ІДЕНТИЧНІСТЬ ВІРЯН УПЦ (мп) НА ЗЛАМІ - ЧИ НІ? ПРО ФЕНОМЕН КОЛЕКТИВНОЇ СВІДОМОСТІ "ПАСІОНАРНОГО" ЯДРА УПЦмп і його сприйняття громадянським суспільством - спроба дилетантського психоаналізу.
На тлі навали агресора,
основної події нашого існування останнього року, найбільш примітним феноменом
суспільного життя країни є загрозливе двигтіння непорушної, здавалося би, структури -
УПЦ московського патріархату в Україні. Хоча в обговорення цього процесу втягнута
більша частина коментаторів – «богомазів» палітри громадської думки, все ж, як
мені здається, досі не вистачає фахового релігієзнавчого аналізу цього
феномену. Стріми і відеоінтерв'ю, що йшли під стінами Лаври та з інших місць
протистоянь, показали приголомшеним українцям: поруч із ними перебувають такі ж
громадяни, як і вони, що живуть в іншому світі, і цей світ не/взаємодіє із
простором громадської думки суспільства подібно до двох незмішуваних рідин.
Низка інтерв'ю, зроблених з активними вірянами, що прийшли під стіни Лаври
відстоювати Правду БОЖУ (як вони думають), не може не шокувати: звідки ці люди виринули з такими цінностями і переконаннями?!
Спробуймо поміркувати
раціонально. Не шукатиму зараз точні цифри соціології останніх років. Але
безсумнівно: більшість українців (здається, не менше 70%) мають релігійні
вірування. Більшість українських вірян – за соціологією – православні. Більшість
православних останні роки і десятиліття ходили у храми УПЦмп – навіть, якщо
вони себе ідентифікували як віряни УПЦ КП, а потім як віряни ПЦУ. Просто тому
що в УПЦмп до останнього часу було незрівнянно більше храмів в Україні (окрім
Західної України).
І що ж тоді: звідки взялися ці
люди, які видають такі екзотичні «перли» в інтерв’ю? Чи можна стверджувати, що
вони цілковиті марґінали? Ні, не можна. Я б іще додав: хоча священники у
проповідях не прорікають таких «одкровень», але ж вони, як правило, цілком
дозволяють побутувати цим і подібним віруванням у церковному просторі… І духовенству,
до речі, це вигідно (про це далі).
Звичайно, простіше сказати, що
найбільш виразні зразки цінностей і переконань "захисників Лаври", які шокували суспільство
впродовж останнього місяця, не є ядром вірувань православного українця. Але
таке твердження є неповним. Той комплекс вірувань і переконань, який
сповідували більшість вірян, у кого взяли інтерв’ю - це переконання, звичайно,
не більшості, але пасіонарного ядра цієї конфесії. І це ядро є опорою церковної
політики її керівників.
Визнаю, що дати розгорнутий аналіз
вірувань цього пасіонарного ядра у вигляді цілісного комплекса – складно, і я
не беруся тут це робити. Даю лише коротку характеристику. Ця сукупність
вірувань, звичайно, більшою мірою ірраціональна і логічно суперечлива. Але це
не означає, що в ній відсутня власна логіка взагалі. У цій системі є певна
послідовність.
Отже, не претендуючи на системний аналіз, я би виокремив дві основні
опори ідентичності представників цього пасіонарного ядра. Вони пов’язані з
певною психологією світосприйняття своїх адептів (тому, десь тут, можливо,
корисний і психоаналіз).
Якщо коротко. Перша опора –
бачення світу як такого, що «у злі перебуває». Це, власне, дуалістичне
світосприйняття, близьке до маніхейства (хоча сама цитата – із Послання ап.
Іоана , 1 Іо 5, 19). При цьому таке сприйняття має такі два аспекти як
ексклюзивність і апокаліптичність. Ексклюзивність – це означає, що лише «у нас»
правда, лише ми спасаємось. «Ми» - це «Святая Русь», ну, і , можливо, трошки православних
з Єрусалима та Антіохії. Тобто – ми у ворожому кільці. Апокаліптичність –
означає, що чекати недовго. У повному унісоні з відомим «ми в рай, а вони
здохнуть».
Друга опора – це патерналізм. Патерналізм
означає безоціночну пошану до носіїв вищого начала. В історії цивілізації характерні
паттерни патерналізму: на рівні родини – безоціночне шанування батьків, на
рівні спільноти – визнання сакральності влади, яка від Бога (очевидно, така влада
не може бути виборною, це монархія або диктатура; а от демократія – щось вельми
сумнівне, характерна приказка адептів: «в Раю – царство, а
демократія=демонократія – в пеклі»), і у релігійній спільноті від Бога, ознакою
якої адепти бачать цілковитий централізм. Адепт приймає як Божу волю усі зміни
в церковному житті, які ідуть зверху – новий священник на парафії, новий архиєрей
у єпархії – жодної рецепції від «церковного народу» не потрібно. Цікаво, що спроби
в дискусіях з адептами довести «на пальцях», що «ваш Павло – мерседес і взагалі
такий-сякий» є безсилими. Адепт не те, щоб не вірить, що монах Павло живе в
розкоші і поводиться не зовсім по-християнськи. По великому рахунку моральний
облік «владиченьок» для адептів не має значення. Адже це «наш» владика, це наш
батько. Це як у дітей у старшій дитсадковій групі: всіх їх вчили, і вони
знають, що битися – погано. Але у суперечці дітлахів аргумент «мій батя такий
крутий, він обов’язково наб’є твого батька» - дуже поважний. Батьку можна все –
на те він і наш батько.
Тут, між іншим, відданість самого
«владиченьки» такому патерналізму і породжує відповідну харизму, яку відчуває
його паства. Автор може порівняти реакцію на приїзд предстоятелів Церкви на місце
багатолюдного зібрання церковного народу, на Володимирську гірку у дні свята Хрещення
Київської Русі – митр. Володимира Сабодана (ще до його сильної хвороби) і митр.
Онуфрія. Вигуки підтримки, навіть обожнення останнього, оплески – не порівняні
з попередником… Адепти патерналізму цінують «своїх».
Автор, до речі, не критикує патерналізм
як такий, це властивість людської культури і цивілізації на певних її етапах. Дітей
спершу годують молоком (Євр. 5, 12-13), «а тверда страва властива дорослим, у
яких почуття навиком привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5, 14).
Як зазначено вище, священники
УПЦмп у проповідях та у спілкуваннях, звичайно, не сповідують ці названі форми
світосприйняття в радикальному вигляді. Але вони їм дуже вигідні, бо
примножують у парафіян змішані почуття тривожності («гоніння», ми в оточенні, «останні
часи») і власної обраності, а також священнику дуже вигідний патерналізм вірян
щодо духовенства. Обидва фактори збільшують вразливість вірян та їх залежність
від священника. Крім того, і паства, згідно з класичною оруелівською «дводумністю»,
слухаючи святі банальності батюшки під час проповідей, розпізнає у проповіді сигнали,
які підтверджують, що батюшка «наш». Або навпаки.
Ще хочу додати, що описану тут
мною категорію вірян УПЦмп (які названі «пасіонарним ядром») не слід
ототожнювати із ревними адептами «русского міра». Вони можуть себе і українцями
визнавати, і навіть Путіна критикувати (ну, візьмемо, як приклад, хоча би їх
очільника). Але при цьому їм властивий комплекс меншовартости і мазохістська
великодушність-поблажливість до аґресора. Ну, «Христос же на хресті прощав…».
Крім того, вони уперто не бажають бачити українське православ’я як щось
самоцінне і відмінне від віри у «Святую Русь». І що може відбутися, щоб їхня
світоглядна бульбашка луснула – не маю уявлення.
Ось такі мої деякі несистемні
враження про ті риси «канонічного» православ’я, які стали виразні внаслідок останніх подій.
