Новий 2020-й рік у світлі цінностей Христового Різдва

(суб’єктивні і дещо сумбурні роздуми)

Якщо читач, як і автор, живе у великому місті, він особливо відчуває, напевно, ув останні дні 2019 року загальний ентузіазм, збуджену метушню натовпу на вулицях і майданах, на зупинках транспорту, навколо і всередині супермаркетів. Складається враження, що люди охоче забудуть всі примхливі зиґзаґи життєвої колії попереднього року, всі його сенсації і розчарування та з легким серцем, з легкою пам’яттю побіжуть у рік наступний. Парадокс! – свято Нового року протягом десятиліть було найбільш «несовєцьким» святом совєцької людини –  і водночас воно продовжує бути таким  святом для людини пост-совєцької: в ньому вона щиро дитиніє, хоче вірити у добрі дива, у те, що наступний рік, який народжується чистим, як свіжий сніг, збереже свою початкову свіжість надії та принесе солодкі подарунки. Пост-совєцькість свята також присутня: вона полягає у патерналістській міфологічній свідомості: ми (а точніше: переважна частина українського суспільства – десь так відсотків 73) думаємо, що ці подарунки від Нового року під ялинку покладе хтось, наприклад добрі люди при владі: знизять тарифи, підвищать зарплати і пенсії, зменшать ціни на бензин. Звичайно, найближчі дні та місяці насунуть гризоти і клопоти, але все ж таки почуття свята в душі буде – принаймні кілька перших днів. Тим більше, там, нагорі потурбувалися, щоби люди до 8 січня відпочивали і ні про що погане не думали (а цьому допоможуть гарні дядечки – власники телеканалів та добрі боти і генератори реклами в соцмережах).

І все ж – для відносно нечисельної меншости суспільства у ці дні зовсім не народження Нового року є центральною подією, а інше Народження: унікальної, незбагненної Особистости, яка змінила світ. І здатність щороку дивуватися цьому Народженню-Різдву, переживати зустріч Найчистішого Дитяти, який, будучи Творцем всесвіту, занурюється у цей грішний світ, торкаючи кожного з нас – це дихання віри християнина.

Для нас, християн, саме світло Сонця Правди відкриває шлях: християнське світосприйняття – це наявність сенсу в історії, яку маємо творити ми у світлі Христової істини.

Але ж: оглядаючи крізь епохи різні цивілізації, різні культурні простори – чи можуть християни твердо відповідати «Так» на питання – чи колись нам вдавалося творити історію? Чи вона є хаотичним, безсенсовим зіткненням пристрастей людських мас та їх амбітних вождів, що здатні осідлати ці маси та направити їх у потрібний їм бік?

Автору хочеться сподіватись на справедливість іншого бачення: сутнісна історія людства – це не біографія вождів і полководців, і не літопис військових перемог. І навіть не впевнена послідовність щаблів технічних та наукових досягнень. Це все ж таки історія ідей, які у кожну епоху відкривали сенс і напрямок осмисленого руху. При тому – руху високих ідей, які сприймалися з небес «радарами» чуйних і небайдужих людей, переживались і осмислювалися моральним, духовним ядром того чи іншого народу, сприймалися до реалізації відповідальними правителями, надихали просвітителів, учителів до несення цих ідей широким верствам суспільства.

Серед цих чуйних серцем були і ті, хто гаряче молився за грішний світ, чиї імена ми знаємо мало, але вони мають у християн високу шану – це ті, хто, за словом апостола «яких світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах і ущелинах». Але мій особливий респект тут тим, хто зміг виразити святі ідеї Євангелія тими словами і діями, які переображали суспільство, робили його гуманнішим і справедливішим. Тому відчуваю величезну повагу до тих, хто закликав до правди і милосердя потрібними словами і вчинками, що сприймалися і владоможцями, і суспільствами. Мій «Пантеон безсмертних» (звісно, суб’єктивний і далеко не повний), починається ще з епохи світанку перед-Відродження: це флорентійський канцлер Колюччо Салютаті (14-15 стт.) з його послідовниками, майнський гуманіст Йоган Рейхлін (15-16 стт.),  Тома Кемпійський. Кінець 16, початок 17-го: це однозначно Сервантес і Шекспір. Моє дитяче і доросле захоплення – Даніель Дефо. Пізніші світильники 17 ст.  – Ян-Амос Коменський і Паскаль. Глибокий Джон Локк, на чиїх поглядах виросли видатні засновники американської республіки - Вашинґтон, Джефферсон та інші. Безперечно, наші славні Петро Могила та Іван Мазепа. Не можу не назвати Іммануїла Канта і Йоганна Гербарта. І дуже чисельна плеяда останніх двох століть,  – письменники Фенімор Купер і Гарпер Лі, дослідники людської душі А. Швейцер, В. Франкл і Е. Еріксон. Ну, звичайно політики Томаш Масарик, Нельсон Мондела, релігійні лідери Мартін Лютер Кінґ, Йоан Павло ІІ, Жан Ван’є і Антоній Блюм.

Ці та інші світильники людства вселяють у нас надію на те, що все ж таки людина здатна до розсудливости і відповідальних дій. Важливо – мислити стратегічно, а християнське мислення є стратегічним у своїх засадах. Так, ми живемо у часи, коли ні релігійні діячі, ні філантропи, ні політики різного ґатунку не можуть зупинити маховик пристрастей споживання, і пристрасти збагачення за рахунок підігріву пристрастей масового споживача. І все таки треба сподіватися, що людство зупиниться перед безоднею, куди його тягне тенденція безперервної експансії останніх століть. Принаймні, екологічна свідомість стає провідною для розвинутих і освічених Європи, Японії, деяких інших країн. За свідченням очевидців, в Японії діти з батьками гуляють з пакуночками для збору сміття. Хотілося би, щоби в цьому напрямку рухалися магістральні локомотиви світової економіки Китай та США. Побачимо…

А що ж Україна?   Чому нам не вдається?

Відповідь на це питання можна скласти з багатьох компонентів, і розгляд кожного з них вартий дисертації. Тут я відзначу лише, що дуже турбує не тільки мене, але й багатьох інтелектуалів України, Європи і світу: здатність тих, хто має для цього потужні ресурси, успішно маніпулювати масовою свідомістю і примусити масового споживача інформфейків слухняно підкорятися мемам маніпуляторів – немов би ми, суспільство, стаємо слухняними щурами, що танцюють під дудки небагатьох щуроловів. Чи діють ці щуролови в одній команді – це питання, але, треба з сумом визнати, що найбільш майстерний з них, з-за «поребрика» – блискуче сварить нас і глузує над нами.

Але не буду претендувати на осягнення всіх екзистенційних проблем нашого суспільства. Мене турбує потенціал українських християн. Чи є ми тою сіллю, що здатна утримувати духовну основу суспільства;

тою закваскою, що дає справжню якість матерії життя;

тим світильником, який освітлює маршрут руху в майбутнє?

Мушу сказати щиро: дві з трьох найбільших українських християнських конфесій, що мені, як православному, більш близькі і зрозумілі (міркувати про інших не моя справа) – за майже 30 років своєї діяльности в Україні не проявили здатність бувати моральним авторитетом і доводити, що саме послідовне дотримання фундаментальних християнських принципів є умовою руху. Якби ж церкви послідовно показували своїм вірним, суспільству, владі необхідність виконання принаймні двох: «Не кради!» і «Не бреши!»… Але для цього – одним треба було почати хоча б з того, щоби бути скромнішими, принаймні, щодо розкоші архиєрейських резиденцій та вартости автівок… Іншим (точніше іншому, нині «почесному») – давно назріла необхідність зуміти наступити «на горло» власним амбіціям і піти на поступки, показати, що українці здатні на єднання.

Але… Господь дає нам шанс, хоч нами і не заслужений. І тому українське Православ’я з 6 січня 2019 року має потенціал: оновити себе у Христі і освітлювати шлях суспільству, на основі тих цінностей, якими вже давно  і ефективно (хоч не ідеально, як тільки і може бути у грішному світі)  йдуть наші сусіди і друзі в Європі. В ідеалі – робити це пліч-о-пліч  з усіма  християнами України – ради нашої єдиної Батьківщини. Тому, хочеться сподіватись, що Церква здатна буде свідчити правду Христову і світити світлом Христовим. Це буде найкращою зброєю проти духа злоби і лукавства.

Не можу не закінчити словами Апостола з одного з найбільш улюблених мною послань (Еф. 10 – 18):

Нарешті, мої брати, зміцнюйтеся Господом та могутністю сили Його.

… Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. 

 Отже, станьте, підперезавши стегна свої правдою,

І зодягнувшись у броню праведности, 

І взувши ноги в готовність благовістити мир;

Крім усього, візьміть щита віри,

Яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого.  

І шолом спасіння візьміть,  і меч духа, який є Слово Боже. 

Усякою молитвою і проханням повсякчас моліться духом,

а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих.

Виявляється, геніяльна поезія - це не лише застиглі скрижалі класиків. Сучасне. Андрій Хливнюк - знімаю капелюха.

БЕЗОДНЯ

Руками, вустами, волоссям, плечима
Мовчанням, словами, думками, очима
Однакові різні, ми рівні сьогодні
Між нами півкроку, між нами безодня
Маленька сховалася в темряві лячно, лячно
Я все відчуваю, я всю тебе бачу
І ковдрою теплою, кожухом стану
Якщо ти попросиш, як не перестанеш

Вустами, світлинами, текстами, снами
Не передати, що діється з нами
І знаю, як часом буває самотньо
До тебе півкроку, до тебе безодня

Якби докричався, якби ти почула
Навшпиньки, навпомацки, навпіл лечу я
Скажи, чи нам з іншими буде так само
Руками, плечима, волоссям, вустами
Тебе, тебе

Я там посеред ночі кличуть
Тебе, тебе
Не продам і не позичу
Тебе, тебе

Скелею із солі стану
Але, але
Наш світ під три чорти несеться
Як вибуху хвиля
Як річкою крига
Нехай шкереберть все це
І догори дригом
Твій голос прямісінько

Тебе, тебе я дармо серед ночі кличу
Тебе не продам і не позичу
Тебе скелею із солі стану
Але, але

Віритимемо в останню
Віритимемо в останнє

https://www.youtube.com/watch?v=DZFetvNNg-E

Як російський більшовизм убивав воїнів УПА майже до самої своєї смерти.

Неймовірна і трагічна історія - як російський більшовизм убивав воїнів УПА майже до самої своєї смерти.
1989 рік - уже, здавалося би, розгул демократії, повна свобода, вільні вибори депутатів СРСР і Верховної Ради України. І розстріляли останнього воїна УПА. Тому ця подія заслуговує на те, щоби бути важливою складової нашої історії. Адже про це ніхто з читачів, я певен, не знає і навіть не підозрював, що таке можливе.
До речі, клопотання про помилування відхилила жінка, така собі Валентина Шевченко, яка була ніби й "президентом" Української РСР.
Деякі цитати з досить довгої розповіді. Гіперпосилання -
https://ukrainianpeople.us/%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d1%80%d0%be%d0%b7%d1%81%d1%82%d1%80%d1%96%d0%bb%d1%8f%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d0%b1%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d0%b5%d1%80%d1%96%d0%b2%d0%b5%d1%86%d1%8c/?fbclid=IwAR3JFGm8frV73-f9anFgyi5wb6-q0ABDFjD-NJXYDT0pjcC-IHCHOvRvAtw


"Уродженець села Грудки Камінь-Каширського району Іван Гончарук – останній бандерівець, кого радянська влада засудила до смерті та виконала вирок.

Харківського 62-річного пенсіонера п’ять днів судили на Волині на Покрову в 1987 року за звинуваченнями, за які він вже відсидів свій термін раніше у концтаборі та був звільнений! А через півтора роки по тому, 30 літ тому, його розстріляли у Києві".

"У 1945 році Микола Найдич співпрацював із НКВД, за що його поранив при спробі вбити член УПА Іларіон Цюрик. Він також багато років воював зі своєю сусідкою у селі Грудки за земельну межу між двома господарствами. Сусідка померла у 1976 році, тож, очевидно, з'явилася надія на перемогу в цьому протистоянні. Але на похорон, а згодом і на роковини із Харківщини, приїжджав її рідний брат – Іван Гончарук. Стало зрозуміло, що межа буде незмінною. Щоб помститися, а можливо і виконати нове завдання з КДБ, Микола Найдич написав заяву на Гончарука, звинувативши його у злочинах, скоєних у часи війни проти радянської влади. Гончарук востаннє був на Волині у квітні, а заяву проти нього ті, що його нібито «впізнали», подали… у жовтні".

"10 червня 1987 року майор КДБ Приступа склав Постанову про притягнення в якості обвинуваченого Івана Гончарука. Окрім нього, її підписали – начальник слідчого відділу Управління КДБ УРСР по Волинській області підполковник А.В.Андрієвський та начальник Управління КДБ УРСР по Волинській області генерал-майор В.М.Шевчук. Головне обвинувачення у цьому документі: «...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української СРСР і встановлення на її території буржуазного ладу».
19 квітня 1988 року Постанову Президії Верховної Ради Української РСР із текстом «Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука» у Києві підписала голова ВРУ Валентина Шевченко. 3 травня 1989 року із московського Кремля (Секретаріат Верховної Ради СРСР) прийшов лист, що «підстав для помилування до засудженого Гончарука не знайдено».
13 червня 1989 року з Верховного Суду УРСР (за адресою – вулиця Чекістів, 4) за підписом його голови А.Якименка на Волинь прийшов лист із проханням дати вказівку про виконання смертного вироку Гончаруку. 23 червня голова Волинського обласного суду С.Кіпень направив у відповідні інстанції лист із проханням привести вирок у виконання. 29 червня 1989 року був накладений арешт на майно сім’ї Гончаруків. Для конфіскації описали будинок площею 77.7 метри, арештували грошові вклади.
Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в місті Києві. Про це до Волинського обласного суду надійшов лист від 13 липня 1989 року від полковника КГБ А.Гринько".

РОЗДУМИ ПРО ВЧИТЕЛЬСТВО І НАВЧАННЯ.

З днем УЧИТЕЛЯ - тих, хто навчає і тих, хто вчителів шанує :) 🙋‍♀️🙋‍♂️💐 .
Одна з найбільш традиційних професій - учитель. З одного боку - начебто вчителям у суспільстві прийнято віддавати належне.
З іншого боку - масовість і стандартність цього виду заняття - робить учительство буденним і , відверто, не надто привабливим.
Але: кожен - вважаю, що кожен! - може згадати у своєму житті людей (принаймні людину), яку нам варто (і необхідно) пошанувати саме за те, що вони нас вчили.
Трохи про два аспекти цієї професії: новаторський і традиційний.
Ті, хто небайдужий до справи освіти - вважають необхідним підкреслити, що в сучасній педагогіці є новаторство.
Ним - переважно вважають впровадження нових технологій: як технологій матеріяльних (на основі масової комп'ютеризації та інтернет-можливостей), так і технологій викладання, які дозволяють розкривати в учнях нові способи сприйняття і засвоєння знань. Є вдалі приклади. Зокрема - увесь педагогічний світ "стоїть на вухах" від успішности фінської педагогіки. (Але, на мою думку, ще не зрозуміли коренів її успіху).
Традиційний аспект - це не банальщина, а щось глибоко вкорінене. А, до речі, який корінь у "вчити"?
Хм ;). Якщо покопатися в етимології, до побачимо, що корінь зводиться до у(в)(и)к-. Наука і обичайність (давньоукр. - добрий звичай, моральність) - однокорінні слова, які не мають жодної спільної фонеми ;) . У сучасній мові - такими словами є всі, що причетні до на-вч-ання і з-вик-ання.
Якщо спрощено - в усіх слов'янських мовах учити (та близькі цьому слову слова) - це давати навичку.
Так от: добрий вчитель - це той, хто навчає (а краще виховує) добрих звичаїв, добрих звичок. А доброю звичкою для учня є здатність терпляче повторювати (при-вч-атися), доки не вивчиш :) .
І без цього - ніякі новітні технології - не зроблять наших дітей геніями!
Але тоді - і батьки мають уміти учити: якщо батьки не привчать добрих звичок - жоден вчитель їх не замінить.
ЦІКАВО, що в європейських (індо-європ.) мовах слова, які несуть зміст вчити (вчитися), виховувати, походять від: слідувати слідом; вести за собою; щось показувати і .. навіть щось типу довбати по одному місцю ;) (кому цікаво - див. англійські та діндоєвр. етимолог. словники).

ВЧИТЕЛЬСТВО У ХРИСТИЯНСТВІ та інших традиційних релігіях.

Якщо коротко: ту таємницю, яку втратила сучасна цивілізація - це ГЛИБОКА ОСОБИСТІСНІСТЬ стосунків вчитель-учень.
Стосунки учень-вчитель (духовний) - це повнокровний і творчий аспект життя людей у багатих культурах античності, середньовіччя, аж до нещодавно.
В Україні (непідрадянській , як Галичина чи Буковина, але навіть і у сільській центральній Україні ) пошана до вчителя зберігалася ще дуже недавно, незалежно від видимої заможності чи незаможності вчителів.
Це де-інде є і сьогодні. Для того, щоб щось краще взяти від української культури у майбутнє - ВАРТО не забувати: шануй своїх вчителів і будь їм вдячний!

Спільнота і батьківство: роздуми про їх значення та поєднання у сьогоденні і майбутньому

(виступ на щорічній науковій конференції «Успенські читання» 2018 р., що пройшла під гаслом «Спільнота: обличчя, виклики, покликання»).

У ці дні, коли у Києві проходить уже ХІХ-та традиційна наукова конференція «Успенські читання», її учасники мають приємність отримати свіжий (ще із запахом фарби!) збірник доповідей минулого року. Тема спільноти християн є гостро актуальною. Зазначу, що у її обговоренні взяли участь пастирі з великим досвідом – єпископи, священики, члени монашеських спільнот.

Мої скромні міркування – про те, чим може бути важливим покликання батьківства для спільноти. При тому батьківство і по плоті, і по духу. Який його зв'язок із темою «завіту». Яким може бути батьківство у сучасному світі, який уже не сприймає патерналізм – про це доповідь.

Якщо буде реакція – міркування, запитання, автор буде вдячний.

Сучасність надає нам силу прикладів подій і явищ, які здатні на час збирати людей заради досягнення цілей, пов'язаних з цими подіями. Людей масово може об'єднати якась важлива політична ідея або щось, що символізує національний успіх, наприклад, спортивна перемога. Кожен з нас знає різноманітні приклади віртуальних спільнот, коли багатьох людей, які навіть не знають один одного, збирає загальний інтерес. Нам, напевно, знайоме і почуття після закінчення такого збирання – почуття неповноти, тому що тимчасова єдність з іншими заради окремої мети не замінює повноти, що здобувається в покликанні, в реалізації особистості як унікальної, яка цінна багатством своєї неповторності.

Прикладом, в якій кожна особистість цінна і значуща такою, якою вона є, є справжня сім'я. У ній люблять один одного не за єдність поглядів і мотивацій. Проте джерелом життя традиційної сім'ї є кровна спільність і спільне життя. І чим більш нас розділяє віртуальна реальність по той бік смартфона або айфона, тим менш важлива в сучасну епоху кровна спільність, тим менш важливими виявляються традиційні основи сім'ї.

Коли ми вдивляємося не тільки в устрій життя сім'ї, але і в іншу спільноту, яка значуща своєю багатовіковою традицією, а саме релігійну – ми можемо сказати, що така, тобто релігійна спільнота покликана наближати один до одного особистості, які мають більші відмінності, ніж у спільнотах за інтересами. У християн (і, можливо, подібне є і в інших релігіях) ми знаємо, що релігійна єдність покликана долати суперечності найбільш нездоланні (ап. Павло каже про подолання непереборних, здавалося б, відмінностей – національних, статевих та відмінностей фундаментального статусу особистості, тобто вільного і раба). Але така злагоджена релігійна спільнота, де відмінності подолані, або вони несуттєві – це ідеал, можливо, умоглядний. Насправді ж релігійним громадам, як ми це бачимо при уважному історичному спостереженні, властиві неоднорідність, складна структура, і, звичайно, емоції і пристрасті, співзвучні сучасній їм епосі. Цю складність і неоднорідність, а також важливий зв'язок між спільнотою і батьківством ми розглянемо далі.

Коли ми задаємося питанням – що таке християнська спільнота (громада), з самого початку ми побачимо, що є відмінності між громадами, по-різному формалізованими. Для будь-якої зрілої громади на початку є етап новотворених стосунків; етап стосунків, що творчо розвиваються, який змінюється етапом закріплення і засвоєння деяких формальних правил і звичаїв. Але ми маємо на увазі ще один критерій – чи є громада спільнотою вільних у самовизначенні особистостей – або вона існує завдяки тому, що є частиною деякої більшої структури, з адміністративною системою і правилами. У першому випадку член спільноти здатен на більш творчу участь в її творенні. Однак і без деякої формалізації свого життя спільнота також не зможе довго існувати.

Що є поштовхом до творчого розвитку християнської спільноти? Якщо ми звернемося до її Джерела, слід згадати слова Петра, як відповідь на слова Ісуса, звернені до Дванадцяти: "Чи не хочете й ви відійти?" (Іоанн 6, 67). Ісус змушує слухачів визначити свій вибір: заради чого вони хочуть бути з Ним? І Петро відповідає: "Господи, до кого ми підемо? Ти маєш слова життя вічного". Тобто, основою бажання перебувати зі Спасителем тут є, як ми бачимо, потреба Його чути і перебувати у спілкуванні, оскільки таке спілкування дає безцінне причастя до Вічного Життя.

Реальність цього відблиску вічного життя і є центром, християнською основою життя спільноти. Слухаючи і слухаючись один одного, ми розпізнаємо ці відблиски, ми збагачуємося і творчо намагаємося через це багатство творити спільне життя як відповідь на виклики непередбачувано мінливого світу.

Співвідношення значущого персонального (для особистості) і значущого для спільноти.

Співвідношення значущого (тобто, того, що наразі є ключовим сенсом життя) для особистості і значущого для спільноти – це одна з точок зіткнень, що визначають рух нашої цивілізації. Інший важливий момент, не що треба звернути увагу: значимість різноманіття і багатства особистостей зростає з ускладненням структури спільноти. Так, багатьом би хотілося повернутися в патріархальну простоту, але вона ефективна лише, якщо лідеру (вождю) доводиться приймати рішення, виходячи з достатності традиційного життєвого досвіду його самого. У більш складних ситуаціях необхідно поєднання різноманітних досвідів і умінь, і тому визнання особистих досягнень і переваг різних членів спільноти є умовою його ефективності і успішності.

Наскільки ці закономірності розвитку спільнот мають значення для християнських ком’юніон (громад, спільнот)? Для відповіді на це питання необхідно визначити - чим, яким чином буття християнських спільнот нашого часу являє щось особливе для світу? У чому ми бачимо своє призначення, покликання? І нам потрібно не забути ще про дуже важливий аспект нашого зв’язку із традицією, з переданням: де тут місце батьківству?

Мабуть, час, коли християни вважали за можливе переробити світ у все-спільноту християнських громад, уже відійшов; принаймні в доступній для огляду перспективі. Тому наше покликання – свідчити про відблиск вічного життя своїм ставленням один до одного, дійсним єднанням у Христі. При цьому – наші громади, спільноти повинні мати певну систему, структурність; реальність, а не віртуальність.

Те, що очевидно і традиційно – такими спільнотами залишаються сім'ї і співдружності сімей (і НАЙКРАЩЕ – якщо ці спільноти євхаристійні); чернечі громади і ті чи інші групи, які відчувають покликання до спільної діяльності. Саме добровільна, безкорислива діяльність з радістю спілкування може являти якості, які багато в чому втрачені постмодерною цивілізацією.

Продовжуючи роздуми, тут ми знову повернемося до питання про особистості і про характер їх співпраці в залежності від міри патерналізму. Патерналізм, повторимо очевидне – це традиційна форма людських відносин протягом тисячоліть. Одним з істотних його властивостей є прийняття батьківства без оцінювання. Тобто батько, "Архе", як початок буття, має незаперечний пріоритет. Негативною крайністю патерналізму, що проявлялася в історії, є нівелювання особистості, втрата здатності до самостійного і відповідального вибору. Якійсь частині членів суспільства так зручніше, але в міру збільшення різноманітності життя, можливостей для особи –  для більшості членів суспільства послідовний патерналізм стає тягарем. Тому історію розвитку європейської християнської демократії можна розглядати і в тому числі як історію емансипації, реакції на крайнощі патерналізму.

У цьому пошуку справедливості та рівноправності особистостей, як це часто відбувається, разом з диктаторством і авторитаризмом, з розвитком нашої цивілізації, мабуть, вихлюпується або вимивається і батьківство. Так, з тривогою про це говорить відомий італійський педагог Франко Нембріні: «Новий час повстав проти постаті батька, батьківство звинувачується в авторитарності, і вся педагогіка будується тепер на запереченні авторитету в ім'я невірного і спотвореного уявлення про свободу»[1]. Тому, на мій погляд нам, християнам, важливо вміти знаходити відповідь: чи потрібно нам батьківство як духовна реальність нашого життя? У чому уразливість, крихкість сучасного батьківства? Що є батьківство, чи не зводиться воно до патерналізму?

Нижче ми пропонуємо більше наші роздуми, ніж відповіді.

Чи актуальний завіт?

Культурний феномен, який увійшов в після-авраамічну традицію як «Завіт», заснований на непохитності і необговорюваній святості певної Події-зустрічі, яка покладає основу життєвого руху і світосприйняття.

Важливо підкреслити, що така подія – особистісна і взаємна. Хоча вона має початок у часі, але має потенціал до нескінченного розвитку.

Отже, завіт – це Зустріч. Зустріч того, хто дає більшу повноту і того, хто її отримує від того, хто дає.

Той, хто дає – не залишає того, хто приймає. Він залишається з ним, навіть якщо той, хто прийняв, забуває про це: А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо зректися Самого Себе не може (2-е Послання до Тимофія 2:13).

В обох даних людям Завітах, відображених у святому слові – Завіті через Мойсея і Завіті через Ісуса – міститься обіцянка, напуття того, хто народжується цим Завітом (в першому Завіті – обіцянка збереження і розвитку народу Ізраїльського як народу Божого, у другому – благословення Нового Ізраїлю – християн). Для нас, християн, Новий Завіт безумовно актуальний. А якщо це дійсно так, нам можливо і необхідно побачити: те благословення Отця, яке закладено в Новому Завіті, може бути зразком для кожного батька-християнина. Зразком того, як батьківська любов зберігає свободу своїх дітей і примножує їх любов. Батько, даруючи життя, дарує і потенціал до повноти життя, до його зростання в любові (звичайно, в реальних сім'ях – цей потенціал дарується через взаємну любов обох батьків, і материнська любов – це інший аспект тієї ж любові, насичений і багатий) і, тим самим, дарує можливість до реалізації тієї свободи, яка живиться прийняттям і примноженням любові та невіддільна від неї.

Здатність до любові, вирощена через батьківство і її значення для творчого начала.

Отже, ми, християни, як народ Божий, покликані зростати – рости і як єдине тіло Христове у взаємному багатстві зв'язків любові, що розвиваються (Еф. 4: 16); зростати і як спільнота, покликана перетворювати світ, в якому ми перебуваємо. Той, хто вирощений в батьківській любові, знаходить через неї дивовижний дар – дар зведення, улаштування нового життя. Звідки цей дар? Ми припускаємо, що це саме властивість дару батьківства, який від Бога-Отця: відкривати стратегію руху і зростання протягом поколінь – для кожної дитини у новому поколінні. Дитина, народжуючись від батьків, приймає сподівання і прагнення своїх батьків і пращурів. Звичайно, ці сподівання не програмують жорстко майбутнього особи (такого жорсткого конструювання уникатимуть мудрі батьки), але відкривають можливості, реалізують уже набутий минулими поколіннями творчий потенціал.

Важливо відзначити, що відкриття цих творчих можливостей відбувається через особисте спілкування, на що мудро, як ми вважаємо, звертає увагу М. Бубер (у знаменитому творі «Я і Ти»). Тобто, світ для дитини, що розвивається, відповідно до М. Бубера, живий і спочатку «особистий». Тому дар спілкування, і спілкування, що творить – це дар найглибший, первородний. З цього дару, спроможності творити у спілкуванні, яке проростає в багатьох напрямках, і формується багатоаспектна здатність перетворення світу.

Яка в цьому роль батьківства? Вважаємо, що «чуття-слухання» батьком заповіту від своїх батьків (і ЗАВІТУ – для батьків, які перебувають у Тілі Христовому, тобто в Церкві) надає здатності поєднати тимчасове і вічне. У тимчасовому діти відчувають свободу вибору свого життєвого шляху, а в аспекті вічності – вони відчувають і довіряють благословенню, яке йде від батька, батьків батька …  – через покоління.

При цьому, за свідченням Церкви, дар батьківства – це дар, який дається не тільки за природою (тобто, чоловікам, які стають батьками по плоті), але і по благодаті. Адже велика сила святих і праведників (прославлених як святі і непрославлених) виростили в своєму батьківстві гідних і вірних чад, які зберігали і передавали заповіт від своїх батьків по духу, не будучи батьками по плоті. У цьому – таємниця християнського життя, життя Церкви.

Повертаючись до того, що світ для дитини, що входить в нього, первісно «особистісний», ми вважаємо, що творче перетворення світу – це розвиток особистого спілкування з Тим, Хто цей світ створив і творить; можливо, спілкування спочатку неусвідомлене, але, в потенціалі свого розвитку – воно природно приводить до Особистості Того, від Якого все («через Нього все стало бути» – Символ віри). У значній частині життя і творча діяльність людини – це спілкування з іншими людьми, відносини в середовищі близьких по вірі і по духу – таке спілкування і життя і є власне творчість, творче перетворення (про це пише у своїй глибокій книзі «Буття як спілкування» митрополит Іоан Зізіулас). Відновлюючи в спілкуванні любові «образ і подобу» один в одному, зустрічаючись один з одним – ми йдемо до Зустрічі з Батьком, до Єдності з «Світлом від Світла», в Дусі: і у такого життя не буде кінця ...

---

[1] Цитується за виданням: Ф. Нембрини. От отца к сыну. Беседа о рискованном деле воспитания. К., Дух і Літера, 2013, ст. 8.

Хронологія новітньої історії (осінь 2019): яке управління призначене киянам.

"Проблема, однак, значно глибша, ніж бажання замінити неконтрольованого Кличка на свою людину. Президент і його партія прагнуть узагалі зменшити можливості киян управляти власним містом. Перетворення міського самоврядування в Києві на фікцію й різке посилення впливу президента на місто – таким є головний зміст зареєстрованого в парламенті законопроекту №2143 про внесення змін до закону про столицю.

Серед 39 депутатів – формальних авторів законопроекту – 36 представляють фракцію «Слуга народу», але серед них – лише 3 київських мажоритарника. На перший погляд це дивно, адже всі 13 округів у столиці виграли кандидати від президентської партії. Проте знайомство з текстом документу робить таку ситуацію зрозумілою – очевидно, депутати від Києва не захотіли підписувати такий проект, або ж їм навіть цього не пропонували. Тому що написати такий текст можуть лише люди, які не люблять Київ і зневажають киян".

http://texty.org.ua/pg/article/textynewseditor/read/96595/Zakonoprojekt_pro_Kyjiv_vlada_v_stolyci_perejde

БЕСЛАН ЯК ПАМ'ЯТЬ КАВКАЗУ. І НАГАДУВАННЯ УКРАЇНІ ТА СВІТУ – БУДЬМО ПИЛЬНИМИ!

15 років тому в осетинському місті Беслані першого вересня - в день початку навчання терористи (переважно чеченські, а також інгушські) взяли в заложники близько 1100 дітей, їх батьків та вчителів. Стріляючи в повітря та над головами людей, терористи загнали всіх з території біля школи  у шкільний спортзал. Більшість терористів мали на собі пояси шахідів, а у приміщенні  спортзалу швидко розмістили «розтяжки» з вибухівкою, що унеможливлювало, як вважали усі (крім чекістів при владі), прямий штурм   Вимогою терористів було надання незалежності Ічкерії (Чечні). Відповідальність за теракт взяв на себе Шаміль Басаєв.

Через день російські силовики почали штурм (пострілом зі «Шмеля», потужного вогнемету). Також долучилися танки і гелікоптери. Почались хаотичні вибухи і стрілянина. В результаті, за офіційними даними, загинуло 334 людини, з них 186 дітей. Подія приголомшила весь світ, особливо російськомовний і російсько-залежний інформ. простір (найбільш неупереджено про подію - див. англійську Вікіпедію, ) Вічна пам'ять невинно убієнним!  

А тепер про те, про що не прийнято говорити. На той час уже кілька років йшла російсько-чеченська війна (друга від початку 90-х), в якій уже загинуло, як мінімум, КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ ТИСЯЧ людей, переважно чеченців, із них ТИСЯЧІ невинних жінок і дітей. Багаторазово більше, ніж від головорізів Басаєва, які статистично не наблизилися у своїй відповіді  до «зубу за зуб». І майже ніхто у цивілізованому світі (і нецивілізован

ому теж) не звертав на це жодної уваги. Ну щось, мовляв, на тому дикому Кавказі Росія робить, але як же інакше з тими дикунами…

Чи поведінка путінських силовиків була іншою, ніж їхніх вчителів у 40-х роках – коли, наприклад, «м’ясник» Жуков кидав сотні тисяч майже беззбройних українців на Букринському плацдармі під Києвом на німецькі кулемети? Або коли «стрибки (ястрєбкі)» разом із повстанцями-упівцями нищили селян на Галичині і Волині  після війни? Нічого нового. Характерним є спогад-ілюстрація відомого «ліберального» імперця Алєксія Венедіктова, який розповідає на «Ехо Москви» про особливості прийняття рішення російської влади щодо використання сили. «…Помнишь ли ты знаменитую историю с количеством заложников. Когда все говорили 323 заложника» - владі хотілося робити вигляд, що у школі всього трошки людей – ну, якщо за два роки перед тим у «Норд-Ості» не побоялися нападати при 900 заложниках, то при 300 і поготів. Вєнєдіктов натякає (якщо йому вірити), що, якби не його запевнення у великій кількості людей-заложників, то стріляти стали би «на ходу», без жодної підготовки, і тоді кількість загиблих в рази перевищила би наявну трагічну цифру.

Цитата з розмови із причетним до рішення чиновником. Вєнєдіктов: « Вы сейчас будете принимать решение про штурм. Вот сейчас ты бежишь на совещание. Я конечно, импровизирую. Но вы должны знать в любом случае, что там в 4 раза больше людей внутри. ... Я ему изложил, он меня обматерил, бросил трубку. Ушел на совещание. А через пять дней он мне позвонил: «И, кстати, тебе спасибо»… Ось таке воно –   чисто  сталіно-жуковське ставлення до осетин, своїх співгромадян та історичних союзників росіян на Кавказі.

Уважні люди (і автор зокрема) уже в ті роки, і після Норд-Осту, 2002 року, і услід чеченській війні, розуміли, що ніяких моральних обмежень щодо крові у них немає. І  це підтвердила війна «08.08.08» (Грузія), і десять тисяч полеглих на Донбасі, і , мабуть, біля сотні тисяч в Сирії. Їх і мільйони смертей не зупинять. І лише «голову схопивши в руки» - дивуєшся: як може президент країни – лідера Європи називати цю нелюдську політреальність «глибоко європейською»??

А яка відповідь ефективна? Тверда, моральна, християнська  у своїй основі – саме таку давали у свій час Рейган і Тетчер радянській агресії. До речі, Афганістан, об який обламав зуби радянський колос – захистився значною мірою завдяки американській зброї. Але духовно-моральна основа є більш важливою: тверда, послідовна опора на цінності і принципи. Духовне начало, якщо воно присутнє, формує і матеріальні чинники навколо себе.

Тому – будьмо пильними. І, як вчили нас наші герої-попередники, що не корились Мордору: «Не вір. Не бійся. Не проси».

СВ. ВЕНЕДИКТ НУРСІЙСЬКИЙ: РОЗСУДЛИВІСТЬ, ДОВІРА ДО СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ, ПОВАГА ДО ОСВІТИ, ДОРАДЧІСТЬ.

27 березня східні християни, що живуть за юліанським стилем, ушановують БЕНЕДИКТА НУРСІЙСЬКОГО (480-543), а за новоюліанським або григоріанським стилем його пам'ять 14 березня.

Слід визнати, що наша ієрархічна піраміда "потужності" святості склалася у візантійських, а потім москов-ських координатах. Тому наш богослужбовий календар згідно Типікону визнає най-най-значними тільки святих східної частини християнської ойкумени. Окрім апостолів, ми маємо урочисто святкові тексти служб трьом "вселенським святителям", ще св. Миколаю, Кирилу і Атанасію, Димитрію, Варварі, Катерині - це в основному четверте століття. Перше тисячоліття - здається, ще є урочисті служби деяким монахам. На цьому все. А вже з часів установлення християнства у нас - ми бачимо урочисті служби лише святим Русі (а згодом у Московії-Росії мали потенціал написати святкові служби і власним святим).

І, як контраст - на жаль, ми, православні, церковно практично не шануємо великих світильників Заходу, ще не розділеної Церкви: Амвросія, Августина, великих пап Лева, Григорія, Мартина сповідника, богословів і письменників Іринея Ліонського, Ісидора Севільського, Іларія, Ієроніма, багатьох інших. А подвижники ІІ тисячоліття - це окрема тема, вона має бути переосмислена православними.

Щодо Бенедикта - це дивовижно розсудливий, тверезий і зрозумілий для нас учитель і організатор. Його принципи організації чернецького життя були успішно реалізовані протягом декількох століть. Монахи-БЕНЕДИКТИНЦІ були світильниками Европи у т. зв. "темні" віки. Його підходу властива. християнська соборність, він напрочуд актуальний для нас.

Бенедикт на власному досвіді та досвіді спілкування з іншими монахами міг оцінити різні форми, в яких у той час реалізовувалося монашеське покликання та виділити з них найпродуктивніший, як він вважав – киновії (спільножительні монастирі). Сам Венедикт деякий час прожив як пустельник, але він мав спілкування і з спільножитними іноками, і з мандрівними тощо. Досвідченість та широта підходу дозволила йому залишити для нащадків пречудовий Статут монастирів по чину св. Бенедикта, або бенедиктинців, як цей орден зараз називають.

В цілому принципи Статуту Бенедикта відображають ментальність раннього християнського Середньовіччя. Але він написаний тверезо, розрахований на звичайних людей – на відміну від Статуту Пахомія, який здатні виконувати лише дуже талановиті аскети. В статуті передбачені різні види занять, які гармонійно поєднані. Дається розумна міра і молитві, і праці, і читанню духовної літератури, і відпочинку. Втім, статут не передбачає можливости ченцю багато залишатися на самотині – автор вважав, мабуть, що його послідовникам кориснішим буде постійний стимулюючий вплив один на одного.

Безперечно, Статут Бенедикта опирається на наявний духовний досвід західнохристиянської традиції. Тут є немало від ідей св. Августина, дуже багато від Іоана Касіяна, значною мірою на Статут вплинули «Правила Учителя» (лат. Regula magistri), які увійшли в монастирську культуру Заходу за три десятиліття перед тим. Але Венедикт, маючи на увазі ці «Правила», суттєво скоротив їх і більше уваги приділив необхідності братерської любови. Взагалі, тема любови до Бога і ближнього є центральною в підході св. Венедикта. Його Статут пропонує 72 правила, які стали широко відомі. Ці правила лаконічні, більшість із них є алюзіями на Євангеліє. Але варто звернути увагу, що нагорі цього списку є такі заповіді, як турбота за бідних, хворих; утішення скорботних та тих, хто переживає труднощі тощо. Взагалі, у західній традиції відразу ж було розуміння того, що віддалення від світу – зовсім не означає відцурання тих, хто перебуває у цьому світі.

В концепції Венедикта велике значення має така чеснота як розсудливість. розважання. Це наш вільний переклад латинського discretio, це слово ще можна перекласти як розбірливість, розрізнення. У розділі про настоятеля монастиря святий Бенедикт каже, що discretion-розрізнення є мати всіх чеснот. Розрізнення - це знання і дотримання міри, відмова від непомірності в діянні. Щоб не працювати 16 годин на день, а то і більше, і так день за днем, не накладати на себе нові важкі завдання. Святий Бенедикт говорив, що якщо він буде доводити свою паству до перевтоми, то настане день, коли вони не витримають і зламаються. І він - також.

Чернече Правило Бенедикта тверезе, конкретне, практичне, враховує людську недосконалість, веде до святості не жорсткістю і примусом, але умовляннями, турботою, молитвою на тлі праці, дисципліни і першості молитви. «Статут Св. Бенедикта написаний для монастиря, в якому живуть недосконалі монахи. Він передбачає, що в цьому монастирі матимуть місце і скарги, і погане поводження. Він збирається дізнатися людську природу, працювати з нею, і зробити людей краще. ... Св. Бенедикт розумів, що пише Статут для звичайних людей. ... Св. Бенедикт вчить нас, як бути практичним, помірним, стійким. Він ділиться з нами своїм здоровим глуздом », - пише брат Бенет Твідтен, OSB в коментарі до Правила.

Тому можна вважати, що Венедикт відстоює тверезий підхід, повагу до звичайної людської міри.

У Статуті передбачається, поряд із принципом єдиноначалія (послух обраному абату) також і певні елементи соборности – настоятель має з важливих питань творити раду із досвідченими ченцями.

Завданням Бенедикта, як він сам про те говорить, було створити «школу служіння Господу». Цій «школі» належало зіграти важливу роль в збереженні християнської культури протягом раннього Середньовіччя і в визначенні характеру подальшого розвитку середньовічного суспільства.

Згодом бенедиктинські монастирі самі вже засновували школи. Завдяки доброзичливому ставленні монахів до основ ще античної освіти, були засвоєні принципи «семи вільних мистецтв», які справили тривалий вплив на принципи европейської освіти.

Як показник впливу підходу св Бенедикта можан проілюструвати, що у 15 ст. Европа налічувала 15 тис. монастирів ордену Св Бенедикта. У 19 ст. їх стало декілька сотень.

У лекції 4.3. онлайн-курсу Відкритого Православного Університету"Динаміка особистості. Християнський погляд" проводиться місток між людинолюбним ученням авви Доротея та підходом св. Бенедикта.