ПАТЕРНАЛІЗМ – у християнстві, в Церкві і у різних суспільствах загалом. Його недоліки, чесноти та перспективи, а також український вимір.

 

Я давно вже тримаю при собі намір осмислити у тексті феномен патерналізму, і ось – це спроба такого осмислення.

На цю тему, звичайно, можна і потрібно писати дисертації. Може, такі дисертації вже написані, але цілісного і системного розгляду питання автор не зустрічав.

Патерналізм – багатоаспектне явище, термін «патерналізм» полісемний, але, тим не менше, це, на мою думку, феномен, що у своїх основних рисах є чимось єдиним, хоча і у багатьох проявах.

Оскільки “pater” – батько латиною, то зрозуміло, що патерналізм відводить важливе (основне) місце батьку, батьківству у пріоритеті цінностей.

Два основних значення терміну. У популярній, публіцистичній літературі на суспільну тематику «патерналізм» має переважно негативну моральну конотацію. Ця конотація визначається звуженим, але поширеним значенням слова (можливо, найпоширенішим) – патерналістським є суспільство, спільнота, в якій основним áктором, діячем є «батьківська» ієрархія, яка приймає усі рішення і визначає спосіб життя, уклад основної частини спільноти. Тобто, спільнота – це наче малі діти у родині з авторитарним, суворим батьком, який карає неслухняних (часто жорстоко). Щоб прожити комфортно, треба коритися батьку (та «батьківській» бюрократії) і не претендувати на самостійність, незалежність у світоглядній позиції та прийнятті рішень.

Більш широке значення терміну, який характеризує суспільні стосунки – означає загалом, що в суспільстві (у суспільній групі, у спільноті) є керівник (керівники), рішення якого (яких) загалом є визначальними для життя підлеглої частини суспільства (спільноти), яке має мало механізмів впливу на свого керівника.

Історичний огляд. У суспільствознавчому вимірі парою «теза – антитеза» у даному контексті є пара «авторитаризм – народоправство». У давніх суспільствах, про які ми дещо знаємо, були широко розповсюджені обидві форми устрою. У народоправчих формах устрою суспільств (спільнот) люди (народ, громада) впливали на вибір керівників (уповноважених осіб). Приклади – республіки у давньогрецьких полісах та у Стародавньому Римі, суспільні організації у ранніх слов’ян вічевого типу (до речі, вѣче-віче є там, де є со-вѣт, со-вѣщання, корінь вѣст-; по-вѣст-и-ти, тобто проголошувати вголос свою думку), вибори служителів у ранніх християн (див., зокрема, Діяння апостолів, розділ 6).

Передумовами виникнення авторитарних і патерналістських суспільств (зокрема, монархічних) були такі фактори: 1. Необхідність організації суспільно важливих робіт з великою масою людей (наприклад, зрошувальні системи у Єгипті і Межиріччі), для управління якими потрібно було уникати безладдя; 2. Необхідність постійної збройної мобілізації спільноти, якщо її існуванню постійно загрожують інші групи людей в умовах відсутності природник кордонів (лісів, річок, морів, гір, пустель); 2а  Аналогічно – якщо спільнота значною мірою існує за рахунок  військової здобичі. У кочівників обидва фактори поєднувалися, тому значна частина кочових суспільств мала патерналістський устрій; 3. З технологічним розвитком у ранніх суспільствах з’являється «надлишковий продукт» - люди виробляють матеріальні блага, що перевищують необхідне для виживання: предмети розкоші, твори  мистецтва, зокрема матеріально і духовно цінні засоби релігійного культу  тощо. Відповідно, з’являються люди, що накопичують ці цінності, зростає класова ієрархія, з’являються верстви людей, що мають більші матеріальні можливості і більше влади. Патерналізм у своїх проявах допомагає їм реалізувати і посилити свої владні можливості.

Сакральність патерналістських стосунків. Як ми бачимо з історії різних суспільств, наявність сакрального (священного), яке має абсолютну (нематеріальну) цінність є органічною частиною людської цивілізації в різних її устроях. Найчастіше сакральність реалізується через релігійну систему. Іноді – у шануванні звичаїв, правил, типів стосунків, які є абсолютно пріоритетними (наприклад, дослідники вважають китайське суспільство упродовж його історії переважно нерелігійним, але безумовно сакральним – у Китаї мав поширення культ предків, шануються певні форми стосунків та ритуали). Загалом, сакральність тісно пов’язана з наявністю фундаментальних нематеріальних цінностей, які є основою духовної культури суспільства та ґарантією його сталості.

Патерналістські стосунки в найменшій структурі суспільства – сім’ї в багатьох суспільствах утворювалися природнім чином, оскільки тип економічного укладу передбачав цілковиту економічну залежність жінки – матері дітей і самих дітей (до певного віку) від батька.

У більшості релігій, і в авраамічних та інших монотеїстичних, а також у політеїстичних релігіях верховне божество сприймається (сприймалося) як символічний Батько усього творіння і людей зокрема. Ставлення до Батька-Творця релігія заповідає лише одне: пошану і благоговіння. Відповідно, і земний правитель, і очільник релігійної громади, і батько сімейства – несуть в собі образ Небесного Отця. Їхнє архе- (старшинство) сприймається як таке, що має благословення з Неба (нагадаю, у ап. Павла: «… я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі» (Еф. 3,15), перекл. І. Хоменка; в інших укр. перекладах грец. Patria перекладено як рід). Тому ставлення до правителя (провідника релігійної громади, батька сімейства) у сакральному вимірі є шанобливим, безоціночним і не може бути публічно критичним. Біблійним прикладом і символом безоціночної пошани до архе- провідника (батька) є ставлення Сима та Яфета до свого сп’янілого і оголеного батька Ноя (Сим і Яфет накрили його одягом, задкуючи, щоб не бачити наготу батька). У традиційних авраамічних суспільствах зневага до батьків сприймається як важкий, Хамовий гріх, що має серйозні наслідки (нагадую, що у Біблії Ной проклинає Хамових нащадків). І, навпаки, шана батьків дає Боже благословення – «Шануй батька твого і матір твою, як повелів тобі Господь Бог твій, щоби продовжилися дні твої, і щоб добре було тобі на землі» (Второзакон., 5, 16).

Засобом благословення з Неба, яке має правитель (релігійний провідник, батько сімейства) є дія десниці (правої руки). Батько (правитель, духовний отець) благословляє десницею (може існувати характерний жест), а діти (піддані монарха, «менші» члени спільноти, …) цілують праву руку на знак пошани і віри у це благословення. Традиція цілунку руки морального авторитету, духовної особи,  батька і матері була і є в різних народах. Зворушливо бачити, як киримли (кримські татари) цілують руку Мустафи-ага Джемілєва як духовного лідера нації.

Послідовна практична реалізація патерналізму у функціонуванні різних спільнот має два типи: монархічний і олігархічний. У монархічному типі правитель (провідник) має владу у спільноті через ієрархію повністю контрольованих ним виконавців, а сам є непідзвітним і неконтрольованим. Для олігархічного типу патерналізму правитель певною мірою (або значною мірою) контролюється можновладцями нижчого ступеню, які, однак, усім суспільством (спільнотою) не контролюються. Історичні приклади – Річ Посполита, Британія та інші монархії, в житті яких монарх певним чином залежав від шляхти (яка від нижчих верств суспільства не залежала). У релігійних спільнотах приклад – коли релігійна ієрархія за статутом чи неформально впливає на політику предстоятеля, але сама ієрархія процедурно, юридично і практично незалежна від спільноти вірян (щось нам нагадує, правда?).

Недосконалості і проблеми патерналізму та засоби подолання цих проблем, що реалізовувалися в історії різних спільнот.

 Таким чином, послідовна реалізація патерналізму приводила (і приводить) до концентрації влади в руках однієї особи чи групи осіб, а спільнота загалом не має процедури впливу на керівництво (буває ще неформальний вплив спільноти, vox populi, але патерналістська влада в більшості випадків на нього не зважає, тож в історії суспільств такого типу час від часу виникають стихійні бунти, що по суті нічого не міняють). З іншого боку, через слабку технологічність давніх і середньовічних суспільств правителі та релігійні лідери не могли цілком контролювати суспільство і спільноти, і паростки життя проростали крізь намагання правителів привести суспільство (і спільноти) до беззаперечної покори.

Концентрація влади, бажання повноти влади – у природі людини. Правитель (монарх) бажає продовжити владу у вічність, тому в абсолютній монархії він передає владу своєму нащадкові як продовженню самого себе.

В суспільствах, достатньо ізольованих (на кшталт Давнього Єгипту або Китай у значній частині його історії) такий патерналізм, стабільний і послідовний міг існувати в незмінному вигляді дуже довго.

Водночас благом Європи в її Середньовіччі були два фактори: так зване феодальне роздроблення і конкуренція світської та церковної влад.

Неспроможність королівської влади бути абсолютною в більшій частині історії Британії та Франції, локомотивів європейського розвитку,  привела до створення системи стримань і противаг у владній системі цих країн, з часом – до створення трьох незалежних гілок влади. Також корисним для Європи було те, що більшу частину Середніх віків влада Римської церкви не підминала під себе королівську владу, але й королі більшу частину епохи не контролювали латинський Рим. Утім, у Західній Церкві були проблеми з патерналізмом, але про них нижче.

Водночас видається, що суспільства і державні системи країн, ідеологічно і релігійно далекі від західноєвропейських способів подолання патерналізму, могли би перебувати в ньому як завгодно довго, позбавившись його лише під дією зовнішніх факторів, і навіть іноді при цьому державні системи гинули, замінюючись радикально іншими. Характерними прикладами є долі Візантії, Османської імперії, Індії, азіатських «тигрів». Усі ці країни (за винятком трагічно загиблої Візантії) стали іншими завдяки ефективним «стусанам» Заходу.  При цьому, набувши класичних, хоч і не ідеальних форм децентралізації і роззосередження влади за трьома гілками (законодавча, виконавча, судова), суспільства цих країн водночас зберегли значні традиції патерналізму на рівні локальних спільнот і родин, які, утім, не заважають їм жити в цілому при неідеальній (Індія, Туреччина, Малайзія), але демократії.

Патерналізм і авраамічні релігії.

Питання про поєднання патерналістських і егалітарних рис у християнстві, юдаїзмі та ісламі є дуже цікавим. Кожна з цих трьох релігій має початок у пошануванні Всевишнього як Небесного Отця (по суті, при різній мірі вживання самого концепту «Отець») і, отже, є в основі патерналістською. Водночас у релігійній практиці усіх трьох релігій наразі є протилежні тенденції. Вони очевидні в юдаїзмі, де є маса напрямків, які демократично змагаються між собою. І Ізраїль як країна, хоч і не є державою цілком секулярною, водночас як суспільство є вельми плюралістичним. Цікава ситуація з ісламом. Первісний його імпульс розвитку поєднував релігійним егалітаризм (всі мусульмани – браття) з безумовною пошаною усіх, хто мав стосунок до безоціночно шанованого пророка Мохаммеда (наприклад, до праведних халіфів чи нащадків Алі). Ці тенденції є і зараз, але автор не є фахівцем у цій темі (для загального ознайомлення варто прочитати відповідну статтю у Вікіпедії https://en.wikipedia.org/wiki/Islam_and_democracy ).

Більше можу судити про християнство.

Початкове радикальне сприйняття християнами усіх єдиновірців і людей загалом як абсолютно рівних між собою, як дітей у своєму відношенні до Отця Небесного (Ісус: «ви є друзі (браття) Мої»; ап. Павло: «у Христі немає ні раба, ні вільного, ні елліна, ні юдея, ні чоловічої статі, ні жіночої) відразу поєднувалося із властивим простим людям благоговінням і преклонінням перед духовною силою учителів і подвижників нової віри (у Діяннях читаємо про магічне шанування одягу апостолів, далі бачимо подібне шанування плоті мучеників тощо). Це пошанування старших, «більших» у духовній ієрархії згодом посилилось завдяки двом факторам. По-перше, у ранні віки виникає конкуренція між харизматичними лідерами різних течій у християнстві (через якийсь час більшість із тих, що не належали до основного русла віровчення, яке його послідовники вважають за істинну Церкву Христову, були названі єретиками). Ці лідери користувались високою пошаною, навколо деяких з них швидко виникав культ їх святості. По-друге, дуже вплинуло на тип стосунків всередині християнської спільноти те, що християнство стало державною релігією імперії. Багатовікове сакральне ставлення до імператора як божества та до імперської ієрархічної структури як Богом установленого ладу вельми розкручувалось талановитими і впливовими проповідниками християнського неоплатонізму (такими як, наприклад, канонізований у Візантії імператор Юстиніан та псевдо-Діонисій Ареопагіт). Візантійська влада радо плескала в долоні, коли державну структуру оспівували як земний образ небесної ієрархії. Християнський неоплатонізм (цей термін, визнаю, тут може бути дискусійним) створив естетично витончені і величні образи, як відблиски краси Неба – в архітектурі, іконописі, гімнографії… Але, з іншого боку, він як ідеологія віддалив християнські спільноти від простоти, братерства, рівності, нелукавства і щирості у Христі. Відчуваючи це, найбільше ревні християни намагалися відновити простоту раннього християнства, створюючи іночеські обителі і громади поза впливом контрольованої імперією церковної ієрархії, але досить швидко і тут імперія підгорнула монашество під себе і стала використовувати його у своїх земних цілях.

У Західній Церкві ситуація розвивалася подібним чином. Два ножі  (чи мечі), які Христос доручив взяти апостолу Петру, коли апостоли йшли зі Христом на Його останню ніч в Гефсиманію, були інтерпретовані як подвійна влада папи – наступника Петра: духовна і світська. Зі встановленням монархічної церковної влади папського Риму над Західною Європою (британське християнство останнім втратило свою суверенність десь у 7 столітті) ієрархічність церковного устрою швидко уподібнилася ієрархічності феодального устрою суспільства: єпископи прирівнювались до вельмож, статус звичайних кліриків був подібний до статусу бідного дворянства. Звичайні миряни не мали ніякого впливу на життя духовенства, так само як піддані герцога на свого власника. Дистанція між церковним народом та духовенством посилювалася також  тим, що церковна молитва майже 2 тисячі років йшла латиною, що була майже незрозумілою для неосвіченої маси. Утім, окрім мертвенного патерналізму церковної бюрократії були і паростки свіжого життя (те ж саме було у Східній Церкві) – які проростали завдяки подвижникам із чернечих орденів, наприклад, бенедиктинців і францисканців (названих на честь своїх видатних засновників, св. Бенедикта та св. Франциска). Монастирі давали шанс розумним та енергійним людям зробити церковну кар’єру і створити щось корисне для Церкви і суспільства (звичайно, як скрізь і завжди, ентузіасти були меншістю серед посередності).

Рано чи пізно суспільно-політичні зміни у суспільстві, що відбулися завдяки економічному і технічному прогресу, мали позначитися на патерналістських основах церковного життя. Уже в пізньому Середньовіччі розвинулися масові протестні рухи альбігойців і гуситів. У 16 столітті протестанти заявили про себе як про третю потужну силу у світовому християнстві, з якою треба рахуватися. Зрештою, вже  у 17 столітті відбувся перелом, коли після кровопролитної всеєвропейської Тридцятилітньої війни латинський католицький світ змушено визнав суверенітет, ідентичність третього простору у світовому християнстві – протестантського.

Що нового дав протестантизм у сприйнятті традиційного патерналізму? По-перше  і найголовніше – нівелювалося значення церковної ієрархії та сакральність сану. Християни-протестанти стали буквально дотримуватися слів Христа «Не називайте нікого отцем на землі» (Мв 23, 9) та сприймали настанову ап. Петра «Ви є священство царське, народ святий» (1 Пет. 2, 9) як підґрунтя для цілковитого зрівнювання в церковній спільноті усіх християн (згодом цей наратив був послідовно доведений до прав жінки на священство і єпископство). Як доводять багато дослідників, розуміння гідності і недоторканості особи, закріплене засадничими документами, стали наслідком саме протестантського розуміння рівності перед Богом усіх людей (таке розуміння, звісно, прийшло у суспільну свідомість не одномоментно).  

По-друге, гасло Мартина Лютера «все перевіряйте Писанням» і вироблений практикою суспільний консенсус щодо множинності трактувань Писання привів до розуміння того, що ніяке твердження чи гасло, навіть сказане з високої церковної катедри, не є автоматично безпомильним з огляду на авторитет чи священність сану претендента на абсолютну істинність свого слова.  Таким чином, аргумент «Батюшка (ксьондз, кюре, владика) так сказав, значить, слухайте!»  в такому світосприйнятті перестає мати значення.

З іншого боку, наслідком того, що логічне застосування основних принципів протестантизму приводить до множинності поглядів на різні релігійні догмати та релігійну практику, стало брунькування (або утворення) нових течій усередині протестантизму. Відсутність єдності для багатьох християн, пріоритетом для яких є єдність у Христі (див. Іоан 17, 21) – сприймається багатьма як суттєва вада. Тому, на противагу протестантам дві традиційні Церкви (Західна і Східна) змогли арґументувати свою правильність для тих, кому були важливі такі риси патерналізму як одностайність у пошані до тяглості традиції і пошана до тих, хто традицію ревно зберігає. Східна і Західна Церкви (особливо Західна, і деякі зі Східних) зуміли врахувати критику протестантів і скоректувати свою практику, тим самим додавши перспектив для свого майбутнього.

Феномен суперпатерналізму в московському православ’ї.

У московському православ’ї поєдналися і резонансно підсилили один одного: 1) емоційно сприйнятий (без раціонального осмислення) візантійський міф про те, що земні Рими (від першого до третього) є чудовим відбитком небесного Єрусалиму та 2) азіатська деспотія, для якої людська особистість з її гідністю і свободою є ніщо. Взагалі, важко знайти аналогію в історії християнства – настільки ставлення до людини у московському православ’ї разюче протилежне Євангелію!

Бог-Отець у мп (для спрощення тут і далі мп через маленькі літери = московське православ’я) – часто це такий батько-садист у сімействі: московити розуміли «страх Божий» як страх болю від тяжкого покарання. Оскільки Бог суворий і вимогливий, карає тих, хто не дотримується вимог – то і батько в більшості сімей (за свідченням мандрівників з Європи) регулярно періщив «для острастки» дружину і дітей; сувора вимогливість – ознака любові, «б’є –  значить любить» (ради правди треба зазначити, що і у європейській педагогіці до 19 ст. практикувались тілесні покарання, але все це було незрівнянно м’якше).

Згадаємо московський аскетизм: насолода від найсуворіших постів і тяжких вериг супроводжувалася цілковитою відсутністю рецепції змісту євангельського! Коли вже у 19 ст. митр. Московський Філарет (ліберал за московськими мірками) захотів перекласти Св. Письмо рос. мовою, щоб люди його читали (а не лише стояли в церкві, чуючи окремі шматки по-слов’янськи і мало що розуміючи), впливові ієрархи були проти! Тому духовна ревність по-московськи найчастіше (хоча, звичайно, не завжди) – це зробити життя важким собі та іншим.

Звідси: тяжкість постів і молитовних правил, суворість церковних єпитимій. Звідси: вертикальні стосунки в спільнотах (духовний отець – вірянин, ігумен – монах, архиєрей – священник) відбуваються, перепрошую, у садистсько-мазохістських барвах: старший насолоджується владою над меншим, а менший поважає старшого за суворість (як часто я чув від вірян МП з повагою і захопленням про ревних панотців: строогий батюшка). Як приємно мати для себе таку релігію, в якій більшість духовних зусиль перетворюються у зовнішньо-обрядові (обмеження в їжі та ревність у вичитуванні довгих молитовних текстів), зате ця релігія знімає з тебе значний тягар відповідальності за власне прийняття рішень: головне – це благословення священника.

Перераховуючи вказані тут патерналістські риси мп, які відрізняють його від релігійної практики інших християнських спільнот, автор не стверджує, що всі інші церкви не мали вказаних рис. Також мали, тому що повага до гідності і свободи особистості зростала у християнській (почасти християнській) Європі дуже повільно. Але цей рух був системним і незмінним. У той час, навіть якщо позитивні зміни відбувалися в мп і в російському суспільстві (в попередніх століттях), це зазвичай були персональні ініціативи окремих державних і церковних правителів. При зміні правителів дуже часто ситуація відкочувалась на висхідні позиції. Загалом же суть московського патерналізму – рабське, жалюгідне становище людської гідності – не міняється.

А як в Україні? Чи є щось вартісним у патерналізмі взагалі?

Про Україну коротко. По-перше, кількасотлітнє перебування українського православ’я у московському полоні, звичайно, дається взнаки. Однак моє сприйняття української традиції дає для мене добрі сподівання: думаю, що зможемо зберегти добрі риси християнського патерналізму, які зовсім інші, ніж на Москві.

Наприклад, ототожнення благоговіння і «страху Божого». Наявність благоговіння – це добра риса людини, ознака  наявності духовного життя. У традиції церков, що мають апостольське передання благоговіння викликає те, що пов’язане із найдорожчим, найсвятішим для людини, це ставлення до святого.  Наприклад, шановані ікони Богородиці – це благоговіння перед найвищої міри материнським і синівським почуттями, уже не тільки людськими, а й божественними. Благоговіння у храмі – це благоговіння перед тою взаємною любов’ю Отця і людей, завдяки якій цей храм був побудований.

 Шанобливе ставлення до духовних осіб – це ставлення до дару благодаті, дарованого їм не ради їхніх заслуг, а ради Божої щедрості і милосердя. Християни традиції вірять, що дар звершувати Таїнства (найперше – св. Євхаристію та таїнство Сповіді), який Христос уділив апостолам, через тяглість рукопокладення передається і сучасному духовенству. Хоча б яким недосконалим і грішним є окремий священник, він все ж є тим, кого Господь наділив цим даром. І тому ми, шануючи духовну особу, шануємо цей Божий дар (що не дає, звісно, права священнику радити, як нам краще лікуватися, працювати чи за кого голосувати, як, на жаль, буває).

Стриманість у публічній критиці діячів Церкви доречна тоді, коли мова йде про особисті вади особи – ми чудово знаємо, що всі люди в чомусь слабкі і недосконалі. Але, не осуджуючи людину як особистість (згідно Євангелію) , ми можемо публічно опонувати публічній позиції духовній особі в тих чи інших питаннях, які не стосуються тонкощів духовного життя. Краще, звичайно, не переходячи на особистості.

Мені здається, що публічна оцінка діяльності особи, яку ми поважаємо (зокрема, поважаємо її як людину Церкви) чимось схожа на наше зріле, доросле ставлення до своїх батьків. Коли ми були дітьми, ми не бачили, що наші батьки такі ж люди, як і всі, тобто в чомусь обмежені і недосконалі. Але, як дорослі, ми бачимо вади наших батьків, але великодушно їх прощаємо і не обговорюємо прилюдно. Хоча приватно – буває варто по-синівськи, з любов’ю вказати тату чи мамі, якщо вони щось (на нашу думку) не так роблять.

До речі, чудовою українською традицією було (і , в деяких місцевостях досі є) звернення до рідних батьків на «Ви». І навіть досі (я був свідком) у селах можуть сказати в третій особі про батька (мати) і священника: вони пішли, поїхали, зробили тощо (а не він чи вона поїхав, пішов, зробив).

Це якраз добрі прояви патерналізму.

Ось такі мої міркування на перетині 2022 і 2023 років.

Христос народжується! Богу нашому слава! Слава Україні та її героям.