Новий 2020-й рік у світлі цінностей Христового Різдва
(суб’єктивні і дещо сумбурні роздуми)
Якщо читач, як і
автор, живе у великому місті, він особливо відчуває, напевно, ув останні дні
2019 року загальний ентузіазм, збуджену метушню натовпу на вулицях і майданах,
на зупинках транспорту, навколо і всередині супермаркетів. Складається
враження, що люди охоче забудуть всі примхливі зиґзаґи життєвої колії
попереднього року, всі його сенсації і розчарування та з легким серцем, з
легкою пам’яттю побіжуть у рік наступний. Парадокс! – свято Нового року
протягом десятиліть було найбільш «несовєцьким» святом совєцької людини – і водночас воно продовжує бути таким святом для людини пост-совєцької: в ньому вона
щиро дитиніє, хоче вірити у добрі дива, у те, що наступний рік, який
народжується чистим, як свіжий сніг, збереже свою початкову свіжість надії та
принесе солодкі подарунки. Пост-совєцькість свята також присутня: вона полягає у
патерналістській міфологічній свідомості: ми (а точніше: переважна частина
українського суспільства – десь так відсотків 73) думаємо, що ці подарунки від
Нового року під ялинку покладе хтось, наприклад добрі люди при владі: знизять
тарифи, підвищать зарплати і пенсії, зменшать ціни на бензин. Звичайно,
найближчі дні та місяці насунуть гризоти і клопоти, але все ж таки почуття свята
в душі буде – принаймні кілька перших днів. Тим більше, там, нагорі потурбувалися,
щоби люди до 8 січня відпочивали і ні про що погане не думали (а цьому
допоможуть гарні дядечки – власники телеканалів та добрі боти і генератори
реклами в соцмережах).
І все ж – для
відносно нечисельної меншости суспільства у ці дні зовсім не народження Нового
року є центральною подією, а інше Народження: унікальної, незбагненної
Особистости, яка змінила світ. І здатність щороку дивуватися цьому
Народженню-Різдву, переживати зустріч Найчистішого Дитяти, який, будучи Творцем
всесвіту, занурюється у цей грішний світ, торкаючи кожного з нас – це дихання
віри християнина.
Для нас,
християн, саме світло Сонця Правди відкриває шлях: християнське світосприйняття
– це наявність сенсу в історії, яку маємо творити ми у світлі Христової істини.
Але ж: оглядаючи
крізь епохи різні цивілізації, різні культурні простори – чи можуть християни твердо
відповідати «Так» на питання – чи колись нам вдавалося творити
історію? Чи вона є хаотичним, безсенсовим зіткненням пристрастей людських мас
та їх амбітних вождів, що здатні осідлати ці маси та направити їх у потрібний їм
бік?
Автору хочеться
сподіватись на справедливість іншого бачення: сутнісна історія людства – це не
біографія вождів і полководців, і не літопис військових перемог. І навіть не впевнена
послідовність щаблів технічних та наукових досягнень. Це все ж таки історія
ідей, які у кожну епоху відкривали сенс і напрямок осмисленого руху. При тому –
руху високих ідей, які сприймалися з небес «радарами» чуйних і небайдужих
людей, переживались і осмислювалися моральним, духовним ядром того чи іншого
народу, сприймалися до реалізації відповідальними правителями, надихали
просвітителів, учителів до несення цих ідей широким верствам суспільства.
Серед цих чуйних
серцем були і ті, хто гаряче молився за грішний світ, чиї імена ми знаємо мало,
але вони мають у християн високу шану – це ті, хто, за словом апостола «яких
світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах і ущелинах». Але
мій особливий респект тут тим, хто зміг виразити святі ідеї Євангелія тими
словами і діями, які переображали суспільство, робили його гуманнішим і
справедливішим. Тому відчуваю величезну повагу до тих, хто закликав до правди і
милосердя потрібними словами і вчинками, що сприймалися і владоможцями, і
суспільствами. Мій «Пантеон безсмертних» (звісно, суб’єктивний і далеко не
повний), починається ще з епохи світанку перед-Відродження: це флорентійський
канцлер Колюччо Салютаті (14-15 стт.) з його
послідовниками, майнський гуманіст Йоган Рейхлін (15-16 стт.), Тома Кемпійський. Кінець 16, початок 17-го:
це однозначно Сервантес і Шекспір. Моє дитяче і доросле захоплення – Даніель
Дефо. Пізніші світильники 17 ст. –
Ян-Амос Коменський і Паскаль. Глибокий Джон Локк, на чиїх поглядах виросли
видатні засновники американської республіки - Вашинґтон, Джефферсон та інші. Безперечно,
наші славні Петро Могила та Іван Мазепа. Не можу не назвати Іммануїла Канта і
Йоганна Гербарта. І дуже чисельна плеяда останніх двох століть, – письменники Фенімор Купер і Гарпер Лі,
дослідники людської душі А. Швейцер, В. Франкл і Е. Еріксон. Ну, звичайно
політики Томаш Масарик, Нельсон Мондела, релігійні лідери Мартін Лютер Кінґ, Йоан
Павло ІІ, Жан Ван’є і Антоній Блюм.
Ці
та інші світильники людства вселяють у нас надію на те, що все ж таки людина
здатна до розсудливости і відповідальних дій. Важливо – мислити стратегічно, а
християнське мислення є стратегічним у своїх засадах. Так, ми живемо у часи,
коли ні релігійні діячі, ні філантропи, ні політики різного ґатунку не можуть
зупинити маховик пристрастей споживання, і пристрасти збагачення за рахунок
підігріву пристрастей масового споживача. І все таки треба сподіватися, що
людство зупиниться перед безоднею, куди його тягне тенденція безперервної
експансії останніх століть. Принаймні, екологічна свідомість стає провідною для
розвинутих і освічених Європи, Японії, деяких інших країн. За свідченням
очевидців, в Японії діти з батьками гуляють з пакуночками для збору сміття.
Хотілося би, щоби в цьому напрямку рухалися магістральні локомотиви світової економіки
Китай та США. Побачимо…
А що
ж Україна? Чому нам не вдається?
Відповідь
на це питання можна скласти з багатьох компонентів, і розгляд кожного з них
вартий дисертації. Тут я відзначу лише, що дуже турбує не тільки мене, але й
багатьох інтелектуалів України, Європи і світу: здатність тих, хто має для
цього потужні ресурси, успішно маніпулювати масовою свідомістю і примусити масового
споживача інформфейків слухняно підкорятися мемам маніпуляторів – немов би ми,
суспільство, стаємо слухняними щурами, що танцюють під дудки небагатьох
щуроловів. Чи діють ці щуролови в одній команді – це питання, але, треба з
сумом визнати, що найбільш майстерний з них, з-за «поребрика» – блискуче
сварить нас і глузує над нами.
Але не
буду претендувати на осягнення всіх екзистенційних проблем нашого суспільства.
Мене турбує потенціал українських християн. Чи є ми тою сіллю, що здатна
утримувати духовну основу суспільства;
тою закваскою,
що дає справжню якість матерії життя;
тим
світильником, який освітлює маршрут руху в майбутнє?
Мушу
сказати щиро: дві з трьох найбільших українських християнських конфесій, що
мені, як православному, більш близькі і зрозумілі (міркувати про інших не моя
справа) – за майже 30 років своєї діяльности в Україні не проявили здатність бувати
моральним авторитетом і доводити, що саме послідовне дотримання фундаментальних
християнських принципів є умовою руху. Якби ж церкви послідовно показували
своїм вірним, суспільству, владі необхідність виконання принаймні двох: «Не
кради!» і «Не бреши!»… Але для цього – одним треба було почати хоча б з того,
щоби бути скромнішими, принаймні, щодо розкоші архиєрейських резиденцій та
вартости автівок… Іншим (точніше іншому, нині «почесному») – давно назріла
необхідність зуміти наступити «на горло» власним амбіціям і піти на поступки,
показати, що українці здатні на єднання.
Але…
Господь дає нам шанс, хоч нами і не заслужений. І тому українське Православ’я з
6 січня 2019 року має потенціал: оновити себе у Христі і освітлювати шлях
суспільству, на основі тих цінностей, якими вже давно і ефективно (хоч не ідеально, як тільки і
може бути у грішному світі) йдуть наші
сусіди і друзі в Європі. В ідеалі – робити це пліч-о-пліч з усіма християнами України – ради нашої єдиної
Батьківщини. Тому, хочеться сподіватись, що Церква здатна буде свідчити правду
Христову і світити світлом Христовим. Це буде найкращою зброєю проти духа злоби
і лукавства.
Не
можу не закінчити словами Апостола з одного з найбільш улюблених мною послань
(Еф. 10 – 18):
Нарешті, мої брати, зміцнюйтеся Господом та могутністю сили Його.
Немає коментарів:
Дописати коментар