Казахське to be or not to be та його значення для України.

 9 січня 2022 р.

Хоча на експертне судження на складну для нас тему казахської трагедії мають право ті, хто реально знає Казахстан ізсередини, кожен українець, якому небайдужі долі казахів та українців, має право на переживання.

Своє переживання, виражене у слові, представлю і я.

По-перше. Казахи – братський нам народ за своєю долею. Почасти завдяки тому, що Тарас, батько нашої нації (в певному сенсі), наблизив українців до казахів: кульмінацію свого життя він осягнув через страждання на казахській землі. Ближче за часом – казахи брати нам ще й  тому, що Оркостан (ну, якщо літературно – Імперія) винищував казахів з такою ж послідовністю, як і нас. Від Голодомору у Казахстані у 1932-33 рр. загинуло від чверті до третини усіх казахів (від 1.5 до 2 млн. із 6 млн. казахського етносу). А ще значна частина кращих представників нашого народу у 30-х – 50-х роках, десятки тисяч (або мабуть сотні) пройшли через висилку в Казахстан (т. зв. розкуркулювання) та табори в Кенґірі і Караганді…

Тому я особисто долею казахів дуже переймаюся. Також очевидно, що Князь пітьми (той, що з північних боліт), очевидно, моделює зараз у Казахстані і наше майбутнє… – думаю, ніц у нього не вийде, але – готуймося. 

Два факти-засновки для аналізу.

1/ У Казахстані наразі не склалося громадянське суспільство (ГС). Це не вина народу, а його біда. Політологія твердить, що основою ГС є середній клас, добробут якого не залежить від державного впливу в економіці та від її соціальної політики. Однак економіка Казахстану до високої міри приватизована і монополізована назарбаєвським кланом.  Навіть не найбідніші верстви зав’язані на його обслуговування. По-друге – ще в 90-х в Казахстані під корінь вичищена як парламентська, так і позапарламентська опозиція. У країні та її інформпросторі просто немає середовища, де могли би бути артикульовані підходи щодо розбудови країни, альтернативні до офіційної позиції влади.

Це нам пощастило, що ми під боком у Європи, що маємо Галичину, яку не придавиш нігтем. Якби не ці чинники, тогочасний президент України у 90-х залюбки пішов би шляхом Назарбаєва-Лукашенка. І це йому цілком могло би вдатися.

2/ Казахи, очевидно, живуть краще за мешканців сусідніх азіатських пострадянських країн. Але формально досить високий ВВП (на душу населення) не відміняє величезне соціальне розшарування. Тижні 2-3 тому Ютуб мені чомусь підсунув короткі відео-нарізки про життя казахської глибинки. Багато людей живуть у якихось депресивних напівкибитках з туалетом надворі. Зарплату 100 доларів (якщо перевести з теньге) люди вважають за нормальну, а 200 доларів – взагалі як класну. Отож, це розшарування не може не викликати зростання соціального обурення. А винуватці очевидні – це клан «батька нації», який більше 30 років керує без змін.

Отже, під кришкою у казані казахського суспільства уже майже кипіло. І підвищення цін на газ стало спусковим механізмом для вихлопу обурення. Показово, що за 2 – 3 дні на вулиці вийшло сотні тисяч у всіх обласних містах, по всій величезній країні. Думати, що хтось міг би це підлаштувати заздалегідь, блискавично організувати – це безтямність конспірологічного світосприйняття.

Але. Відсутність навіть зародкових властивостей громадянського суспільства – це біда! Вимоги, які були висунуті демонстрантами – це дитячий садок. Для більш-менш ефективного Майдану потрібні: люди, які уміють чітко артикулювати не лише елементарні економічні, але й політичні вимоги і локального, і національного рівня. При чому вимоги мають бути багатоступеневі (домагатися виконання простих вимог, і відразу ставити вимоги наступного рівня). Має бути безперервний діалог з місцевими органами влади – для забезпечення базового порядку в місті, що протестує та в регіоні поруч. Структури, які відповідають за лад буденного господарського життя міста – ніхто не чіпає, а навпаки, активісти їм допомагають (у тому числі, і місцевим відділкам міліції). Це ази самоорганізації!

Здається, самоорганізації активістів-демонстрантів у містах Казахстану в напрямку до ГС, на жаль, не відбулося. Хоча – це все не про Алмати. Там – окрема історія.

Тепер – про Алмати. Що важливо? Те, що нам показували про погроми в Алмати – явна маніпуляція. По-перше: в жодному іншому обласному центрі нічого подібного не було. По-друге: як свідчать деякі Телеграм-канали: в околицях Алмати було випущено із в’язниць велику кількість засуджених, які не мали відношення до протестів. І за ці погроми від криміналу – очевидна відповідальність влади. Це вона самоусунулася від підтримки порядку. Якби хотіли – могли би налагодити зв'язок із активістами і домовитися про взяття під спільну охорону банків та супермаркетів.

Про те, що погроми були штучно спровоковані – свідчить те, що громили магазини цілком конкретних бізнесменів. А інших, причетних до іншого клану влади – не громили.

 Ну, і відомий факт з аеропортом: Погром у ньому вчинили 50 чоловіків кримінального типу без серйозної зброї. А перед тим озброєна державна охорона аеропорту знялася і поїхала.

Так що – хтось із представників владних кланів фактично організував погроми (хто саме – тут уже можуть робити припущення експерти). І завдяки відеоряду з одного цього міста – наступник Назарбаєва отримав підстави (як він про це оголосив) віддати свою країну в окупацію Оркостану…

 Тепер висновки (без детальних доказів).

Події в Алмати були спровоковані протистояннями всередині владної верхівки.

Винуватити народ, що вийшов на протести, у погромах (повторюю, лише в Алмати було серйозно) – нетямущість  або лукава маніпуляція.

Звернення Токаєва до ОДКБ (читай: до Москви) за поміччю – вияв боротьби усередині влади і ознака його безсилля, нездатности. Не вперше правитель здає свою країну і її незалежність в обмін на посаду сатрапа в імперії (це ми добре знаємо за перипетіями в нашому 17 ст., читай «Чорну раду» П. Куліша).

 Пасажі Токаєва про стрільбу без попередження по людях – геноцид власного народу. Розстріл людей без рішень судових органів, людей, що перебувають на вулицях без вогнепальної зброї (а це більшість загиблих, яких, принаймні, сотні) – злочин проти людяності, що вимагає міжнародного розслідування.

Жодній офіційній інформації від державних ЗМІ Казахстану вірити не  можна. Тому інформація, що хоч якось корелює з реальністю – лише від опозиціонерів режиму (є в Ютубі).

Прикро, що досі немає чіткої консолідованої позиції Заходу і реакції на фактичну окупацію.

Відсутність будь-якої офіційної реакції України уже не дивує. Фріковість, безвідповідальність режиму викликає принаймні зневагу.

Про введення військ. Як би не демонстрували російські ЗМІ свій тріумф, насправді – це авантюра. І за неї імперія розплатиться – економічними і людськими втратами. Хоча зараз ще рано  прогнозувати коли. Але: медіанний вік казахського народу – близько 30 років. Тобто, імпульс створюють молоді люди, яких ні з колишнім СРСР, ні з сучасною Росією нічого не пов’язує. Так що, за авантюрну окупацію ціна буде високою.

І нарешті – не варто читати ані українських, ані, тим більше, російських експертів.

Уже останнє. Прикладаємо ситуацію на Україну. У 2014 р. Янукович фактично зробив те ж саме, що зараз Токаєв. Реакція керівників Оркостану, як зрештою, видно, була стратегічною помилкою (остаточно переконаємося в момент фіаско режиму Пу), усе ж не була такою страшенною авантюрою, як зараз. Це означає, що у них зовсім кепсько з адекватністю. Це радує.

З іншого боку – а ми певні, що, тремтячи за свою шкуру, зелене недоразумєніє не повторить Януковича? І що московське начальство кротів банкової усіх рівнів (як кажуть) не відповість так само, як Токаєву? Я на 100 % не ґарантую…