Про цінність національно-культурної ідентичності в умовах імперського та глобалізаційного тиску – до дискусії В. Портнікова і Ю. Латиніної.
Дискусія між В. Портніковим і Ю. Латиніною стала в ці дні важливою подією в інформпросторі. Видається, що, незалежно від сили і переконливості своїх власних аргументів, кожна із сторін презентувала принципові світоглядні позиції, і ці обидві позиції відображають сценарії та сили, які реально діють в історії.
Нормальний українець, мабуть, за версту відчуває в таких «хароших рускіх» на кшталт Ю. Латиніної шовіністичний душок, і, читаючи ще більш ранні (до цієї дискусії) відгуки українців про неї в соцмережах, ми бачимо емоційну алергію на її постать та її риторику. Ця емоційність не завжди дозволяє побачити раціональну аргументацію в позиції, що є не лише позицією Латиніної чи позицією московських «ліберальних імперців». Фактично вона говорила про наявність процесу асиміляції державою (зокрема, імперією) власних меншин, яку імперія проводить, спираючись на власну силу та цілеспрямовану політику. І це для неї «нормально».
Можна, звичайно, уявити академічну дискусію в часи мирні, віддалені від найближчої жорстокої війни років на 50 – 100 на тему «Об'єктивні і суб'єктивні чинники стійкості та асиміляції етнічних, релігійних, інших меншин в умовах антиміноритарної політики великої держави». Можна собі уявити наявність кута зору, з якого асиміляція, розчинення меншого в більшому є органічним природним процесом подібним до процесу, скажімо, витіснення, а потім і зникнення одного біологічного виду під тиском іншого в якійсь екосистемі. Тут, по аналогії, такий собі соціал-дарвінізм – лайт.
Звичайно, навіть в такій віддаленій у часі дискусії участь особи, яка причетна через своє громадянство до держави, що чинила агресію та геноцид, була би моветоном. Що вже казати про моральні основи «ліберальної імперки», яка наважилася на таку дискусію під час війни за наше знищення…
Однак все ж таки спробуємо виокремити раціональні аргументи такої позиції (як я уже зазначив, не лише цієї однієї особи, і це позиція не лише представників російського ліберал-державництва). Якщо коротко:
В імперіях і великих країнах представники міноритарних національних і релігійних спільнот часто позбавлялися своєї ідентичності ради успішної самореалізації, і це нормальний, природний процес;
У стосунках між українською і московською сторонами мовленнєва, культурна, релігійна, світоглядна дистанція в останні кількасот років була незначною, і тому українці були органічними, нормальними співбудівничими російської імперії. Тому ми близькі, родичі, «мышебратья».
Чим такі погляди заперечуються? Які основні принципи протилежного світогляду, властивого більшості українців та інших представників народів Центральної та Східної Європи, що зазнали тяжких уражень і втрат від політики російської імперії?
Найперше, безвідносно до обговорення конкретних питань нашої історії, важливо зазначити: при розгляді історичної динаміки людських спільнот претензія на об'єктивізм є неправильною і нечесною. Такий об'єктивізм ще можна уявити, скажімо, в біології, в якій ми не можемо обвинувачувати в поганій моралі вовків, які їдять здобич, і захищати мораль здобичі, яку їдять вовки. Однак люди – не хижаки і жертви. Історичний погляд на минулі події має вміщати моральне ставлення, зокрема оцінку того, що є трагедією чи неприйнятним злом.
Те, що захищає В. Портніков і всі мислителі, чутливі до моральних принципів, означає, що стан речей у суспільстві, кажучи устами нашого класика «На світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а вищий нижчого тусає та ще й б’є» який Латиніна констатує як норму – не є нормою, а є морально негідним.
Саме тому в спільнотах, в яких мораль, моральність є важливим фундаментом існування суспільства, наріжним каменем є захист справедливості і людської гідності.
Базовим принципом справедливості є те, що брутальна сила не може бути засобом вирішення політичних, соціальних питань чи питань життя особистості. Звідси очевидно логічним висновком є наступний принцип: той (ті), хто має (мають) менше зовнішніх ресурсів для відстоювання свого існування, своєї вразливої ідентичності, необхідно повинні бути захищені правилами (законами і мораллю), за якими живе суспільство і держава.
Як на мене, християнина, моральні принципи щодо стосунків між індивідуумами та спільнотами були закладені в Нагірній проповіді, а потім вони тяжко, багатьма століттями утверджувалися жертвами і боротьбою тисяч тих, хто змагалися зі злом за правду Божу і правду людську. Хоч якесь більш-менш спільне прийняття цих принципів прийшло в Європу, а також у Північну Америку думаю, у 18 сторіччі. На інші континенти до певної міри можливостей у ХХ столітті. Звичайно, при цьому масові ексцеси іґнорування елементарної справедливості мали і мають місце і у 18-20 століттях, і по сьогодні.
Виходячи з цього, я так переформулюю основні моральні засади світогляду, який відстоює В. Портніков та його однодумці.
Перше. Цілеспрямована політика великої держави (імперії) з асиміляції, і зрештою ліквідації власних меншин, власного національного, релігійного, культурного різноманіття є моральним злом, яке треба принципово і безжально судити в минулому та боротися з ним у сучасному – як у ситуації, що безпосередньо нас торкається (наприклад, феномен зникнення українців та проявів українства в рф за останні десятиліття), так і того, що до нас далеко – всі люди і всі спільноти «доброї волі» не можуть бути байдужими до насильницького процесу ліквідації меншин, як прямого, так і інформаційного, культурного, в якому куточку Землі воно би не відбувалося.
В цьому сенсі є лукавою позиція Латиніної та іже з нею, що, мовляв, такі люди як Гоголь, Безбородько, Розумовський і багато хто ще природним чином вливалися в імперський державо- і культуротворчий процес. Цей процес не був природнім, це була цілеспрямована, насильницька політика русифікації, вичищення неросійських еліт. Яка приймала потворні форм, наприклад у Грузії, де були знищені майже всі унікальні ікони 5-го і наступних століть, і було заборонено грузинам звертатися до Бога рідною грузинською та звершувати богослужіння за власною 1500-літньою традицією (так що, не тільки українцям дісталося від імперії).
Друге, суб'єктивне. Україна увійшла до Московської держави (і саме це фактично означало появу імперії) у 2-й половині XVII століття. При цьому, хоч була приєднана тільки лівобережна частина, суттєво менша половина України (і за населенням, і за культурним та економічним потенціалом), і ця частина своєю «масою» була значно менша, ніж Московія, але своїм культурним, політичним, моральним потенціалом Україна стояла незмірно вище. Московитам довелося докладати зусиль більш, ніж століття, щоби якось укласти Україну (спершу Лівобережну, а з кінця XVIIІ ст. мусили взятися за Правобережну) в прокрустове ложе російської імперії. І саме тому, при всьому зовнішньому блиску, так важко для імперії йшла русифікація.
Незважаючи на повну ліквідацію національної української освіти (у 70-х рр. XVIIІ ст. УСІ поселення Гетьманщини, за статистикою, мали школи, населення було цілком грамотним, а вже в середині ХІХ ст. неписьменність стала суцільною), асиміляцію та нищення української міської культури, навіть українська народна культура стояла надзвичайно високо. Я десь читав (вибачте, без посилання), що ще у 18 ст. при прийомі на навчання в Могилянку (приймали з освітою, яку можна було назвати початковою) абітурієнт мусив уміти розкласти будь-яку мелодію на три голоси. «Як тобі, Ілон Маск?» 
. Згадаймо наші ліричні пісні, думи, канти, лірництво, народне малярство.
. Згадаймо наші ліричні пісні, думи, канти, лірництво, народне малярство.Маленький відступ до цього ж – про наші етнічні межі. Я десь читав (знову без посилань, здається, спогади Б. Антоненка-Давидовича) , що наші кобзарі ходили поміж селами на Вороніжчині і Курщині на початку ХХ століття. Чому ходили ? – бо там їх наші люди приймали. Не чув ніде, що вони ходили по Орловщині чи Тамбовщині…
Що зазначав один із творців сучасної єврейської нації уродженець України Володимир-Зеєв Жаботинський, якого блискуче процитував в кінці дискусії Портніков – що українська ідентичність дуже виразна, і суттєво інша, ніж московська. І саме тому стільки кривавих зусиль докладали російська і більшовицька імперії, щоб нас зламати…
Іще трохи про українство у містах. Наші опоненти приймають за аксіому, що міста в Україні в ХІХ і ХХ столітті були зовсім не українські. Це не так – особисте свідчення. Моя прабабуся (народжена в Києві у 70-х рр. ХІХ ст., померла у 1949) була з простих міщан, мешкала на Подолі і все життя розмовляла українською. Ось так.
Отже, резюме: друга причина нашої відмінності – що ми були і є геть іншими і в сімнадцятому (а ще й раніше!), і в дев’ятнадцятому, і у двадцятому столітті. За світовідчуттям, моральними принципами (пошанування гідності і свободи!), культурою.
Це не відміняє загальні закономірності націєтворення у Східній Європі та у світі загалом, яке, як прийнято вважати, лише розпочалося у ХІХ ст. для більшості народів Європи. Ці закономірності існують, але, наполягаю: якщо нація, в сучасному розумінні цього терміну, тільки зароджується у ХІХ ст. – це не означає, що людям різних етносів, країн (не держав, а країн: Україна, не будучи державою, існувала як країна) та культур все одно, хто вони. Феномен ідентичності, навіть без існування державної нації, однак, існував здавна, існує в сучасному світі та заслуговує на повагу і збереження (що розуміють в сучасній Європі, де десятиліттями існує підтримка міноритарних етносів і культур). Незалежно від самоназви, ким ми себе називали – українцями, русинами чи козаками – ми були і є упродовж багатьох-багатьох віків. Це ж саме стосується й інших націй (тих же наших сусідів волохів-молдован-румунів).
Звісно, не будемо сліпо і прямолінійно заперечувати процесів ґлобалізації. Однак, і ґлобалізація не зовсім лінійна. Згадаймо, що каталонці зовсім недавно майже прийшли до незалежності, і невідомо, яким буде майбутнє Каталонії з Іспанією. В Ірландії посилюється ентузіазм у поверненні до ірландської мови. Це тільки окремі з низки можливих прикладів.
На завершення – згадаймо Тарасове: «Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата». І це не лише про українців, а про всіх нас, Адамове плем’я.
