Рефлексії щодо діалогу в Софії духовенства ПЦУ і РпцвУ у липні 2022 – через рік після події.

Дозвольте і мені, шановне товариство, висловити словами свою власну рефлексію щодо торішньої зустрічі. Можливо, ця рефлексія буде контрапунктом до попередніх висловлювань (або – на чийсь розсуд – дисонансом).

І. Питання християнської єдности має бути, звичайно, одним із предметів особистих і спільнотних зусиль як християнина, так і громади (спільноти).

Водночас, історичний досвід християнства та особистий досвід перебування християнина у цьому неідеальному світі доводить нам, що досягнення згоди і порозуміння – це складно. Тому суттєві зрушення в цьому напрямку – це досить рідкісна Божа милість, а банальна малозмістовна риторика без зрушень по суті – «нормальність» серед християн ).

Для мене особисто питання порозуміння здавалося зрозумілим не один рік тому. Для цього необхідні такі умови: 1 і основне ) Українське православ’я має стати  христоцентричним і українським , позбавившись московського тягаря – якщо не цілковито, то, принаймні , у деяких своїх секторах. 2) Наявність незалежних самовідданих діячів-«женців» (за Євангелієм).

Відтак необхідним є (так я думав ще багато років тому) існування незалежного від єпископату внутрішньоцерковного «громадянського суспільства». Яке би об’єднувало духовенство і мирян у таких напрямках як: християнська просвіта на основі питомої української (не московської) культурної традиції; життя і розвиток парафіяльних і надпарафіяльних спільнот, принципи існування яких були би не такими, як у імперській традиції (тому тут пріоритет особистої свободи, у тому числі незалежність від тої, що «від царя гороха» авторитарної схеми «пастиря», що авторитетними однозначними вказівками керує «пасомими» тощо).

Я у міру своїх скромних (дуже скромних!) можливостей діяв у цьому напрямку – поки вірив у можливість ефективних змін і був молодший. За моєї пропозиції, ініціативи і важливої підтримки багаторічного настоятеля Св-Макарівської церкви м. Києва о. Анатолія Затовського (дяка йому!) було створене Всеукраїнське правосл. Педагогічне тов-во, яке у свої перші роки якраз містило в собі вказані вище властивості. За підтримки о. Анатолія були написані мною і видані три підручники з «Християнської етики в українській культурі», за якими не один рік вчилися діти десятків (принаймні, може і сотень) шкіл в різних областях. Були видані декілька чисел часопису «Вісник православної педагогіки». Згодом я створив і видавав інтернет-журнал «Українська християнська культура» тощо. Написав масу статей в різні світські і релігійні видання, не затушовуючи власних поглядів.

З моєї ініціативи були організовані богословсько-педагогічні курси для православних педагогів, для киян, активу з інших областей, і навіть був організований потужний філіал у Харкові. Ці курси активно діяли більше 10 років (я потім відійшов, їх вели інші люди). Сотні людей їх закінчували, і багато хто з них стали змістовним і освіченим ядром православної спільноти.

Ми проводили майже 10 років православні літні табори для дітей (стаціонарні та пересувні, як паломництва поміж монастирів).

Я свою діяльність свідомо проводив на користь саме українського православ’я. Моральну  опору і змістовну єдність я відчував , бачачи діяльність таких людей та взаємодіючи з ними, як отці Георгій Коваленко, Андрій Дудченко, Микола Лисенко, Кирило Говорун (поки він був в Україні), вл. Олександр Драбинко, Костянтин Сігов та колектив видавництва «Духа і Літери». ВДЯЧНІСТЬ УСІМ! (хтось, може, прочитає). Звичайно, я надихався відчуттям, що Блаженнійший митр. Володимир знає про цю діяльність і  благословляє її (так воно і було, хоча за всі роки я лише епізодично спілкувався із ним).

Все, що залежало від мене – було україномовним і україноцентричним (міркую, що в дуже небагатьох єпархіях УПЦмп , за винятком Заходу, на початку 2000-х були україномовні і україноцентричні культурницькі, просвітницькі акції).

ІІ. Зауважу, що, як громадянин, я відчув потужний прес «русміра» і на Україну загалом, і на середовище УПЦмп зокрема і особливо через рік-два після «Помаранчевої революції», десь із 2006-07 рр. Цей тиск був настільки сильним, що я відчув нездатність власного вутлого човника йти проти потужного потоку. Педагогічне Товариство узяв у свої чіпкі руки митр. Филип Полтавський, він зробив Андрія Ткачова секретарем Відділу реліг. просвіти і катехізації. Зміст богосл-пед курсів ставав все більш москвоцентричним, а потім я взагалі від курсів був відсторонений.

Зрештою, перед 2014 роком (і навіть раніше на декілька років) мій ентузіазм щодо того, що можна розширювати український сектор в УПЦмп, цілком випарувався.

Зазначу, що я пробував налагоджувати особисті контакти серед мирян та декого з духовенства спільнот УПЦ КП і УАПЦ. Були і дружні спілкування, але до перспектив проведення спільних заходів (що, як і тоді я вважав, доцільним і необхідним) було далеко. Хоча, у клубі «Українська християнська культура», який я вів роки з три, бували відомі миряни - діячі власне українського православ’я з дуже критичним ставленням до мп (напр. , Є. Сверстюк, М. Стріха та інші). Я так розумів (думаю, правильно), що для публічного розширення такої діяльности, із заохоченням до зустріч кліриків різних юрисдикцій, в УПЦмп мене ніхто не підтримає, а я сам по собі як представник цієї юрисдикції для якихось епізодичних заходів всередині УПЦ КП був нецікавий (хоча, подеколи і семінарах, очолюваних п. Філаретом, бував). Та і на рожон все ж я намагався не лізти ). Хоча, підкреслю, у своїй діяльності в описаній царині (це десь 1998 – 2012 роки) відчував себе цілком незалежним, і на погляд начальницького ока практично ніколи не оглядався.

Після 2014 року я перестав сприймати УПЦмп як власне українську релігійну спільноту. Великою полегкістю стало створення за ініціативи о. Георгія Коваленка Відкритого Прав. Університету. Співпраця з ним була для мене виправданням мого перебування у цій юрисдикції, хоча сумління давало про себе знати.

Ми з нашою парафією міркували про вихід з УПЦмп після всіх ганебних подій («невставання», відмови у відспівуванні воїнів-захисників, загальна реакція всередині спільноти на Революцію Гідности та початок війни) ще далеко до 2019 р., але йти під омофор п. Філарета (на той час , на жаль, мали сильне упередження) моя парафія (особливо) і я були неготові…

Але початок руху до Томосу був прийнятий на «ура» ). Тому з січня 2019 – ми з парафією (та, що моя основна) - в ПЦУ.

Після такого надто довгого автобіографічного вступу – коротко про подію в Софії річної давнини. Для мене ні у позиціях учасників, ні у послідовності самого заходу  не було нічого нового.  А основна перспективна можлива мета – створення «незалежної від єпископату надконфесійної україноцентричної православної спільноти з культурницькою та громадянською місією» (див. абзац 5 цього тексту) – була очевидною десь так з 2005-06 років. Я, власне, і діяв тоді у цьому напрямку, в міру скромних власних сил, про що вище написав. Можливо, створення та ефективні перші кроки такої спільноти були би актуальні в липні 2022 (хоча і тоді було б, мабуть, пізно). А зараз – отці з РпцвУ (щоб ви не робили!) – 97 % свідомих громадян України спитають: - а що, вони досі в мп ?!

Тому – площа майданчика можливих спільних справ – стає близькою до 0. І ефективність вашої (гіпотетичної) україно-центричної місії також буде такою ж.

Якщо хтось, може , прочитає з прикрістю – мені шкода. Усім добра та розуміння. Свящ. Богдан Огульчанський.