Особисте. Архиєреї і я - суб'єктивні враження.

 

Ще трохи, дозвольте, особистого. Десь, не пам’ятаю, чи перед 2014 р., чи вже після нього, довелося мені, «як положено» (про що знає київське духовенство УПЦ), 27 липня стояти на Володимирській гірці в когорті духовенства (багато сотень, а може й тисяча), очікуючи, коли прибудуть архиєреї і , найважливіше, Предстоятель, щоб почати святковий молебень з приводу Хрещення Русі. А я погано переношу спеку. А у мене досвід – я тут не перший раз, і не другий. А нам веліли прийти за годину до початку. І благочинні, як «відповідальні», проходжуються і відзначають у списку галочки. А мені жарко. І владиченькам жарко. Тому передбачливі владики беруть з собою парасолі від сонця. Ну, точніше, не вони парасолі беруть. Владики беруть рожевощоких іподияконів з великими парасолями. І майже сотня (усі ж, з усієї України мають бути) стоять майже годину і чекають Першого. І поруч із ними іподиякони тримають над кожним своїм підопічним парасолю, намагаючись не зачепити нею (досить тісненько, бо вже не 100 людей, а біля 200) сусіднього владику.

Може, комусь цікаво – чи був хтось із владик без парасолі? Я не побачив. Але, виявилось , що дехто САМ тримає парасолю! І такий владика, що прийшов до пам’ятника без іподиякона, був АЖ ОДИН. ) Він, між іншим, був роки 2 до цього висвячений , і я його непогано знав як гарного священника, коли він був ще священником…

А що тут особистого? Особисте для мене те, що я погано переношу спеку – і тому я теж передбачливий, як і владики. І я прийшов із парасолею. І відкрив її, та й захищаюсь від пекучого сонця. Я був один такий розумний із духовенства, що поруч. Ну, може, вони загартованіші…

А що було далі? Підійшов один владиченька (він тоді був вікарний по Київщині, здається) і – командним тоном повелів мені опустити парасолю. Щоби все було єдінообразно. А до приїзду Першого ще було майже годину… І я учився смирятись. терпіти спеку і молитися, як спокон віків учить РПЦ у лиці своїх єпископів (які до приїзду Першого всі продовжували бути під парасолями у пекучий літній день).

Ну, мабуть зрозуміло, яка саме юрисдикція служила молебень…

Це епізод, десь навіть банальний – у плані прояву стосунків між начальством і підлеглими в РПЦ. Але після цього (і до цього теж) мені якось ставитись до цих архиєреїв як до братів у Христі (і, рівних у цьому братстві) – важко. Такі люди мені по духу чужі.

Може, хтось спитає: а що, хіба в ПЦУ єпископи  інші? За всіх не скажу, бо всіх особисто не знаю (а є й такі, на кого, чув, жаліються). Але от ті, з ким довелося по ділу спілкуватися (у церковній комісії) – принципово інші. Вони (ті, з ким спілкувався) і виглядають не як архиєреї, а як нормальні українські інтеліґенти, і спілкуються як рівний із рівним, і сперечатися з ними запросто можна ).

Якось один Преосвященнійший просив про зустріч (це був час ковід-карантину), домовились на території Михайлівського. Він спізнювався десь на 20 хв., у мене вже були помисли піти. Приходить, захеканий, дуже вибачався, з великим рюкзаком на спині. Винувато каже – був у книгарні, набрав книжок для своєї парафії, поки книжки вибирав, і час пройшов… Сам, по Києву, пішки, з великим наплічником з книжками на спині – хвантастика… Ось такі люди – мені точно брати у Христі. )

 

Про суб'єктність або несуб'єктність тих чи інших членів церковної спільноти.

Та несиметрію щодо суб'єктності спільнот ПЦУ і УПЦ.

 

(До Діалогу учасників від УПЦ і ПЦУ, священства та мирян).

Преамбула: в попередньому обговоренні я висловив тезу, що діалог дасть значно менше ефекту, якщо його учасники не мають впливу на прийняття рішень у релігійній організації, тобто не мають суб'єктності. Наступні міркування – не критика, і не вказівка на недоліки, а певною мірою заклик цю суб'єктність набувати. Ось тому нижче мої міркування про міру суб'єктності, зокрема проукраїнського духовенства в УПЦ).

Хто є суб'єктами, які визначають напрямок руху в УПЦ?

Якщо брати останні роки, чи навіть останнє десятиліття, побачимо, що, як представники релігійної спільноти, могли  маніфестувати свою власну позицію, окрім предстоятеля, ще дві людини: керуючий справами та ґенеральний ктитор, він же нині протодиякон. І, як можна бачити, саме ці троє людей так чи інакше (і неоднаковою мірою в різний час) впливають на курс церковного корабля.

Водночас до 2014 р. був очевидний вплив держави-агресора на політику і офіційні меседжі керівництва УПЦ та її спікерів, а також на інформаційну політику на низовому рівні (друковані видання, публічні проповіді в основних монастирях, інтернет-ЗМІ, потік наративів в інтернет-просторі). Якщо міркувати послідовно, нікуди цей вплив після початку агресії у 2014 не міг подітися, він просто став менш демонстративний, але в УПЦ немає політики протидії йому[1].

Тому країну-агресора та той її сектор, який керував інформаційною війною проти України теж, думаю, варто вважати суб'єктом.

Водночас суспільна думка щодо УПЦ, або те, як суспільство бачить УПЦ, роками формувалась «завдяки» тим спікерам, чиї твердження збурювали суспільство: тими, хто відмовлявся ховати АТОвців у 2014-15 рр., тими архиєреями, які схвалювали відмову своїх кліриків звершувати погребіння над немовлям, хрещеним в УПЦ КП і таке ін. А в останній рік на громадську думку вплинули, безсумнівно, чисельні випадки (здається, зафіксовано у публічному інформ. полі принаймні десятки)  колаборації та явної підтримки агресора.

При  всій щирій повазі до проукраїнського духовенства і мирян в УПЦ (яких і тут, у Діалозі, немало), презентувати для суспільства альтернативну проукраїнську позицію як вагому і впливову в УПЦ – досі не було можливості. Калібри проукраїнського і неукраїнських впливів – неспівмірні.

Для більшої повноти опису картини загалом, міркую, слід також відзначити контр-вплив, а саме: різноманітний тиск (інформаційний, моральний, адміністративний і аж до квазі-силового) суспільства і, починаючи з осені 2022, також держави, її органів безпеки на УПЦ. Тому доцільно назвати українське суспільство і державу контр-суб'єктами, в тому сенсі, що вони все ж мають можливість впливати на УПЦ своїм тиском (як би архиєреї не робили вигляд, що вони цей вплив іґнорують).

 

Тепер, для порівняння, подивимось на ситуацію в ПЦУ. Хто впливає на рішення і політику цієї спільноти і тим самим є суб'єктом її діяльності?

Я б виокремив тут два «класи» суб'єктів – на макро-рівні і на мікрорівні.

На макро-рівні: поряд із керівництвом церкви треба поставити ще два суб'єкти.

Це: громадянське суспільство як таке і військове співтовариство.

Для мене це очевидно – що громадянське суспільство дуже підтримує ПЦУ, і ця підтримка моральна і ціннісна – так, що на даний момент не можна провести рису, яка відокремлює українську церкву від суспільства.

Також, як я бачу, для військового співтовариства загалом велике значення має наявність української церкви, яка цілком «своя», яка всією своєю суттю поруч зі своїми захисниками, і не треба досліджувати, хто з архиєреїв чи духовенства «наші», а хто не зовсім. І церква також відчуває цю підтримку. Скажу більше, я чув неодноразово, як воїни казали – от повернемося з війни і розберемося з церковним питанням – особливо це виразно звучало після звільнення Бучі і Бородянки (я тут цитую, як чув, а не тому, що прихильник таких методів).

На мікрорівні – суб'єктом, що веде конструктивну співпрацю з громадою вірян ПЦУ – є місцева територіальна громада і просто місцева спільнота, принаймні, у Центральній та Правобережній Україні. Це я чудово і позитивно відчуваю із власного священницького досвіду.

Тому, отці, коли десь начебто є видимість симетрії – мовляв, ми, проукраїнське духовенство УПЦ  в цьому Діалозі саме по собі, без огляду на наших єпископів і ви, духовенство ПЦУ теж тут без огляду на своїх архиєреїв. Отже, і ми несуб’єктні, і ви несуб’єктні – шановні отці, це в принципі не так. Духовенство ПЦУ в цьому Діалозі нічим не відокремлене ні від своїх єпископів, ні від усієї церковної спільноти, ні від суспільства. Нас нічого ні від керівництва, ні від пастви не відділяє і нічого нас у церкві не розділяє[2].

Це все я стверджую не для того, щоби хтось подумав, що хочу підкреслити більшу «нашу» (духовенства ПЦУ) правильність. Просто констатація факту – при всій пошані до зусиль, зокрема до подвижництва когось із проукраїнського духовенства УПЦ.

Тепер додам деякі власні міркування до перспективи нашого Діалогу.

Головним пріоритетом тут для мене є: чого бажає наше суспільство? Відповідь дуже проста: щоб в Україні була єдина, рідна, цілком «своя» українська Церква (звісно, є нюанси в Галичині, де для більшості «своя» - це УГКЦ, але, думаю, українські церкви тут знаходять порозуміння). Яка здатна бути  духовною і моральною опорою країни, народу, суспільства (так в цілому сприймають ПЦ в Греції, в Румунії; КЦ в Польщі тощо).

(Коли я пишу, що так бажає суспільство – це однак, не означає, що я не бачу купу реальних недоліків в осн. українських церквах. Я просто підкреслюю, ким суспільство у своїх ідеалах хотіло би бачити церкву).

І тоді, коли в інформаційному полі з’являється інформація – що десь там збиралися духовенство обох юрисдикцій і начебто вони якось дружать, співпрацюють – у мене, як у члена суспільства, виникло би природне питання: ну, то що – вони скоро об’єднаються? І, якщо би, бажаючи докладніше зрозуміти ситуацію, я дослідив би, що про реальне об’єднання мова не йде, я би здивувався: якщо вони всі за Україну, всі за Українську Церкву – що їм заважає реально об’єднатися?!

Це я веду до того, що і суспільству доцільно предметно пояснити, чи йде мова про об’єднання, чи не йде, і самим це зрозуміти. Я, наприклад, не знаю, як відповісти на таке питання моїм парафіянам, може – «ну, здається, вони свого церковного начальства бояться» (може, я так розумію, це почасти правда? До слова, коли громада села переходила в ПЦУ, вона щиро досі не зрозуміла, чому священник УПЦ не пристав до громади в її бажанні). Так от, для моїх парафіян це певно буде не зрозуміло. Вони точно знають, що в країні владу повинен мати народ (вони мені Конституцію цитували), і щиро вважають, що у громаді також церковний народ повинен мати вирішальний голос ). Це насправді так, мої парафіяни такі ).

Як резюме: я підтримую будь-який діалог, співпрацю, тому що наявність спілкування a priori абсолютно краще, ніж його відсутність. З іншого боку, все ж, думаю, добре було би для зацікавлених у процесі пояснювати, декларувати  - які кроки до поєднання в єдиній Церкві ви бачите пріоритетними, актуальними, можливими і що (у нас самих, зокрема) цьому перешкоджає.

---

[1] Наприклад, ніхто в УПЦ зараз публічно не заперечує суджень, які висловлює горезвісний А. Ткачов, а він і досі у вірян УПЦ(неМП) популярний – так мені казали… (((

[2] Ясно, що проблеми є. Хтось на зустрічі уже питав – як із «10 тезами для ПЦУ», які миряни і духовенство запропонували ще у 2019? Туго досі, але під час війни в головному ми єдині. Про тези, звісно, та про їх актуальність слід публічно нагадувати.

 

ДО ДРУЗІВ, ПРОУКРАЇНСЬКИХ СВЯЩЕННИКІВ УПЦ (мп) - дружньо.

9 січня 2023 року.

Христос народився!

Сердечно вітаю усіх, хто мене знає і це прочитає, і всіх українців  - з Різдвом Христовим!

А ще, після деяких роздумів, вирішив зокрема звернутися до священників УПЦ-МП – до тих із них, з яким я зафренджений у Фейсбуку і тих, хто мене може прочитати.

Лейтмотив цього тексту: отці і браття! Якщо ви є християнами і є українцями – що вам заважає доєднатися до Української Церкви?

Далі зміст допису складається з 2-х частин:

І. Які основні причини того, що проукраїнські священники не доєднуються до ПЦУ? – розгляд основних аргументів та відповідь на них;

ІІ. Що може бути з вами і тими громадами РПЦвУ, які не доєднаються до Української Церкви? - огляд перспектив.

 

І. Деякі спостережливі аналітики (зокрема, Д. Бінцаровський) виокремлюють багато, навіть > 10 причин, які гальмують приєднання духовенства до ПЦУ. Спробую описати найхарактерніші.

І.1.  Аргумент: ідентичність.

Ми – вони. «Ми», «Наша Церква», «наші» - це моя територія комфорту. «Вони» - суттєво інші. Основні стереотипні меми – хто такі «вони»:

«розкольники»;

«безблагодатні»;

«філаретівці»;

«радикально націоналістичні»;

«забирають силоміць храми».

Антитези цим мемам і стереотипам:

а) Я ж справді християнин? Якщо так, то людина, яка приходить до мене у храм 2 рази на рік – мені ближній? - Так, це, очевидно, стверджує Євангеліє (Лк, розд. 10, притча про милосердного самарянина).

Чи є людина, християнин, але з «не наших» - принциповою гіршою, ніж той посередній «ближній» , що приходить у наш храм двічі на рік? Настільки гіршою, що ця людина принципово моїм «ближнім» бути не може?

Здоровий глузд каже, що кожен співвітчизник, які приймає основи суспільної моралі (закоріненої у християнстві) – може бути моїм ближнім.

ВИСНОВОК: отже, сприймати інших українських православних як «чужих», «не ближніх» - неконструктивно і по суті не по-християнськи. Вони – ближні! Вони – християни!

б) Щодо т.зв. «безблагодатності» т.зв. «філаретівців». Чи це по-християнськи – вірити, що заборона богослужіння чи інше «канонічне покарання» як словесний акт людини (архиєрея, групи архиєреїв) має силу заборонити Св. Духу звершувати молитовне дійство чи таїнство?! Повний абсурд. Мені здається, що цей аргумент може мати значення тільки для теологічно неосвічених людей. При обговоренні цього питання в інтернеті у останні роки наводилось маса прикладів різних часів та в різних країнах, коли церковна влада в якійсь ситуації карала кліриків, фізично від неї незалежних, різними страшними (і дуже, і не дуже) заборонами. Що не заважало згодом приймати цих кліриків (у т. ч. архиєреїв) та висвячених ними священників у християнське, молитовне і євхаристійне спілкування, немов би нічого не сталося.

Тим більше, що Константинополь у 2018 р. відмінив усі московські заборони, а хто може правильніше трактувати церковне право, ніж той, хто його писав?

в) хіба зараз не важливішим є духовне єднання українців, ніж напів-надумані чи уявні обрáзи? Якщо ви дійсно хочете такого єднання – може ради нього варто переступити через власні упередження?

г) Що стосується «силоміць храми забирають». Між тезою 1) «парафіянами храму є ті, що ходять туди достатньо часто – і саме ми (тобто я) вирішую(ємо), хто належить до категорії парафіян» і тезою 2) «парафіянами храму – це ті, що визнають себе православними, парафіянами та приходять до храму, коли їм зручно» немає процедури узгодження. У такому разі вирішує позиція переважної більшості тих, хто мешкає у населеному пункті, де храм знаходиться. Вона є вирішальною – якщо хочете, тут власне: vox populi – vox Dei.

Раніше був можливий ще один варіант: можна було би домовлятися про поєднання служінь різних юрисдикцій в одному храмі. Це дуже поширено у Європі і практикувалося на Заході України багато років у деяких місцях. До вторгнення 2022 на цей варіант категорично не йшла УПЦ-МП. А після початку вторгнення це вже неможливо, тому що ніхто не хоче бути поруч з російською церквою.

 

І.2. Аргумент: «В ПЦУ як колишньому УПЦ КП не любили і не люблять духовенство, що прийшло з УПЦ-МП, бо їх сприймають як «москалів».

АНТИТЕЗА:

Усе ж таки – ви вважаєте, що поєднання до Української Церкви – це моральний акт, чи просто кон’юнктурний?

Якщо це акт моральний – тоді треба до неї доєднуватися, тому що так чинити – це чинити по правді, по-Божому. І тоді просто доводьте життям і ділом, що ви не «москаль».

По-друге: що первинне у вашому служінні як священника:  «як на мене подивляться інші отці», чи мої стосунки з паствою? Якщо ви справді стараєтесь бути пастирем, то і паства буде з вами пліч-о-пліч. І вам радість за спілкування з нею буде важливіші ніж , як може нам видаватись, косі погляди з боку «правильних» українських священників.

По-третє: Є архиєреї, які довго були в УПЦ МП (Київщина, Вінничина, Рівненщина, Закарпаття). Є архиєреї з колишньої УАПЦ, до єпархій яких також можна доєднатись. Вам можна буде обирати собі архиєрея – це крута українська церковна демократія, якої ніде більше немає ;) .

І.2а. Сюди ж. Аргумент: Я бачив (чув від інших ) про (не)порядки в ПЦУ як колишній УПЦ КП і як структуру, сформовану п. Філаретом. Там так багато недоладностей!

АНТИТЕЗА: А де ви бачили достатньо давню організацію зі своїми правилами, десь архаїчними звичаями і неідеальними людьми - без недоліків?

І після Паші-Мерседеса, корегувальників вогню та двох(трьох)паспортних єпископів – ви ще будете показувати пальцем на ПЦУ?

 

І.3. Аргумент: На цей час маю комфортну парафію, з якої живу я і моя родина /монастир, в якому мені комфортно і звично. Якщо, як сподіваюсь, вдасться залишитися в ній, то можу годувати сім’ю.   А якщо я не бачу можливості, щоб моя парафія/монастир приєдналася зі мною до ПЦУ? Чи буде нова парафія мене і мою родину годувати?

АНТИТЕЗА: Ситуація зрозуміла. Як каже народна мудрість (давня): «Є священники ради Йсуса, а є ради хліба куса». Коли ми обирали цей шлях, мали розуміти, що обираємо певний ризик.

На мою особисту думку і з мого досвіду: якщо ми робимо певний життєвий крок ради Господа, ради правди Божої – Він нас не полишить.

Але, крім того! Має, звичайно, бути імпульс від ПЦУ! Треба виробити певні стимули, які би допомогли священникам відчути певний захист і підтримку. Це – треба доносити до нашого керівництва.

 

ІІ. Чому  вам буде дуже складно і надалі перебувати в УПЦ-неМП (РПЦвУ). І безперспективно.

Виклик 1: Моя парафія і я багато років були проукраїнськими священником і спільнотою. Волонтеримо, допомагаємо фронту. Чому на нас почали тиснути люди, які в нашій церкві ніколи не були?

Відповідь:

Так, тиск на ВСІ  парафії вашої конфесії буде неминуче посилюватися. І сильніше на вас будуть тиснути люди, які вас не знають, але яким присутність храму РПЦвУ буде яке більмо в оці. Більш того, цей тиск буде не тільки людський, але і ІНСТИТУЦІЙНИЙ, на вас тиснутимуть:

держава;

громадянське суспільство;

ваші конкуренти з ПЦУ (і, можливо, інших конфесій).

Для них буде незрозумілим ОСНОВНЕ:

Якщо ви такі проукраїнські – ЩО ВАМ ЗАВАЖАЄ ДОЄДНАТИСЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ? Це дійсно незрозуміло звичайним людям, для яких дуже далекі аргументи т.зв. «канонічності».

А якщо у вас аргументи з пункту І (вище) – вам швидко зададуть ті ж питання, що поставлені вище у тексті.

ІІ. 2. Ще про очевидні перспективи РПЦвУ.

Залишаючись у ній, ви збережете сяку-таку стабільність лише у одному з 3-х варіантів майбутнього для вас:

а) РПЦвУ існуватиме як маргінальна структура більш чи менш ревних прихильників, сподіваюсь, не «руского міра» в чистому вигляді, а прихильників церковнослов’янської  мови, уставного богослужіння, юліанського календаря і т.д. Так, таких ревнителів, без явної русміровщини держава і суспільство, можливо, терпітимуть (зокрема десь на Одещині чи  Харківщині).

б) матеріальні аргументи атца протодіякона Вадіма та інших благодітелів зрештою розтоплять  крижані серця сучасних владців. Цей варіант можливий, але  суспільство буде дихати таким драконівських подихом, що все ж таки це ненадійно і тимчасово.

в) гіпотетична реалізація «Путінпрійді». Не думаю, що серед вас (якщо ви справді проукраїнські) є такі, що цього бажають. Але в цілому по РПЦвУ, на жаль, на жаль – вони є, ті, що в цю фантастику вірять і її чекають. І буде ще більше ганьби і перспектив остаточного припинення існування вашої структури, якщо відповідні органи витягнуть на світ Божий основні механізми роботи УПЦ-МП на русмір впродовж 20 (принаймні) років і знайдуть як щирих ентузіастів, які кликали русмір, так і тих, які робили це за гроші (або поєднували те й інше). А я не лише певний, а і знаю, що ця структура на рівні людей, що впливають на рішення та ідеологію, усі ці роки саме так і працювала.

 

РЕЗЮМЕ. Чому так все йде безперспективно для УПЦ-неМП? А тому що після невставання у Верховній Раді, «катюзі по заслузі» (нагадаю, це ваш верховний про український народ), коригувальники вогню, кип’яток в очі від Паші-мерседеса та йому подібних – інакше воно й не могло скінчитися. А ви, начебто проукраїнське духовенство, усі ці роки в цілому «мовчали й чухали чуби. Німії …» (далі гострі слова Т. Шевченка не цитуватиму).

Хоч і зазначають розважливі і мирні члени ПЦУ, що серед УПЦ-МП є багато патріотів, але – проукраїнська частина вашої структури так і не здобула ніякої суб’єктності… У вас було 2 шанси: лист до Вселенського із  закликом засудити  п. Кирила і акція «Православного діалогу» в Софії – організуватися після цих акцій як дієва структура української церковної спільноти. Після цих акцій ви могли, і мусили! – об’єднатися і продемонструвати, що маєте впливовий український голос, суголосний усьому суспільству. Що «мерседеси», босоногі любителі хористів та інші багатопаспортні архиєреї – це не вся Церква. Але, на жаль, ваш час вийшов.  

Тим не менше: шановні отці: сподіваюсь, що і вас, і ваших парафіян радо і мирно зрештою (когось раніше, когось пізніше) приймуть з обіймами в ПЦУ. Про це неодноразово говорив наш Предстоятель.  При всіх недоліках, при  різноманітті позицій християнська єдність українців – найвища цінність. Вірю, що прийде час, коли слова «Христос посеред нас» стануть правдою.

 

ПАТЕРНАЛІЗМ – у християнстві, в Церкві і у різних суспільствах загалом. Його недоліки, чесноти та перспективи, а також український вимір.

 

Я давно вже тримаю при собі намір осмислити у тексті феномен патерналізму, і ось – це спроба такого осмислення.

На цю тему, звичайно, можна і потрібно писати дисертації. Може, такі дисертації вже написані, але цілісного і системного розгляду питання автор не зустрічав.

Патерналізм – багатоаспектне явище, термін «патерналізм» полісемний, але, тим не менше, це, на мою думку, феномен, що у своїх основних рисах є чимось єдиним, хоча і у багатьох проявах.

Оскільки “pater” – батько латиною, то зрозуміло, що патерналізм відводить важливе (основне) місце батьку, батьківству у пріоритеті цінностей.

Два основних значення терміну. У популярній, публіцистичній літературі на суспільну тематику «патерналізм» має переважно негативну моральну конотацію. Ця конотація визначається звуженим, але поширеним значенням слова (можливо, найпоширенішим) – патерналістським є суспільство, спільнота, в якій основним áктором, діячем є «батьківська» ієрархія, яка приймає усі рішення і визначає спосіб життя, уклад основної частини спільноти. Тобто, спільнота – це наче малі діти у родині з авторитарним, суворим батьком, який карає неслухняних (часто жорстоко). Щоб прожити комфортно, треба коритися батьку (та «батьківській» бюрократії) і не претендувати на самостійність, незалежність у світоглядній позиції та прийнятті рішень.

Більш широке значення терміну, який характеризує суспільні стосунки – означає загалом, що в суспільстві (у суспільній групі, у спільноті) є керівник (керівники), рішення якого (яких) загалом є визначальними для життя підлеглої частини суспільства (спільноти), яке має мало механізмів впливу на свого керівника.

Історичний огляд. У суспільствознавчому вимірі парою «теза – антитеза» у даному контексті є пара «авторитаризм – народоправство». У давніх суспільствах, про які ми дещо знаємо, були широко розповсюджені обидві форми устрою. У народоправчих формах устрою суспільств (спільнот) люди (народ, громада) впливали на вибір керівників (уповноважених осіб). Приклади – республіки у давньогрецьких полісах та у Стародавньому Римі, суспільні організації у ранніх слов’ян вічевого типу (до речі, вѣче-віче є там, де є со-вѣт, со-вѣщання, корінь вѣст-; по-вѣст-и-ти, тобто проголошувати вголос свою думку), вибори служителів у ранніх християн (див., зокрема, Діяння апостолів, розділ 6).

Передумовами виникнення авторитарних і патерналістських суспільств (зокрема, монархічних) були такі фактори: 1. Необхідність організації суспільно важливих робіт з великою масою людей (наприклад, зрошувальні системи у Єгипті і Межиріччі), для управління якими потрібно було уникати безладдя; 2. Необхідність постійної збройної мобілізації спільноти, якщо її існуванню постійно загрожують інші групи людей в умовах відсутності природник кордонів (лісів, річок, морів, гір, пустель); 2а  Аналогічно – якщо спільнота значною мірою існує за рахунок  військової здобичі. У кочівників обидва фактори поєднувалися, тому значна частина кочових суспільств мала патерналістський устрій; 3. З технологічним розвитком у ранніх суспільствах з’являється «надлишковий продукт» - люди виробляють матеріальні блага, що перевищують необхідне для виживання: предмети розкоші, твори  мистецтва, зокрема матеріально і духовно цінні засоби релігійного культу  тощо. Відповідно, з’являються люди, що накопичують ці цінності, зростає класова ієрархія, з’являються верстви людей, що мають більші матеріальні можливості і більше влади. Патерналізм у своїх проявах допомагає їм реалізувати і посилити свої владні можливості.

Сакральність патерналістських стосунків. Як ми бачимо з історії різних суспільств, наявність сакрального (священного), яке має абсолютну (нематеріальну) цінність є органічною частиною людської цивілізації в різних її устроях. Найчастіше сакральність реалізується через релігійну систему. Іноді – у шануванні звичаїв, правил, типів стосунків, які є абсолютно пріоритетними (наприклад, дослідники вважають китайське суспільство упродовж його історії переважно нерелігійним, але безумовно сакральним – у Китаї мав поширення культ предків, шануються певні форми стосунків та ритуали). Загалом, сакральність тісно пов’язана з наявністю фундаментальних нематеріальних цінностей, які є основою духовної культури суспільства та ґарантією його сталості.

Патерналістські стосунки в найменшій структурі суспільства – сім’ї в багатьох суспільствах утворювалися природнім чином, оскільки тип економічного укладу передбачав цілковиту економічну залежність жінки – матері дітей і самих дітей (до певного віку) від батька.

У більшості релігій, і в авраамічних та інших монотеїстичних, а також у політеїстичних релігіях верховне божество сприймається (сприймалося) як символічний Батько усього творіння і людей зокрема. Ставлення до Батька-Творця релігія заповідає лише одне: пошану і благоговіння. Відповідно, і земний правитель, і очільник релігійної громади, і батько сімейства – несуть в собі образ Небесного Отця. Їхнє архе- (старшинство) сприймається як таке, що має благословення з Неба (нагадаю, у ап. Павла: «… я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі» (Еф. 3,15), перекл. І. Хоменка; в інших укр. перекладах грец. Patria перекладено як рід). Тому ставлення до правителя (провідника релігійної громади, батька сімейства) у сакральному вимірі є шанобливим, безоціночним і не може бути публічно критичним. Біблійним прикладом і символом безоціночної пошани до архе- провідника (батька) є ставлення Сима та Яфета до свого сп’янілого і оголеного батька Ноя (Сим і Яфет накрили його одягом, задкуючи, щоб не бачити наготу батька). У традиційних авраамічних суспільствах зневага до батьків сприймається як важкий, Хамовий гріх, що має серйозні наслідки (нагадую, що у Біблії Ной проклинає Хамових нащадків). І, навпаки, шана батьків дає Боже благословення – «Шануй батька твого і матір твою, як повелів тобі Господь Бог твій, щоби продовжилися дні твої, і щоб добре було тобі на землі» (Второзакон., 5, 16).

Засобом благословення з Неба, яке має правитель (релігійний провідник, батько сімейства) є дія десниці (правої руки). Батько (правитель, духовний отець) благословляє десницею (може існувати характерний жест), а діти (піддані монарха, «менші» члени спільноти, …) цілують праву руку на знак пошани і віри у це благословення. Традиція цілунку руки морального авторитету, духовної особи,  батька і матері була і є в різних народах. Зворушливо бачити, як киримли (кримські татари) цілують руку Мустафи-ага Джемілєва як духовного лідера нації.

Послідовна практична реалізація патерналізму у функціонуванні різних спільнот має два типи: монархічний і олігархічний. У монархічному типі правитель (провідник) має владу у спільноті через ієрархію повністю контрольованих ним виконавців, а сам є непідзвітним і неконтрольованим. Для олігархічного типу патерналізму правитель певною мірою (або значною мірою) контролюється можновладцями нижчого ступеню, які, однак, усім суспільством (спільнотою) не контролюються. Історичні приклади – Річ Посполита, Британія та інші монархії, в житті яких монарх певним чином залежав від шляхти (яка від нижчих верств суспільства не залежала). У релігійних спільнотах приклад – коли релігійна ієрархія за статутом чи неформально впливає на політику предстоятеля, але сама ієрархія процедурно, юридично і практично незалежна від спільноти вірян (щось нам нагадує, правда?).

Недосконалості і проблеми патерналізму та засоби подолання цих проблем, що реалізовувалися в історії різних спільнот.

 Таким чином, послідовна реалізація патерналізму приводила (і приводить) до концентрації влади в руках однієї особи чи групи осіб, а спільнота загалом не має процедури впливу на керівництво (буває ще неформальний вплив спільноти, vox populi, але патерналістська влада в більшості випадків на нього не зважає, тож в історії суспільств такого типу час від часу виникають стихійні бунти, що по суті нічого не міняють). З іншого боку, через слабку технологічність давніх і середньовічних суспільств правителі та релігійні лідери не могли цілком контролювати суспільство і спільноти, і паростки життя проростали крізь намагання правителів привести суспільство (і спільноти) до беззаперечної покори.

Концентрація влади, бажання повноти влади – у природі людини. Правитель (монарх) бажає продовжити владу у вічність, тому в абсолютній монархії він передає владу своєму нащадкові як продовженню самого себе.

В суспільствах, достатньо ізольованих (на кшталт Давнього Єгипту або Китай у значній частині його історії) такий патерналізм, стабільний і послідовний міг існувати в незмінному вигляді дуже довго.

Водночас благом Європи в її Середньовіччі були два фактори: так зване феодальне роздроблення і конкуренція світської та церковної влад.

Неспроможність королівської влади бути абсолютною в більшій частині історії Британії та Франції, локомотивів європейського розвитку,  привела до створення системи стримань і противаг у владній системі цих країн, з часом – до створення трьох незалежних гілок влади. Також корисним для Європи було те, що більшу частину Середніх віків влада Римської церкви не підминала під себе королівську владу, але й королі більшу частину епохи не контролювали латинський Рим. Утім, у Західній Церкві були проблеми з патерналізмом, але про них нижче.

Водночас видається, що суспільства і державні системи країн, ідеологічно і релігійно далекі від західноєвропейських способів подолання патерналізму, могли би перебувати в ньому як завгодно довго, позбавившись його лише під дією зовнішніх факторів, і навіть іноді при цьому державні системи гинули, замінюючись радикально іншими. Характерними прикладами є долі Візантії, Османської імперії, Індії, азіатських «тигрів». Усі ці країни (за винятком трагічно загиблої Візантії) стали іншими завдяки ефективним «стусанам» Заходу.  При цьому, набувши класичних, хоч і не ідеальних форм децентралізації і роззосередження влади за трьома гілками (законодавча, виконавча, судова), суспільства цих країн водночас зберегли значні традиції патерналізму на рівні локальних спільнот і родин, які, утім, не заважають їм жити в цілому при неідеальній (Індія, Туреччина, Малайзія), але демократії.

Патерналізм і авраамічні релігії.

Питання про поєднання патерналістських і егалітарних рис у християнстві, юдаїзмі та ісламі є дуже цікавим. Кожна з цих трьох релігій має початок у пошануванні Всевишнього як Небесного Отця (по суті, при різній мірі вживання самого концепту «Отець») і, отже, є в основі патерналістською. Водночас у релігійній практиці усіх трьох релігій наразі є протилежні тенденції. Вони очевидні в юдаїзмі, де є маса напрямків, які демократично змагаються між собою. І Ізраїль як країна, хоч і не є державою цілком секулярною, водночас як суспільство є вельми плюралістичним. Цікава ситуація з ісламом. Первісний його імпульс розвитку поєднував релігійним егалітаризм (всі мусульмани – браття) з безумовною пошаною усіх, хто мав стосунок до безоціночно шанованого пророка Мохаммеда (наприклад, до праведних халіфів чи нащадків Алі). Ці тенденції є і зараз, але автор не є фахівцем у цій темі (для загального ознайомлення варто прочитати відповідну статтю у Вікіпедії https://en.wikipedia.org/wiki/Islam_and_democracy ).

Більше можу судити про християнство.

Початкове радикальне сприйняття християнами усіх єдиновірців і людей загалом як абсолютно рівних між собою, як дітей у своєму відношенні до Отця Небесного (Ісус: «ви є друзі (браття) Мої»; ап. Павло: «у Христі немає ні раба, ні вільного, ні елліна, ні юдея, ні чоловічої статі, ні жіночої) відразу поєднувалося із властивим простим людям благоговінням і преклонінням перед духовною силою учителів і подвижників нової віри (у Діяннях читаємо про магічне шанування одягу апостолів, далі бачимо подібне шанування плоті мучеників тощо). Це пошанування старших, «більших» у духовній ієрархії згодом посилилось завдяки двом факторам. По-перше, у ранні віки виникає конкуренція між харизматичними лідерами різних течій у християнстві (через якийсь час більшість із тих, що не належали до основного русла віровчення, яке його послідовники вважають за істинну Церкву Христову, були названі єретиками). Ці лідери користувались високою пошаною, навколо деяких з них швидко виникав культ їх святості. По-друге, дуже вплинуло на тип стосунків всередині християнської спільноти те, що християнство стало державною релігією імперії. Багатовікове сакральне ставлення до імператора як божества та до імперської ієрархічної структури як Богом установленого ладу вельми розкручувалось талановитими і впливовими проповідниками християнського неоплатонізму (такими як, наприклад, канонізований у Візантії імператор Юстиніан та псевдо-Діонисій Ареопагіт). Візантійська влада радо плескала в долоні, коли державну структуру оспівували як земний образ небесної ієрархії. Християнський неоплатонізм (цей термін, визнаю, тут може бути дискусійним) створив естетично витончені і величні образи, як відблиски краси Неба – в архітектурі, іконописі, гімнографії… Але, з іншого боку, він як ідеологія віддалив християнські спільноти від простоти, братерства, рівності, нелукавства і щирості у Христі. Відчуваючи це, найбільше ревні християни намагалися відновити простоту раннього християнства, створюючи іночеські обителі і громади поза впливом контрольованої імперією церковної ієрархії, але досить швидко і тут імперія підгорнула монашество під себе і стала використовувати його у своїх земних цілях.

У Західній Церкві ситуація розвивалася подібним чином. Два ножі  (чи мечі), які Христос доручив взяти апостолу Петру, коли апостоли йшли зі Христом на Його останню ніч в Гефсиманію, були інтерпретовані як подвійна влада папи – наступника Петра: духовна і світська. Зі встановленням монархічної церковної влади папського Риму над Західною Європою (британське християнство останнім втратило свою суверенність десь у 7 столітті) ієрархічність церковного устрою швидко уподібнилася ієрархічності феодального устрою суспільства: єпископи прирівнювались до вельмож, статус звичайних кліриків був подібний до статусу бідного дворянства. Звичайні миряни не мали ніякого впливу на життя духовенства, так само як піддані герцога на свого власника. Дистанція між церковним народом та духовенством посилювалася також  тим, що церковна молитва майже 2 тисячі років йшла латиною, що була майже незрозумілою для неосвіченої маси. Утім, окрім мертвенного патерналізму церковної бюрократії були і паростки свіжого життя (те ж саме було у Східній Церкві) – які проростали завдяки подвижникам із чернечих орденів, наприклад, бенедиктинців і францисканців (названих на честь своїх видатних засновників, св. Бенедикта та св. Франциска). Монастирі давали шанс розумним та енергійним людям зробити церковну кар’єру і створити щось корисне для Церкви і суспільства (звичайно, як скрізь і завжди, ентузіасти були меншістю серед посередності).

Рано чи пізно суспільно-політичні зміни у суспільстві, що відбулися завдяки економічному і технічному прогресу, мали позначитися на патерналістських основах церковного життя. Уже в пізньому Середньовіччі розвинулися масові протестні рухи альбігойців і гуситів. У 16 столітті протестанти заявили про себе як про третю потужну силу у світовому християнстві, з якою треба рахуватися. Зрештою, вже  у 17 столітті відбувся перелом, коли після кровопролитної всеєвропейської Тридцятилітньої війни латинський католицький світ змушено визнав суверенітет, ідентичність третього простору у світовому християнстві – протестантського.

Що нового дав протестантизм у сприйнятті традиційного патерналізму? По-перше  і найголовніше – нівелювалося значення церковної ієрархії та сакральність сану. Християни-протестанти стали буквально дотримуватися слів Христа «Не називайте нікого отцем на землі» (Мв 23, 9) та сприймали настанову ап. Петра «Ви є священство царське, народ святий» (1 Пет. 2, 9) як підґрунтя для цілковитого зрівнювання в церковній спільноті усіх християн (згодом цей наратив був послідовно доведений до прав жінки на священство і єпископство). Як доводять багато дослідників, розуміння гідності і недоторканості особи, закріплене засадничими документами, стали наслідком саме протестантського розуміння рівності перед Богом усіх людей (таке розуміння, звісно, прийшло у суспільну свідомість не одномоментно).  

По-друге, гасло Мартина Лютера «все перевіряйте Писанням» і вироблений практикою суспільний консенсус щодо множинності трактувань Писання привів до розуміння того, що ніяке твердження чи гасло, навіть сказане з високої церковної катедри, не є автоматично безпомильним з огляду на авторитет чи священність сану претендента на абсолютну істинність свого слова.  Таким чином, аргумент «Батюшка (ксьондз, кюре, владика) так сказав, значить, слухайте!»  в такому світосприйнятті перестає мати значення.

З іншого боку, наслідком того, що логічне застосування основних принципів протестантизму приводить до множинності поглядів на різні релігійні догмати та релігійну практику, стало брунькування (або утворення) нових течій усередині протестантизму. Відсутність єдності для багатьох християн, пріоритетом для яких є єдність у Христі (див. Іоан 17, 21) – сприймається багатьма як суттєва вада. Тому, на противагу протестантам дві традиційні Церкви (Західна і Східна) змогли арґументувати свою правильність для тих, кому були важливі такі риси патерналізму як одностайність у пошані до тяглості традиції і пошана до тих, хто традицію ревно зберігає. Східна і Західна Церкви (особливо Західна, і деякі зі Східних) зуміли врахувати критику протестантів і скоректувати свою практику, тим самим додавши перспектив для свого майбутнього.

Феномен суперпатерналізму в московському православ’ї.

У московському православ’ї поєдналися і резонансно підсилили один одного: 1) емоційно сприйнятий (без раціонального осмислення) візантійський міф про те, що земні Рими (від першого до третього) є чудовим відбитком небесного Єрусалиму та 2) азіатська деспотія, для якої людська особистість з її гідністю і свободою є ніщо. Взагалі, важко знайти аналогію в історії християнства – настільки ставлення до людини у московському православ’ї разюче протилежне Євангелію!

Бог-Отець у мп (для спрощення тут і далі мп через маленькі літери = московське православ’я) – часто це такий батько-садист у сімействі: московити розуміли «страх Божий» як страх болю від тяжкого покарання. Оскільки Бог суворий і вимогливий, карає тих, хто не дотримується вимог – то і батько в більшості сімей (за свідченням мандрівників з Європи) регулярно періщив «для острастки» дружину і дітей; сувора вимогливість – ознака любові, «б’є –  значить любить» (ради правди треба зазначити, що і у європейській педагогіці до 19 ст. практикувались тілесні покарання, але все це було незрівнянно м’якше).

Згадаємо московський аскетизм: насолода від найсуворіших постів і тяжких вериг супроводжувалася цілковитою відсутністю рецепції змісту євангельського! Коли вже у 19 ст. митр. Московський Філарет (ліберал за московськими мірками) захотів перекласти Св. Письмо рос. мовою, щоб люди його читали (а не лише стояли в церкві, чуючи окремі шматки по-слов’янськи і мало що розуміючи), впливові ієрархи були проти! Тому духовна ревність по-московськи найчастіше (хоча, звичайно, не завжди) – це зробити життя важким собі та іншим.

Звідси: тяжкість постів і молитовних правил, суворість церковних єпитимій. Звідси: вертикальні стосунки в спільнотах (духовний отець – вірянин, ігумен – монах, архиєрей – священник) відбуваються, перепрошую, у садистсько-мазохістських барвах: старший насолоджується владою над меншим, а менший поважає старшого за суворість (як часто я чув від вірян МП з повагою і захопленням про ревних панотців: строогий батюшка). Як приємно мати для себе таку релігію, в якій більшість духовних зусиль перетворюються у зовнішньо-обрядові (обмеження в їжі та ревність у вичитуванні довгих молитовних текстів), зате ця релігія знімає з тебе значний тягар відповідальності за власне прийняття рішень: головне – це благословення священника.

Перераховуючи вказані тут патерналістські риси мп, які відрізняють його від релігійної практики інших християнських спільнот, автор не стверджує, що всі інші церкви не мали вказаних рис. Також мали, тому що повага до гідності і свободи особистості зростала у християнській (почасти християнській) Європі дуже повільно. Але цей рух був системним і незмінним. У той час, навіть якщо позитивні зміни відбувалися в мп і в російському суспільстві (в попередніх століттях), це зазвичай були персональні ініціативи окремих державних і церковних правителів. При зміні правителів дуже часто ситуація відкочувалась на висхідні позиції. Загалом же суть московського патерналізму – рабське, жалюгідне становище людської гідності – не міняється.

А як в Україні? Чи є щось вартісним у патерналізмі взагалі?

Про Україну коротко. По-перше, кількасотлітнє перебування українського православ’я у московському полоні, звичайно, дається взнаки. Однак моє сприйняття української традиції дає для мене добрі сподівання: думаю, що зможемо зберегти добрі риси християнського патерналізму, які зовсім інші, ніж на Москві.

Наприклад, ототожнення благоговіння і «страху Божого». Наявність благоговіння – це добра риса людини, ознака  наявності духовного життя. У традиції церков, що мають апостольське передання благоговіння викликає те, що пов’язане із найдорожчим, найсвятішим для людини, це ставлення до святого.  Наприклад, шановані ікони Богородиці – це благоговіння перед найвищої міри материнським і синівським почуттями, уже не тільки людськими, а й божественними. Благоговіння у храмі – це благоговіння перед тою взаємною любов’ю Отця і людей, завдяки якій цей храм був побудований.

 Шанобливе ставлення до духовних осіб – це ставлення до дару благодаті, дарованого їм не ради їхніх заслуг, а ради Божої щедрості і милосердя. Християни традиції вірять, що дар звершувати Таїнства (найперше – св. Євхаристію та таїнство Сповіді), який Христос уділив апостолам, через тяглість рукопокладення передається і сучасному духовенству. Хоча б яким недосконалим і грішним є окремий священник, він все ж є тим, кого Господь наділив цим даром. І тому ми, шануючи духовну особу, шануємо цей Божий дар (що не дає, звісно, права священнику радити, як нам краще лікуватися, працювати чи за кого голосувати, як, на жаль, буває).

Стриманість у публічній критиці діячів Церкви доречна тоді, коли мова йде про особисті вади особи – ми чудово знаємо, що всі люди в чомусь слабкі і недосконалі. Але, не осуджуючи людину як особистість (згідно Євангелію) , ми можемо публічно опонувати публічній позиції духовній особі в тих чи інших питаннях, які не стосуються тонкощів духовного життя. Краще, звичайно, не переходячи на особистості.

Мені здається, що публічна оцінка діяльності особи, яку ми поважаємо (зокрема, поважаємо її як людину Церкви) чимось схожа на наше зріле, доросле ставлення до своїх батьків. Коли ми були дітьми, ми не бачили, що наші батьки такі ж люди, як і всі, тобто в чомусь обмежені і недосконалі. Але, як дорослі, ми бачимо вади наших батьків, але великодушно їх прощаємо і не обговорюємо прилюдно. Хоча приватно – буває варто по-синівськи, з любов’ю вказати тату чи мамі, якщо вони щось (на нашу думку) не так роблять.

До речі, чудовою українською традицією було (і , в деяких місцевостях досі є) звернення до рідних батьків на «Ви». І навіть досі (я був свідком) у селах можуть сказати в третій особі про батька (мати) і священника: вони пішли, поїхали, зробили тощо (а не він чи вона поїхав, пішов, зробив).

Це якраз добрі прояви патерналізму.

Ось такі мої міркування на перетині 2022 і 2023 років.

Христос народжується! Богу нашому слава! Слава Україні та її героям.