ДО ДРУЗІВ, ПРОУКРАЇНСЬКИХ СВЯЩЕННИКІВ УПЦ (мп) - дружньо.

9 січня 2023 року.

Христос народився!

Сердечно вітаю усіх, хто мене знає і це прочитає, і всіх українців  - з Різдвом Христовим!

А ще, після деяких роздумів, вирішив зокрема звернутися до священників УПЦ-МП – до тих із них, з яким я зафренджений у Фейсбуку і тих, хто мене може прочитати.

Лейтмотив цього тексту: отці і браття! Якщо ви є християнами і є українцями – що вам заважає доєднатися до Української Церкви?

Далі зміст допису складається з 2-х частин:

І. Які основні причини того, що проукраїнські священники не доєднуються до ПЦУ? – розгляд основних аргументів та відповідь на них;

ІІ. Що може бути з вами і тими громадами РПЦвУ, які не доєднаються до Української Церкви? - огляд перспектив.

 

І. Деякі спостережливі аналітики (зокрема, Д. Бінцаровський) виокремлюють багато, навіть > 10 причин, які гальмують приєднання духовенства до ПЦУ. Спробую описати найхарактерніші.

І.1.  Аргумент: ідентичність.

Ми – вони. «Ми», «Наша Церква», «наші» - це моя територія комфорту. «Вони» - суттєво інші. Основні стереотипні меми – хто такі «вони»:

«розкольники»;

«безблагодатні»;

«філаретівці»;

«радикально націоналістичні»;

«забирають силоміць храми».

Антитези цим мемам і стереотипам:

а) Я ж справді християнин? Якщо так, то людина, яка приходить до мене у храм 2 рази на рік – мені ближній? - Так, це, очевидно, стверджує Євангеліє (Лк, розд. 10, притча про милосердного самарянина).

Чи є людина, християнин, але з «не наших» - принциповою гіршою, ніж той посередній «ближній» , що приходить у наш храм двічі на рік? Настільки гіршою, що ця людина принципово моїм «ближнім» бути не може?

Здоровий глузд каже, що кожен співвітчизник, які приймає основи суспільної моралі (закоріненої у християнстві) – може бути моїм ближнім.

ВИСНОВОК: отже, сприймати інших українських православних як «чужих», «не ближніх» - неконструктивно і по суті не по-християнськи. Вони – ближні! Вони – християни!

б) Щодо т.зв. «безблагодатності» т.зв. «філаретівців». Чи це по-християнськи – вірити, що заборона богослужіння чи інше «канонічне покарання» як словесний акт людини (архиєрея, групи архиєреїв) має силу заборонити Св. Духу звершувати молитовне дійство чи таїнство?! Повний абсурд. Мені здається, що цей аргумент може мати значення тільки для теологічно неосвічених людей. При обговоренні цього питання в інтернеті у останні роки наводилось маса прикладів різних часів та в різних країнах, коли церковна влада в якійсь ситуації карала кліриків, фізично від неї незалежних, різними страшними (і дуже, і не дуже) заборонами. Що не заважало згодом приймати цих кліриків (у т. ч. архиєреїв) та висвячених ними священників у християнське, молитовне і євхаристійне спілкування, немов би нічого не сталося.

Тим більше, що Константинополь у 2018 р. відмінив усі московські заборони, а хто може правильніше трактувати церковне право, ніж той, хто його писав?

в) хіба зараз не важливішим є духовне єднання українців, ніж напів-надумані чи уявні обрáзи? Якщо ви дійсно хочете такого єднання – може ради нього варто переступити через власні упередження?

г) Що стосується «силоміць храми забирають». Між тезою 1) «парафіянами храму є ті, що ходять туди достатньо часто – і саме ми (тобто я) вирішую(ємо), хто належить до категорії парафіян» і тезою 2) «парафіянами храму – це ті, що визнають себе православними, парафіянами та приходять до храму, коли їм зручно» немає процедури узгодження. У такому разі вирішує позиція переважної більшості тих, хто мешкає у населеному пункті, де храм знаходиться. Вона є вирішальною – якщо хочете, тут власне: vox populi – vox Dei.

Раніше був можливий ще один варіант: можна було би домовлятися про поєднання служінь різних юрисдикцій в одному храмі. Це дуже поширено у Європі і практикувалося на Заході України багато років у деяких місцях. До вторгнення 2022 на цей варіант категорично не йшла УПЦ-МП. А після початку вторгнення це вже неможливо, тому що ніхто не хоче бути поруч з російською церквою.

 

І.2. Аргумент: «В ПЦУ як колишньому УПЦ КП не любили і не люблять духовенство, що прийшло з УПЦ-МП, бо їх сприймають як «москалів».

АНТИТЕЗА:

Усе ж таки – ви вважаєте, що поєднання до Української Церкви – це моральний акт, чи просто кон’юнктурний?

Якщо це акт моральний – тоді треба до неї доєднуватися, тому що так чинити – це чинити по правді, по-Божому. І тоді просто доводьте життям і ділом, що ви не «москаль».

По-друге: що первинне у вашому служінні як священника:  «як на мене подивляться інші отці», чи мої стосунки з паствою? Якщо ви справді стараєтесь бути пастирем, то і паства буде з вами пліч-о-пліч. І вам радість за спілкування з нею буде важливіші ніж , як може нам видаватись, косі погляди з боку «правильних» українських священників.

По-третє: Є архиєреї, які довго були в УПЦ МП (Київщина, Вінничина, Рівненщина, Закарпаття). Є архиєреї з колишньої УАПЦ, до єпархій яких також можна доєднатись. Вам можна буде обирати собі архиєрея – це крута українська церковна демократія, якої ніде більше немає ;) .

І.2а. Сюди ж. Аргумент: Я бачив (чув від інших ) про (не)порядки в ПЦУ як колишній УПЦ КП і як структуру, сформовану п. Філаретом. Там так багато недоладностей!

АНТИТЕЗА: А де ви бачили достатньо давню організацію зі своїми правилами, десь архаїчними звичаями і неідеальними людьми - без недоліків?

І після Паші-Мерседеса, корегувальників вогню та двох(трьох)паспортних єпископів – ви ще будете показувати пальцем на ПЦУ?

 

І.3. Аргумент: На цей час маю комфортну парафію, з якої живу я і моя родина /монастир, в якому мені комфортно і звично. Якщо, як сподіваюсь, вдасться залишитися в ній, то можу годувати сім’ю.   А якщо я не бачу можливості, щоб моя парафія/монастир приєдналася зі мною до ПЦУ? Чи буде нова парафія мене і мою родину годувати?

АНТИТЕЗА: Ситуація зрозуміла. Як каже народна мудрість (давня): «Є священники ради Йсуса, а є ради хліба куса». Коли ми обирали цей шлях, мали розуміти, що обираємо певний ризик.

На мою особисту думку і з мого досвіду: якщо ми робимо певний життєвий крок ради Господа, ради правди Божої – Він нас не полишить.

Але, крім того! Має, звичайно, бути імпульс від ПЦУ! Треба виробити певні стимули, які би допомогли священникам відчути певний захист і підтримку. Це – треба доносити до нашого керівництва.

 

ІІ. Чому  вам буде дуже складно і надалі перебувати в УПЦ-неМП (РПЦвУ). І безперспективно.

Виклик 1: Моя парафія і я багато років були проукраїнськими священником і спільнотою. Волонтеримо, допомагаємо фронту. Чому на нас почали тиснути люди, які в нашій церкві ніколи не були?

Відповідь:

Так, тиск на ВСІ  парафії вашої конфесії буде неминуче посилюватися. І сильніше на вас будуть тиснути люди, які вас не знають, але яким присутність храму РПЦвУ буде яке більмо в оці. Більш того, цей тиск буде не тільки людський, але і ІНСТИТУЦІЙНИЙ, на вас тиснутимуть:

держава;

громадянське суспільство;

ваші конкуренти з ПЦУ (і, можливо, інших конфесій).

Для них буде незрозумілим ОСНОВНЕ:

Якщо ви такі проукраїнські – ЩО ВАМ ЗАВАЖАЄ ДОЄДНАТИСЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ? Це дійсно незрозуміло звичайним людям, для яких дуже далекі аргументи т.зв. «канонічності».

А якщо у вас аргументи з пункту І (вище) – вам швидко зададуть ті ж питання, що поставлені вище у тексті.

ІІ. 2. Ще про очевидні перспективи РПЦвУ.

Залишаючись у ній, ви збережете сяку-таку стабільність лише у одному з 3-х варіантів майбутнього для вас:

а) РПЦвУ існуватиме як маргінальна структура більш чи менш ревних прихильників, сподіваюсь, не «руского міра» в чистому вигляді, а прихильників церковнослов’янської  мови, уставного богослужіння, юліанського календаря і т.д. Так, таких ревнителів, без явної русміровщини держава і суспільство, можливо, терпітимуть (зокрема десь на Одещині чи  Харківщині).

б) матеріальні аргументи атца протодіякона Вадіма та інших благодітелів зрештою розтоплять  крижані серця сучасних владців. Цей варіант можливий, але  суспільство буде дихати таким драконівських подихом, що все ж таки це ненадійно і тимчасово.

в) гіпотетична реалізація «Путінпрійді». Не думаю, що серед вас (якщо ви справді проукраїнські) є такі, що цього бажають. Але в цілому по РПЦвУ, на жаль, на жаль – вони є, ті, що в цю фантастику вірять і її чекають. І буде ще більше ганьби і перспектив остаточного припинення існування вашої структури, якщо відповідні органи витягнуть на світ Божий основні механізми роботи УПЦ-МП на русмір впродовж 20 (принаймні) років і знайдуть як щирих ентузіастів, які кликали русмір, так і тих, які робили це за гроші (або поєднували те й інше). А я не лише певний, а і знаю, що ця структура на рівні людей, що впливають на рішення та ідеологію, усі ці роки саме так і працювала.

 

РЕЗЮМЕ. Чому так все йде безперспективно для УПЦ-неМП? А тому що після невставання у Верховній Раді, «катюзі по заслузі» (нагадаю, це ваш верховний про український народ), коригувальники вогню, кип’яток в очі від Паші-мерседеса та йому подібних – інакше воно й не могло скінчитися. А ви, начебто проукраїнське духовенство, усі ці роки в цілому «мовчали й чухали чуби. Німії …» (далі гострі слова Т. Шевченка не цитуватиму).

Хоч і зазначають розважливі і мирні члени ПЦУ, що серед УПЦ-МП є багато патріотів, але – проукраїнська частина вашої структури так і не здобула ніякої суб’єктності… У вас було 2 шанси: лист до Вселенського із  закликом засудити  п. Кирила і акція «Православного діалогу» в Софії – організуватися після цих акцій як дієва структура української церковної спільноти. Після цих акцій ви могли, і мусили! – об’єднатися і продемонструвати, що маєте впливовий український голос, суголосний усьому суспільству. Що «мерседеси», босоногі любителі хористів та інші багатопаспортні архиєреї – це не вся Церква. Але, на жаль, ваш час вийшов.  

Тим не менше: шановні отці: сподіваюсь, що і вас, і ваших парафіян радо і мирно зрештою (когось раніше, когось пізніше) приймуть з обіймами в ПЦУ. Про це неодноразово говорив наш Предстоятель.  При всіх недоліках, при  різноманітті позицій християнська єдність українців – найвища цінність. Вірю, що прийде час, коли слова «Христос посеред нас» стануть правдою.