Спільнота і батьківство: роздуми про їх
значення та поєднання у сьогоденні і майбутньому
(виступ на щорічній
науковій конференції «Успенські читання» 2018 р., що пройшла під гаслом «Спільнота:
обличчя, виклики, покликання»).
У ці дні, коли у Києві проходить уже ХІХ-та традиційна наукова конференція «Успенські
читання», її учасники мають приємність отримати свіжий (ще із запахом фарби!) збірник
доповідей минулого року. Тема спільноти християн є гостро актуальною. Зазначу,
що у її обговоренні взяли участь пастирі з великим досвідом – єпископи,
священики, члени монашеських спільнот.
Мої скромні міркування – про те, чим може бути важливим покликання
батьківства для спільноти. При тому батьківство і по плоті, і по духу. Який
його зв'язок із темою «завіту». Яким може бути батьківство у сучасному світі, який
уже не сприймає патерналізм – про це доповідь.
Якщо буде реакція – міркування, запитання, автор буде вдячний.
Сучасність надає нам силу прикладів подій і явищ, які
здатні на час збирати людей заради досягнення цілей, пов'язаних з цими подіями.
Людей масово може об'єднати якась важлива політична ідея або щось, що
символізує національний успіх, наприклад, спортивна перемога. Кожен з нас знає
різноманітні приклади віртуальних спільнот, коли багатьох людей, які навіть не
знають один одного, збирає загальний інтерес. Нам, напевно, знайоме і почуття
після закінчення такого збирання – почуття неповноти, тому що тимчасова єдність з іншими
заради окремої мети не замінює повноти, що здобувається в покликанні, в реалізації
особистості як унікальної, яка цінна багатством своєї неповторності.
Прикладом, в якій кожна особистість цінна і значуща
такою, якою вона є, є справжня сім'я. У ній люблять один одного не за єдність
поглядів і мотивацій. Проте джерелом життя традиційної сім'ї є кровна
спільність і спільне життя. І чим більш нас розділяє віртуальна реальність по
той бік смартфона або айфона, тим менш важлива в сучасну епоху кровна
спільність, тим менш важливими виявляються традиційні основи сім'ї.
Коли ми вдивляємося не тільки в устрій життя сім'ї, але і
в іншу спільноту, яка значуща своєю багатовіковою традицією, а саме релігійну –
ми можемо сказати, що така, тобто релігійна спільнота покликана наближати один
до одного особистості, які мають більші відмінності, ніж у спільнотах за
інтересами. У християн (і, можливо, подібне є і в інших релігіях) ми знаємо, що
релігійна єдність покликана долати суперечності найбільш нездоланні (ап. Павло каже
про подолання непереборних, здавалося б, відмінностей – національних, статевих
та відмінностей фундаментального статусу особистості, тобто вільного і раба).
Але така злагоджена релігійна спільнота, де відмінності подолані, або вони
несуттєві – це ідеал, можливо, умоглядний. Насправді ж релігійним громадам, як
ми це бачимо при уважному історичному спостереженні, властиві неоднорідність,
складна структура, і, звичайно, емоції і пристрасті, співзвучні сучасній їм
епосі. Цю складність і неоднорідність, а також важливий зв'язок між спільнотою
і батьківством ми розглянемо далі.
Коли ми задаємося питанням – що таке християнська
спільнота (громада), з самого початку ми побачимо, що є відмінності між
громадами, по-різному формалізованими. Для будь-якої зрілої громади на початку
є етап новотворених стосунків; етап стосунків, що творчо розвиваються, який
змінюється етапом закріплення і засвоєння деяких формальних правил і звичаїв.
Але ми маємо на увазі ще один критерій – чи є громада спільнотою вільних у
самовизначенні особистостей – або вона існує завдяки тому, що є частиною деякої
більшої структури, з адміністративною системою і правилами. У першому випадку
член спільноти здатен на більш творчу участь в її творенні. Однак і без деякої
формалізації свого життя спільнота також не зможе довго існувати.
Що є поштовхом до творчого розвитку християнської спільноти? Якщо ми
звернемося до її Джерела, слід згадати слова Петра, як відповідь на слова
Ісуса, звернені до Дванадцяти: "Чи не хочете й ви відійти?" (Іоанн 6,
67). Ісус змушує слухачів визначити свій вибір: заради чого вони хочуть бути з
Ним? І Петро відповідає: "Господи, до кого ми підемо? Ти маєш слова життя
вічного". Тобто, основою бажання перебувати зі Спасителем тут є, як ми
бачимо, потреба Його чути і перебувати у спілкуванні, оскільки таке спілкування
дає безцінне причастя до Вічного Життя.
Реальність цього відблиску вічного життя і є центром,
християнською основою життя спільноти. Слухаючи і слухаючись один одного, ми
розпізнаємо ці відблиски, ми збагачуємося і творчо намагаємося через це
багатство творити спільне життя як відповідь на виклики непередбачувано
мінливого світу.
Співвідношення значущого
персонального (для особистості) і значущого для спільноти.
Співвідношення значущого (тобто, того, що наразі є
ключовим сенсом життя) для особистості і значущого для спільноти – це одна з точок
зіткнень, що визначають рух нашої цивілізації. Інший важливий момент, не що
треба звернути увагу: значимість різноманіття і багатства особистостей зростає
з ускладненням структури спільноти. Так, багатьом би хотілося повернутися в
патріархальну простоту, але вона ефективна лише, якщо лідеру (вождю) доводиться
приймати рішення, виходячи з достатності традиційного життєвого досвіду його
самого. У більш складних ситуаціях необхідно поєднання різноманітних досвідів і
умінь, і тому визнання особистих досягнень і переваг різних членів спільноти є
умовою його ефективності і успішності.
Наскільки ці закономірності розвитку спільнот мають значення для
християнських ком’юніон (громад, спільнот)? Для відповіді на це питання
необхідно визначити - чим, яким чином буття християнських спільнот нашого часу
являє щось особливе для світу? У чому ми бачимо своє призначення, покликання? І
нам потрібно не забути ще про дуже важливий аспект нашого зв’язку із традицією, з переданням:
де тут місце батьківству?
Мабуть, час, коли християни вважали за можливе переробити
світ у все-спільноту християнських громад, уже відійшов; принаймні в доступній
для огляду перспективі. Тому наше покликання – свідчити про відблиск вічного
життя своїм ставленням один до одного, дійсним єднанням у Христі. При цьому –
наші громади, спільноти повинні мати певну систему, структурність; реальність,
а не віртуальність.
Те, що очевидно і традиційно – такими спільнотами
залишаються сім'ї і співдружності сімей (і НАЙКРАЩЕ – якщо ці спільноти
євхаристійні); чернечі громади і ті чи інші групи, які відчувають покликання до
спільної діяльності. Саме добровільна, безкорислива діяльність з радістю
спілкування може являти якості, які багато в чому втрачені постмодерною
цивілізацією.
Продовжуючи роздуми, тут ми знову повернемося до питання
про особистості і про характер їх співпраці в залежності від міри патерналізму.
Патерналізм, повторимо очевидне – це традиційна форма людських відносин
протягом тисячоліть. Одним з істотних його властивостей є прийняття батьківства
без оцінювання. Тобто батько, "Архе", як початок буття, має
незаперечний пріоритет. Негативною крайністю патерналізму, що проявлялася в
історії, є нівелювання особистості, втрата здатності до самостійного і
відповідального вибору. Якійсь частині членів суспільства так зручніше, але в
міру збільшення різноманітності життя, можливостей для особи – для більшості членів суспільства послідовний
патерналізм стає тягарем. Тому історію розвитку європейської християнської
демократії можна розглядати і в тому числі як історію емансипації, реакції на
крайнощі патерналізму.
У цьому пошуку справедливості та рівноправності
особистостей, як це часто відбувається, разом з диктаторством і авторитаризмом,
з розвитком нашої цивілізації, мабуть, вихлюпується або вимивається і
батьківство. Так, з тривогою про це говорить відомий італійський педагог Франко
Нембріні: «Новий час повстав проти постаті батька, батьківство звинувачується в
авторитарності, і вся педагогіка будується тепер на запереченні авторитету в
ім'я невірного і спотвореного уявлення про свободу»[1].
Тому, на мій погляд нам, християнам, важливо вміти знаходити відповідь: чи
потрібно нам батьківство як духовна реальність нашого життя? У чому
уразливість, крихкість сучасного батьківства? Що є батьківство, чи не зводиться
воно до патерналізму?
Нижче ми пропонуємо більше наші роздуми, ніж відповіді.
Чи актуальний завіт?
Культурний феномен, який увійшов в після-авраамічну традицію
як «Завіт», заснований на непохитності і необговорюваній святості певної
Події-зустрічі, яка покладає основу життєвого руху і світосприйняття.
Важливо підкреслити, що така подія – особистісна і
взаємна. Хоча вона має початок у часі, але має потенціал до нескінченного
розвитку.
Отже, завіт – це Зустріч. Зустріч того, хто дає більшу
повноту і того, хто її отримує від того, хто дає.
Той, хто дає – не залишає того, хто приймає. Він
залишається з ним, навіть якщо той, хто прийняв, забуває про це: А коли ми
невірні, зостається Він вірним, бо зректися Самого Себе не може (2-е Послання
до Тимофія 2:13).
В обох даних людям Завітах, відображених у святому слові –
Завіті через Мойсея і Завіті через Ісуса – міститься обіцянка, напуття того,
хто народжується цим Завітом (в першому Завіті – обіцянка збереження і розвитку
народу Ізраїльського як народу Божого, у другому – благословення Нового Ізраїлю
– християн). Для нас, християн, Новий Завіт безумовно актуальний. А якщо це
дійсно так, нам можливо і необхідно побачити: те благословення Отця, яке
закладено в Новому Завіті, може бути зразком для кожного батька-християнина.
Зразком того, як батьківська любов зберігає свободу своїх дітей і примножує їх
любов. Батько, даруючи життя, дарує і потенціал до повноти життя, до його зростання
в любові (звичайно, в реальних сім'ях – цей потенціал дарується через взаємну
любов обох батьків, і материнська любов – це інший аспект тієї ж любові,
насичений і багатий) і, тим самим, дарує можливість до реалізації тієї свободи,
яка живиться прийняттям і примноженням любові та невіддільна від неї.
Здатність до любові, вирощена через
батьківство і її значення для творчого начала.
Отже, ми, християни, як народ Божий,
покликані зростати – рости і як єдине тіло Христове у взаємному багатстві
зв'язків любові, що розвиваються (Еф. 4: 16); зростати і як спільнота,
покликана перетворювати світ, в якому ми перебуваємо. Той, хто вирощений в
батьківській любові, знаходить через неї дивовижний дар – дар зведення,
улаштування нового життя. Звідки цей дар? Ми припускаємо, що це саме
властивість дару батьківства, який від Бога-Отця: відкривати стратегію руху і
зростання протягом поколінь – для кожної дитини у новому поколінні. Дитина,
народжуючись від батьків, приймає сподівання і прагнення своїх батьків і
пращурів. Звичайно, ці сподівання не програмують жорстко майбутнього особи (такого
жорсткого конструювання уникатимуть мудрі батьки), але відкривають можливості,
реалізують уже набутий минулими поколіннями творчий потенціал.
Важливо відзначити, що відкриття цих
творчих можливостей відбувається через особисте спілкування, на що мудро, як ми
вважаємо, звертає увагу М. Бубер (у знаменитому творі «Я і Ти»). Тобто, світ
для дитини, що розвивається, відповідно до М. Бубера, живий і спочатку
«особистий». Тому дар спілкування, і спілкування, що творить – це дар
найглибший, первородний. З цього дару, спроможності творити у спілкуванні, яке проростає
в багатьох напрямках, і формується багатоаспектна здатність перетворення світу.
Яка в цьому роль батьківства? Вважаємо,
що «чуття-слухання» батьком заповіту від своїх батьків (і ЗАВІТУ – для батьків,
які перебувають у Тілі Христовому, тобто в Церкві) надає здатності поєднати
тимчасове і вічне. У тимчасовому діти відчувають свободу вибору свого життєвого
шляху, а в аспекті вічності – вони відчувають і довіряють благословенню, яке
йде від батька, батьків батька … – через
покоління.
При цьому, за свідченням Церкви, дар
батьківства – це дар, який дається не тільки за природою (тобто, чоловікам, які
стають батьками по плоті), але і по благодаті. Адже велика сила святих і
праведників (прославлених як святі і непрославлених) виростили в своєму
батьківстві гідних і вірних чад, які зберігали і передавали заповіт від своїх
батьків по духу, не будучи батьками по плоті. У цьому – таємниця християнського
життя, життя Церкви.
Повертаючись до того, що світ для
дитини, що входить в нього, первісно «особистісний», ми вважаємо, що творче
перетворення світу – це розвиток особистого спілкування з Тим, Хто цей світ
створив і творить; можливо, спілкування спочатку неусвідомлене, але, в
потенціалі свого розвитку – воно природно приводить до Особистості Того, від
Якого все («через Нього все стало бути» – Символ віри). У значній частині життя
і творча діяльність людини – це спілкування з іншими людьми, відносини в
середовищі близьких по вірі і по духу – таке спілкування і життя і є власне
творчість, творче перетворення (про це пише у своїй глибокій книзі «Буття як
спілкування» митрополит Іоан Зізіулас). Відновлюючи в спілкуванні любові «образ
і подобу» один в одному, зустрічаючись один з одним – ми йдемо до Зустрічі з
Батьком, до Єдності з «Світлом від Світла», в Дусі: і у такого життя не буде
кінця ...
[1] Цитується за виданням: Ф. Нембрини. От отца к сыну. Беседа о рискованном деле воспитания. К., Дух і Літера, 2013, ст. 8.
