зброєю, але вони можуть бути корисними на інших необхідних і актуальних вузлах суспільного життя і військової економіки. 

Для різних людей може і мусить бути забезпечена можливість плідного і тісного спілкування зі своїми рідними. 

Як я розумію, в умовах тісноти на основних трасах пересування по Україні зараз - нелегка справа. Тим не менше: чи можна знайти на Західній Україні такі хаби, які би включали, наприклад , пансіонати? Жінки і діти могли би швидко перетинати кордон і туди приїжджати на спілкування з батьком, який для цього міг би бути відпущеним у 5-денну відпустку.

Це лише частина з нагального кола справ, які слід зараз вирішувати. Може, це прочитає хтось із тих, хто приймає рішення? І щось буде корисним для вжитку?

 P.S. Серйозні аналітики в Польщі уже намагаються відповідати на питання, які я задавав. На жаль, в Україні власного аналізу ще не зустрічав.

https://zn.ua/ukr/WORLD/vidannja-dziennik-gazeta-prawna-pro-bizhentsiv-z-ukrajini-davajte-ne-progavimo-shche-odnu-krizu.html

пʼятниця, 4 березня 2022 р.

 

Європейцям про Україну. Чи має Європа християнські ОСНОви для ефективної підтримки України від атаки світового зла?

Священник Богдан Огульчанський, Православна Церква України.

Я пишу цей текст 27 лютого 2022 р. на 4-й день російського масового вторгнення. Я не можу знати, що буде через якийсь час, коли цей текст, як мені б хотілося, буде опубліковано. У мене поганий мобільний зв'язок і утруднений вихід в інтернет. Я багато разів на добу, і вдень, і вночі змушений зі своїми рідними швидко спускатися в укриття під виття сирени повітряної тривоги. Але я хочу донести правду до читачів, особливо тих, хто поза Україною, хто не розуміє причин нападу Росії на Україну – чому це відбувається? Що не так робила Європа, демократичний світ, країни та люди, які відстоюють свободу, гідності людини та цінність людського життя, що допустили цю жахливу, жорстоку бійню в Європі, вперше після 1945 року?

Я пишу, спираючись на досвід своїх спостережень протягом тривалого часу. По-перше, це моє бачення інформаційного поля, що створюється РФ, яке було дуже потужним в Україні до 2014 року, та й після 2014 р. інфополе Кремля зберегло чималий вплив. По-друге, маючи майже 30-річний досвід священства, я можу свідчити про те, як протягом цього часу змінювалися риторика і наратив Російської Церкви. Її політика, як на мене, має величезний ідеологічний внесок у сьогоднішню трагедію.

На початку 1990-х років у суспільстві та серед православних росіян був невеликий проміжок часу, коли свобода і гідність особистості сприймалися як головний пріоритет. Але для всієї Росії таке ставлення до людини та її гідності – рідкісний виняток. Протягом століть мільйони людей були холопами царськими або боярськими, ґвинтиками радянської системи, табірним пилом (у сталінських таборах). Буде помилкою вважати, що весь народ чинив опір цьому. Як казала, дещо образно, велика російська поетеса ХХ століття Анна Ахматова (за походженням українка з Києва), оспівувачка скорботи цього століття, «половина народу була в таборах, а інша половина їх охороняла». І величезна кількість таких охоронців відчували солодке задоволення від влади над іншими, від насильства над слабкими та тими, хто був не згоден із цією системою. Мільйони ґвинтиків такої системи влади, яка формувала світогляд за допомогою насильства, відчували радість від можливості просто виконувати накази. Навіть якщо при цьому гинули люди, гинули мільйонами. Були ті, і немало, хто  ці мільйони вбивав!? І за такі лиходійства ніхто не поніс ні моральної, ні юридичної відповідальності! Після розпаду СРСР не було нічого схожого на Нюрнберзький процес. Колишні сталінські та брежнєвські керівники та виконавці служби безпеки до самої смерті отримували (і деякі й досі отримують) підвищену пенсію, пишалися своїми орденами та нагородами. Адже серед таких виконавців були й ті, які відповідають, наприклад, за тяжкі злочини проти німецького народу, коли радянська армія увійшла до Німеччини в 1945 р., і насильство зазнали мільйони німців, переважно безневинні жінки. Ніхто за це не поніс жодного покарання.

Отже, російське суспільство століттями приймало насильство та безправ'я як свій звичайний стан. Підкорятися владі та жити лише життям обивателя, зневажати свою та чужу гідність, погоджуватися на насильство та із задоволенням його множити – це спосіб життя мільйонів росіян. У Росії багато десятиліть одні з найвищих у світі рівні вбивств і самогубств (за даними приблизно 10-річної давності, коли статистика таких випадків ще частково була схожа на правду).

Громадяни Росії, перебуваючи в безправ'ї і погоджуючись із цим, одночасно звикли пишатися своєю уявною величчю. Виховання гордості та переваги над іншим світом – наріжний камінь російської ідеології, на якому вона заснована протягом століть. Велику роль такому вихованні зіграло ідеологія російського православ'я, про що я напишу трохи нижче.

Хоча насильство у величезній кількості було в суспільстві і за радянських часів, проте комуністична влада декларувала, що радянський устрій гуманний та людинолюбний, вона хвалилася рівноправністю народів. Після розвалу СРСР, з початком 1990-х років навіть про лицемірну гуманність годі й говорити. Кричущим прикладом цього була перша війна з чеченським народом, що відбувалася в 1994 – 1997 рр. Десятки (якщо не сотні) тисяч загиблих, жахливі та нелюдські військові злочини – це те, що байдуже проковтнули і російське суспільство, і країни, які називаються демократичними. У ці роки російська армія стала армією ґвалтівників, садистів та вбивць. І ніхто на це не звернув уваги! Адже через таку байдужість, в першу чергу Заходу, стали згодом можливі Друга чеченська війна, геноцид у Сирії за участю російської армії та вбивства мирних жителів України на Донбасі, починаючи з 2014 р.

Після приходу до влади колишнього кеґебіста Путіна (всі переконалися, що кеґебісти колишніми не бувають!) та періоду високих цін на нафту і газ мрія правителя РФ взяти реванш за розвал СРСР перейшла у непереборне бажання. Ми не психіатри, щоб лізти в голову Путіна та визначати, коли його бажання відновити СРСР чи навіть Російську імперію стало манією параноїка. Ми можемо лише констатувати, що його уражене самолюбство обрушилося з усією люттю на Україну. Ненависть до України виявилася навіть не у 2014 році після українського Майдану, а ще раніше, у 2000-х роках, коли Путін у розмовах із президентом Бушем доводив, що Україна – це недодержава і вона не має права на існування.

Не обговорюючи божевілля кремлівського старця, ми тим не менше розглянемо реакцію на нього російського суспільства. Суспільство виявилося жалюгідним і слабким у порівнянні з Левіяфаном-державою. Спокуса притулитися до могутності держави, роздутою пропагандою, виявилася дуже солодкою для більшості росіян, особливо після окупації Криму. При цьому – коли більшість громадян живе майже у злиднях у найбагатшій нафтою та газом країні світу, суспільство загалом прийняло «завоювання» Криму як перемогу Росії.

Саме після зухвалого захоплення Криму та бажання розділити Україну через агресію на сході країни, Путін увірував у свою повну безкарність, оскільки санкції Заходу виявилися нікчемними за своїм ефектом. І в ці дні ми бачимо наслідки запобігливості цивілізованого світу перед терористом, мабуть, найнебезпечнішої людини на Землі після Гітлера.

Але все ж таки мій текст не тільки і не стільки про державу Росію та її правителя, скільки про її ідеологію, складовою і дуже важливою частиною якої став наратив, заданий Російською Православною Церквою.

Релігійний ексклюзивізм (свідомість власної винятковості), відчуття себе «Святою Руссю», «Третім Римом, а четвертому не бувати» перебувало у російській релігійній свідомості як радикальний консерватизм, але не був мейнстримом ні XIX, ні здебільшого ХХ століття. Проте націоналізм, як зауважують багато дослідників, вельми характерний загалом для православ'я. Однак такий релігійний націоналізм для невеликих за чисельністю народів Східної Європи та Балкан, укорінених у православ'ї, в XIX – на початку ХХ століття став опорою у здобутті православними державами національної ідентичності. Натомість у Росії православ'я від початку було знаряддям держави – імперії. Російська церква з радістю поклонялася государеві чи імперії, оголошуючи владу сакральною, а за це отримувала привілеї та підтримку. І російський релігійний націоналізм – це не націоналізм малої нації, яка хоче зберегтися. Переважно це імперський націоналізм, який прагнув домінування над усім Сходом (російські генерали, російські єпископи і навіть прості ченці в XIX і на початку ХХ століття вважали, що до їхніх рук ось-ось потрапить і Константинополь, і Єрусалим). Як показав відомий російський філософ ХХ століття Микола Бердяєв (який походив з України), російський комунізм – це месіанський розвиток російського православ'я з претензією на світове панування. І після падіння комуністичної влади у 1991 р. імперський прапор із претензією на вплив у всьому світі через якийсь час підхопили і владний режим Росії, і Російська Православна Церква.

Особливо імперські властивості Російської Церкви стали виявлятися з початком правління у ній патріарха Кирила (2009 рік). У різні епохи, хоч церква як інституція і поклонялася імперії, проте в її організмі залишалися окремі постаті, які намагалися виконувати заповіді Христа, а не потурати офіційній ідеології. Наприклад, за радянських часів, коли єпископи було підкреслено лояльними до влади, знаходилися окремі пастирі, які зберігали християнську свободу. Хоча вони були далеко від столиць, але їм не заборонялося мати власну позицію та опікуватися людьми (таких пастирів у православ'ї називають «старцями»). Проте патріарх Кирил через свої особисті амбіції викорінив будь-яку можливість у церкві мати публічну позицію, відмінну від його власної. Сам він у своїй владності став виявляти риси абсолютного монарха в церкві, уподібнюючись російському правителю в державі. Швидко зникли будь-які ознаки так званої «соборності», якою так пишалися деякі релігійні філософи, вважаючи соборність за чесноту російського релігійного світогляду. Навіть будь-яке майно парафій стало за новим статутом церкви вважатися майном єпархії, тобто єпископа, який має абсолютну владу в єпархії. Патр. Кирил також має абсолютну владу над архієреями і, таким чином, став абсолютним монархом у своїй релігійній імперії.

З кожним роком риторика патріарха та його спікерів ставала дедалі жорсткішою, у ній часто був присутній великодержавний шовінізм, підтримка воєнної риторики. Підкреслено демонструвалася лояльність до російської армії. Військові священники-капелани стали обов'язковим атрибутом військових частин. Коли у 2014 році було окуповано Крим та почалося вторгнення Росії на схід України, російські священники демонстрували підтримку влади, беручи участь у переможних військових святах, хоча Кирило офіційно не був присутній на урочистостях.

2014 рік і наступні за ним стали випробуванням для Російської церкви в Україні (тут вона називається «Українська Православна Церква Московського Патріархату», скорочено УПЦ МП). Користуючись своєю економічною та інформаційною міццю, а також підтримкою своєї держави, Російська церква блокувала міжнародне визнання Української церкви, яка почала діяти від часу незалежності (приблизно з 1991 р.). Україну у відносинах із церквами різних країн постійно представляла УПЦ МП, що означало фактично те, що світове християнство (і світове православ'я зокрема) було згодне на російський контроль над українським православ'ям. Цей контроль був не повним, поки Предстоятелем УПЦ МП залишався митрополит Володимир (+2014), але після його смерті, за нового Предстоятеля Онуфрія УПЦ МП практично втратила суб'єктність у своїй політиці. Фактично її основним спонсором та «сірим кардиналом» став мільярдер Вадим Новинський, росіянин, який одержав український паспорт при режимі президента Януковича, що постійно перебуває поруч з Онуфрієм (а також з другим за рангом єпископом, митрополитом Антонієм, якого пророкують Онуфрію в наступники).

На початку 2019 року завдяки об'єднанню проукраїнської частини православних єпископів України, а також дипломатичним зусиллям адміністрації президента Порошенка, оновлена ​​Українська церква (назва Православна Церква України, ПЦУ) була визнана як автокефальна церква Константинопольським патріархатом та значною частиною світового православ'я. Ця подія викликала не тільки істеричну реакцію Московського Патріархату, розрив з Константинополем та іншими церквами, що визнали ПЦУ, а й агресивність і роздратування президента Росії. Як реакція на проголошення ПЦУ він зібрав засідання Ради Безпеки РФ, на якому ця подія (визнання автокефалії Української церкви) була прирівняна до загрози національній безпеці. Підтвердилися колись сказані Путіним слова: запорукою незалежності Росії («незалежною» Росією він назвав свою імперію) є ядерна зброя та Російська церква (маючи на увазі, що українське православ'я є частиною російського). Тим самим він визнав, що саме російське православ'я в його найбільш безкомпромісному, ексклюзивному вигляді, з зарозумілістю та нетерпимістю до інших видів християнства, є опорою його ідеології зарозумілого та ненависницького ставлення до інших держав та народів. І Україна, яка показує можливість іншого життя та іншого православ'я, є основним джерелом люті – вона не хоче підкорятися!

Патріарх Кирил та інші ієрархи Російської церкви мовчали останнє десятиліття, коли в Росії зневажалося гідність і свободи, коли вбивали супротивників влади, коли творився геноцид – у Чечні, Сирії та на Донбасі. Більше того, багато священників схвалювали імперський шовінізм та насильство.

Закінчую цей текст такими висновками.

Я вірю, що Україна переможе, бо дух сильніший за залізо, а гідність і любов до свободи сильніші за ненависть і злобу.

Але можливість перемоги без масових жертв населення залежить від дієвої допомоги цивілізованого світу. Ця допомога має бути швидкою, точною та потужною. Немає часу на повільне, поступове посилення санкцій для Росії.

Ця допомога має бути насамперед військовою. Тому що світове зло схиляється лише перед реальною силою. Але ця сила повинна бути також мудрою і послідовною – щоб божевільний, що зірвався, не знищив світ.

Ця допомога має бути також економічною та гуманітарною. Тому що найближчими днями в Україні вибухне величезна гуманітарна криза. Розірвані комунікації та шляхи доставки товарів, зокрема їжі та медикаментів. Окупанти знищують дороги, руйнують школи та лікарні, не дають можливості лікарям допомагати людям.

Як сигнал надії – країни Європи мають ухвалити спільне рішення про найближче прийняття України до Європейського співтовариства.

Християни Європи та люди доброї волі! Допоможіть нам! Якщо ви – у своїх засадах християнська цивілізація.

неділя, 9 січня 2022 р.

 

Казахське to be or not to be та його значення для України.

 9 січня 2022 р.

Хоча на експертне судження на складну для нас тему казахської трагедії мають право ті, хто реально знає Казахстан ізсередини, кожен українець, якому небайдужі долі казахів та українців, має право на переживання.

Своє переживання, виражене у слові, представлю і я.

По-перше. Казахи – братський нам народ за своєю долею. Почасти завдяки тому, що Тарас, батько нашої нації (в певному сенсі), наблизив українців до казахів: кульмінацію свого життя він осягнув через страждання на казахській землі. Ближче за часом – казахи брати нам ще й  тому, що Оркостан (ну, якщо літературно – Імперія) винищував казахів з такою ж послідовністю, як і нас. Від Голодомору у Казахстані у 1932-33 рр. загинуло від чверті до третини усіх казахів (від 1.5 до 2 млн. із 6 млн. казахського етносу). А ще значна частина кращих представників нашого народу у 30-х – 50-х роках, десятки тисяч (або мабуть сотні) пройшли через висилку в Казахстан (т. зв. розкуркулювання) та табори в Кенґірі і Караганді…

Тому я особисто долею казахів дуже переймаюся. Також очевидно, що Князь пітьми (той, що з північних боліт), очевидно, моделює зараз у Казахстані і наше майбутнє… – думаю, ніц у нього не вийде, але – готуймося. 

Два факти-засновки для аналізу.

1/ У Казахстані наразі не склалося громадянське суспільство (ГС). Це не вина народу, а його біда. Політологія твердить, що основою ГС є середній клас, добробут якого не залежить від державного впливу в економіці та від її соціальної політики. Однак економіка Казахстану до високої міри приватизована і монополізована назарбаєвським кланом.  Навіть не найбідніші верстви зав’язані на його обслуговування. По-друге – ще в 90-х в Казахстані під корінь вичищена як парламентська, так і позапарламентська опозиція. У країні та її інформпросторі просто немає середовища, де могли би бути артикульовані підходи щодо розбудови країни, альтернативні до офіційної позиції влади.

Це нам пощастило, що ми під боком у Європи, що маємо Галичину, яку не придавиш нігтем. Якби не ці чинники, тогочасний президент України у 90-х залюбки пішов би шляхом Назарбаєва-Лукашенка. І це йому цілком могло би вдатися.

2/ Казахи, очевидно, живуть краще за мешканців сусідніх азіатських пострадянських країн. Але формально досить високий ВВП (на душу населення) не відміняє величезне соціальне розшарування. Тижні 2-3 тому Ютуб мені чомусь підсунув короткі відео-нарізки про життя казахської глибинки. Багато людей живуть у якихось депресивних напівкибитках з туалетом надворі. Зарплату 100 доларів (якщо перевести з теньге) люди вважають за нормальну, а 200 доларів – взагалі як класну. Отож, це розшарування не може не викликати зростання соціального обурення. А винуватці очевидні – це клан «батька нації», який більше 30 років керує без змін.

Отже, під кришкою у казані казахського суспільства уже майже кипіло. І підвищення цін на газ стало спусковим механізмом для вихлопу обурення. Показово, що за 2 – 3 дні на вулиці вийшло сотні тисяч у всіх обласних містах, по всій величезній країні. Думати, що хтось міг би це підлаштувати заздалегідь, блискавично організувати – це безтямність конспірологічного світосприйняття.

Але. Відсутність навіть зародкових властивостей громадянського суспільства – це біда! Вимоги, які були висунуті демонстрантами – це дитячий садок. Для більш-менш ефективного Майдану потрібні: люди, які уміють чітко артикулювати не лише елементарні економічні, але й політичні вимоги і локального, і національного рівня. При чому вимоги мають бути багатоступеневі (домагатися виконання простих вимог, і відразу ставити вимоги наступного рівня). Має бути безперервний діалог з місцевими органами влади – для забезпечення базового порядку в місті, що протестує та в регіоні поруч. Структури, які відповідають за лад буденного господарського життя міста – ніхто не чіпає, а навпаки, активісти їм допомагають (у тому числі, і місцевим відділкам міліції). Це ази самоорганізації!

Здається, самоорганізації активістів-демонстрантів у містах Казахстану в напрямку до ГС, на жаль, не відбулося. Хоча – це все не про Алмати. Там – окрема історія.

Тепер – про Алмати. Що важливо? Те, що нам показували про погроми в Алмати – явна маніпуляція. По-перше: в жодному іншому обласному центрі нічого подібного не було. По-друге: як свідчать деякі Телеграм-канали: в околицях Алмати було випущено із в’язниць велику кількість засуджених, які не мали відношення до протестів. І за ці погроми від криміналу – очевидна відповідальність влади. Це вона самоусунулася від підтримки порядку. Якби хотіли – могли би налагодити зв'язок із активістами і домовитися про взяття під спільну охорону банків та супермаркетів.

Про те, що погроми були штучно спровоковані – свідчить те, що громили магазини цілком конкретних бізнесменів. А інших, причетних до іншого клану влади – не громили.

 Ну, і відомий факт з аеропортом: Погром у ньому вчинили 50 чоловіків кримінального типу без серйозної зброї. А перед тим озброєна державна охорона аеропорту знялася і поїхала.

Так що – хтось із представників владних кланів фактично організував погроми (хто саме – тут уже можуть робити припущення експерти). І завдяки відеоряду з одного цього міста – наступник Назарбаєва отримав підстави (як він про це оголосив) віддати свою країну в окупацію Оркостану…

 Тепер висновки (без детальних доказів).

Події в Алмати були спровоковані протистояннями всередині владної верхівки.

Винуватити народ, що вийшов на протести, у погромах (повторюю, лише в Алмати було серйозно) – нетямущість  або лукава маніпуляція.

Звернення Токаєва до ОДКБ (читай: до Москви) за поміччю – вияв боротьби усередині влади і ознака його безсилля, нездатности. Не вперше правитель здає свою країну і її незалежність в обмін на посаду сатрапа в імперії (це ми добре знаємо за перипетіями в нашому 17 ст., читай «Чорну раду» П. Куліша).

 Пасажі Токаєва про стрільбу без попередження по людях – геноцид власного народу. Розстріл людей без рішень судових органів, людей, що перебувають на вулицях без вогнепальної зброї (а це більшість загиблих, яких, принаймні, сотні) – злочин проти людяності, що вимагає міжнародного розслідування.

Жодній офіційній інформації від державних ЗМІ Казахстану вірити не  можна. Тому інформація, що хоч якось корелює з реальністю – лише від опозиціонерів режиму (є в Ютубі).

Прикро, що досі немає чіткої консолідованої позиції Заходу і реакції на фактичну окупацію.

Відсутність будь-якої офіційної реакції України уже не дивує. Фріковість, безвідповідальність режиму викликає принаймні зневагу.

Про введення військ. Як би не демонстрували російські ЗМІ свій тріумф, насправді – це авантюра. І за неї імперія розплатиться – економічними і людськими втратами. Хоча зараз ще рано  прогнозувати коли. Але: медіанний вік казахського народу – близько 30 років. Тобто, імпульс створюють молоді люди, яких ні з колишнім СРСР, ні з сучасною Росією нічого не пов’язує. Так що, за авантюрну окупацію ціна буде високою.

І нарешті – не варто читати ані українських, ані, тим більше, російських експертів.

Уже останнє. Прикладаємо ситуацію на Україну. У 2014 р. Янукович фактично зробив те ж саме, що зараз Токаєв. Реакція керівників Оркостану, як зрештою, видно, була стратегічною помилкою (остаточно переконаємося в момент фіаско режиму Пу), усе ж не була такою страшенною авантюрою, як зараз. Це означає, що у них зовсім кепсько з адекватністю. Це радує.

З іншого боку – а ми певні, що, тремтячи за свою шкуру, зелене недоразумєніє не повторить Януковича? І що московське начальство кротів банкової усіх рівнів (як кажуть) не відповість так само, як Токаєву? Я на 100 % не ґарантую…