12 березня 2022 р. План "Б", він же основний. Терпіти і працювати на перемогу.

Кожна людина вибудовує своє розуміння того, що відбувається навколо, спираючись на те, що вона бачить навкруги та на інформацію з джерел, які вона вважає вартими уваги. Для того, щоб моє світосприйняття було збалансованим і аналітичним - ці джерела ще й повинні пропонувати різні, відмінні бачення реальності. Лише в цьому випадку наше уявлення, що на ці джерела спирається, матиме якусь збалансованість. Спробую виходити саме з цього.

Усе ж дам посилання на одне джерело - аналітика Майкла Кофмана. У його тексті присутня та збалансованість, про важливість якої я кажу.

https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/koli-zakinchitsya-viyna-v-ukrajini-prognozi-zakinchennya-viyni-v-ukrajini-ekspert-50224131.html

Отже, основні тези.

Ізраїль 10-літтями знаходився у подібній ситуації. Як говорила Голда Меїр (цитую приблизно, своїми словами): ми хочемо жити, а вони хочуть, щоб нас не стало. Який тут компроміс?! І тому компроміс між Україною і Мордором неможливий. Сенс існування Мордору - знищення України як справжньої Русі, в якої він украв ім'я та спаплюжив його. Існування справжньої успішної України-Русі - означає кінець буття Мордору.

Мордор - це не лише Пу-Саурон. Мордор - це вся нежить, яка згодна жити у цінностях Мордору. Для якої людське життя незмірно дешеве - як чуже, так і власне. За відсутності цінності особистості та людського життя мордорці замінюють цінності ідолами: вялічієм, площею території, Кримом, військовими залізяками, "Святой Русью" та іншим мотлохом.

А раз так, треба бути готовими до тривалої війни. Як би нам не хотілося, щоб вони видихлись після втрати 30% озброєнь та людей - для Пу і послідовників і те, і інше ніц не варте. Вони всю історію воювали кількістю трупів та заліза, і будуть далі робити те ж саме.

На що ми повинні розраховувати  в цій війні?

Перше - це почуття нашої святої правди, нашої справедливості. 

Як окрема людина, так і нація - сильна тоді, коли вона живе правдою. Наша правда - відстояти себе як націю, як спільноту. "Нема на світі України. Немає другого Дніпра" (Тарас). Україна дорогоцінна така, як вона є (у своїх ідеальних основах). Тому ми маємо зберегти Її. І збережемо.

Друге. Ми потрапляємо у складну, непрогнозовану, хаотичну військову, економічну, гуманітарну ситуацію, аналогів якій складно знайти у світі, а у Європі - так точно. За масштабами руйнувань це може бути схоже на Сирію останнього 10-ліття (хоча Сирія - це окрема історія, в якій треба розбиратись). Здавалось би, найближча аналогія - Югославія 90-х, але можливості агресора у тій реальності та масштаби тої війни незмірно менші за те, на що здатний Путін.

 Раз так, то потрібне оперативно-стратегічне планування нашого існування, принаймні, на наступні кілька місяців як тотальної боротьби за життя країни та народу.

Я не буду тут торкатися того, про що я не знаю і не можу знати - військового аспекту. Але я поміркую про те, що важливо для суспільства загалом та для кожного його мешканця. Хоча я не фахівець в багатьох сферах життя, але, як член суспільства, можу висловити свої міркування. 

А) Розбудова військової економіки.

Україна сильна своїм Майданом, толокою. Але ефективність горизонтальних зв'язків має бути пронизана ефективною вертикаллю управлінських рішень. 

Військова економіка будується, виходячи з пріоритету оборонних питань. Вона створює додатковий продукт. Ним є не лише снаряди, кулі і гармати, але й усі проміжні виробничі ланки, необхідні для ефективної оборони. Тому військова економіка може затребувати досить багато робочих рук, які, наприклад, потрібні для логістики, виробництва різноманітних матеріялів, обліку тощо. Тому вважаю, що для тих, хто шукає собі застосування і заробітку, але не є військовиком, знайти себе у сфері військової економіки, що працює на захист Батьківщини - хороша, моральна справа. 

Б) Діти, підлітки, молодь і освіта.

Виникають актуальні і глибокі питання, пов'язані з майбутнім молодшого покоління. Більше мільйона дітей, як свідчать аналітики, опинилися за кордоном, Величезна кількість дітей перебуває також в Україні віддалено від домівок. Діти знають і звикли, що навчання є їхнім основним заняттям. Зараз їхній звичний спосіб життя паралізований. Також в Україні величезна кількість освітян - викладачі як шкіл, так і вищої освіти. Частина з них є авторитетами у своїх галузях, добрими фахівцями, лідерами громадської думки. Що буде далі з усією цією величезною сферою в наступні кілька місяців?

На мою скромну думку, слід заохотити регіональні центри освіти в регіонах, що менше переживають на собі війну. Звичайно, можуть бути типові програми для всієї України, і можна впровадити трансляцію типових уроків. Але паралельно з цим було би корисно заохотити вчителів та викладачів до конкретних занять з реальними учнями. 

Тому школи та, можливо, технікуми чи навіть університети могли би оголошувати опіку над усіма дітьми та молоддю, що перебувають неподалік. Необхідно, щоб механізм реєстрації тимчасових переселенців включав би в себе реєстрацію учнів в окремих списках. Варто заохочувати дітей та підлітків до навчання! Можливо, школи, учні яких виїхали віддалік, мають також продовжувати опікуватись власними учнями через переписку в чатах та в особистій переписці. Учням та їх батькам цінно, важливо відчувати зв'язок з основним колом свого спілкування.

Креативні викладачі технікумів та вузів могли би подумати про створення коротких та ефективних навчальних програм щодо отримання кваліфікації чи перекваліфікації, які необхідні для військової економіки, для захисту країни.

В) Що робити чоловікам, які виїхали з родинами з дому?

Як правило, чоловіки - це годувальники своїх родин. Я не займався структурою української економіки, але, наскільки розумію, більшість української економіки півночі і Центру - це середні та малі підприємства, а також ФОПи. Чи є можливість передислокації для таких підприємств, з урахуванням необхідності переміщення технічних засобів і матеріалів? Як у нефахівця, у мене немає відповіді. Але, міркую, допомога цивілізованого світу має враховувати також потенціальне відновлення простих і ефективних виробництв,  які створюють необхідний для країни додатковий продукт і робочі місця. Економіка існує, в тому числі, завдяки кровообігу грошей - отже, має продаватись продукція, оподатковуватися прибутки, а отримані кошти йдуть, зокрема, і на соціальні потреби. І чоловіки, що не зайняті у військовій сфері, могли би працювати і заробляти.

Г) Гуманітарні аспекти. Що робити розділеним родинам?

Мільйони (уже) жінок і дітей виїхало, а чоловіки залишилися. Як із цим бути?

Це питання дуже серйозне. Нормальна позиція турботи за рідну землю - схвально ставитися до необхідності для чоловіків бути захисниками. З іншого боку, чоловікам важливо відчувати близькість до тих, кого вони захищають.

Виникає потреба в ефективності двох видів діяльності. Перша - ефективний облік чоловіків-переселенців.

Цей ефективний облік має враховувати реальну користь від того чи іншого чоловіка під час війни на тому чи іншому місці. Ясно, що передова зі зброєю - це вкрай необхідно і важливо. З іншого боку, є, можливо, люди, які не мали справу зі зброєю, але вони можуть бути корисними на інших необхідних і актуальних вузлах суспільного життя і військової економіки. 

Для різних людей може і мусить бути забезпечена можливість плідного і тісного спілкування зі своїми рідними. 

Як я розумію, в умовах тісноти на основних трасах пересування по Україні зараз - нелегка справа. Тим не менше: чи можна знайти на Західній Україні такі хаби, які би включали, наприклад , пансіонати? Жінки і діти могли би швидко перетинати кордон і туди приїжджати на спілкування з батьком, який для цього міг би бути відпущеним у 5-денну відпустку.

Це лише частина з нагального кола справ, які слід зараз вирішувати. Може, це прочитає хтось із тих, хто приймає рішення? І щось буде корисним для вжитку?

 P.S. Серйозні аналітики в Польщі уже намагаються відповідати на питання, які я задавав. На жаль, в Україні власного аналізу ще не зустрічав.

https://zn.ua/ukr/WORLD/vidannja-dziennik-gazeta-prawna-pro-bizhentsiv-z-ukrajini-davajte-ne-progavimo-shche-odnu-krizu.html

 

Європейцям про Україну. Чи має Європа християнські ОСНОви для ефективної підтримки України від атаки світового зла?

Священник Богдан Огульчанський, Православна Церква України.

Я пишу цей текст 27 лютого 2022 р. на 4-й день російського масового вторгнення. Я не можу знати, що буде через якийсь час, коли цей текст, як мені б хотілося, буде опубліковано. У мене поганий мобільний зв'язок і утруднений вихід в інтернет. Я багато разів на добу, і вдень, і вночі змушений зі своїми рідними швидко спускатися в укриття під виття сирени повітряної тривоги. Але я хочу донести правду до читачів, особливо тих, хто поза Україною, хто не розуміє причин нападу Росії на Україну – чому це відбувається? Що не так робила Європа, демократичний світ, країни та люди, які відстоюють свободу, гідності людини та цінність людського життя, що допустили цю жахливу, жорстоку бійню в Європі, вперше після 1945 року?

Я пишу, спираючись на досвід своїх спостережень протягом тривалого часу. По-перше, це моє бачення інформаційного поля, що створюється РФ, яке було дуже потужним в Україні до 2014 року, та й після 2014 р. інфополе Кремля зберегло чималий вплив. По-друге, маючи майже 30-річний досвід священства, я можу свідчити про те, як протягом цього часу змінювалися риторика і наратив Російської Церкви. Її політика, як на мене, має величезний ідеологічний внесок у сьогоднішню трагедію.

На початку 1990-х років у суспільстві та серед православних росіян був невеликий проміжок часу, коли свобода і гідність особистості сприймалися як головний пріоритет. Але для всієї Росії таке ставлення до людини та її гідності – рідкісний виняток. Протягом століть мільйони людей були холопами царськими або боярськими, ґвинтиками радянської системи, табірним пилом (у сталінських таборах). Буде помилкою вважати, що весь народ чинив опір цьому. Як казала, дещо образно, велика російська поетеса ХХ століття Анна Ахматова (за походженням українка з Києва), оспівувачка скорботи цього століття, «половина народу була в таборах, а інша половина їх охороняла». І величезна кількість таких охоронців відчували солодке задоволення від влади над іншими, від насильства над слабкими та тими, хто був не згоден із цією системою. Мільйони ґвинтиків такої системи влади, яка формувала світогляд за допомогою насильства, відчували радість від можливості просто виконувати накази. Навіть якщо при цьому гинули люди, гинули мільйонами. Були ті, і немало, хто  ці мільйони вбивав!? І за такі лиходійства ніхто не поніс ні моральної, ні юридичної відповідальності! Після розпаду СРСР не було нічого схожого на Нюрнберзький процес. Колишні сталінські та брежнєвські керівники та виконавці служби безпеки до самої смерті отримували (і деякі й досі отримують) підвищену пенсію, пишалися своїми орденами та нагородами. Адже серед таких виконавців були й ті, які відповідають, наприклад, за тяжкі злочини проти німецького народу, коли радянська армія увійшла до Німеччини в 1945 р., і насильство зазнали мільйони німців, переважно безневинні жінки. Ніхто за це не поніс жодного покарання.

Отже, російське суспільство століттями приймало насильство та безправ'я як свій звичайний стан. Підкорятися владі та жити лише життям обивателя, зневажати свою та чужу гідність, погоджуватися на насильство та із задоволенням його множити – це спосіб життя мільйонів росіян. У Росії багато десятиліть одні з найвищих у світі рівні вбивств і самогубств (за даними приблизно 10-річної давності, коли статистика таких випадків ще частково була схожа на правду).

Громадяни Росії, перебуваючи в безправ'ї і погоджуючись із цим, одночасно звикли пишатися своєю уявною величчю. Виховання гордості та переваги над іншим світом – наріжний камінь російської ідеології, на якому вона заснована протягом століть. Велику роль такому вихованні зіграло ідеологія російського православ'я, про що я напишу трохи нижче.

Хоча насильство у величезній кількості було в суспільстві і за радянських часів, проте комуністична влада декларувала, що радянський устрій гуманний та людинолюбний, вона хвалилася рівноправністю народів. Після розвалу СРСР, з початком 1990-х років навіть про лицемірну гуманність годі й говорити. Кричущим прикладом цього була перша війна з чеченським народом, що відбувалася в 1994 – 1997 рр. Десятки (якщо не сотні) тисяч загиблих, жахливі та нелюдські військові злочини – це те, що байдуже проковтнули і російське суспільство, і країни, які називаються демократичними. У ці роки російська армія стала армією ґвалтівників, садистів та вбивць. І ніхто на це не звернув уваги! Адже через таку байдужість, в першу чергу Заходу, стали згодом можливі Друга чеченська війна, геноцид у Сирії за участю російської армії та вбивства мирних жителів України на Донбасі, починаючи з 2014 р.

Після приходу до влади колишнього кеґебіста Путіна (всі переконалися, що кеґебісти колишніми не бувають!) та періоду високих цін на нафту і газ мрія правителя РФ взяти реванш за розвал СРСР перейшла у непереборне бажання. Ми не психіатри, щоб лізти в голову Путіна та визначати, коли його бажання відновити СРСР чи навіть Російську імперію стало манією параноїка. Ми можемо лише констатувати, що його уражене самолюбство обрушилося з усією люттю на Україну. Ненависть до України виявилася навіть не у 2014 році після українського Майдану, а ще раніше, у 2000-х роках, коли Путін у розмовах із президентом Бушем доводив, що Україна – це недодержава і вона не має права на існування.

Не обговорюючи божевілля кремлівського старця, ми тим не менше розглянемо реакцію на нього російського суспільства. Суспільство виявилося жалюгідним і слабким у порівнянні з Левіяфаном-державою. Спокуса притулитися до могутності держави, роздутою пропагандою, виявилася дуже солодкою для більшості росіян, особливо після окупації Криму. При цьому – коли більшість громадян живе майже у злиднях у найбагатшій нафтою та газом країні світу, суспільство загалом прийняло «завоювання» Криму як перемогу Росії.

Саме після зухвалого захоплення Криму та бажання розділити Україну через агресію на сході країни, Путін увірував у свою повну безкарність, оскільки санкції Заходу виявилися нікчемними за своїм ефектом. І в ці дні ми бачимо наслідки запобігливості цивілізованого світу перед терористом, мабуть, найнебезпечнішої людини на Землі після Гітлера.

Але все ж таки мій текст не тільки і не стільки про державу Росію та її правителя, скільки про її ідеологію, складовою і дуже важливою частиною якої став наратив, заданий Російською Православною Церквою.

Релігійний ексклюзивізм (свідомість власної винятковості), відчуття себе «Святою Руссю», «Третім Римом, а четвертому не бувати» перебувало у російській релігійній свідомості як радикальний консерватизм, але не був мейнстримом ні XIX, ні здебільшого ХХ століття. Проте націоналізм, як зауважують багато дослідників, вельми характерний загалом для православ'я. Однак такий релігійний націоналізм для невеликих за чисельністю народів Східної Європи та Балкан, укорінених у православ'ї, в XIX – на початку ХХ століття став опорою у здобутті православними державами національної ідентичності. Натомість у Росії православ'я від початку було знаряддям держави – імперії. Російська церква з радістю поклонялася государеві чи імперії, оголошуючи владу сакральною, а за це отримувала привілеї та підтримку. І російський релігійний націоналізм – це не націоналізм малої нації, яка хоче зберегтися. Переважно це імперський націоналізм, який прагнув домінування над усім Сходом (російські генерали, російські єпископи і навіть прості ченці в XIX і на початку ХХ століття вважали, що до їхніх рук ось-ось потрапить і Константинополь, і Єрусалим). Як показав відомий російський філософ ХХ століття Микола Бердяєв (який походив з України), російський комунізм – це месіанський розвиток російського православ'я з претензією на світове панування. І після падіння комуністичної влади у 1991 р. імперський прапор із претензією на вплив у всьому світі через якийсь час підхопили і владний режим Росії, і Російська Православна Церква.

Особливо імперські властивості Російської Церкви стали виявлятися з початком правління у ній патріарха Кирила (2009 рік). У різні епохи, хоч церква як інституція і поклонялася імперії, проте в її організмі залишалися окремі постаті, які намагалися виконувати заповіді Христа, а не потурати офіційній ідеології. Наприклад, за радянських часів, коли єпископи було підкреслено лояльними до влади, знаходилися окремі пастирі, які зберігали християнську свободу. Хоча вони були далеко від столиць, але їм не заборонялося мати власну позицію та опікуватися людьми (таких пастирів у православ'ї називають «старцями»). Проте патріарх Кирил через свої особисті амбіції викорінив будь-яку можливість у церкві мати публічну позицію, відмінну від його власної. Сам він у своїй владності став виявляти риси абсолютного монарха в церкві, уподібнюючись російському правителю в державі. Швидко зникли будь-які ознаки так званої «соборності», якою так пишалися деякі релігійні філософи, вважаючи соборність за чесноту російського релігійного світогляду. Навіть будь-яке майно парафій стало за новим статутом церкви вважатися майном єпархії, тобто єпископа, який має абсолютну владу в єпархії. Патр. Кирил також має абсолютну владу над архієреями і, таким чином, став абсолютним монархом у своїй релігійній імперії.

З кожним роком риторика патріарха та його спікерів ставала дедалі жорсткішою, у ній часто був присутній великодержавний шовінізм, підтримка воєнної риторики. Підкреслено демонструвалася лояльність до російської армії. Військові священники-капелани стали обов'язковим атрибутом військових частин. Коли у 2014 році було окуповано Крим та почалося вторгнення Росії на схід України, російські священники демонстрували підтримку влади, беручи участь у переможних військових святах, хоча Кирило офіційно не був присутній на урочистостях.

2014 рік і наступні за ним стали випробуванням для Російської церкви в Україні (тут вона називається «Українська Православна Церква Московського Патріархату», скорочено УПЦ МП). Користуючись своєю економічною та інформаційною міццю, а також підтримкою своєї держави, Російська церква блокувала міжнародне визнання Української церкви, яка почала діяти від часу незалежності (приблизно з 1991 р.). Україну у відносинах із церквами різних країн постійно представляла УПЦ МП, що означало фактично те, що світове християнство (і світове православ'я зокрема) було згодне на російський контроль над українським православ'ям. Цей контроль був не повним, поки Предстоятелем УПЦ МП залишався митрополит Володимир (+2014), але після його смерті, за нового Предстоятеля Онуфрія УПЦ МП практично втратила суб'єктність у своїй політиці. Фактично її основним спонсором та «сірим кардиналом» став мільярдер Вадим Новинський, росіянин, який одержав український паспорт при режимі президента Януковича, що постійно перебуває поруч з Онуфрієм (а також з другим за рангом єпископом, митрополитом Антонієм, якого пророкують Онуфрію в наступники).

На початку 2019 року завдяки об'єднанню проукраїнської частини православних єпископів України, а також дипломатичним зусиллям адміністрації президента Порошенка, оновлена ​​Українська церква (назва Православна Церква України, ПЦУ) була визнана як автокефальна церква Константинопольським патріархатом та значною частиною світового православ'я. Ця подія викликала не тільки істеричну реакцію Московського Патріархату, розрив з Константинополем та іншими церквами, що визнали ПЦУ, а й агресивність і роздратування президента Росії. Як реакція на проголошення ПЦУ він зібрав засідання Ради Безпеки РФ, на якому ця подія (визнання автокефалії Української церкви) була прирівняна до загрози національній безпеці. Підтвердилися колись сказані Путіним слова: запорукою незалежності Росії («незалежною» Росією він назвав свою імперію) є ядерна зброя та Російська церква (маючи на увазі, що українське православ'я є частиною російського). Тим самим він визнав, що саме російське православ'я в його найбільш безкомпромісному, ексклюзивному вигляді, з зарозумілістю та нетерпимістю до інших видів християнства, є опорою його ідеології зарозумілого та ненависницького ставлення до інших держав та народів. І Україна, яка показує можливість іншого життя та іншого православ'я, є основним джерелом люті – вона не хоче підкорятися!

Патріарх Кирил та інші ієрархи Російської церкви мовчали останнє десятиліття, коли в Росії зневажалося гідність і свободи, коли вбивали супротивників влади, коли творився геноцид – у Чечні, Сирії та на Донбасі. Більше того, багато священників схвалювали імперський шовінізм та насильство.

Закінчую цей текст такими висновками.

Я вірю, що Україна переможе, бо дух сильніший за залізо, а гідність і любов до свободи сильніші за ненависть і злобу.

Але можливість перемоги без масових жертв населення залежить від дієвої допомоги цивілізованого світу. Ця допомога має бути швидкою, точною та потужною. Немає часу на повільне, поступове посилення санкцій для Росії.

Ця допомога має бути насамперед військовою. Тому що світове зло схиляється лише перед реальною силою. Але ця сила повинна бути також мудрою і послідовною – щоб божевільний, що зірвався, не знищив світ.

Ця допомога має бути також економічною та гуманітарною. Тому що найближчими днями в Україні вибухне величезна гуманітарна криза. Розірвані комунікації та шляхи доставки товарів, зокрема їжі та медикаментів. Окупанти знищують дороги, руйнують школи та лікарні, не дають можливості лікарям допомагати людям.

Як сигнал надії – країни Європи мають ухвалити спільне рішення про найближче прийняття України до Європейського співтовариства.

Християни Європи та люди доброї волі! Допоможіть нам! Якщо ви – у своїх засадах християнська цивілізація.