Неочевидні, хоча й банальні економічні істини: свобода як суспільна цінність неможлива без економічної свободи. Економічна свобода неможлива без незалежного судочинства. І те, й інше неможливе за сучасної феодально-олігархічної  влади в Україні. 

Чого варті проголошені свобода слова, багатопартійність, вільні вибори - якщо Україна є країною найбільшої економічної несвободи в Европі?

Уся вовтузня фракцій в парламенті відображає тьорки олігархів (які є реальні вигодоздобувачі влади). Завдання ж олігархів - зробити власну галузь бізнесу монопольною і оформити мінімум податків.

Тому великий бізнес сплачує значно менше, ніж середній та дрібний - його захисники у парламенті дрібні і малосильні.

Наслідок: виборець стає люмпеном, і його голос елементарно купити засобами обробки мізків.

А от як можливо заснувати незалежне судочинство (навіть, якщо би вдалося перезаснувати економічні правила гри) - відповіді переконливої не бачив.

Рефлексії - від вражень з публікації: 

https://nv.ua/ukr/opinion/ekonomika-ukrajini-do-chogo-prizvede-zakonoproyekt-pro-lokalizaciyu-novini-ukrajini-50129593.html?utm_campaign=main_page_heads&utm_medium=heads&utm_source=site

 

«ВІН Є МИР НАШ»

(роздуми над недільним Словом Божим про МИР У ХРИСТІ ).

(24 Неділя після 50-ці, шанування ікони Богородиці «Скоропослушниця», пам'ять (за юліан. календарем) святителя Нектарія Егінського , 100 років від дня упокоєння, + 1920).

Ефесянам 2: 14-22 ; Єв. від ЛУКИ 8: 41-56 (про воскрешення доньки  Іаїра та зцілення кровоточивої).

Серцем благовістя апостола Павла до ефесян є слова: 14 «Бо ВІН (Христос) – МИР НАШ, Який зробив з обох одне і зруйнував перепону… І далі:

15 … щоб із двох сотворити в Собі Самому одну нову людину, влаштовуючи мир,

16 і в одному Тілі примирити обох із Богом хрестом, убивши на ньому ворожнечу.

17 І, прийшовши, БЛАГОВІСТИВ МИР ВАМ, ДАЛЕКИМ І БЛИЗЬКИМ,

18 тому що через Нього і ті, й інші в одному Дусі мають доступ до Отця.

19 Отже, ви вже НЕ ЧУЖІ Й НЕ ПРИШЕЛЬЦІ, але СПІВГРОМАДЯНИ СВЯТИМ і СВОЇ (ц-сл. «пріснії», гр. оригінал «οἰκεῖοι» - букв. «домочадці» ) БОГУ.

 Ім’я нашого Господа тут, як підкреслює нам апостол (а Він, як Бог, має невиміряну множину довершених імен, див. «Акафіст Ісусу Найсолодшому») – МИР НАШ. Далі (а також у попередніх стихах) апостол звіщає про те, що Христос прибирає перегородку, розділення, яке розділяло дві громади, язичників та юдеїв. Звертаючись і до тих, і до інших, він раніше (ст. 4-5) зазначає:

Бог же, багатий милістю, через Свою велику любов, якою возлюбив нас ,

нас, мертвих через гріхопадіння, ОЖИВОТВОРИВ ІЗ ХРИСТОМ…

 

Що, почуте сьогодні, для нас означає в нашому житті?

По-перше, апостол тут звертається не до всіх людей, а саме до тих, кого Христос прикликає особистісно (це зрозуміло, якщо читати Послання спочатку). І юдеї, і язичники (ті з них, кому направлене благовістя) – прикликані. Вони щиро вірять, що знають, як бути з Богом. Але – до усунення перешкод Христом – вони не мають миру. Ні миру з Богом, ні миру поміж собою і «іншими», які шукають Бога по-своєму і мають іншу ієрархію цінностей.

І  Господь – усуває ці перешкоди Своїм Хрестом (тобто, хресними стражданнями і Воскресінням). Тепер ми – в Ньому! По-перше, Він дарує нам Свій мир із Собою, звільнивши від гріха, прокляття і смерті.

І, по-друге, мир з Богом звільняє нас від тягаря «чужинства» , тягаря «приблуди» (пришельці, чужі, приблуди у давньому суспільстві – це люди, які гостро відчували свою неповноцінність). Ми, усі християни разом - «свої», «домашні», «пріснії» Богу. І тому – ми як християни (якщо ми справді християни) – ми маємо мир поміж собою – як «свої» Богу і, раз так – свої один одному.

Отже, властивість справді християнина – це мир у Христі з братами і сестрами у вірі! Незалежно від юрисдикцій, конфесій, деномінацій…

Мир у Христі – великий дар і скарб. Він дає можливість радіти іншому в його вірі, навіть, якщо інший – не вважає тебе своїм (приклад знову ж таки за ап. Павлом: «як би не проповідували Христа, удавано або щиро – я й тому радію і буду радіти», Филип. 1: 18). Радіти, приймати, прощати та великодушно з дією прагнути до зближення.

Мир у Христі – це не лише мир між християнами. Той, хто має скарб цього миру, знає, як Творець любить все, що Він створив. Тому цей мир є також і здатність прозирати вірою і любов’ю  у перспективу зближення з тими, хто поки що віддалений від Спасителя. Тому заповідь «блаженні миротворці» - одне з найбільших блаженств! Миротворці – «синами Божими назвуться»…

Враховуючи текст читаного сьогодні на Літургії Євангелія (Лука, 8: 41 – 56) дерзну сподіватись, враховуючи  наші насущні обставини, що мир у Христі дає надію на близькість Спасителя і кровоточивим (як жінці, що зцілилася : «віра твоя спасла тебе, іди З МИРОМ» 8:48), і на вічність тим, хто не на часі, прикро відійшов від нас… Адже усім, хто сумує, Христос каже, як про доньку Іаїра: «Не бійся, тільки віруй, - і буде спасенна… Не плачте, вона не померла, а уві сні» (8: 48, 52).

І – ще важливо: мир у Христі – це зовсім не примирення зі злом, це не потакання злу. Це – свобода, а раз свобода – то й сила у Христі. Знову ж таки , апостол: «все можу в Ісусі Христі, Який укріплює мене!» (Филип 4:13).

А там, де свобода й сила правди – там і обрано напрямок до справжнього миру. Так, довершений мир – буде у післябутті («пакибитії»): «милість та істина зустрілися, правда і мир поцілувалися» (Пс. 84, 11).

Але – ми на шляху до нього. З МИРОМ, ГІДНІСТЮ І ПРАВДОЮ У ХРИСТІ.

Зі святами! З ДНЕМ ГІДНОСТІ!  

 

Ще зазначу, що сьогодні – благословіння Матері Божої як Скоропослушниці (вона чує скоро наші молитви! ) І, знаючи це духом, великий для нової Греції і улюблений всіма , хто знає його, православними (не лише греками) святий Нектарій Егінський пропонує нам помолитися гімном, який він сотворив на Її честь: Радуйся, Невісто Неневісная!

https://www.youtube.com/watch?v=xjIEdLL8eN0

МОЛИТВА  св. Нектарію:

О,  Святителю  Нектарію,  отче  Богомудрий!  Прийми,  блюстателю  віри  православної,  сповіді  уст  людей християн,  зібрані  сьогодні  тут  благодаттю  Божою,  що  в  тобі  живе.  Вість  досягла  нас,  що  ти,  великий  у  Святих  угодниче  Христовий,  тим,  хто  у  всіх  кінцях  світу  імя  твоє  призиває,   являєшся  і  від  хвороб  ракових  зцілення  даруєш. 

Чули  про  ієрея,  який  з  тобою  одного  імені  і  який  храм  в  честь  твого  імені  збудував,  в  скорботі  великій  перебував ,  бо  раковою  виразкою  грудною  вражений  був,  кровю  кожен  день  точився  і  страдав  сильно,  але  справи  своєї  святої  не  полишив.   Несподівано  ти,  Святителю  багатомилостивий,  з  небес  зійшов,  йому  в  храмі  видимим  зявився. Він  же,  прийнявши тебе  за  собрата,  одного  з  смертних,  просячих  твоїх  молитв,  говорить:  «  Хворий  я  сильно,  але  хочу  святий  алтар  створити,  потім  хоч  раз  святу  Літургію   разом  з  прихожанами  звершити,  а  після  того  і  померти  готовий,  смерть  бо  мене  не  лякає».

Ти  же,  отче,  бесплотним будуми,  сльозами  лице  своє  оросив і  обійняв  страждальця,  цілуючи  і  говорячи; «  Не  сумуй,  чадо  моє,  бо  хворобою  випробуваний   здоровим  будеш.  Всі  про  це  чудо  знати  будуть!».  Він  же,  зцілений  бувши,  зрозумів ,  з  ким  розмовляв,  а  ти  невидимим  став. 

О, великий  угодниче  Христовий  Нектарію!    Храм  цей  докінчений  є  нині  і  чудеса  твої,  що  як   море переливаються,  примножуються!  Ми  ж  пізнали,  що  молитві  праведника  має  предшествувати  зусердя  наше  до  Служби  Божої  і  готовність  за  Хреста  померти, здоровими  стаємо.   

Молять  тебе,  отче  праведний,  хворіючі  чада  твої:  хай  здійсниться  з  нами  воля  Божа,  блага,  угодна  і  досконала,  яка  не  хоче  смерті  грішника,  але  щоб  він  навернувся  і  живим  був. 

Ти  ж  ,  провіснику  волі  Божої,  зціли  нас  благодатним  явленням  своїм,  і  хай  великим  буде  Бог  на  небесах  і  на  землі  на  віки  віків!  Амінь.

 ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ. Особливості праці і навчання  як видів душевної діяльності дитини-учня.

(із праці "Вступ до православної педагогіки. Методичний посібник". Прот. Б.Огульчанський, 
К., 2010 р.).

Навчальна діяльність як особливий вид душевної діяльності людини. Як ігрова діяльність і праця зумовлюють становлення навчальної діяльності. Праця як природовідповідний вид діяльності.

Опираючись на християнську антропологію і враховуючи історичний досвід європейської педагогіки, починаючи з Коменського, задамося питанням: в чому специфіка саме навчальної діяльності учня? Що відрізняє її від інших видів діяльності дитини?

Яка діяльність учня в навчальній діяльності є основною? Як ми вже знаємо, починаючи з Коменського, педагогіка виділяє особливу навчальну діяльність учня, або інакше – учіння (на противагу навчанню, як активній діяльності педагога). Слово "учіння" має більш конкретне прикладне значення – воно відображає те, що робить учень у процесах викладання і навчання. Якщо ж ми говоримо про навчальну діяльність, то ми використовуємо це поняття в більш широкому сенсі – а саме здатність учня (і в ширшому сенсі – людини взагалі) до учіння в будь-яких обставинах життя, а не лише в спеціально виділеній дії викладання (навчання).

Звернемося до вікової психології і психологічної теорії діяльності, в розвитку якої помітну роль зіграла вітчизняна школа (Виготський, Ельконін, Леонтьєв, Давидов). З їхніх досліджень ми знаємо, що кожен віковий період розвитку дитини характеризується початком нового виду діяльності[1]. Новий вид діяльності дає поштовх новій праці розуму, серця, волі – новим почуттям, думкам, бажанням. Усі ці прояви разом в їхній сукупності автори теорії називають психічним новоутворенням і провідною душевною діяльністю, яка йому відповідає.

Що передує навчальній діяльності? Згідно з розумінням традиційної вікової психології, їй передує ігрова діяльність (особливості православного розуміння ми розглянемо нижче). Важливими психічними новоутвореннями ігрової діяльності є: 1) розвиток уяви і символічної функції свідомості, що дозволяє в ігровій формі освоювати властивості світу і речей і 2) проживання через гру різних соціальних ролей, орієнтація на загальний сенс і характер людських стосунків.

У цілому до кінця дошкільного віку в дітей формується прагнення до суспільно значущої і соціально орієнтованої діяльності, що є основною передумовою готовності до навчальної діяльності.

Які ж ознаки власне навчання (або учіння, за загальноприйнятою термінологією) як специфічної діяльності дітей? Якщо навчання відбувається в чисто ігровій формі (зараз практикуються і такі педагогічні підходи), це ще не є навчанням у точному сенсі слова. У подібних випадках дитина правила навчальної діяльності сприймає як правила ігрової, і переносить на навчання принципи гри — символічність, умовність, невідповідальність, незосередженість, розважальний характер.

На противагу цьому, власне навчальна діяльність дитини характеризується такими психічними новоутвореннями:

1) усвідомлення себе учнем — людиною, яка змінюється у процесі засвоєння знань і умінь, звідси здатність до аналізу своїх дій — рефлексія і розвиток довільної уваги; 

2) цінність діяльності з освоєння знань і умінь перевищує цінність предметної діяльності; 

3) установлення і розвиток стосунків пошанування з дорослим (вчителем), як носієм соціально важливих знань і умінь.

За наявності цих психічних новоутворень процес учіння буде осмисленим. В іншому випадку навчання здійснюється не стільки усвідомлено – в процесі учіння, скільки емпірично, стихійно – у процесі предметної діяльності, спілкування тощо.

Звернімо увагу на важливу сторону навчальної діяльності – її взаємозв’язок із працею, яка є дуже важливим видом душевної діяльності людини.

Праця як провідна душевна діяльність і її психічні новоутворення.

 Працю слід відрізняти від роботи – те і інше мають різні цінності. Мета роботи – в результаті, у плоді. В результаті чи плоді роботи працівник особисто зацікавлений, ці результати можуть бути морально нейтральні або ж егоїстичні. Мета ж праці –  завжди доброчесна, або навіть духовна, і тому праця вимагає відповідного духовно-доброчесного стану душі.

Мета праці дається нам як Божі Заповіді – через Святе Письмо. Моральний сенс праці –  “не їсти хліба даремно”, не бути тягарем: “ми не їли ні в кого дармо хліба, але вдень і вночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас нікого” (2Сол., 3,8). Духовний сенс праці даний людині ще після гріхопадіння: “У поті свого лиця ти їстимеш хліб” (Бут., 3,19) як спокута первородного гріха. А найвищий духовний сенс розкриває св. апостол Павло вже в Новому Завіті – ради Христа допомагати слабким і немічним: “Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам'ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: блаженніше давати, ніж брати!” (Діян. 20,35); “а краще нехай працює та чинить руками своїми добро, щоб мати подати нужденному” (Еф. 4,28).

Роботі і праці відповідають два типи трудової дії: особисто-мотиваційна і благотворча. У особисто-мотиваційній трудовій дії перша сходинка – задумка. Підставою для задумки може бути якась цінна ідея (навіть благородна), потреба в успіху, плідному результаті. Друга сходинка – сама трудова дія. І третя сходинка – успіх. Таким чином, потреба особистого успіху  є неодмінною компонентою такої дії. Так може сформуватися хороший працівник, але переважно з мотивом особистої самореалізації.

У благотворчій трудовій дії теж три сходинки, але вони зовсім інші. Перша сходинка – це хист почути потребу ближнього, відгук на його потребу, а також - хист збагнути, які дії щодо світу навколо роблять його морально чи естетично досконалішим. Друга сходинка – втілити, здійснити потребу ближнього. Третя сходинка – почуття вдячності, яке переживає трудівник.

У благотворчій трудовій дії суттєво інші переживання, ніж у дії першого типу. Звернімо увагу, що, якщо таку дію виконує дитина, саме вона переживає почуття вдячності. Це вдячність батькам, за те, що її виростили, вчителям, наставникам, завдяки яким дитина здатна здійснити потребу. Для віруючого – це вдячність Богу. Почуття вдячності дає силу, щоб відгукнутися на наступну потребу ближнього. І це зовсім інше, ніж надихаюче почуття успіху для дії першого типу.

    Тому для віку 5-7 років (при правильному вихованні) основні психічні новоутворення є такими: 1) Здатність почути потребу ближнього або потребу гармонії світу навколо; 2) здатність шляхом трудового зусилля справити, задовольнити цю потребу і 3) вдячність Богу і людям, яка дає сили на подальшу працю.

Дуже важливо наголосити на тому, що праця, трудова діяльність, починаючи саме з віку 5-7 років, є природовідповідною. Це підтверджується і Святим Письмом, і моральними традиціями більшості народів.

---

[1] – Див., наприклад: Эльконин Д.Б. К проблеме периодизации психического развития в детском возрасте. Избранные психологические труды.– М.: Педагогика, 1989.

 ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ. ХРИСТОС ЯК ПЕДАГОГ.

(із праці "Вступ до православної педагогіки. Методичний посібник". Прот. Б.Огульчанський, 
К., 2010 р.).

Про Ісуса Христа як Педагога, що промишляє про спасіння людства протягом всієї історії, пише у своєму творі ²Педагог² учитель Церкви Климент Александрійський (3 ст. після Р.Х.). Він розрізняє у Спасителя три педагогічні дії: умовляння, тобто духовно-моральна проповідь, зцілення і поставлення законів. Три прояви Христа як педагога, відкриваючись якими Господь поступово веде людину до спасіння, є: Умовляч, Педагог і Учитель. Умовляч пробуджує в людській душі природне для неї бажання істинного життя, Педагог зцілює душу від властивих їй гріхів та пристрастей, а Учитель відкриває істини віри й духовного життя.

У своїй книзі Климент показує діяльність Христа як Педагога і в ході всієї земної історії, і в житті душі окремої людини. А сучасний автор так розкриває Євангеліє і євангельський образ Христа як серцевину християнської педагогіки[1] .

"Господь служить ідеалом для виховання людини, що розвивається. Про дитинство Його в Євангелії сказано мало, але ємко: А Дитина ж зростала і зміцнювалася духом, набираючись мудрості; і благодать Божа на Ній прибувала (Лк. 2, 40). Отрок Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей (Лк. 2, 52).

Своїм дитинством Спаситель освятив найважливіші інститути виховання. Смиренномудрою слухняністю батькам (див.: Лк. 2, 51) Він визнав покірність синівської любові і владу батьків над чадами. Відвідуванням храму (див.: Лк. 2, 41–46) – виявив виховну роль храмового дійства. Перебуванням між учителями (див.: Лк. 2, 46) – ушанував науку. Спочатку вислуховуючи, потім запитуючи – зазначив спосіб, у який може відбуватися засвоєння всякої Істини (див.: Лк. 2, 46–47).

У ставленні до дітей Христос вимагає любові, поваги й визнання їхньої особистої гідності (див.: Мк. 10, 16; 18, 4,10; Мк. 9, 42). Господь ублажає дітей за простоту, щирість і смиренність, – у чому і повинні уподібнитися їм дорослі. Однак досконалість дитячої душі є неусвідомленою і незатвердженою, тому діти покликані свідомо затвердитися в добрі.

Ставлення Господа до дітей є зразком для християн – батьків і вчителів. Зразок для нас – любов батька і його всепрощення в притчі про блудного сина (див.: Лк. розд. 15), що символізують любов Небесного Отця до людського роду. Водночас Христос остерігає батьків і дітей від фальшивої любові, яка заради людини забуває про вищу мету (див.: Мв. 10, 37).

Господь дає нам і досконалий зразок синівської любові: перше чудо в Кані Галілейській Він робить на прохання Матері (див.: Ін. 2,1–11); стікаючи кров'ю на Хресті, Він доручає Її улюбленому учню (див.: Ін. 19,26–27). Визнаючи важливість виховання дітей, вище за усе Господь ставить у ньому виховання душі й духу (див.: Мв. 16, 26).

Відзначимо загальні риси учительного служіння Господа[2].

·  Його вчення цілісне, спрямоване на Вічне; зрозуміле, переконливе, дієве, тому що відповідає глибинним устремлінням людського духу.

·  Його слово духовне й життєве: будить сили душі, направляє їх до самовідданості, до морально-релігійної діяльності; у Його словах поєднані доброта і строгість, милість і принциповість, лагідність і викривання, досягається надзвичайна відповідність змісту і форми.

·  Найглибшу мудрість Він виражає в доступній і досконалій формі; зміст запозичає безпосередньо з життя; приклади бере з природи; докази засновує на законах людського розуму й здорового глузду; діє прямо на серце і через нього спрямовує волю Своїх учнів.

·  Христос застосовує принципи особистісного і пошанувального підходу, міри і своєчасності: враховує духовний рівень і моральний стан слухачів. Перед народом Він викладає прості моральні істини в притчах, у колі ж вірних учнів розкриває сокровенні таємниці самого божественного життя. З грішниками, які каються, Господь говорить інакше, ніж із самовдоволеними фарисеями. Навіть найближчим учням Він повідомляє щораз стільки, скільки вони можуть сприйняти духом.

Усі слова і справи Христа виражають Його безкінечну любов до роду людського. У Євангелії містяться всі вічні основи нашого християнського життя, які є основами і для педагогіки.

Таким чином, Божественне Одкровення дає для настанови християнському вчителю не тільки моральний ідеал, але несе в собі конкретні педагогічні принципи, озброює його благодатними методами і засобами виховної роботи".

Які ж зразки педагогічної майстерності Євангеліє відкриває нам у земному житті Спасителя?

Євангеліє постійно свідчить про надзвичайний вплив Спасителя на людей. Не торкаючись тих випадків, коли Христос чудесами засвідчував своє Божество і силу, запитаємо себе: якими суто людськими засобами Йому вдавалося давати людям цілком новий сенс життя?

У чому сила слова Спасителя? Чому Своїм Словом Йому вдавалося преображати душі слухачів? Як побачити, які дії Спасителя є педагогічними? У чому їх педагогічність?

Таїна впливу слів Христа на душі слухачів не може бути цілком осягнута людиною. У просторі євангельського слова залишається невимовність, незбагненність для кожного з нас. Відзначимо кілька вчинків Господа Ісуса, які спонукають до споглядання і розмірковування.

Так, рятуючи грішницю від смерті через побиття камінням (Ів., 8, 3–11), Спаситель сказав усього лиш: ²Хто з вас без гріха² – нехай перший на неї той камінь кине! ” – і цими словами він пробудив сумління всього розлюченого натовпу (Ів., 8, 9).

Слова Христа доходили і до загрубілих душ воїнів. Сторожа, якій було велено схопити Його, не змогла зробити цього, зачарувавшись тим, як Він говорив: ²Чоловік ще ніколи так не промовляв, як Оцей Чоловік” (Ів. 7, 46). І слово Ісусове в синагозі Назарету мало непереборний вплив: ²І всі Йому стверджували й дивувались словам благодаті, що линули з уст Його² (Лк. 4, 22).

Щоб виразніше побачити педагогічні дії Спасителя, розглянемо уривок Євангелія від Луки (Лк. 10, 25–37) (притча про милосердного самарянина).

Розглядаючи цей текст, знамениту притчу про милосердного самарянина (змісту самої притчі ми зараз не торкаємося), відзначимо, як майстерно й послідовно Христос допомагає законнику змінити  найбільш ключові життєві цінності.

1.   Законник підійшов з однією лише метою: випробувати Ісуса. Господь же, спираючись на знання учня (вірш 27), веде його від звичайного самоствердження (через відчуття себе знавцем) до основного сенсу людського життя, при цьому домагаючись того, що законник сам вимовляє цей сенс.

2.   Законник, намагаючись виправдатися перед самим собою і знову повернутися в роль (позицію) знавця, запитує Ісуса : ²Хто є мій ближній?², при цьому наступною своєю реакцією на відповідь Христа намагаючись знецінити її вплив. Христос же не дає готового рецепту. Натомість Він вводить свого співбесідника в простір притчі, тим самим не даючи загально-абстрактної, а спонукуючи до конкретної відповіді. Таким чином Спаситель підтримує мотивацію співбесідника до нового образу знання і світовідчуття (шляхом подачі змісту притчі в такій формі, яка би стимулювала слухача до активного сприйняття).

3.   Спонукання співбесідника до висновку (вірш 36). При цьому (як тут, так і в інших випадках) Христос або Сам робить висновок, або допомагає це зробити іншим у максимально зрозумілій і простій формі.

4.   Подання учню зразкового образу дії (на цей час, можливо, недосяжного) (ст. 37). Так Ісус робить практично кожного разу, спілкуючись із людьми. Він не обмежується сферою узагальнень, цінностей, світогляду, а допомагає відбутися вчинку, проявленню всієї повноти життя людини.

Виділяючи педагогічну дію Спасителя, що розкривається в Євангелії, наголосимо на трьох її принципових моментах:

а) вона є особистісною. Христос як Бог і людина в одній Іпостасі (особистості) суто особистісно, неповторно звертається до кожної людини, що приходить до Нього. Саме ця людина є для Нього зараз найдорожчою: ²Хто Моя мати й брати? І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: ²Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати² (Мк., 3, 33–35);

б) Христос звертається до подоби Божої в людині, вивільняючи в ній сокровенне прагнення до Бога (яскраві приклади – прикликання Нафанаїла, Ін 1,1–10; прикликання Закхея Лк 19, 1–10);

в) Христос вкладає в учнів, слухачів нові образи поведінки і ставлення до Бога і людини через: а) дію – яскраві приклади: миття ніг (Ін 13, 1-17), бесіда із самарянкою (Ін. 4, 4–30), зцілення доньки хананеянки (Мв. 15, 22–28), благословення дітей (Мк. 10, 13–16); б) проповідь; в) притчу (образну символічну проповідь).

---

[1] – Важнейшие принципы православной педагогики. Курс. работа студента 4 курса СПб ДА свящ. А. Зелененко. – СПб, 1997.

[2] Див. також: Модзалевский Л.Н. Очерк воспитания и обучения с древнейших до наших времен. – СПб, 1892. – С.169–173.

НЕОРДИНАРНА ПОДІЯ - НАТО УВІЙШЛО У "ПІДЧЕРЕВ'Я" ПОСТ-СРСР

Мало хто звернув увагу: ВПЕРШЕ країна НАТО увійшла військами на територію колишнього СРСР (не рахуючи Прибалтики).
В азербайджансько-турецьких навчаннях братимуть участь 11 тис. турецьких військових.
І Росія змушена це проковтнути. Вперше.
Це - все наслідок Кримської авантюри.

https://novynarnia.com/2020/07/29/azer-turk/

24 липня - пам'ять княгині Ольги. Легенди і реальність.

Вітання з пам’яттю святої княгині Ольги!

Свята жона як «мати во Христі» країни та її народу – це давня християнська традиція. Очевидно, що кожній землі та людям, що її мешкають, було є важливим, щоб у пантеоні «батьків» народу обов'язково було жіноче, материнське начало. Тому ми бачимо покровительок:

св. Ніна – Грузії, св. Бригіта – Швеції, св. Людмила – Чехії, Свв. Женев’єва та Радегунда – Франції, св. Ядвіга – Польщі … До цієї традиції належить і шанування Ольги.

1) Що ми про Ольгу знаємо?

Що вона мала безумовну харизму – правила досить великою територією від загибелі чоловіка Ігоря Рюриковича у 945 р. до повноліття сина Святослава, десь до 962 або 964 р. (а померла у 969 р.);

Що вона стала християнкою ближче до кінця правління, відвідавши з дипломатичним візитом Царград у 957 р. і там похрестившись;

Що за її правління проводилося упорядкування внутрішньої економічної політики (це на той час – система збирання податків) і не проводилася активна зовнішня політика (єдиним видом активності були війни, а про них невідомо), що можна вважати – просто чудово .

2) Що ми про Ольгу не знаємо? Не знаємо набагато більш, ніж знаємо!

Для мене особисто перша загадка – чому вона сіла на київський стіл у 945 р.? Нагадаю, що у ІХ і майже до кінця Х ст. по всьому периметру європейського континенту «тримали мазу» і «наводили шелесту» різні ОЗУ – Організовані (злочинні) Збройні Угрупування на чолі з усякими Торами і Сигурдами. Вони контролювали чи «кришували» : Британські острови, північ Франції, узбережжя Іспанії, Сицилію, весь шлях «з варяг у греки», Керч-Тьмутаракань і грабували, як свідчать арабські хроністи, багате прикаспійське узбережжя. На той час вони також цілком обжили Ісландію, південь Гренландії почали колонізувати «Вінланд» (тепер Н’юфаундленд). Мова йде про пасіонарний вибух норманів-варягів, який, як на мене, є історичною загадкою (не читав про це). За кілька років до того конунг Інгвар очолив величезну флотилію дракарів і дав два бої ромеям просто під мурами Царграду. Лише секретні ромейські технології («грецький вогонь»), перша реактивна зброя, яка спалила дракари, дали змогу Імперії відбитися. Але це була далеко не остання битва варягів з греками. Уже підростав син Інгвара Свейнтослав…

Та от, після смерти Інгвара-Ігоря у 945р. залишилось багато гідних конунгів, що ходили з ним у величні походи, які могли би тримати «мазу» на Середньому Подніпров’ї. Наприклад, Свейнальдр (Свенельд), який керував військовою освітою Свейнтослава Інгваровича і став «міністром оборони» часів правління Хельги-Ольги. Але – щось у княгині Хельги-Ольги було таке, що змушувало варязьку дружину до вірності княгині. Що саме? При цьому – це не означало зміни суті норманського впливу. Варто було тільки підрости Святославу, як уся ця пасіонарна енергія варягів відмобілізувалася і стала основою могутньої (на той час) армії. Але – це було потім, а більше 15 років варязька (переважно) адміністрація Русі слухалась Ольгу-Хельгу. Ольга ж керувала Руссю і 60-х роках, під час походів сина.

Друге питання, на яке давно звертають увагу дослідники, але не мають відповіді: З ким співправив Руссю Ігор Рюрикович (якщо це був Ігор) з 912 р. (смерть Олега) до кінця 30-х років? Всі князі на той час одружувались і заводили дітей молодими, так що у Ігоря мали бути нащадки десь принаймні з 915 р. народження. Натомість Святослав народився не раніш, ніж у кінці (хіба що – в середині) 30-х рр. Х ст. Те, що в літописній історії Русі першої половини Х ст. є великі лакуни – це відомо, але, здається, не має способів їх надолужити. Так що від 911 р. (Олег під стінами Царграду, зафіксований візантійцями факт) до початку 40-х рр. могло бути все, що завгодно (про цей період нема ніяких свідчень). Наприклад, молода жінка з прихильниками з князівської варти усунула після смерти чоловіка всю попередню команду і всіх нащадків. На той час усувати уміли тільки радикально… Цікаво, що в угоді русинів (очолюваних Інгваром) з ромеями від 944 р. услід за Інгваром (Ігорем) у списку його почету близьких йшли Предслава і Володислав, а вже потім Святослав…І про їхню долю потім нічого невідомо.

І тоді зрозуміло, чому про цей час нічого немає у «Повісті временних літ». Адже нащадкам Ольги невигідно було згадувати про можливих законних Рюриковичів. А легальні літописи (інших і бути не могло) грали роль тогочасних олігархічних ЗМІ.

3) Ну, і ще цікаві моменти. Останній із синів Святослава, Володимир (нешлюбний син від Малуші) народився коло 960 року. Перший і законний син Святослава Ярополк був на кілька років старший. Коли Святослав пішов у болгарський похід на війні з Візантією (969 р.), він залишив княжити у Києві старшого Ярополка, що цілком логічно. Середульшому синові Олегові Святослав дав Овруч, столицю древлян, яка вимагала контролю. Символічне благословення ще малому Володимиру Новгорода – нічого не означало: там все вирішували варязькі префекти. Коли, після загибелі Святослава, Ярополк став правити, з дорослішанням братів почались банальні міжусобиці. Ярополк переміг Олега і той загинув (хто був винен – зараз не встановимо: оскільки переміг зрештою Володимир, то й Ярополка зробили винним). Тим часом Ярополк, можливо (?), хрещений, з увагою ставився до контактів з Європою: він посилав послів до імператора Оттона І і приймав послів від папи. Чи це, чи щось інше, не сподобалося босам варязької мафії («в законі», зі Швеції), і вони дали відмашку його прибрати. Для цього молодшому Вольдемару-Володимиру дали в підмогу крутий спецназ, що закінчилося відомо чим (загибель Ярополка в Родні біля Канева, + 978).

Що ще вельми цікаво: навряд чи св. Ольга, на той час вже немолода, могла суттєво вплинути на виховання наймолодшого внука Володимира (коли вона померла, йому було біля 9 р.). А от на виховання старшого внука, спадкоємця Ярополка – могла цілком. Саме тому, можливо, він і охрестився першим із київських князів чоловіків через століття після Оскольда (і Діра). І от Ярослав Мудрий – у якого, як відомо, стосунки з батьком були не дуже… (м’яко кажучи) – з огляду на те, що той зробив з його матір’ю, полоцькою княжною Рогнідою – пошанував свого дядька, загиблого Ярополка: його останки у 1044 році були перенесені з Родні і поховані в Десятинній церкві…

4) Що Ольга не робила? (Ну, якщо хочете – цьому нема жодних доказів. Але ніхто не заважає вірити , правда, ця віра не релігійна).

Ольга не прив’язувала палаючої трави до хвостів голубів, щоб вони палили Іскоростень – по-перше, голуби – це не роботи Бостон Дайнемік , по-друге, ця історія з різними персоналіями кочувала в різних середньовічних легендах з різних країн;

нема жодних аргументів, що Ольга живцем спалила послів з Іскоростеня (хоча хто зна, але немає незалежних свідчень на підтвердження);

Ольга не народилася у селі під Псковом і не перевозила Ігоря на човні (знову ж таки це питання віри, але ці «благочестиві передання» зафіксовані через 500 р. після її життя, їм нема ніякої достовірності);

до легендарного Гостомисла, якого ні в яких джерелах не зафіксовано (про нього написав Татищев у 18 ст., який начебто читав рукопис 16 ст., який згорів) Ольга не має жодного відношення;

можливо, нам як християнам, хотілося б інакше – немає свідчень, що Ольга якимось чином сприяла пізнішій християнізації ще й тому, що у неї для цього було мало часу (сама охрестилася в 957 р., а Святослав став виразно протистояти матері з початку 60-х рр.). Хіба що, як я зазначав, вплинула на Ярополка.

Але, з іншого боку – немає жодних заперечень шанування нашої княгині як мудрої жінки і доброї християнки. Принаймні, історія не засвідчила щось поганого від неї після хрещення.

так що усім Ольгам, і усім нам – ВІТАННЯ!

П.С. А про історію Русі Х століття – варто почитати нашу українську історичну фантастику (Саме як фантастику) – Івана Білика «Похорон богів». Дуже круто, не відірвешся!

МАЛОРОСИЗАЦІЯ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ІНФОРМАЦІЙНОГО РОЗЗБРОЄННЯ

"директор КМІСуВолодимир Паніотто в інтерв'ю Укрінформу розповів, що, зокрема, симпатії розчарованих в Зеленському виборців переходять до партії Шарія.

За даними соціолога, партія Шарія перебуває на межі проходження в Раду.

Іншою політсилою, до якої перетікають голоси від Зеленського, є ОПЗЖ".

Чому? Та дуже просто: "людина є те, що вона їсть".

А обиватель їсть: 112, Ньюзван, Інтер, Наш , і ще що там ? (не знаю, бо не дивлюсь).

Це ті канали, що системно антиукраїнські.

Системно проукраїнські - Прямий, Експресо і 5й. Останні два (або і всі три) - 

мало на що впливають.

Решта , зокрема Плюси і ахметовський - обслуга олігархів і за Україну точно не борються.

Відосики і розкрутка Шарія - дуже значні кошти. І проти Шарія - жодної системної боротьби((.

Колективний Пу прагне, щоб засобами інформвійни - Малоросію йому приготували на блюдці.

І тоді без солдатського м'яса можна обійтись.  

https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/reyting-zelenskogo-padaye-kudi-ydut-golosi-zayava-sociologa-novini-ukrajini-50095830.html?utm_campaign=lenta&utm_medium=widget&utm_source=site

Святі новомученики Черкаські
26 травня - пам'ять святих новомучеників Черкаських.
Їхнє шанування і досить детальний опис життя духовенства та мирян Православної Церкви, які постраждали за віру в часи репресій - це плід великої праці митрополита Черкаського Софронія (Дмитрука) та спільноти дослідників, які з благословення владики Софронія провели ретельне дослідження архівів колишніх "спецхранів" НКВС та КДБ.
Нижче автор публікує свій компілятивний матеріал на основі книги (монографії) "Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя, подвиги. страждання" (вид. у 2001 р. та перевидана у 2010 р.).

Упродовж ХХ століття український народ і його Православна Церква перенесли тяжкі випробовування і страждання, які стали наслідком розвалу Російської імперії у 1917 році і приходу до влади богоненависницького і людиноненависницького  комуністичного режиму, що панував у Радянському Союзі майже до кінця століття. Одначе Церкву Христову диявол і його слуги не змогли подолати, хоча і завдали їй глибоких ран. Світочами віри і християнської стійкості та опорою вірян у випробуваннях були священнослужителі і миряни, які засвідчили свою любов до Христа і Його Церкви стражданнями аж до смерті. Ті, які жили за словами Спасителя: «Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе» (Іоан 12:24).

Зрештою, на початку 90-х років ХХ ст. закінчилися сім десятиліть «вавилонського полону» Церкви, розсипався комуністичний ідол, прийшли так очікувані часи свободи релігійного життя і можливості розбудови Церкви. Церковні пастирі і небайдужі віряни, сповнені духом вдячності до мучеників за віру та бажанням доповнити Святе Передання свідченнями про їхні подвиги, доклали немало зусиль для збирання документальних матеріалів про життя новомучеників. Такі зусилля здійснювалися в різних регіонах України. Варто віддати належне православній спільноті Черкащини: митрополиту Черкаському і Канівському Софронію (Дмитруку) та його помічникам, клірикам і мирянам. Вони здійснили копітку працю по виявленню в архівах колишньої спецслужби безпеки СРСР справ, які були заведені на кліриків і мирян Православної Церкви в часи комуністичного режиму. Знайдені в архівах свідчення, що проливали світло на останні місяці і дні, які провели мученики в катівнях НКВД та на їх кончину були доповнені безпосередніми оповідями ще живих свідків – їхніх рідних та парафіян, які змогли розповісти про святих. Цей пошук увінчався урочистим прославленням  подвигу Новомучеників Черкаських, яке було звершене на Божественній Літургії, в якій брали участь разом із владикою Софронієм українські архієреї та численне духовенство Черкащини. Очолював Чин прославлення святих Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Це сталося 26 травня 1998 року. З того часу цей день є днем блаженної пам’яті новомучеників.

На час прославлення святих комісія з канонізації підготувала матеріяли для канонізації лику священномучеників (тобто тих із них, хто мав ієрейський сан), преподобномучеників (тих, хто перебували в іночеському чині) та мучеників (мирян), який згодом був доповнений завдяки новим дослідженням, і зараз повнота прославлених святих новомучеників становить 126 осіб. Але нам при цьому слід пам’ятати, що ця кількість – це лише частина, можливо незначна, всього лику святих мучеників Черкаської землі, тому що докладних свідчень про багатьох інших страждальців за віру не збереглося. Але можна бути певним, що імена всіх українських мучеників та сповідників за віру і правду Божу збережені на небесах.

У вступному слові до колективної праці-монографії «Святі новомученики і сповідники Черкаські» черкаський митрополит Софроній відзначає, що у своїх коріннях  подвижники віри Черкащини нерозривно пов'язані зі своїм народом та його землею. Переважна більшість із них проживала «у глибинці», поділяла труднощі і злигодні селянського життя, яке було «неголосним і невигадливим у своїй провінціальності». «Усі, практично усі вони без винятку, були звичайними сільськими батюшками, церковними служителями, простими мирянами. Також і ченці, котрі прикрасили своїм мучеництвом небесний сонм страстотерпців Черкаських, прийшли до Бога від землі, від її простоти й селянської безпосередності». Усі вони були об’єднані або особистим знайомством, або мали спільних знайомих. Вони були «сіллю» не завжди помітної ззовні, але нездоланної духовної громади, і завдяки своїй щирому благочестю проявили себе як непорушні стовпи Церкви Христової. Велике значення мало те, що немала частина сповідників мала іночеський чин, і після розорення монастирів поверталася за розпорядженнями органів нагляду до місць народження чи прописки. Хоча не всі з них знаходили затишок. «Нахилом їхнього життя стало мандрівництво, вони були позбавлені місця і батьківщини земної в пошуках батьківщини небесної».

 Не є можливим в подробицях описати житіє кожного із прославлених новомучеників. Але ми обрали найбільш яскраві приклади – чиї житія особливо виразно засвідчують силу їхньої віри та любові до Бога, Його Церкви і свого народу.

Більшість із святих сповідників, про яких вдалося знайти матеріали в архівах, закінчили своє життя наприкінці 1937 року або на початку 1938. Однією з причин цього є те, що наприкінці 1936 року була прийнята так звана «конституція» Радянського Союзу. З одного боку, влада здійснювала пропаганду через так зване «всенародне обговорення» тексту конституції, в якій декларувалася свобода віросповідання. Апелюючи до цієї обіцяної свободи, частина вірян і духовенства мала надію на послаблення репресій і проявляла публічну активність, домагаючись відновлення життєдіяльності закритих храмів. Спершу Комуністична влада начебто уникала репресій, збираючись 7 листопада переможно відсвяткувати 20-річчя «Жовтневої революції». Але за всіма активними членами суспільства пильно стежила. Водночас влітку 1937 року з’явився таємний наказ Сталіна про утворення т.зв. «Судових Трійок» НКВС із правом фактично позасудової розправи, аж до смертної кари. І при наближенні до дати 7 листопада 1937 р. багато вірян, особливо священників і монахів, були арештовані і засуджені, а найбільш тверді у вірі, переконаннях, поведінці – розстріляні.

Нижче у хронологічному порядку наводяться імена святих новомучеників, їхній вік при смерті, місце, де вони завершили земне життя (якщо воно відоме). Для святих, чиї житія особливо розкривають силу їхньої віри і мужність сповідництва, ми коротко подаємо прикметні факти із життя та обставини смерті.

1927 рік.

Преподобномучениця Рафаїла Тартацька, 51 рік .  + літо 1927 року.

Після закриття Мотронинського жіночого монастиря на її колишню настоятельку ігуменю Рафаїлу, що мешкала в Чигирині, був здійснений розбійний напад з боку загону міліції та ДПУ. Її по-звірячому замучили.

1928 рік.

Преподобномученик архімандрит Іннокентій Біда, 47 р. (+ 6.01.1928).  Родом з під Золотоноші, архімандрит Іннокентій помер в Соловецькому таборі, куди був засланий.

1929 рік.

Преподобномучениця Смарагда (+ осінь 1929).

Колишню настоятельку зачиненого Лебединського монастиря схиігуменю Смарагду запроторили до Звенигородської в’язниці зі звинуваченням, що вона перешкоджала хлібозаготовкам. Померла після жорстокого побиття.

1930 рік.

Священномученик Іоан Сагарда (49 р.), мученики Димитрій Строкань (48 р.), Володимир Тимошенко (38 р.), Яків Харченко (42 р.), Іоан Коломиєць (36 р.), Кирило Харченко (44 р.), Черкаси   + 03.02.1930.

Розстріляні за опір, учинений при руйнуванні храму місцевою владою. Священномученик Леонід Кучеренко, 34 р.    + 09.03.1930.

Розстріляний у Черкасах за фальшивим присудом як належний до «контрреволюційної петлюрівської організації», т.зв. вигаданого УАКЦ («Український антирадянський контрреволюційний центр»).

1937 рік.

Серпень  1937.

Священномученики Лев Веремко, 60 р. диякон Олексій Рацюк,40р.   + 31.08.1937, + 25.07.1938.

О. Лев був розстріляний у Черкасах. Причина – реакція влади на духовний авторитет панотця у с. Деренківець Корсунського р-ну, де він тривалий час служив разом із дияконом Олексієм (який загинув на лісоповалі на Півночі за місяць до розстрілу о. Лева).

Священномученик Димитрій Гасюк, 48 р.  + 31.08.1937.

Канівський священник о. Димитрій Гасюк було арештовано після того, як він, не маючи храму (який було перетворено на зерносховище), посмів відслужити 2 травня Великодню Літургію в приватній домівці. Розстріляний.

Вересень 1937.

Священномученики Миколай Богородицький, 49 р. + 11.09.1937, Авраам Шморкун, 57 р. + 14.09.1937, Іоан Маляревський, 68 р., Михаїл Нечаїв, 43 р. + 15.09.1937, Олександр Чубов, 62 р., Олександр Цибульський, 55 р., мученик Афанасій Шило,  64 р.  + 15.09.1937     

Священномученик Кирило Мельник, 38 р., Уманська в'язниця     + 17.09.1937.

Усі тут названі (за винятком о. Кирила Мельника) з великою достовірністю були розстріляні в Черкаській в’язниці.

У середині вересня цього року було здійснено перший масовий розстріл священників Черкащини. Серед усього духовенства краю влада обирала в першу чергу незалежних, авторитетних, тих, хто не погоджувався на співпрацю з органами безпеки (тобто відмовлявся бути донощиками на інших) і не зрікався сану (а такі випадки, на жаль, були не поодинокі). Більшість із священномучеників на цей час уже не мала місця для служіння (їхні храми були зачинені або отці не мали дозволу на релігійну діяльність), і тому вони змушені були поневірятися, часто просити хліба на прожиток. І все ж знаходилися справжні вірні, які підтримували своїх пастирів. Богоборча влада за цим пильнувала, і тому реакція на таку підтримку духовенства з боку вірян була безжалісною.

Щирість і палкість віри новомучеників яскраво видно із житія отця Авраама Шморкуна. Він народився у простій селянській родині села Мліїв (зараз Городищенський район Черкащини). Був звичайним парафіянином своєї парафії. Коли стала потреба громади, у 50-річному віці став дияконом, а через три роки, у трагічному 1933 році – священником (мабуть, дуже рідкісний випадок).

У липні 1937 р., на Різдво Іоана Предтечі служив молебень у хаті одного селянина. З’явився начальник міліції, голова сільради та «актив» села. Даля цитуємо рапорт начальника міліції:

«У хаті горіли свічки, були 9 жінок і 1 чоловік. Подивившися, забрали Шморкуна до сільради... (Там) запропонували Шморкуну здати те, що він ховав під пахвою, але він категорично відмовив: «Ніхто в мене не візьме, а хто буде брати, ризикує життям». Вів себе агресивно».

Далі події розвивалися наступним чином.

«При спробі силоміць відібрати хрест (який саме він і ховав під пахвою) і Євангеліє (з сумки, яку він мав при собі) кидався, обзивав жандармами, дурнями і намагався втекти», але двері зачинили на гачок.

Коли читаєш «спогади» про те, з якою відчайдушністю святий захищав дорогі для нього, як і для кожного християнина, святині, начебто бачиш перед собою людину богатирської статури і великої фізичної сили, подолати яку ледь змогли декілька міцних, ситих і нахабних сільських активістів на чолі з начальником міліції.. Насправді ж, як зафіксовано у графі «особливі прикмети», отець Авраам був «інвалід з укороченою після перелому ногою».

 Після того, як гуртом осилили священника-інваліда, одібрали святі речі і поклали на стіл, він, згідно з рапортом, кинувся, «знову ухватив Євангеліє і заховав за пазуху».

У висновку-обвинуваченні доказом злочинності стало те, що о. Авраам «відправляв молебень під час посухи, покладав провину на радянську владу як покарання Боже, говорив, що комуністи осквернили віру, закликав каятися, хрестити дітей. Молилися на колінах при закритті церкви і передачі її на культові потреби, зібрав населення в церкви, закликав до повстання. Накинулися на голову сільради, маючи намір вбити, три доби не відходили від церкви». Зауважимо, що священномученику таки вдалося домогтися відкриття церкви своєю рішучістю.

Трійка засудила до розстрілу о. Авраама Шморкуна на Успіння 1937 року.

Преподобномученик Софроній Масич, 59 р.,     + 22.09.1937

О. Софроній, який вів іночеське життя з 1909 р., подвизався на Кавказі. За свої переконання у 20-30 рр. встиг відбути покарання в Соловецькому та Комі-Пермяцьких таборах, звідки повернувся на рідну землю навесні 1937 року. Однак він був звинувачений у контрреволюційній діяльності та переховуванні зброї і розстріляний.

Священномученик Карпо Нечипоренко, 50 р., Умань + 26.09.1937. Був звинувачений в агітації проти колгоспів та боротьбі проти радянського устрою через свою активність (організував селян на хресну ходу за відновлення церкви) і розстріляний.

Жовтень 1937.

Священномученик Петро Петрушевський, 60 р., Уманська в'язниця  + 02.10.1937.

Отець Петро був всесторонньо освіченою людиною, що допомогло йому, коли з 1932 р. влада позбавила його можливості служити. Він почав давати приватні уроки математики. Маючи 30-річний стаж священства, о. Петро користувався значним авторитетом у духовенства і збирав співбратів по «четвергах від Петрушевського». Серед учасників зустрічей виявився донощик. Поміж його доносами було, наприклад, таке: ««Петрушевський належить до запеклих контрреволюціонерів і прихильників самостійної України, добре освічений, прекрасно знає математику, …, писав вірші» або «Під приводом викладання математики проводив серед учнів уроки духовності, заводив розмови про Бога і доводив, що Бог є».  У звинуваченні, за яким о. Петра було засуджено до страти, водночас написано, що він «вихваляв царську владу» і «впроваджував націоналістичні тенденції про відділення України від СРСР».

Священномученик Георгій Чернецький, 50 р., Черкаси        + 13.10.1937.

Отець Георгій, у якого з матушкою було 12 дітей, у 1935 р. був позбавлений парафії і вимушено перетворився у «бродячого попа»; він рішуче відкинув пропозицію публічного зречення сану, хоча влада обіцяла йому всебічну підтримку. Був звинувачений в активній контрреволюційній агітації, яку начебто проводив по селах Черкащини.

Преподобномученик Кипріян Олійник, 50 р., мученик Стефан Конденко, Київ, Лук’янівська тюрма   + 22.10.1937.

Ієромонаху Кипріяну вдалося створити у селі Залевки, де він служив усього лиш рік (до 1935 р., коли храм було зачинено) надзвичайно потужну і віддану громаду, до якої входило декілька сотень селян із Залевок та навколишніх сіл. Серед активних помічників були і ченці зачинених монастирів, які знаходилися неподалік, і такі віддані миряни, як мч. Стефан Конденко (засуджений і розстріляний разом із о. Кипріяном). Приводом для рішучого припинення владою діяльності преподобномученика у травні 1937 р. стало те, що його громада на Великдень 1937 року, який трапився 2 травня, після Всенощної три дні не виходила на працю в колгоспі і, тим самим, «зірвала боротьбу з буряковим довгоносиком» (на цю «боротьбу» селяни мали вийти саме на Великдень!).

Преподобномученик Піоній Мартиненко, 48 р., Черкаси     + 22.10.1937.

У вересні і в жовтні 1937 р. за два-три тижні у Черкасах заарештували майже всіх священників і монахів, що перебували у місті та на околицях. Отець Піоній був одним із перших арештованих. У вироку відзначено, що «Мартиненко Піоній Павлович, будучи бродячим священником, ходив по базарах Черкас, збирав натовпи, проводив антирадянську агітацію. Речових доказів немає». Зрештою, 22 жовтня 1937 р., о 1-й годині ночі святого мученика Піонія (Прохора Павловича Мартиненка) на 49-му році свого життя стратили.

Священномученик Володимир Татаров, 68 р., преподобномученик Паїсій Бондаренко, 68 р., мученик Сава Діхтяр, 41 р., Уманська в'язниця        + 23.10.1937.

Святих мучеників, що разом служили Богові в одному селі, Шабастівка Монастирищівського району, влада, очевидно, вирішила знищити, тому що вони дійсно являли собою єдність «во ім’я Христове». Були засуджені за статтею Карного Кодексу 54-10 (за цією статтею судилися всі Черкаські новомученики), яка застосовувалася «за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади». При цьому, якщо «злочинні дії» мали місце «під час масових заворушень, або з використанням релігійних або національних забобонів мас», вироком була «вища міра соціального захисту» – розстріл. Такою була відповідь богоборців на свідчення віри святих.

Преподобномученик  Тимофій (Даміан) Храпаченко, 50р., священномученики Іоан Ларіонов, 61 р., Олександр Садовський, 61 р., Черкаси       + 24.10.1937.               

Усіх трьох святих, священників, які мешкали в Черкасах, стратили в той самий день у Черкаській в'язниці за подібними звинуваченнями – антидержавній агітації та виступах проти заходів партії і влади.

Священномученик Євстахій Дончевський, 67 р., Уманська в'язниця    + 27.10.1937.                                                                                                                  

Преподобномученик  Петро Поліщук, 70 р., священномученики  Федір Гусак, 54 р., Феодосій Клепацький, 67 р., Мученик Феодот Сторожук, Уманська в'язниця      + 31.10.1937.

Святі новомученики Петро, Федір, Феодосій і Феодот належали до представників духовенства (тільки Ф. Сторожук був псаломщиком), які після закриття церков Уманщини змушені були поселитися в самій Умані і передмісті і жили з милості родичів або знайомих, в нужденних обставинах. Багатьох із них арештували в жовтні 1937 р., а 16 жовтня 1937 р. в Києві відбулося засідання судової  Трійки, на якому засудили до страти 16 священнослужителів Черкащини, і серед них цих святих. Збереглися частина показань ув’язнених, які вони давали в катівнях НКВД. Можна лише припустити, які засоби тиску були до них застосовані. І тим виразнішим є свідчення, яке дійшло до нас із документів справи о. Феодосія Клепацького, в якому він проголосив: «Я визнаю себе антирадянським елементом. Але сану я не зрікаюся, бо глибоко вірую в Бога». 

Листопад 1937.

У цьому місяці влада, що служила князю тьми, зібрала найбільший за місяць на Черкащині (і, мабуть, по всій країні) кривавий урожай. Складається враження, що знищення величезної кількості священників, монахів, мирян сприймалося як необхідний доказ досягнень 20-річчя радянської влади, яке святкувалося 7 листопада. Серед тисяч і тисяч загиблих прославлено як святих мучеників за віру 39 священників і монахів Черкащини, що загинули в листопаді 1937.

Священномученики Даміан Бучинський, 63 р., Никита Ганжа, 56 р., Діомид Крижанівський, 60 р., Никон Когутівський, 62 р., Уманська в'язниця      + 1.11.1937.

За однією слідчою справою було засуджено до розстрілу і страчено одночасно четверо священиків, висланців з різних місць України.  Усі вони заарештовані під час зборів віруючих і духовенства у передмісті Умані, де зібрання вимагало від влади повернення Церкві Троїцького храму, зачиненого три роки перед тим.. Звинувачення, за яким святих було страчено, мало стандартну форму: « ...будучи бродячими попами, улаштовують в передмісті Нова Умань нелегальні моління, звершують треби, обряди, богослужіння і під виглядом їх проводять антирадянську агітацію».

У цей же день в Умані був розстріляний священномученик Петро Маркевич, 47 р.   + 1.11.1937.

Священномученики Іоан Адрієвський, 59 р., Симеон Бондаренко, 51 р., Василій Кедреновський, 57 р., Олександр Коломацький, 55 р., преподобномученик Самуїл Кучеренко, 55 р., Городище.     + 2.11.1937.

Цих священників арештували з метою довести велику «контрреволюційну змову», на чолі якої планувалось поставити священномученика митрополита Київського Костянтина (Дякова) (він помер, не витримавши допиту в Лук’янівській в'язниці у ці ж часи, в ніч на 10 листопада 1937 р.). Благочинний містечка Городище на Черкащині (35 км на захід від Черкас) та навколишніх сіл о. Олександр Коломацький та о. Василій Кедреновський були на прийомі у митр. Костянтина ще у 1935 р. Цього виявилося достатньо, щоб їм та близьким до них священникам о.о. Адрієвському, Бондаренку та Кучеренку приписали участь у антирадянському русі «церковників» та рішенням Трійки засудити до страти.

Преподобномученики Сильвестр Шемшур, 60 р., + 2.11.1937, Валентин Нікитенко, 45 р., + 3.11.1937, Черкаси. Ієродиякона Сильвестра, насельника Києво-Печерської Лаври, вислали з Києва у Черкаси, яке напередодні 20-ліття «Жовтневої революції» швидко зачистили  місто від «бродячих попів». За жовтень арештували 20 монахів і багатьох з них, в т.ч. і о. Сильвестра та ієромонаха Валентина, про якого збереглося небагато свідчень, стратили.

Священномученики Автоном Ганкевич, 54 р., Варнава Солоненко, 63 р., + 3.11.1937, Созонт Трегубчук, 67 р. + 11.11.1937; Стефан Фащевський, 71 р., Іоан Кошиць, 51 р.. + 12.11.1937. Уманська в'язниця.

Преподобномученик Антоній Буряк,48 р.,  Черкаси + 4.11.1937, священномученики Семен Рябовіл, 51 р. + 10.11.1937, Василій Холодкевич, 69 р., + 12.11.1937, Черкаси.

Преподобномученики Неофіт Соболь, 67 р.; Володимир Товстик, 58 р., Черкаси; преподобномученик Феодосій Демиденко (колишній ієромонах К.-Печ. Лаври), 64 р. + 12.11.1937.

Доля більшості святих мучеників, які були арештовані в Умані і Черкасах, інших міст Київщини напередодні «святкування 20-ліття Жовтневої революції» і загинули в листопаді, була вирішена 16 жовтня в Києві на засіданні Трійки. Як уже було зазначено, всі вони жили серед простого народу і розділяли його страждання. Ілюстрацією до їхньої ролі в суспільстві може бути характеристика сільради села Полуднівка, видана для слідства над ієромонахом Антонієм Буряком, який проживав у цьому селі і служив у ньому до закриття церкви у 1936 р. В ній було написано, що отець Антоній «вечорами в себе в домі збирає одноосібників чоловіків і жінок і проводить з ними бесіди на тему встановлення церкви, доказує, що в колгосп вступати нічого, скоро такі розпадуться… Має зв’язок із сусідніми селами та районами, де збирає вечірні молитви в хатах, на яких веде контрреволюційну роботу. Веде агітацію проти позики на оборону і говорить: «Краще збирайте гроші на церкву». Цього виявилося достатнім, щоб його арештувати і засудити до  розстрілу.

Преподобномученики Акакій Паравай, 63 р., Зинон Біда, 70 р., Іліодор Осташевський, 53 р., Феодор Слобідський, 68 р., Филип Безуглий, 64 р.,  священномученики Сергій Зимницький, 65 р., Євген Стасенко, 57 р.  + 15.11.1937;  преподобномученики Ігор Конащук, 58 р., Феодор Гончаренко, 59 р.   + 16.11.1937 (усі були розстріляні в Черкаській в'язниці).

Більшість із мучеників, які загинули 15 і 16 листопада – монахи Києво-Печерської Лаври, виселені із Києва, які знайшли прихисток в Черкасах або навколишніх селах. Те, що вони були арештовані за кілька днів у жовтні 1937 р. і розстріляні майже одночасно, свідчить про те, що за ними пильно стежили, і влада свідомо в ці дні завдала по Церкві найсильнішого удару. Звертає увагу біографія (а точніше – житіє) одного з двох тут названих «білих» священників (тобто, не монахів) – отця Сергія Зимницького. З 1923 р. по 1932 р. його заарештовували дев’ять разів. Інший подвижник, отець Євген Стасенко вісім років (з 1928 р. по 1936 р.) провів на Соловках і будівництві Біломорканалу, звідки повернувся тяжко хворим. Самі ці факти свідчать про те, що священницьке служіння уже з 20-х років було сповідництвом, і що священномученики Черкаські ні на які угоди з совістю і на зраду віри не йшли.

Священномученики Василій Чуб, 52 р., Феодосій Пидорич, 56 р., Черкаси   + 26.11. 1937.

Священномученики Георгій Скарженовський, 68 р., Маркел Калиновський, 67 р. (загинули в Уманській в'язниці), Олексій Єримович, 64 р., Феоктист Єлинецький, 55 р., Черкаси; Федір Баккалинський, 57 р. (походив з Уманщини, служив і загинув за віру у Тверській обл., Російська Федерація) + 27.11. 1937.

 Преподобномученик Калліст Левченко, 73 р., імовірно, Лук’янівська тюрма, Київ + 27.11. 1937.

 Кожному з названих тут святих Господь подарував свої особливі дари, які допомагали їм у несінні хреста. Але найважливішим з того, що вони мали і що їх об’єднувало – була жертовність їхнього служіння, готовність до випробувань і страждань за віру. Деякі із отців (такими були о.о. Георгій Скарженовський та Маркел Калиновський) уже потерпіли за віру в 20-х роках, коли захищали свої храми від свавілля «комісій», що грабували церкви, і пройшли випробовування суворих північних таборів. Зокрема, священномученик Георгій, повернувшись із таборів у 1927 році, уже не міг служити у храмі. Але він продовжував духовно підтримувати священників і мирян, маючи серед них беззаперечний авторитет. Це і було поставлено йому у вину слідчим, який закидав йому хист до згуртування православних християн і навіть порівнював його з Іваном Гонтою (який теж родом з Умані).

Зворушує доля отця Калліста Левченка, одного з найбільш поважних за віком черкаських новомучеників. Він довгий час був насельником Києво-Печерської Лаври, пройшовши шлях від послушника до архімандрита. Але після закриття Лаври був висланий на батьківщину, на Уманщину. Старець віком за 70 років сповідував життям належність Христу, ходячи по навколишніх селах, несучи людям світло віри і надії. Його вважали святим за життя і навіть так прозвали у народі. Господь прославив його мученицькою смертю (засуджений до розстрілу) наприкінці листопада 1937 року.

Грудень 1937.

Священномученики Михаїл Загайкевич, 64 р., + 07.12.1937, Антоній Адамський, 41 р. + 19.12.1937, Уманська в'язниця.  

Священномученики Василій Романович, 51 р., + 17.12.1937, .Андрій Лапчинський, 60 р., + 18.12.1937, Черкаси.

Священномученики Михаїл Щуровський, 45 р. + 25.12.1937, Уманська в'язниця, Антоній Ілляшевич, 70 р., Звенигородка + 27.12.1937.

Божим благословенням для дослідників святості новомучеників була зустріч із найближчою до священномученика Михаїла Щуровського людиною – дружиною, матінкою Феодосією Щуровською (1899 – 2001). Вона оповідала, що жорстокий тиск на о. Михаїла у селі Журженці на Чигиринщині здійснювався впродовж усіх 30-х років. Було й таке, що забирали отця до лихої слави Уманської в'язниці. А часто – знаходили розвагу в тому, щоб «вести попа» через усе село, під дулом гвинтівки, до сільради, де над ним знущалася міліція і комсомольці-активісти. Отець Михайло про ці допити волів мовчати. Матінка Феодосія якось потай у темряві пробралася під стіни сільради і чула шалені крики і брудну лайку: «Зречись, так твою... зречись, і ми тебе відпустимо! Зречись свого Бога, і матимеш спокій!».

Гіркі страждання випали на долю родин репресованих священників, але Бог милував і зберіг м. Феодосію та їхніх з о. Михаїлом дітей. Великою втіхою для них було те, що найближча до святого людина, а також їхні діти і внуки дожили до його прославлення як святого у 1998 р. Вона отримала рідкісне щастя звертатися до свого Михайла вже як до святого, з глибоким смиренням дякуючи Богу за все.

Преподобномученики Палладій Хроненко, 70 р., + 27.12.1937, Фаддей Піддубний, 67 р., Черкаси + 30.12.1937. 

 Отець Палладій походив із с. Скаливатка на Звенигородщині. Свій чернецький шлях він проходив у Вознесенському монастирі, що у Тверській губернії, а після посилення гонінь на монастирі та переслідування монахів повернувся до рідного села у 1928 р., де служив до 1936 року. Коли у 1937 р. переслідування досягли піку, о. Палладія заарештували. При арешті у нього в одязі знайшли вирізаний з газети портрет «вождя народів», зігнутий вчетверо і надірваний по лініях згину. Цей начебто зловмисний «розтин» портрета Сталіна слідчий розцінив як замах на радянську владу. Буцімто архімандрит Палладій, як свідчив донощик, підтримував Троцького і казав, що влада перейде до троцькістів, і вони зроблять зі Сталіним «те ж саме, що я з його портретом». Про переконливість цього доказу злочинності «ворога народу», 70-літнього старця, ніхто не турбувався.

  1938 рік.

14 – 15 січня.

Новий рік (за церковним календарем), який почався 14 січня та наступна за ним ніч стали днями, коли розстрільні постріли лунали найчастіше, і за цей час найбільша кількість святих мучеників Черкащини за весь період гонінь полинула до Господа. Чи був у цьому якийсь знак Провидіння, чи вороги Церкви так добирали свій кривавий «річний план» попереднього року? Документи свідчать про те, що безжалісний невід НКВД осені 1937 року призупинив свою ловитву з кінця жовтня по середину грудня[1], у дні відзначення «Жовтневої революції і з новою силою запрацював у кінці грудня, зачищаючи тих, хто уникнув попередньої, найвищої жовтневої хвилі арештів. Тому 14-15 січня були розстріляні ті, кого арештували в двадцятих числах грудня, всього, за неповними даними, понад тридцять священників, монахів і двоє дияконів.

Священномученики Григорій Нещадим, 74 р.,  Іоан Затовський, 60 р., Леонтій Басай, 56 р., Лука Лінчевський, 61 р., Михаїл Волошкевич, 78р., Михаїл Надольський, 41 р., Михаїл Панчук, 60 р., Олександр Радченко, 60 р., Тихон Самусенко, 62 р., Феофан Богданович, 72 р., Харлампій Фіньковський, 64 р.  + 14.01.1938. Страчені в Черкаській в'язниці (лише о. Феофан Богданович в Умані).

Преподобномученики Інокентій Логвинов, 49 р., Іполит Семенів, 54 р., Касіян Кузик, 55р. (страчений, імовірно, в Лук’янівській в'язниці) , Феодор Киба, 51 р., Феодор Юзвик, 50 р., Яків Таценко, 49 р., мученик диякон Іулій Дембовський, Дмитро Крупницький, 70 р.  + 14.01.1938.

Священномученик Симон Гуменюк, преподобномученик Анатолій Кожухаров + 15.01.1938.

З названих тут сповідників заслуговує особливої уваги доля двох. Отця Михаїла Волошкевича, найстаршого із усіх канонізованих новомучеників Черкаських, обставини і злигодні життя роблять цілком подібним Йову Багатостраждальному. Походженням із заслуженої священницької родини, з наслідуванням батьківського шляху, він у 42 роки став настоятелем найзаможнішої парафії у Черкасах. Але в наступні десятиліття він утратив усе найдорожче – померли син і дружина, більшовицька влада позбавила парафії, власного будинку і всього майна з багатющою бібліотекою. Навіть ради безпеки єдиної доньки він змушений був на довгий час переривати з нею спілкування. І у вересні 1937 р., коли отцю Михаїлу виповнилося 78, на його очах арештовують доньку та зятя (якого відразу розстріляли), а 10-літню онуку відбирають до дитбудинку. І після всіх цих ударів він непохитно зустрів власний арешт, допити і смерть. Сучасному поколінню важко сприйняти ту глибину страждань, яку виніс священномученик – з покорою і довірою до Бога. Але його нащадки і земляки можуть бути певними – у Царстві Небесному він оберігає їх своїми молитвами перед Престолом Божим.

Життя священномученика Григорія Нещадима, молодшого за о. Михаїла на 4 роки, складалося з двох однакових за тривалістю половин – по 37 років він прожив у ХІХ і у ХХ століттях. Більшість людей, віком за 50, тим більше за 60 років, шукають спокою. Григорій Нещадим, навпаки, найбільшу відповідальність виявив у зрілому віці. Не маючи у роду духовенства (він був із селянської родини), о. Григорій узяв на себе хрест ієрея у 1924 році, коли йому пішов уже сьомий десяток – після того, як у 20-х роках пройшла перша хвиля репресій духовенства, він вирішив бути там, де найбільш потрібно Матері-Церкві. Прослужив у селі біля Черкас 5 років, а у 1930 році був засуджений до 8 років суворого режиму і засланий на Соловки. Провидінням Божим мав там щастя спілкуватися зі цвітом репресованої Церкви, осередком якого стали Соловецькі острови. У 1936 р., у віці 73 років був випущений достроково на волю, йому було приписано перебувати в Черкасах під наглядом НКВС. Але о. Григорій не міг лишатися «на печі» - і до останнього подиху проповідував, хрестив, молився (все це – нелегально, бо всі церкви вже були зачинені). За цей подвиг сповідництва і вірності він разом зі співбратами отримав найвищу нагороду на небесах.

26.01.1938. Священномученик Симеон Хорошкевич, 68 р., Уманська в'язниця.

12.02.1938. Священномученик Іоан Дорожинський, 63 р.

Березень 1938.

18.03.1938. Священномученик Віктор Смичков, 50 р., мученики диякон Мефодій Майборода, 56 р., Харитон Шевченко, 61 р.

23 – 25.03.1938. Священномученики Василій Терлецький, 66 р., Всеволод Кудрицький, 58 р., Василій Харченко, 61 р., Іоан Никифорів, 60 р., мученики диякон Феофан Мрачківський, 64 р., Воніфатій Лопата, 67 р., Григорій Заболотний, 46 р.

Загиблі у березні 1938 р. священники і миряни жили в самому серці України – поміж Каневом, Уманню і Чигирином. Всі вони на 1937 рік мали гіркий досвід страждань за віру, життя без постійного притулку і знали ціну черствого кусня хлібу. Навколо них гуртувалися міцні громади, які до останку відстоювали храми від закриття. За цю мужність віри і були нещадно покарані.

Особливу увагу викликає доля Григорія Заболотного. Цей чоловік, що мешкав у селі Веселий Кут, на північний схід від Умані, ще з 20-х років набув слави молитовника і чудотворця. Його життя стало відомим завдяки письмовим спогадам ще живих родичів на початку 2000-х років. До нього приходило багато селян із навколишніх сіл і отримували молитовну допомогу, а також зцілення від хвороб. Його двічі відправляли на Соловки. На першому засланні він осліп (за переказами – мучителі випекли очі залізом), але влада тим не менше вважала його дуже небезпечним. Другий арешт стався 1929 року, Григорія вели 40 кілометрів пішки до м. Шполи, де знаходився райвідділ ДПУ (назва органів безпеки, колишнього ЧК на той час). Особлива колегія ДПУ засудила сліпого каліку до 3 років заслання на Півночі, у Соловецькі табори, куди Григорія відправили етапом. Але дивним чином на початку 1931 р. відбувся перегляд рішення, і серед лютої зими 1931 мученика повезли з Кемі додому. Не маючи власної хати, мученик Григорій жив у хаті брата до осені 1937 р., приймаючи багатьох людей і молячись разом із ними. Влада його арештувала, відправила на слідство в Уманську в'язницю і засудила до 10 років виправно-трудових таборів «за антирадянську агітацію». Але – можливо, вирішивши, що для сліпого таке покарання – неадекватне, 10 років таборів змінили на розстріл. Вирок було виконано в Лук’янівській в'язниці.     

2.04.1938. Мученики Йосиф Бонь, 38 р. і Григорій Єрмоленко,  42 р., Черкаси. Обидва – церковні псаломники. Були звинувачені і розстріляні за участь в міфічній повстанській організації.

16.05.1938. Мученик Григорій Лисенко, 45 р.

01.06. 1938. Священномученик Ананія Дубницький, 53 р., Полтавська в'язниця.     

04.09.1938. Преподобномученик Мелетій Зелений, 64 р. Лук’янівська в'язниця.     

01.10. 1938. Священномученик Борис Дроздовський, 35 р., Мурманська обл., розстріляний.

09.11.1938. Священномученик Георгій Іваницький, 56 р.

Тропар святим новомученикам Черкаським:

Мученики Черкаські! Своїм стражданням ви Христа проповідали, скропивши кров’ю землю нашу, і всі катування від безбожних мучителів до кінця перетерпіли; тих, хто вас нечестиво засудив, посоромили, провіщаючи їм скору загибель. О, всемилостиві угодники Божі!  Моліть Христа Бога за ваших нащадків, щоб і нам у часи великих випробувань зберегти віру православну.

---

[1] На жаль, як ми бачили вище, в листопаді 1937 р. було найбільше розстрілів, але про цю трагедію черкаська  громада не могло знати. Натомість, на зовнішній погляд, в листопаді 1937 репресії припинилися.