Про цінність національно-культурної ідентичності в умовах імперського та глобалізаційного тиску – до дискусії В. Портнікова і Ю. Латиніної.

https://www.youtube.com/watch?v=Iq_MuTC3SCs

Дискусія між В. Портніковим і Ю. Латиніною стала в ці дні важливою подією в інформпросторі. Видається, що, незалежно від сили і переконливості своїх власних аргументів, кожна із сторін презентувала принципові світоглядні позиції, і ці обидві позиції відображають сценарії та сили, які реально діють в історії.

Нормальний українець, мабуть, за версту відчуває в таких «хароших рускіх» на кшталт Ю. Латиніної шовіністичний душок, і, читаючи ще більш ранні (до цієї дискусії) відгуки українців про неї в соцмережах, ми бачимо емоційну алергію на її постать та її риторику. Ця емоційність не завжди дозволяє побачити раціональну аргументацію в позиції, що є не лише позицією Латиніної чи позицією московських «ліберальних імперців». Фактично вона говорила про наявність процесу асиміляції державою (зокрема, імперією) власних меншин, яку імперія проводить, спираючись на власну силу та цілеспрямовану політику. І це для неї «нормально».

Можна, звичайно, уявити академічну дискусію в часи мирні, віддалені від найближчої жорстокої війни років на 50 – 100 на тему «Об'єктивні і суб'єктивні чинники стійкості та асиміляції етнічних, релігійних, інших меншин в умовах антиміноритарної політики великої держави». Можна собі уявити наявність кута зору, з якого асиміляція, розчинення меншого в більшому є органічним природним процесом подібним до процесу, скажімо, витіснення, а потім і зникнення одного біологічного виду під тиском іншого в якійсь екосистемі. Тут, по аналогії, такий собі соціал-дарвінізм – лайт.

Звичайно, навіть в такій віддаленій у часі дискусії участь особи, яка причетна через своє громадянство до держави, що чинила агресію та геноцид, була би моветоном. Що вже казати про моральні основи «ліберальної імперки», яка наважилася на таку дискусію під час війни за наше знищення…

Однак все ж таки спробуємо виокремити раціональні аргументи такої позиції (як я уже зазначив, не лише цієї однієї особи, і це позиція не лише представників російського ліберал-державництва). Якщо коротко:

В імперіях і великих країнах представники міноритарних національних і релігійних спільнот часто позбавлялися своєї ідентичності ради успішної самореалізації, і це нормальний, природний процес;

У стосунках між українською і московською сторонами мовленнєва, культурна, релігійна, світоглядна дистанція в останні кількасот років була незначною, і тому українці були органічними, нормальними співбудівничими російської імперії. Тому ми близькі, родичі, «мышебратья».

Чим такі погляди заперечуються? Які основні принципи протилежного світогляду, властивого більшості українців та інших представників народів Центральної та Східної Європи, що зазнали тяжких уражень і втрат від політики російської імперії?

Найперше, безвідносно до обговорення конкретних питань нашої історії, важливо зазначити: при розгляді історичної динаміки людських спільнот претензія на об'єктивізм є неправильною і нечесною. Такий об'єктивізм ще можна уявити, скажімо, в біології, в якій ми не можемо обвинувачувати в поганій моралі вовків, які їдять здобич, і захищати мораль здобичі, яку їдять вовки. Однак люди – не хижаки і жертви. Історичний погляд на минулі події має вміщати моральне ставлення, зокрема оцінку того, що є трагедією чи неприйнятним злом.

Те, що захищає В. Портніков і всі мислителі, чутливі до моральних принципів, означає, що стан речей у суспільстві, кажучи устами нашого класика «На світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а вищий нижчого тусає та ще й б’є» який Латиніна констатує як норму – не є нормою, а є морально негідним.

Саме тому в спільнотах, в яких мораль, моральність є важливим фундаментом існування суспільства, наріжним каменем є захист справедливості і людської гідності.

Базовим принципом справедливості є те, що брутальна сила не може бути засобом вирішення політичних, соціальних питань чи питань життя особистості. Звідси очевидно логічним висновком є наступний принцип: той (ті), хто має (мають) менше зовнішніх ресурсів для відстоювання свого існування, своєї вразливої ідентичності, необхідно повинні бути захищені правилами (законами і мораллю), за якими живе суспільство і держава.

Як на мене, християнина, моральні принципи щодо стосунків між індивідуумами та спільнотами були закладені в Нагірній проповіді, а потім вони тяжко, багатьма століттями утверджувалися жертвами і боротьбою тисяч тих, хто змагалися зі злом за правду Божу і правду людську. Хоч якесь більш-менш спільне прийняття цих принципів прийшло в Європу, а також у Північну Америку думаю, у 18 сторіччі. На інші континенти до певної міри можливостей у ХХ столітті. Звичайно, при цьому масові ексцеси іґнорування елементарної справедливості мали і мають місце і у 18-20 століттях, і по сьогодні.

Виходячи з цього, я так переформулюю основні моральні засади світогляду, який відстоює В. Портніков та його однодумці.

Перше. Цілеспрямована політика великої держави (імперії) з асиміляції, і зрештою ліквідації власних меншин, власного національного, релігійного, культурного різноманіття є моральним злом, яке треба принципово і безжально судити в минулому та боротися з ним у сучасному – як у ситуації, що безпосередньо нас торкається (наприклад, феномен зникнення українців та проявів українства в рф за останні десятиліття), так і того, що до нас далеко – всі люди і всі спільноти «доброї волі» не можуть бути байдужими до насильницького процесу ліквідації меншин, як прямого, так і інформаційного, культурного, в якому куточку Землі воно би не відбувалося.

В цьому сенсі є лукавою позиція Латиніної та іже з нею, що, мовляв, такі люди як Гоголь, Безбородько, Розумовський і багато хто ще природним чином вливалися в імперський державо- і культуротворчий процес. Цей процес не був природнім, це була цілеспрямована, насильницька політика русифікації, вичищення неросійських еліт. Яка приймала потворні форм, наприклад у Грузії, де були знищені майже всі унікальні ікони 5-го і наступних століть, і було заборонено грузинам звертатися до Бога рідною грузинською та звершувати богослужіння за власною 1500-літньою традицією (так що, не тільки українцям дісталося від імперії).

Друге, суб'єктивне. Україна увійшла до Московської держави (і саме це фактично означало появу імперії) у 2-й половині XVII століття. При цьому, хоч була приєднана тільки лівобережна частина, суттєво менша половина України (і за населенням, і за культурним та економічним потенціалом), і ця частина своєю «масою» була значно менша, ніж Московія, але своїм культурним, політичним, моральним потенціалом Україна стояла незмірно вище. Московитам довелося докладати зусиль більш, ніж століття, щоби якось укласти Україну (спершу Лівобережну, а з кінця XVIIІ ст. мусили взятися за Правобережну) в прокрустове ложе російської імперії. І саме тому, при всьому зовнішньому блиску, так важко для імперії йшла русифікація.

Незважаючи на повну ліквідацію національної української освіти (у 70-х рр. XVIIІ ст. УСІ поселення Гетьманщини, за статистикою, мали школи, населення було цілком грамотним, а вже в середині ХІХ ст. неписьменність стала суцільною), асиміляцію та нищення української міської культури, навіть українська народна культура стояла надзвичайно високо. Я десь читав (вибачте, без посилання), що ще у 18 ст. при прийомі на навчання в Могилянку (приймали з освітою, яку можна було назвати початковою) абітурієнт мусив уміти розкласти будь-яку мелодію на три голоси. «Як тобі, Ілон Маск?» . Згадаймо наші ліричні пісні, думи, канти, лірництво, народне малярство.

Маленький відступ до цього ж – про наші етнічні межі. Я десь читав (знову без посилань, здається, спогади Б. Антоненка-Давидовича) , що наші кобзарі ходили поміж селами на Вороніжчині і Курщині на початку ХХ століття. Чому ходили ? – бо там їх наші люди приймали. Не чув ніде, що вони ходили по Орловщині чи Тамбовщині…

Що зазначав один із творців сучасної єврейської нації уродженець України Володимир-Зеєв Жаботинський, якого блискуче процитував в кінці дискусії Портніков – що українська ідентичність дуже виразна, і суттєво інша, ніж московська. І саме тому стільки кривавих зусиль докладали російська і більшовицька імперії, щоб нас зламати…

Іще трохи про українство у містах. Наші опоненти приймають за аксіому, що міста в Україні в ХІХ і ХХ столітті були зовсім не українські. Це не так – особисте свідчення. Моя прабабуся (народжена в Києві у 70-х рр. ХІХ ст., померла у 1949) була з простих міщан, мешкала на Подолі і все життя розмовляла українською. Ось так.

Отже, резюме: друга причина нашої відмінності – що ми були і є геть іншими і в сімнадцятому (а ще й раніше!), і в дев’ятнадцятому, і у двадцятому столітті. За світовідчуттям, моральними принципами (пошанування гідності і свободи!), культурою.

Це не відміняє загальні закономірності націєтворення у Східній Європі та у світі загалом, яке, як прийнято вважати, лише розпочалося у ХІХ ст. для більшості народів Європи. Ці закономірності існують, але, наполягаю: якщо нація, в сучасному розумінні цього терміну, тільки зароджується у ХІХ ст. – це не означає, що людям різних етносів, країн (не держав, а країн: Україна, не будучи державою, існувала як країна) та культур все одно, хто вони. Феномен ідентичності, навіть без існування державної нації, однак, існував здавна, існує в сучасному світі та заслуговує на повагу і збереження (що розуміють в сучасній Європі, де десятиліттями існує підтримка міноритарних етносів і культур). Незалежно від самоназви, ким ми себе називали – українцями, русинами чи козаками – ми були і є упродовж багатьох-багатьох віків. Це ж саме стосується й інших націй (тих же наших сусідів волохів-молдован-румунів).

Звісно, не будемо сліпо і прямолінійно заперечувати процесів ґлобалізації. Однак, і ґлобалізація не зовсім лінійна. Згадаймо, що каталонці зовсім недавно майже прийшли до незалежності, і невідомо, яким буде майбутнє Каталонії з Іспанією. В Ірландії посилюється ентузіазм у поверненні до ірландської мови. Це тільки окремі з низки можливих прикладів.

На завершення – згадаймо Тарасове: «Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата». І це не лише про українців, а про всіх нас, Адамове плем’я.

   Підгледів у ФБ-стрічці 10.03.24 ;) 

ВАТНИКАН ).

Побіжно подивився на текст, опублікований нашою українською авторкою, що пише на актуальні теми церковного життя.

https://www.religion.in.ua/main/analitica/50942-yak-budut-zaboronyati-rpc-komentar-do-zakonoproektu-8371-chastina-1.html

Тільки кинув погляд, тому що розбиратися детально в цій темі у ці дні не виходить.

Що я думаю?

Наче всі ми розуміємо, що сучасна ідеологія і практика мп - це одна з найголовніших скреп кремлівського режиму.

Наче всі ми розуміємо, через яку структуру було найбільш ефективно і безпечно вносити інформ наративи та створювати потужне і супербагате політичне лобі в укрполітикумі.

Навіть наша основні гілки влади розуміють (принаймні, проукраїнські фракції цих гілок), що логіка війни не може не вказувати на необхідність нагального і ефективного знешкодження ідеологічних ресурсів противника в Україні.

(Уточнюю, для ясності:  "ідеологічні ресурси противника в Україні" та Упцмп не тотожні. Але й не цілком відмінні сутності).

Отже, будь-яку системну послідовність дій, що направлені на ідеологічний захист України, треба підтримувати.

У такому достатньо великому за обсягу документі як законопроєкт, зокрема, законопроєкт № 8371 щодо діяльності релігійних організацій в умовах російської агресії проти України, однозначно мають бути конструктивні і позитивні пропозиції.  Якщо вони хоч трохи є - їх при  аналізі треба відзначити, підтримати.

Якщо є, з чим ми не погоджуємося - звичайно, слід логічно пояснити свою позицію.

Цей метод дискусії: 1) відзначити слушне в опонента і 2) аргументованими судженнями за правилами логіки показати хибу в опонента - вчать (вчили) в европейських У-тах з ХІІ століття...

Тому мені особисто кучеряві метафори і фонтани експресії заважають... 

Усі  законопроєкти і закони не ідеальні. Прийняття законопроєкта, в якому є помилки, але визначені підходи для вирішення проблеми - це щось у порівнянні з непорушним і безпросвітним туманом останніх років.

Отже, в тексті шановної авторки бачу багато аларму (або, перепрошую. "хайпу"), але , оскільки я предметно цією темою не займаюся, не бачу безсумнівно переконливих (для мене) причин такої інтенсивності емоцій та метафор у тексті. Такий стиль викликає недоречний ажіотаж та оглушливі оплески тих, проти чиєї ворожої до України діяльності, власне, запропоновані кроки направлені.

Отже, закликаю не до оглушливої критики - а до конструктивної співпраці над ефективним вирішенням основної мети. Sic.

 Не спокушайте малих!

Усі згодяться з тим, що розумних менше, ніж нерозумних.

На кого були розраховані ці слогани?

"У моїй голові війна вже закінчилась".

"Зійдемось десь посередині".

"Треба просто припинити стріляти".

Чи має автор (автори) цих слоганів відповідати за скоєне?!

Хто спокусив ними 73 % отих "малих" і нерозумних - краще, за Євангелієм, йому "млиновий камінь на шию"

 Актуальність релігійної небайдужості та пошуку християнської правди у творчості Тараса Шевченка.

Мені у 2023 році потрапило в поле зору моя бесіда про релігійні аспекти творчості Т. Шевченка з професором Юрієм Чорноморцем, яка відбулася у 2012 році. Мені стало цікаво її прочитати і зафіксувати. Деякі неточності у тексті-оригіналі від 2012 р. виправлені.

У радянські часи говорили, що Тарас Шевченко був атеїстом-революціонером. Підшуковувалися відповідні фрази в його творчості. Після падіння атеїстичного режиму в Шевченковій поезії почали шукати християнські мотиви. Проте чи усвідомлюють нинішні українці-християни справжнє бачення віри Великим Кобзарем, — про це в розмові Юрія Чорноморця з о. Богданом Огульчанським, дослідником сакрального в українській культурі.

Протоієрей Богдан Огульчанський, "ВАЖЛИВИМ АСПЕКТОМ РЕЛІГІЙНОСТІ ШЕВЧЕНКА Є СПРИЙНЯТТЯ НИМ УКРАЇНИ ЯК САКРАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ"

— Сьогодні виповнилося 198 років з дня народження Тараса Шевченка. Чи не здається Вам, що сьогодні ми ще не усвідомили християнського характеру світогляду Шевченка?

— Дійсно, в суспільній свідомості панують стереотипні уявлення про Шевченка. За радянських часів із нього робили революційного демократа. Критики Шевченка не було, але християнські сторони його світогляду замовчувалися. Шевченків осуд соціальної дійсності, християнський за власною суттю, перетлумачувався як лише соціальний протест. З настанням незалежності багато хто воліє бачити в Шевченкові лише борця за українську націю, борця проти імперії. При цьому не звертають увагу на те, що така боротьба у Шевченка обґрунтовується з точки зору християнської моралі. Сьогодні бачимо і третю тенденцію: шукати у Шевченка неортодоксальні релігійні мотиви, максимізувати їх. Але забувають важливий принцип: те, що є неортодоксальним для звичайного віруючого, є виявом ортодоксальної релігійності для людини із особливим Божим покликанням.

— Дійсно, пророки і біблійний Йов були «неортодоксальними», але саме такими їх хотів бачити Бог. Так само і монах, що молиться за весь світ, вчиняє неправильно з точки зору  початківця у вірі. У кожного своя міра релігійності, своя міра християнськості. І якщо світогляд Шевченка – світогляд християнський, то нашим завданням мала б бути християнська релігійно-філософська і богословська рефлексія над життям і творчістю Шевченка.

— Завдання християн-українців сьогодні – усвідомити значення Шевченка для нас. Тарас Григорович був віруючою людиною, християнином. Шевченко був людиною, що власні принципи виробила на основі максималістської етики Біблії. Він визнавав Бога та важливість його абсолютних норм для всіх вимірів людського життя. Божа істина і Божа правда настільки значимі для Шевченка, що у деяких його творах знаходимо навіть змагання із Богом. Він закликає Бога і навіть намагається примусити Його до повного здійснення Божої правди на землі. Це змагання із Богом нагадує біблійне змагання патріарха Якова за збереження Божого благословення для власного народу. Шевченко вважав, що український народ як народ християнський безумовно був благословенний Богом, і доля його мала б здійснюватися згідно із цим благословенням.

— Так, для того, щоб життя народу здійснювалося згідно із благословенням Божим, необхідно не лише життя народу за нормами встановленими Богом. Необхідна молитва до Бога, і іноді ця молитва переходить в дерзновення перед Богом. Такого роду дерзновення в молитві за народ не є відступленням від релігійності, але найвищим проявом її. Адже це дерзновення може виникнути лише в людини, яка повністю покладає власну надію лише на Бога та любить всій народ, «братів своїх» більше, ніж саму себе. Які ж головні риси релігійності Шевченка можна виділити на Вашу думку?

— Першою рисою релігійності Шевченка є глибоко особисте ставлення до Бога. Про необхідність такого ставлення пізніше буде багато говоритися в екзистенційній філософії. У Шевченка таке ставлення було. В одному із ранніх творів «Перебендя», головний герой, має повноту відносин із світом, але головним і абсолютним для нього є відносини з Богом. Спілкування з Богом є для головного героя неспівмірно важливішим, ніж відносини зі світом. Саме такий герой втілюється у Шевченка в образі кобзаря. І цей образ стає архетипним для Шевченка, для його усвідомлення своїх стосунків зі світом та з Богом.

Другим важливим аспектом релігійності Шевченка є сприйняття ним України як сакральної реальності. В часи Шевченка стояло питання про сенс існування України. Без відповіді на це питання, без усвідомлення особливого історичного покликання України вся Україна могла б стати такою самою як Кубань: збереження елементів фольклору і повне панування імперської свідомості. Шевченко фактично дав відповідь на питання про сенс України, відкривши особливу цінність буття України як сакральної ідентичності, сакральної реальності. Україна цінна в очах Бога та людства з тієї причини, з якої цінна кожна людська особистість. Адже Бог створив кожну людську особистість для вічності, замисливши її у вічності. Так само і Україна існує не як частина імперії, а як самостійній і самодостатній унікальний організм, з яким Бог може вести і веде діалог (через духовно покликаних представників народу - Б.О., 2023). Про Україну, від імені України можна говорити з Богом. Цей організм, як і інші національні організми, має власну цінність у вічності, має власний Божественний образ в собі.

Проявом ідентичності України для Шевченка є козацтво, унікальне і неповторне. Козацтво є виявом християнської ідентичності України, оскільки виявляє братерство і волю. Братерство і воля взаємопов’язані між собою елементи християнського соціального ідеалу Шевченка, оскільки воля особистості можлива завдяки братерським стосункам, а братерство можливе завдяки свободі людей. Людське існування – це співбуття з іншими особистостями в єдності та волі. Козацтво виступає як ідеал, альтернативний до інших моделей соціальних відносин. Козацька християнська республіка Шевченка і Костомарова – це відповідь на питання, яким має бути ідеальне суспільство. Цей суспільний ідеал був альтернативою до бюрократичної та єрархічної побудови Російської імперії. Світська і церковна бюрократія претендувала на сакральність, претендувала на те, що порядок імперії відображає ідеальний задум Божий про суспільство. Шевченко показував неправду такого сприйняття християнської держави. Мертвій раціональній бюрократії Шевченко протиставляв ідеал суспільства як живого спілкування і братерства вільних людей.

— Важливо, що цей ідеал спілкування і братерства вільних людей глибоко християнський. Він безпосередньо породжений біблійним і святоотцівським розуміння Церкви як «спілкування», «койнонії». Тоді як оспівування раціональної єрархії як Божественного порядку – це все-таки придумано візантійськими філософами і правниками, але цього немає в біблійному ідеалі церкви та суспільства. Цікаво, що філософія ХХ століття наново відкрила важливість спілкування особистостей для того, щоб люди були людьми…

— Третім елементом християнського світогляду Шевченка є ідеал сім’ї. Шевченко пише: «І буде Син, і буде Мати, і будуть люди на землі». Сім’я – це не лише стосунки людей між собою, та їх відносини з природою («садок вишневий коло хати»). Сім’я має бути відображенням тієї Святої Сім’ї, яку очолює Син з великої літери і Мати з великої літери. Звичайна сім’я та звичайне суспільство не повинна замикатися в собі, а бути відкритим до реальності Божественної. І ця відкритість – у відносинах до Христа і Богородиці. Тому невипадково образи Богородиці і Христа пронизують його поетичний світ наскрізь — і по вертикалі, і по горизонталі.

У зв’язку з цією темою виникає важлива проблема ортодоксальності Шевченкового християнства. Часто здається, що Шевченко близький до протестантизму, бо критично ставився до тогочасної церковної реальності, неоднозначно відгукувався про єрархію, храми, ікони. Але ми знаємо і про православну ідентичність Шевченка. Він сповідувався і причащався. Він по особливому переживав пасхальне богослужіння. Він був прочанином в Почаєві. Він повністю сприймає український християнський ідеал святого Києва. Звідки ж критичні мотиви? Від внутрішнього неприйняття тодішнього російського православ’я. Церква була частиною холодного бюрократичного апарату, не являла взірця людських відносин. Шевченко не критикує церкву як світська людина, він критикує її як християнин, православний християнин, якому несила мовчати.

Він як християнин гостро переживав ту облудність і фальш, що траплялась в церковній огорожі. І ми можемо зрозуміти його претензії до історичної церкви. Але ми маємо пам’ятати, що його критика церкви є глибоко особистою. Вона є віддзеркаленням переживань людини, яка особливо гостро переживала всяку фальш і облуду в житті. І тут для нас головне – що Шевченків ідеал був християнським, і його критика церкви була критикою не як людини ззовні,  а як того, хто причетний до Церкви. Він захищав «рабів малих німих» проти імперської машини, малу людину проти бюрократії, захищав гідність "маленьких" людей як тих, хто має абсолютну цінність – на відміну від імперій, для яких маленькі люди потрібні лише як безмовна маса. Ця позиція була християнським розумінням людських відносин. Шевченко бажав виявлення людського ставлення до всіх конкретних людей, особливо до тих «малих людей», що були упосліджені в тодішній дійсності. Це була вимога християнського ставлення до людей, і про це не можна забувати, читаючи Шевченка.

— Існує камінь спотикання для християн, які читають Шевченка. Це поема «Марія»…

— Це тема, над якою треба багато думати українським християнам. Важливо, що Шевченко говорить тогочасному суспільству: навіть якщо ви не визнаєте чудесного народження Христа і Його воскресіння, християнство – це сила, що змінила історію людства. Християнська мораль принесла ідеали свободи, дала смисл для історії людства. Це нагадує ситуацію, коли Христос говорить: «Словам моїм не вірите, повірте ділам». Якщо ви не вірите євангельській розповіді, то маєте пересвідчитись у правоті християнства із історичного значення християнської моралі, християнства як моральної сили в історії. Навіть якщо ви вірите розповідям про Ісуса тих людей, які його розп’яли, вірите їх розповідям про Марію, то все одно не можна не визнати величі і правди християнського світогляду.

 

Рефлексії щодо діалогу в Софії духовенства ПЦУ і РпцвУ у липні 2022 – через рік після події.

Дозвольте і мені, шановне товариство, висловити словами свою власну рефлексію щодо торішньої зустрічі. Можливо, ця рефлексія буде контрапунктом до попередніх висловлювань (або – на чийсь розсуд – дисонансом).

І. Питання християнської єдности має бути, звичайно, одним із предметів особистих і спільнотних зусиль як християнина, так і громади (спільноти).

Водночас, історичний досвід християнства та особистий досвід перебування християнина у цьому неідеальному світі доводить нам, що досягнення згоди і порозуміння – це складно. Тому суттєві зрушення в цьому напрямку – це досить рідкісна Божа милість, а банальна малозмістовна риторика без зрушень по суті – «нормальність» серед християн ).

Для мене особисто питання порозуміння здавалося зрозумілим не один рік тому. Для цього необхідні такі умови: 1 і основне ) Українське православ’я має стати  христоцентричним і українським , позбавившись московського тягаря – якщо не цілковито, то, принаймні , у деяких своїх секторах. 2) Наявність незалежних самовідданих діячів-«женців» (за Євангелієм).

Відтак необхідним є (так я думав ще багато років тому) існування незалежного від єпископату внутрішньоцерковного «громадянського суспільства». Яке би об’єднувало духовенство і мирян у таких напрямках як: християнська просвіта на основі питомої української (не московської) культурної традиції; життя і розвиток парафіяльних і надпарафіяльних спільнот, принципи існування яких були би не такими, як у імперській традиції (тому тут пріоритет особистої свободи, у тому числі незалежність від тої, що «від царя гороха» авторитарної схеми «пастиря», що авторитетними однозначними вказівками керує «пасомими» тощо).

Я у міру своїх скромних (дуже скромних!) можливостей діяв у цьому напрямку – поки вірив у можливість ефективних змін і був молодший. За моєї пропозиції, ініціативи і важливої підтримки багаторічного настоятеля Св-Макарівської церкви м. Києва о. Анатолія Затовського (дяка йому!) було створене Всеукраїнське правосл. Педагогічне тов-во, яке у свої перші роки якраз містило в собі вказані вище властивості. За підтримки о. Анатолія були написані мною і видані три підручники з «Християнської етики в українській культурі», за якими не один рік вчилися діти десятків (принаймні, може і сотень) шкіл в різних областях. Були видані декілька чисел часопису «Вісник православної педагогіки». Згодом я створив і видавав інтернет-журнал «Українська християнська культура» тощо. Написав масу статей в різні світські і релігійні видання, не затушовуючи власних поглядів.

З моєї ініціативи були організовані богословсько-педагогічні курси для православних педагогів, для киян, активу з інших областей, і навіть був організований потужний філіал у Харкові. Ці курси активно діяли більше 10 років (я потім відійшов, їх вели інші люди). Сотні людей їх закінчували, і багато хто з них стали змістовним і освіченим ядром православної спільноти.

Ми проводили майже 10 років православні літні табори для дітей (стаціонарні та пересувні, як паломництва поміж монастирів).

Я свою діяльність свідомо проводив на користь саме українського православ’я. Моральну  опору і змістовну єдність я відчував , бачачи діяльність таких людей та взаємодіючи з ними, як отці Георгій Коваленко, Андрій Дудченко, Микола Лисенко, Кирило Говорун (поки він був в Україні), вл. Олександр Драбинко, Костянтин Сігов та колектив видавництва «Духа і Літери». ВДЯЧНІСТЬ УСІМ! (хтось, може, прочитає). Звичайно, я надихався відчуттям, що Блаженнійший митр. Володимир знає про цю діяльність і  благословляє її (так воно і було, хоча за всі роки я лише епізодично спілкувався із ним).

Все, що залежало від мене – було україномовним і україноцентричним (міркую, що в дуже небагатьох єпархіях УПЦмп , за винятком Заходу, на початку 2000-х були україномовні і україноцентричні культурницькі, просвітницькі акції).

ІІ. Зауважу, що, як громадянин, я відчув потужний прес «русміра» і на Україну загалом, і на середовище УПЦмп зокрема і особливо через рік-два після «Помаранчевої революції», десь із 2006-07 рр. Цей тиск був настільки сильним, що я відчув нездатність власного вутлого човника йти проти потужного потоку. Педагогічне Товариство узяв у свої чіпкі руки митр. Филип Полтавський, він зробив Андрія Ткачова секретарем Відділу реліг. просвіти і катехізації. Зміст богосл-пед курсів ставав все більш москвоцентричним, а потім я взагалі від курсів був відсторонений.

Зрештою, перед 2014 роком (і навіть раніше на декілька років) мій ентузіазм щодо того, що можна розширювати український сектор в УПЦмп, цілком випарувався.

Зазначу, що я пробував налагоджувати особисті контакти серед мирян та декого з духовенства спільнот УПЦ КП і УАПЦ. Були і дружні спілкування, але до перспектив проведення спільних заходів (що, як і тоді я вважав, доцільним і необхідним) було далеко. Хоча, у клубі «Українська християнська культура», який я вів роки з три, бували відомі миряни - діячі власне українського православ’я з дуже критичним ставленням до мп (напр. , Є. Сверстюк, М. Стріха та інші). Я так розумів (думаю, правильно), що для публічного розширення такої діяльности, із заохоченням до зустріч кліриків різних юрисдикцій, в УПЦмп мене ніхто не підтримає, а я сам по собі як представник цієї юрисдикції для якихось епізодичних заходів всередині УПЦ КП був нецікавий (хоча, подеколи і семінарах, очолюваних п. Філаретом, бував). Та і на рожон все ж я намагався не лізти ). Хоча, підкреслю, у своїй діяльності в описаній царині (це десь 1998 – 2012 роки) відчував себе цілком незалежним, і на погляд начальницького ока практично ніколи не оглядався.

Після 2014 року я перестав сприймати УПЦмп як власне українську релігійну спільноту. Великою полегкістю стало створення за ініціативи о. Георгія Коваленка Відкритого Прав. Університету. Співпраця з ним була для мене виправданням мого перебування у цій юрисдикції, хоча сумління давало про себе знати.

Ми з нашою парафією міркували про вихід з УПЦмп після всіх ганебних подій («невставання», відмови у відспівуванні воїнів-захисників, загальна реакція всередині спільноти на Революцію Гідности та початок війни) ще далеко до 2019 р., але йти під омофор п. Філарета (на той час , на жаль, мали сильне упередження) моя парафія (особливо) і я були неготові…

Але початок руху до Томосу був прийнятий на «ура» ). Тому з січня 2019 – ми з парафією (та, що моя основна) - в ПЦУ.

Після такого надто довгого автобіографічного вступу – коротко про подію в Софії річної давнини. Для мене ні у позиціях учасників, ні у послідовності самого заходу  не було нічого нового.  А основна перспективна можлива мета – створення «незалежної від єпископату надконфесійної україноцентричної православної спільноти з культурницькою та громадянською місією» (див. абзац 5 цього тексту) – була очевидною десь так з 2005-06 років. Я, власне, і діяв тоді у цьому напрямку, в міру скромних власних сил, про що вище написав. Можливо, створення та ефективні перші кроки такої спільноти були би актуальні в липні 2022 (хоча і тоді було б, мабуть, пізно). А зараз – отці з РпцвУ (щоб ви не робили!) – 97 % свідомих громадян України спитають: - а що, вони досі в мп ?!

Тому – площа майданчика можливих спільних справ – стає близькою до 0. І ефективність вашої (гіпотетичної) україно-центричної місії також буде такою ж.

Якщо хтось, може , прочитає з прикрістю – мені шкода. Усім добра та розуміння. Свящ. Богдан Огульчанський.

 ІДЕНТИЧНІСТЬ ВІРЯН УПЦ (мп) НА ЗЛАМІ - ЧИ НІ? ПРО ФЕНОМЕН КОЛЕКТИВНОЇ СВІДОМОСТІ "ПАСІОНАРНОГО" ЯДРА УПЦмп  і його сприйняття громадянським суспільством - спроба дилетантського психоаналізу.

На тлі навали агресора, основної події нашого існування останнього року, найбільш примітним феноменом суспільного життя країни є загрозливе двигтіння непорушної, здавалося би, структури - УПЦ московського патріархату в Україні. Хоча в обговорення цього процесу втягнута більша частина коментаторів – «богомазів» палітри громадської думки, все ж, як мені здається, досі не вистачає фахового релігієзнавчого аналізу цього феномену. Стріми і відеоінтерв'ю, що йшли під стінами Лаври та з інших місць протистоянь, показали приголомшеним українцям: поруч із ними перебувають такі ж громадяни, як і вони, що живуть в іншому світі, і цей світ не/взаємодіє із простором громадської думки суспільства подібно до двох незмішуваних рідин. Низка інтерв'ю, зроблених з активними вірянами, що прийшли під стіни Лаври відстоювати Правду БОЖУ (як вони думають), не може не шокувати: звідки ці люди виринули з такими цінностями і переконаннями?!

Спробуймо поміркувати раціонально. Не шукатиму зараз точні цифри соціології останніх років. Але безсумнівно: більшість українців (здається, не менше 70%) мають релігійні вірування. Більшість українських вірян – за соціологією – православні. Більшість православних останні роки і десятиліття ходили у храми УПЦмп – навіть, якщо вони себе ідентифікували як віряни УПЦ КП, а потім як віряни ПЦУ. Просто тому що в УПЦмп до останнього часу було незрівнянно більше храмів в Україні (окрім Західної України).

І що ж тоді: звідки взялися ці люди, які видають такі екзотичні «перли» в інтерв’ю? Чи можна стверджувати, що вони цілковиті марґінали? Ні, не можна. Я б іще додав: хоча священники у проповідях не прорікають таких «одкровень», але ж вони, як правило, цілком дозволяють побутувати цим і подібним віруванням у церковному просторі… І духовенству, до речі, це вигідно (про це далі).

Звичайно, простіше сказати, що найбільш виразні зразки цінностей і переконань "захисників Лаври", які шокували суспільство впродовж останнього місяця, не є ядром вірувань православного українця. Але таке твердження є неповним. Той комплекс вірувань і переконань, який сповідували більшість вірян, у кого взяли інтерв’ю - це переконання, звичайно, не більшості, але пасіонарного ядра цієї конфесії. І це ядро є опорою церковної політики її керівників.

Визнаю, що дати розгорнутий аналіз вірувань цього пасіонарного ядра у вигляді цілісного комплекса – складно, і я не беруся тут це робити. Даю лише коротку характеристику. Ця сукупність вірувань, звичайно, більшою мірою ірраціональна і логічно суперечлива. Але це не означає, що в ній відсутня власна логіка взагалі. У цій системі є певна послідовність.

Отже, не претендуючи на системний аналіз, я би виокремив дві основні опори ідентичності представників цього пасіонарного ядра. Вони пов’язані з певною психологією світосприйняття своїх адептів (тому, десь тут, можливо, корисний і психоаналіз).

Якщо коротко. Перша опора – бачення світу як такого, що «у злі перебуває». Це, власне, дуалістичне світосприйняття, близьке до маніхейства (хоча сама цитата – із Послання ап. Іоана , 1 Іо 5, 19). При цьому таке сприйняття має такі два аспекти як ексклюзивність і апокаліптичність. Ексклюзивність – це означає, що лише «у нас» правда, лише ми спасаємось. «Ми» - це «Святая Русь», ну, і , можливо, трошки православних з Єрусалима та Антіохії. Тобто – ми у ворожому кільці. Апокаліптичність – означає, що чекати недовго. У повному унісоні з відомим «ми в рай, а вони здохнуть».

Друга опора – це патерналізм. Патерналізм означає безоціночну пошану до носіїв вищого начала. В історії цивілізації характерні паттерни патерналізму: на рівні родини – безоціночне шанування батьків, на рівні спільноти – визнання сакральності влади, яка від Бога (очевидно, така влада не може бути виборною, це монархія або диктатура; а от демократія – щось вельми сумнівне, характерна приказка адептів: «в Раю – царство, а демократія=демонократія – в пеклі»), і у релігійній спільноті від Бога, ознакою якої адепти бачать цілковитий централізм. Адепт приймає як Божу волю усі зміни в церковному житті, які ідуть зверху – новий священник на парафії, новий архиєрей у єпархії – жодної рецепції від «церковного народу» не потрібно. Цікаво, що спроби в дискусіях з адептами довести «на пальцях», що «ваш Павло – мерседес і взагалі такий-сякий» є безсилими. Адепт не те, щоб не вірить, що монах Павло живе в розкоші і поводиться не зовсім по-християнськи. По великому рахунку моральний облік «владиченьок» для адептів не має значення. Адже це «наш» владика, це наш батько. Це як у дітей у старшій дитсадковій групі: всіх їх вчили, і вони знають, що битися – погано. Але у суперечці дітлахів аргумент «мій батя такий крутий, він обов’язково наб’є твого батька» - дуже поважний. Батьку можна все – на те він і наш батько.

Тут, між іншим, відданість самого «владиченьки» такому патерналізму і породжує відповідну харизму, яку відчуває його паства. Автор може порівняти реакцію на приїзд предстоятелів Церкви на місце багатолюдного зібрання церковного народу, на Володимирську гірку у дні свята Хрещення Київської Русі – митр. Володимира Сабодана (ще до його сильної хвороби) і митр. Онуфрія. Вигуки підтримки, навіть обожнення останнього, оплески – не порівняні з попередником… Адепти патерналізму цінують «своїх».

Автор, до речі, не критикує патерналізм як такий, це властивість людської культури і цивілізації на певних її етапах. Дітей спершу годують молоком (Євр. 5, 12-13), «а тверда страва властива дорослим, у яких почуття навиком привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5, 14).

Як зазначено вище, священники УПЦмп у проповідях та у спілкуваннях, звичайно, не сповідують ці названі форми світосприйняття в радикальному вигляді. Але вони їм дуже вигідні, бо примножують у парафіян змішані почуття тривожності («гоніння», ми в оточенні, «останні часи») і власної обраності, а також священнику дуже вигідний патерналізм вірян щодо духовенства. Обидва фактори збільшують вразливість вірян та їх залежність від священника. Крім того, і паства, згідно з класичною оруелівською «дводумністю», слухаючи святі банальності батюшки під час проповідей, розпізнає у проповіді сигнали, які підтверджують, що батюшка «наш». Або навпаки.

Ще хочу додати, що описану тут мною категорію вірян УПЦмп (які названі «пасіонарним ядром») не слід ототожнювати із ревними адептами «русского міра». Вони можуть себе і українцями визнавати, і навіть Путіна критикувати (ну, візьмемо, як приклад, хоча би їх очільника). Але при цьому їм властивий комплекс меншовартости і мазохістська великодушність-поблажливість до аґресора. Ну, «Христос же на хресті прощав…». Крім того, вони уперто не бажають бачити українське православ’я як щось самоцінне і відмінне від віри у «Святую Русь». І що може відбутися, щоб їхня світоглядна бульбашка луснула – не маю уявлення.

Ось такі мої деякі несистемні враження про ті риси «канонічного» православ’я,  які стали виразні внаслідок останніх подій.