Святі новомученики Черкаські
26 травня - пам'ять святих новомучеників Черкаських.
Їхнє шанування і досить детальний опис життя духовенства та мирян Православної Церкви, які постраждали за віру в часи репресій - це плід великої праці митрополита Черкаського Софронія (Дмитрука) та спільноти дослідників, які з благословення владики Софронія провели ретельне дослідження архівів колишніх "спецхранів" НКВС та КДБ.
Нижче автор публікує свій компілятивний матеріал на основі книги (монографії) "Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя, подвиги. страждання" (вид. у 2001 р. та перевидана у 2010 р.).

Упродовж ХХ століття український народ і його Православна Церква перенесли тяжкі випробовування і страждання, які стали наслідком розвалу Російської імперії у 1917 році і приходу до влади богоненависницького і людиноненависницького  комуністичного режиму, що панував у Радянському Союзі майже до кінця століття. Одначе Церкву Христову диявол і його слуги не змогли подолати, хоча і завдали їй глибоких ран. Світочами віри і християнської стійкості та опорою вірян у випробуваннях були священнослужителі і миряни, які засвідчили свою любов до Христа і Його Церкви стражданнями аж до смерті. Ті, які жили за словами Спасителя: «Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе» (Іоан 12:24).

Зрештою, на початку 90-х років ХХ ст. закінчилися сім десятиліть «вавилонського полону» Церкви, розсипався комуністичний ідол, прийшли так очікувані часи свободи релігійного життя і можливості розбудови Церкви. Церковні пастирі і небайдужі віряни, сповнені духом вдячності до мучеників за віру та бажанням доповнити Святе Передання свідченнями про їхні подвиги, доклали немало зусиль для збирання документальних матеріалів про життя новомучеників. Такі зусилля здійснювалися в різних регіонах України. Варто віддати належне православній спільноті Черкащини: митрополиту Черкаському і Канівському Софронію (Дмитруку) та його помічникам, клірикам і мирянам. Вони здійснили копітку працю по виявленню в архівах колишньої спецслужби безпеки СРСР справ, які були заведені на кліриків і мирян Православної Церкви в часи комуністичного режиму. Знайдені в архівах свідчення, що проливали світло на останні місяці і дні, які провели мученики в катівнях НКВД та на їх кончину були доповнені безпосередніми оповідями ще живих свідків – їхніх рідних та парафіян, які змогли розповісти про святих. Цей пошук увінчався урочистим прославленням  подвигу Новомучеників Черкаських, яке було звершене на Божественній Літургії, в якій брали участь разом із владикою Софронієм українські архієреї та численне духовенство Черкащини. Очолював Чин прославлення святих Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Це сталося 26 травня 1998 року. З того часу цей день є днем блаженної пам’яті новомучеників.

На час прославлення святих комісія з канонізації підготувала матеріяли для канонізації лику священномучеників (тобто тих із них, хто мав ієрейський сан), преподобномучеників (тих, хто перебували в іночеському чині) та мучеників (мирян), який згодом був доповнений завдяки новим дослідженням, і зараз повнота прославлених святих новомучеників становить 126 осіб. Але нам при цьому слід пам’ятати, що ця кількість – це лише частина, можливо незначна, всього лику святих мучеників Черкаської землі, тому що докладних свідчень про багатьох інших страждальців за віру не збереглося. Але можна бути певним, що імена всіх українських мучеників та сповідників за віру і правду Божу збережені на небесах.

У вступному слові до колективної праці-монографії «Святі новомученики і сповідники Черкаські» черкаський митрополит Софроній відзначає, що у своїх коріннях  подвижники віри Черкащини нерозривно пов'язані зі своїм народом та його землею. Переважна більшість із них проживала «у глибинці», поділяла труднощі і злигодні селянського життя, яке було «неголосним і невигадливим у своїй провінціальності». «Усі, практично усі вони без винятку, були звичайними сільськими батюшками, церковними служителями, простими мирянами. Також і ченці, котрі прикрасили своїм мучеництвом небесний сонм страстотерпців Черкаських, прийшли до Бога від землі, від її простоти й селянської безпосередності». Усі вони були об’єднані або особистим знайомством, або мали спільних знайомих. Вони були «сіллю» не завжди помітної ззовні, але нездоланної духовної громади, і завдяки своїй щирому благочестю проявили себе як непорушні стовпи Церкви Христової. Велике значення мало те, що немала частина сповідників мала іночеський чин, і після розорення монастирів поверталася за розпорядженнями органів нагляду до місць народження чи прописки. Хоча не всі з них знаходили затишок. «Нахилом їхнього життя стало мандрівництво, вони були позбавлені місця і батьківщини земної в пошуках батьківщини небесної».

 Не є можливим в подробицях описати житіє кожного із прославлених новомучеників. Але ми обрали найбільш яскраві приклади – чиї житія особливо виразно засвідчують силу їхньої віри та любові до Бога, Його Церкви і свого народу.

Більшість із святих сповідників, про яких вдалося знайти матеріали в архівах, закінчили своє життя наприкінці 1937 року або на початку 1938. Однією з причин цього є те, що наприкінці 1936 року була прийнята так звана «конституція» Радянського Союзу. З одного боку, влада здійснювала пропаганду через так зване «всенародне обговорення» тексту конституції, в якій декларувалася свобода віросповідання. Апелюючи до цієї обіцяної свободи, частина вірян і духовенства мала надію на послаблення репресій і проявляла публічну активність, домагаючись відновлення життєдіяльності закритих храмів. Спершу Комуністична влада начебто уникала репресій, збираючись 7 листопада переможно відсвяткувати 20-річчя «Жовтневої революції». Але за всіма активними членами суспільства пильно стежила. Водночас влітку 1937 року з’явився таємний наказ Сталіна про утворення т.зв. «Судових Трійок» НКВС із правом фактично позасудової розправи, аж до смертної кари. І при наближенні до дати 7 листопада 1937 р. багато вірян, особливо священників і монахів, були арештовані і засуджені, а найбільш тверді у вірі, переконаннях, поведінці – розстріляні.

Нижче у хронологічному порядку наводяться імена святих новомучеників, їхній вік при смерті, місце, де вони завершили земне життя (якщо воно відоме). Для святих, чиї житія особливо розкривають силу їхньої віри і мужність сповідництва, ми коротко подаємо прикметні факти із життя та обставини смерті.

1927 рік.

Преподобномучениця Рафаїла Тартацька, 51 рік .  + літо 1927 року.

Після закриття Мотронинського жіночого монастиря на її колишню настоятельку ігуменю Рафаїлу, що мешкала в Чигирині, був здійснений розбійний напад з боку загону міліції та ДПУ. Її по-звірячому замучили.

1928 рік.

Преподобномученик архімандрит Іннокентій Біда, 47 р. (+ 6.01.1928).  Родом з під Золотоноші, архімандрит Іннокентій помер в Соловецькому таборі, куди був засланий.

1929 рік.

Преподобномучениця Смарагда (+ осінь 1929).

Колишню настоятельку зачиненого Лебединського монастиря схиігуменю Смарагду запроторили до Звенигородської в’язниці зі звинуваченням, що вона перешкоджала хлібозаготовкам. Померла після жорстокого побиття.

1930 рік.

Священномученик Іоан Сагарда (49 р.), мученики Димитрій Строкань (48 р.), Володимир Тимошенко (38 р.), Яків Харченко (42 р.), Іоан Коломиєць (36 р.), Кирило Харченко (44 р.), Черкаси   + 03.02.1930.

Розстріляні за опір, учинений при руйнуванні храму місцевою владою. Священномученик Леонід Кучеренко, 34 р.    + 09.03.1930.

Розстріляний у Черкасах за фальшивим присудом як належний до «контрреволюційної петлюрівської організації», т.зв. вигаданого УАКЦ («Український антирадянський контрреволюційний центр»).

1937 рік.

Серпень  1937.

Священномученики Лев Веремко, 60 р. диякон Олексій Рацюк,40р.   + 31.08.1937, + 25.07.1938.

О. Лев був розстріляний у Черкасах. Причина – реакція влади на духовний авторитет панотця у с. Деренківець Корсунського р-ну, де він тривалий час служив разом із дияконом Олексієм (який загинув на лісоповалі на Півночі за місяць до розстрілу о. Лева).

Священномученик Димитрій Гасюк, 48 р.  + 31.08.1937.

Канівський священник о. Димитрій Гасюк було арештовано після того, як він, не маючи храму (який було перетворено на зерносховище), посмів відслужити 2 травня Великодню Літургію в приватній домівці. Розстріляний.

Вересень 1937.

Священномученики Миколай Богородицький, 49 р. + 11.09.1937, Авраам Шморкун, 57 р. + 14.09.1937, Іоан Маляревський, 68 р., Михаїл Нечаїв, 43 р. + 15.09.1937, Олександр Чубов, 62 р., Олександр Цибульський, 55 р., мученик Афанасій Шило,  64 р.  + 15.09.1937     

Священномученик Кирило Мельник, 38 р., Уманська в'язниця     + 17.09.1937.

Усі тут названі (за винятком о. Кирила Мельника) з великою достовірністю були розстріляні в Черкаській в’язниці.

У середині вересня цього року було здійснено перший масовий розстріл священників Черкащини. Серед усього духовенства краю влада обирала в першу чергу незалежних, авторитетних, тих, хто не погоджувався на співпрацю з органами безпеки (тобто відмовлявся бути донощиками на інших) і не зрікався сану (а такі випадки, на жаль, були не поодинокі). Більшість із священномучеників на цей час уже не мала місця для служіння (їхні храми були зачинені або отці не мали дозволу на релігійну діяльність), і тому вони змушені були поневірятися, часто просити хліба на прожиток. І все ж знаходилися справжні вірні, які підтримували своїх пастирів. Богоборча влада за цим пильнувала, і тому реакція на таку підтримку духовенства з боку вірян була безжалісною.

Щирість і палкість віри новомучеників яскраво видно із житія отця Авраама Шморкуна. Він народився у простій селянській родині села Мліїв (зараз Городищенський район Черкащини). Був звичайним парафіянином своєї парафії. Коли стала потреба громади, у 50-річному віці став дияконом, а через три роки, у трагічному 1933 році – священником (мабуть, дуже рідкісний випадок).

У липні 1937 р., на Різдво Іоана Предтечі служив молебень у хаті одного селянина. З’явився начальник міліції, голова сільради та «актив» села. Даля цитуємо рапорт начальника міліції:

«У хаті горіли свічки, були 9 жінок і 1 чоловік. Подивившися, забрали Шморкуна до сільради... (Там) запропонували Шморкуну здати те, що він ховав під пахвою, але він категорично відмовив: «Ніхто в мене не візьме, а хто буде брати, ризикує життям». Вів себе агресивно».

Далі події розвивалися наступним чином.

«При спробі силоміць відібрати хрест (який саме він і ховав під пахвою) і Євангеліє (з сумки, яку він мав при собі) кидався, обзивав жандармами, дурнями і намагався втекти», але двері зачинили на гачок.

Коли читаєш «спогади» про те, з якою відчайдушністю святий захищав дорогі для нього, як і для кожного християнина, святині, начебто бачиш перед собою людину богатирської статури і великої фізичної сили, подолати яку ледь змогли декілька міцних, ситих і нахабних сільських активістів на чолі з начальником міліції.. Насправді ж, як зафіксовано у графі «особливі прикмети», отець Авраам був «інвалід з укороченою після перелому ногою».

 Після того, як гуртом осилили священника-інваліда, одібрали святі речі і поклали на стіл, він, згідно з рапортом, кинувся, «знову ухватив Євангеліє і заховав за пазуху».

У висновку-обвинуваченні доказом злочинності стало те, що о. Авраам «відправляв молебень під час посухи, покладав провину на радянську владу як покарання Боже, говорив, що комуністи осквернили віру, закликав каятися, хрестити дітей. Молилися на колінах при закритті церкви і передачі її на культові потреби, зібрав населення в церкви, закликав до повстання. Накинулися на голову сільради, маючи намір вбити, три доби не відходили від церкви». Зауважимо, що священномученику таки вдалося домогтися відкриття церкви своєю рішучістю.

Трійка засудила до розстрілу о. Авраама Шморкуна на Успіння 1937 року.

Преподобномученик Софроній Масич, 59 р.,     + 22.09.1937

О. Софроній, який вів іночеське життя з 1909 р., подвизався на Кавказі. За свої переконання у 20-30 рр. встиг відбути покарання в Соловецькому та Комі-Пермяцьких таборах, звідки повернувся на рідну землю навесні 1937 року. Однак він був звинувачений у контрреволюційній діяльності та переховуванні зброї і розстріляний.

Священномученик Карпо Нечипоренко, 50 р., Умань + 26.09.1937. Був звинувачений в агітації проти колгоспів та боротьбі проти радянського устрою через свою активність (організував селян на хресну ходу за відновлення церкви) і розстріляний.

Жовтень 1937.

Священномученик Петро Петрушевський, 60 р., Уманська в'язниця  + 02.10.1937.

Отець Петро був всесторонньо освіченою людиною, що допомогло йому, коли з 1932 р. влада позбавила його можливості служити. Він почав давати приватні уроки математики. Маючи 30-річний стаж священства, о. Петро користувався значним авторитетом у духовенства і збирав співбратів по «четвергах від Петрушевського». Серед учасників зустрічей виявився донощик. Поміж його доносами було, наприклад, таке: ««Петрушевський належить до запеклих контрреволюціонерів і прихильників самостійної України, добре освічений, прекрасно знає математику, …, писав вірші» або «Під приводом викладання математики проводив серед учнів уроки духовності, заводив розмови про Бога і доводив, що Бог є».  У звинуваченні, за яким о. Петра було засуджено до страти, водночас написано, що він «вихваляв царську владу» і «впроваджував націоналістичні тенденції про відділення України від СРСР».

Священномученик Георгій Чернецький, 50 р., Черкаси        + 13.10.1937.

Отець Георгій, у якого з матушкою було 12 дітей, у 1935 р. був позбавлений парафії і вимушено перетворився у «бродячого попа»; він рішуче відкинув пропозицію публічного зречення сану, хоча влада обіцяла йому всебічну підтримку. Був звинувачений в активній контрреволюційній агітації, яку начебто проводив по селах Черкащини.

Преподобномученик Кипріян Олійник, 50 р., мученик Стефан Конденко, Київ, Лук’янівська тюрма   + 22.10.1937.

Ієромонаху Кипріяну вдалося створити у селі Залевки, де він служив усього лиш рік (до 1935 р., коли храм було зачинено) надзвичайно потужну і віддану громаду, до якої входило декілька сотень селян із Залевок та навколишніх сіл. Серед активних помічників були і ченці зачинених монастирів, які знаходилися неподалік, і такі віддані миряни, як мч. Стефан Конденко (засуджений і розстріляний разом із о. Кипріяном). Приводом для рішучого припинення владою діяльності преподобномученика у травні 1937 р. стало те, що його громада на Великдень 1937 року, який трапився 2 травня, після Всенощної три дні не виходила на працю в колгоспі і, тим самим, «зірвала боротьбу з буряковим довгоносиком» (на цю «боротьбу» селяни мали вийти саме на Великдень!).

Преподобномученик Піоній Мартиненко, 48 р., Черкаси     + 22.10.1937.

У вересні і в жовтні 1937 р. за два-три тижні у Черкасах заарештували майже всіх священників і монахів, що перебували у місті та на околицях. Отець Піоній був одним із перших арештованих. У вироку відзначено, що «Мартиненко Піоній Павлович, будучи бродячим священником, ходив по базарах Черкас, збирав натовпи, проводив антирадянську агітацію. Речових доказів немає». Зрештою, 22 жовтня 1937 р., о 1-й годині ночі святого мученика Піонія (Прохора Павловича Мартиненка) на 49-му році свого життя стратили.

Священномученик Володимир Татаров, 68 р., преподобномученик Паїсій Бондаренко, 68 р., мученик Сава Діхтяр, 41 р., Уманська в'язниця        + 23.10.1937.

Святих мучеників, що разом служили Богові в одному селі, Шабастівка Монастирищівського району, влада, очевидно, вирішила знищити, тому що вони дійсно являли собою єдність «во ім’я Христове». Були засуджені за статтею Карного Кодексу 54-10 (за цією статтею судилися всі Черкаські новомученики), яка застосовувалася «за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади». При цьому, якщо «злочинні дії» мали місце «під час масових заворушень, або з використанням релігійних або національних забобонів мас», вироком була «вища міра соціального захисту» – розстріл. Такою була відповідь богоборців на свідчення віри святих.

Преподобномученик  Тимофій (Даміан) Храпаченко, 50р., священномученики Іоан Ларіонов, 61 р., Олександр Садовський, 61 р., Черкаси       + 24.10.1937.               

Усіх трьох святих, священників, які мешкали в Черкасах, стратили в той самий день у Черкаській в'язниці за подібними звинуваченнями – антидержавній агітації та виступах проти заходів партії і влади.

Священномученик Євстахій Дончевський, 67 р., Уманська в'язниця    + 27.10.1937.                                                                                                                  

Преподобномученик  Петро Поліщук, 70 р., священномученики  Федір Гусак, 54 р., Феодосій Клепацький, 67 р., Мученик Феодот Сторожук, Уманська в'язниця      + 31.10.1937.

Святі новомученики Петро, Федір, Феодосій і Феодот належали до представників духовенства (тільки Ф. Сторожук був псаломщиком), які після закриття церков Уманщини змушені були поселитися в самій Умані і передмісті і жили з милості родичів або знайомих, в нужденних обставинах. Багатьох із них арештували в жовтні 1937 р., а 16 жовтня 1937 р. в Києві відбулося засідання судової  Трійки, на якому засудили до страти 16 священнослужителів Черкащини, і серед них цих святих. Збереглися частина показань ув’язнених, які вони давали в катівнях НКВД. Можна лише припустити, які засоби тиску були до них застосовані. І тим виразнішим є свідчення, яке дійшло до нас із документів справи о. Феодосія Клепацького, в якому він проголосив: «Я визнаю себе антирадянським елементом. Але сану я не зрікаюся, бо глибоко вірую в Бога». 

Листопад 1937.

У цьому місяці влада, що служила князю тьми, зібрала найбільший за місяць на Черкащині (і, мабуть, по всій країні) кривавий урожай. Складається враження, що знищення величезної кількості священників, монахів, мирян сприймалося як необхідний доказ досягнень 20-річчя радянської влади, яке святкувалося 7 листопада. Серед тисяч і тисяч загиблих прославлено як святих мучеників за віру 39 священників і монахів Черкащини, що загинули в листопаді 1937.

Священномученики Даміан Бучинський, 63 р., Никита Ганжа, 56 р., Діомид Крижанівський, 60 р., Никон Когутівський, 62 р., Уманська в'язниця      + 1.11.1937.

За однією слідчою справою було засуджено до розстрілу і страчено одночасно четверо священиків, висланців з різних місць України.  Усі вони заарештовані під час зборів віруючих і духовенства у передмісті Умані, де зібрання вимагало від влади повернення Церкві Троїцького храму, зачиненого три роки перед тим.. Звинувачення, за яким святих було страчено, мало стандартну форму: « ...будучи бродячими попами, улаштовують в передмісті Нова Умань нелегальні моління, звершують треби, обряди, богослужіння і під виглядом їх проводять антирадянську агітацію».

У цей же день в Умані був розстріляний священномученик Петро Маркевич, 47 р.   + 1.11.1937.

Священномученики Іоан Адрієвський, 59 р., Симеон Бондаренко, 51 р., Василій Кедреновський, 57 р., Олександр Коломацький, 55 р., преподобномученик Самуїл Кучеренко, 55 р., Городище.     + 2.11.1937.

Цих священників арештували з метою довести велику «контрреволюційну змову», на чолі якої планувалось поставити священномученика митрополита Київського Костянтина (Дякова) (він помер, не витримавши допиту в Лук’янівській в'язниці у ці ж часи, в ніч на 10 листопада 1937 р.). Благочинний містечка Городище на Черкащині (35 км на захід від Черкас) та навколишніх сіл о. Олександр Коломацький та о. Василій Кедреновський були на прийомі у митр. Костянтина ще у 1935 р. Цього виявилося достатньо, щоб їм та близьким до них священникам о.о. Адрієвському, Бондаренку та Кучеренку приписали участь у антирадянському русі «церковників» та рішенням Трійки засудити до страти.

Преподобномученики Сильвестр Шемшур, 60 р., + 2.11.1937, Валентин Нікитенко, 45 р., + 3.11.1937, Черкаси. Ієродиякона Сильвестра, насельника Києво-Печерської Лаври, вислали з Києва у Черкаси, яке напередодні 20-ліття «Жовтневої революції» швидко зачистили  місто від «бродячих попів». За жовтень арештували 20 монахів і багатьох з них, в т.ч. і о. Сильвестра та ієромонаха Валентина, про якого збереглося небагато свідчень, стратили.

Священномученики Автоном Ганкевич, 54 р., Варнава Солоненко, 63 р., + 3.11.1937, Созонт Трегубчук, 67 р. + 11.11.1937; Стефан Фащевський, 71 р., Іоан Кошиць, 51 р.. + 12.11.1937. Уманська в'язниця.

Преподобномученик Антоній Буряк,48 р.,  Черкаси + 4.11.1937, священномученики Семен Рябовіл, 51 р. + 10.11.1937, Василій Холодкевич, 69 р., + 12.11.1937, Черкаси.

Преподобномученики Неофіт Соболь, 67 р.; Володимир Товстик, 58 р., Черкаси; преподобномученик Феодосій Демиденко (колишній ієромонах К.-Печ. Лаври), 64 р. + 12.11.1937.

Доля більшості святих мучеників, які були арештовані в Умані і Черкасах, інших міст Київщини напередодні «святкування 20-ліття Жовтневої революції» і загинули в листопаді, була вирішена 16 жовтня в Києві на засіданні Трійки. Як уже було зазначено, всі вони жили серед простого народу і розділяли його страждання. Ілюстрацією до їхньої ролі в суспільстві може бути характеристика сільради села Полуднівка, видана для слідства над ієромонахом Антонієм Буряком, який проживав у цьому селі і служив у ньому до закриття церкви у 1936 р. В ній було написано, що отець Антоній «вечорами в себе в домі збирає одноосібників чоловіків і жінок і проводить з ними бесіди на тему встановлення церкви, доказує, що в колгосп вступати нічого, скоро такі розпадуться… Має зв’язок із сусідніми селами та районами, де збирає вечірні молитви в хатах, на яких веде контрреволюційну роботу. Веде агітацію проти позики на оборону і говорить: «Краще збирайте гроші на церкву». Цього виявилося достатнім, щоб його арештувати і засудити до  розстрілу.

Преподобномученики Акакій Паравай, 63 р., Зинон Біда, 70 р., Іліодор Осташевський, 53 р., Феодор Слобідський, 68 р., Филип Безуглий, 64 р.,  священномученики Сергій Зимницький, 65 р., Євген Стасенко, 57 р.  + 15.11.1937;  преподобномученики Ігор Конащук, 58 р., Феодор Гончаренко, 59 р.   + 16.11.1937 (усі були розстріляні в Черкаській в'язниці).

Більшість із мучеників, які загинули 15 і 16 листопада – монахи Києво-Печерської Лаври, виселені із Києва, які знайшли прихисток в Черкасах або навколишніх селах. Те, що вони були арештовані за кілька днів у жовтні 1937 р. і розстріляні майже одночасно, свідчить про те, що за ними пильно стежили, і влада свідомо в ці дні завдала по Церкві найсильнішого удару. Звертає увагу біографія (а точніше – житіє) одного з двох тут названих «білих» священників (тобто, не монахів) – отця Сергія Зимницького. З 1923 р. по 1932 р. його заарештовували дев’ять разів. Інший подвижник, отець Євген Стасенко вісім років (з 1928 р. по 1936 р.) провів на Соловках і будівництві Біломорканалу, звідки повернувся тяжко хворим. Самі ці факти свідчать про те, що священницьке служіння уже з 20-х років було сповідництвом, і що священномученики Черкаські ні на які угоди з совістю і на зраду віри не йшли.

Священномученики Василій Чуб, 52 р., Феодосій Пидорич, 56 р., Черкаси   + 26.11. 1937.

Священномученики Георгій Скарженовський, 68 р., Маркел Калиновський, 67 р. (загинули в Уманській в'язниці), Олексій Єримович, 64 р., Феоктист Єлинецький, 55 р., Черкаси; Федір Баккалинський, 57 р. (походив з Уманщини, служив і загинув за віру у Тверській обл., Російська Федерація) + 27.11. 1937.

 Преподобномученик Калліст Левченко, 73 р., імовірно, Лук’янівська тюрма, Київ + 27.11. 1937.

 Кожному з названих тут святих Господь подарував свої особливі дари, які допомагали їм у несінні хреста. Але найважливішим з того, що вони мали і що їх об’єднувало – була жертовність їхнього служіння, готовність до випробувань і страждань за віру. Деякі із отців (такими були о.о. Георгій Скарженовський та Маркел Калиновський) уже потерпіли за віру в 20-х роках, коли захищали свої храми від свавілля «комісій», що грабували церкви, і пройшли випробовування суворих північних таборів. Зокрема, священномученик Георгій, повернувшись із таборів у 1927 році, уже не міг служити у храмі. Але він продовжував духовно підтримувати священників і мирян, маючи серед них беззаперечний авторитет. Це і було поставлено йому у вину слідчим, який закидав йому хист до згуртування православних християн і навіть порівнював його з Іваном Гонтою (який теж родом з Умані).

Зворушує доля отця Калліста Левченка, одного з найбільш поважних за віком черкаських новомучеників. Він довгий час був насельником Києво-Печерської Лаври, пройшовши шлях від послушника до архімандрита. Але після закриття Лаври був висланий на батьківщину, на Уманщину. Старець віком за 70 років сповідував життям належність Христу, ходячи по навколишніх селах, несучи людям світло віри і надії. Його вважали святим за життя і навіть так прозвали у народі. Господь прославив його мученицькою смертю (засуджений до розстрілу) наприкінці листопада 1937 року.

Грудень 1937.

Священномученики Михаїл Загайкевич, 64 р., + 07.12.1937, Антоній Адамський, 41 р. + 19.12.1937, Уманська в'язниця.  

Священномученики Василій Романович, 51 р., + 17.12.1937, .Андрій Лапчинський, 60 р., + 18.12.1937, Черкаси.

Священномученики Михаїл Щуровський, 45 р. + 25.12.1937, Уманська в'язниця, Антоній Ілляшевич, 70 р., Звенигородка + 27.12.1937.

Божим благословенням для дослідників святості новомучеників була зустріч із найближчою до священномученика Михаїла Щуровського людиною – дружиною, матінкою Феодосією Щуровською (1899 – 2001). Вона оповідала, що жорстокий тиск на о. Михаїла у селі Журженці на Чигиринщині здійснювався впродовж усіх 30-х років. Було й таке, що забирали отця до лихої слави Уманської в'язниці. А часто – знаходили розвагу в тому, щоб «вести попа» через усе село, під дулом гвинтівки, до сільради, де над ним знущалася міліція і комсомольці-активісти. Отець Михайло про ці допити волів мовчати. Матінка Феодосія якось потай у темряві пробралася під стіни сільради і чула шалені крики і брудну лайку: «Зречись, так твою... зречись, і ми тебе відпустимо! Зречись свого Бога, і матимеш спокій!».

Гіркі страждання випали на долю родин репресованих священників, але Бог милував і зберіг м. Феодосію та їхніх з о. Михаїлом дітей. Великою втіхою для них було те, що найближча до святого людина, а також їхні діти і внуки дожили до його прославлення як святого у 1998 р. Вона отримала рідкісне щастя звертатися до свого Михайла вже як до святого, з глибоким смиренням дякуючи Богу за все.

Преподобномученики Палладій Хроненко, 70 р., + 27.12.1937, Фаддей Піддубний, 67 р., Черкаси + 30.12.1937. 

 Отець Палладій походив із с. Скаливатка на Звенигородщині. Свій чернецький шлях він проходив у Вознесенському монастирі, що у Тверській губернії, а після посилення гонінь на монастирі та переслідування монахів повернувся до рідного села у 1928 р., де служив до 1936 року. Коли у 1937 р. переслідування досягли піку, о. Палладія заарештували. При арешті у нього в одязі знайшли вирізаний з газети портрет «вождя народів», зігнутий вчетверо і надірваний по лініях згину. Цей начебто зловмисний «розтин» портрета Сталіна слідчий розцінив як замах на радянську владу. Буцімто архімандрит Палладій, як свідчив донощик, підтримував Троцького і казав, що влада перейде до троцькістів, і вони зроблять зі Сталіним «те ж саме, що я з його портретом». Про переконливість цього доказу злочинності «ворога народу», 70-літнього старця, ніхто не турбувався.

  1938 рік.

14 – 15 січня.

Новий рік (за церковним календарем), який почався 14 січня та наступна за ним ніч стали днями, коли розстрільні постріли лунали найчастіше, і за цей час найбільша кількість святих мучеників Черкащини за весь період гонінь полинула до Господа. Чи був у цьому якийсь знак Провидіння, чи вороги Церкви так добирали свій кривавий «річний план» попереднього року? Документи свідчать про те, що безжалісний невід НКВД осені 1937 року призупинив свою ловитву з кінця жовтня по середину грудня[1], у дні відзначення «Жовтневої революції і з новою силою запрацював у кінці грудня, зачищаючи тих, хто уникнув попередньої, найвищої жовтневої хвилі арештів. Тому 14-15 січня були розстріляні ті, кого арештували в двадцятих числах грудня, всього, за неповними даними, понад тридцять священників, монахів і двоє дияконів.

Священномученики Григорій Нещадим, 74 р.,  Іоан Затовський, 60 р., Леонтій Басай, 56 р., Лука Лінчевський, 61 р., Михаїл Волошкевич, 78р., Михаїл Надольський, 41 р., Михаїл Панчук, 60 р., Олександр Радченко, 60 р., Тихон Самусенко, 62 р., Феофан Богданович, 72 р., Харлампій Фіньковський, 64 р.  + 14.01.1938. Страчені в Черкаській в'язниці (лише о. Феофан Богданович в Умані).

Преподобномученики Інокентій Логвинов, 49 р., Іполит Семенів, 54 р., Касіян Кузик, 55р. (страчений, імовірно, в Лук’янівській в'язниці) , Феодор Киба, 51 р., Феодор Юзвик, 50 р., Яків Таценко, 49 р., мученик диякон Іулій Дембовський, Дмитро Крупницький, 70 р.  + 14.01.1938.

Священномученик Симон Гуменюк, преподобномученик Анатолій Кожухаров + 15.01.1938.

З названих тут сповідників заслуговує особливої уваги доля двох. Отця Михаїла Волошкевича, найстаршого із усіх канонізованих новомучеників Черкаських, обставини і злигодні життя роблять цілком подібним Йову Багатостраждальному. Походженням із заслуженої священницької родини, з наслідуванням батьківського шляху, він у 42 роки став настоятелем найзаможнішої парафії у Черкасах. Але в наступні десятиліття він утратив усе найдорожче – померли син і дружина, більшовицька влада позбавила парафії, власного будинку і всього майна з багатющою бібліотекою. Навіть ради безпеки єдиної доньки він змушений був на довгий час переривати з нею спілкування. І у вересні 1937 р., коли отцю Михаїлу виповнилося 78, на його очах арештовують доньку та зятя (якого відразу розстріляли), а 10-літню онуку відбирають до дитбудинку. І після всіх цих ударів він непохитно зустрів власний арешт, допити і смерть. Сучасному поколінню важко сприйняти ту глибину страждань, яку виніс священномученик – з покорою і довірою до Бога. Але його нащадки і земляки можуть бути певними – у Царстві Небесному він оберігає їх своїми молитвами перед Престолом Божим.

Життя священномученика Григорія Нещадима, молодшого за о. Михаїла на 4 роки, складалося з двох однакових за тривалістю половин – по 37 років він прожив у ХІХ і у ХХ століттях. Більшість людей, віком за 50, тим більше за 60 років, шукають спокою. Григорій Нещадим, навпаки, найбільшу відповідальність виявив у зрілому віці. Не маючи у роду духовенства (він був із селянської родини), о. Григорій узяв на себе хрест ієрея у 1924 році, коли йому пішов уже сьомий десяток – після того, як у 20-х роках пройшла перша хвиля репресій духовенства, він вирішив бути там, де найбільш потрібно Матері-Церкві. Прослужив у селі біля Черкас 5 років, а у 1930 році був засуджений до 8 років суворого режиму і засланий на Соловки. Провидінням Божим мав там щастя спілкуватися зі цвітом репресованої Церкви, осередком якого стали Соловецькі острови. У 1936 р., у віці 73 років був випущений достроково на волю, йому було приписано перебувати в Черкасах під наглядом НКВС. Але о. Григорій не міг лишатися «на печі» - і до останнього подиху проповідував, хрестив, молився (все це – нелегально, бо всі церкви вже були зачинені). За цей подвиг сповідництва і вірності він разом зі співбратами отримав найвищу нагороду на небесах.

26.01.1938. Священномученик Симеон Хорошкевич, 68 р., Уманська в'язниця.

12.02.1938. Священномученик Іоан Дорожинський, 63 р.

Березень 1938.

18.03.1938. Священномученик Віктор Смичков, 50 р., мученики диякон Мефодій Майборода, 56 р., Харитон Шевченко, 61 р.

23 – 25.03.1938. Священномученики Василій Терлецький, 66 р., Всеволод Кудрицький, 58 р., Василій Харченко, 61 р., Іоан Никифорів, 60 р., мученики диякон Феофан Мрачківський, 64 р., Воніфатій Лопата, 67 р., Григорій Заболотний, 46 р.

Загиблі у березні 1938 р. священники і миряни жили в самому серці України – поміж Каневом, Уманню і Чигирином. Всі вони на 1937 рік мали гіркий досвід страждань за віру, життя без постійного притулку і знали ціну черствого кусня хлібу. Навколо них гуртувалися міцні громади, які до останку відстоювали храми від закриття. За цю мужність віри і були нещадно покарані.

Особливу увагу викликає доля Григорія Заболотного. Цей чоловік, що мешкав у селі Веселий Кут, на північний схід від Умані, ще з 20-х років набув слави молитовника і чудотворця. Його життя стало відомим завдяки письмовим спогадам ще живих родичів на початку 2000-х років. До нього приходило багато селян із навколишніх сіл і отримували молитовну допомогу, а також зцілення від хвороб. Його двічі відправляли на Соловки. На першому засланні він осліп (за переказами – мучителі випекли очі залізом), але влада тим не менше вважала його дуже небезпечним. Другий арешт стався 1929 року, Григорія вели 40 кілометрів пішки до м. Шполи, де знаходився райвідділ ДПУ (назва органів безпеки, колишнього ЧК на той час). Особлива колегія ДПУ засудила сліпого каліку до 3 років заслання на Півночі, у Соловецькі табори, куди Григорія відправили етапом. Але дивним чином на початку 1931 р. відбувся перегляд рішення, і серед лютої зими 1931 мученика повезли з Кемі додому. Не маючи власної хати, мученик Григорій жив у хаті брата до осені 1937 р., приймаючи багатьох людей і молячись разом із ними. Влада його арештувала, відправила на слідство в Уманську в'язницю і засудила до 10 років виправно-трудових таборів «за антирадянську агітацію». Але – можливо, вирішивши, що для сліпого таке покарання – неадекватне, 10 років таборів змінили на розстріл. Вирок було виконано в Лук’янівській в'язниці.     

2.04.1938. Мученики Йосиф Бонь, 38 р. і Григорій Єрмоленко,  42 р., Черкаси. Обидва – церковні псаломники. Були звинувачені і розстріляні за участь в міфічній повстанській організації.

16.05.1938. Мученик Григорій Лисенко, 45 р.

01.06. 1938. Священномученик Ананія Дубницький, 53 р., Полтавська в'язниця.     

04.09.1938. Преподобномученик Мелетій Зелений, 64 р. Лук’янівська в'язниця.     

01.10. 1938. Священномученик Борис Дроздовський, 35 р., Мурманська обл., розстріляний.

09.11.1938. Священномученик Георгій Іваницький, 56 р.

Тропар святим новомученикам Черкаським:

Мученики Черкаські! Своїм стражданням ви Христа проповідали, скропивши кров’ю землю нашу, і всі катування від безбожних мучителів до кінця перетерпіли; тих, хто вас нечестиво засудив, посоромили, провіщаючи їм скору загибель. О, всемилостиві угодники Божі!  Моліть Христа Бога за ваших нащадків, щоб і нам у часи великих випробувань зберегти віру православну.

---

[1] На жаль, як ми бачили вище, в листопаді 1937 р. було найбільше розстрілів, але про цю трагедію черкаська  громада не могло знати. Натомість, на зовнішній погляд, в листопаді 1937 репресії припинилися.

РОЗДУМИ ПРО ДОБРО І ЗЛО, БЛАГО І ЛИХО В наших сучасних обставинах (рефлексії над «Тугою за правдою»).

Перебіг останніх подій в усій неординарності обставин заохочує до переосмислення та формування свого ставлення і власної програми подальшого життя. Так складається, що автору це легше робити через друкований текст. Тому буду вдячний, якщо ці роздуми когось зацікавлять і наштовхнуть до власних незалежних висновків.

Неординарність ситуації з пандемією – це виклик для всіх нас, для людської цивілізації. Крім того, у кожній країні це випробування загострює конфлікти і проблеми, властиві конкретному суспільству. Тому для автора ці роздуми – це найперше роздуми про Україну, про її ближчу і подальшу перспективу.

Хочу зазначити, що на ці роздуми мене наштовхує потужний, стратегічний документ – «Туга за правдою», створений і підписаний українськими християнами з різних конфесій з ініціятиви Мирослава Мариновича. Цей текст є водночас актуальним для нашого сьогодення і торкається вічних проблем. Мої роздуми – це особиста реакція на деякі з глибоких питань, піднятих у цьому тексті, що охоплюють різні аспекти нашого сьогодення. Міркування, можливо, для когось будуть очевидністю, але автор не ставить за мету бути оригінальним.

1. Як лихо стає (або не стає) злом?

У побутовому вжитку ми не завжди розрізняємо лихо (біду) і зло. Основною властивістю і лиха, і зла є завдання страждань  – особі, групі людей, великій спільноті або життю чи природі загалом (і людині, як її частині). Відповіддю людини і на лихо, і на зло є мобілізація зусиль, яка часто вимагає мужности, самопожертви та розумних, кваліфікованих, відповідальних дій (вчинків) окремих людей, здатних до такої відповіді, яким ці дії делегує їхня спільнота.

Поміркуємо над тим, коли лихо стає (чи не стає) злом. Лихом є неочікувана подія (або подія, яку неможливо відвернути, наприклад, смерть), причиною якою не є свідоме бажання спричинити лихо. Таким лихом для багатьох людей, що не є злом, може бути природня катастрофа, яка не є очевидним наслідком діяльности людини (вулкан, ураган, землетрус та щось подібне).

В багатьох ситуаціях важко бути певним, що в лихові зло цілком відсутнє. Адже злом може бути не лише свідома дія людини, направлена на лихо, на спричинення страждань, але й дії (або бездіяльність), що мали іншу мету, і, тим не менше, привели до страждань. В цьому випадку мова може йти про недбалість (злочинну недбалість) і безвідповідальність того, хто спричинив лихо. Значна частина правової культури сучасної цивілізації – це система правових доктрин, концептів/інститутів і принципів, які дозволяють визначити, хто повинен понести покарання за спричинене лихо (шкоду) та міру такого покарання/відновлення порушеного права за спричинене лихо (шкоду). Наприклад, якщо дорослий без права на управління автомобілем сідає за кермо авто і спричиняє ДТП, він має понести більшу міру покарання, ніж підліток, який зробив те ж саме.  Яскравим прикладом лиха в нашій історії, яке стало очевидним злом, є Чорнобильська аварія. Злом ця подія стала через свідомі порушення правил безпеки. Водночас питання: чи усяке лихо, спричинене аварією складної техніки, є злом ? – залишається відкритим. У ХХ столітті немало загинуло космонавтів та льотчиків-випробувачів, але чи можна завжди назвати їхні смерті злом, якщо вони добровільно йшли на ризик, міру якого не могли точно визначити конструктори? Або мореплавці в давні часи, які наражали на небезпеку екіпаж та пасажирів? Або лікарі, які випробовують нову вакцину на добровольцях? Як це нерідко буває у сучасному складному світі, тут нелегко на 100 % точно визначити міру наявного зла.

Часто може бути так, що причиною лиха є чиясь помилка, яка приводить до мимовільного зла. Через що помилка, що є наслідком незнання, обмежености і слабкости людини, перетворюється на зло? У випадку Чорнобиля – відповідь є очевидною. Злом, а не помилкою, є водіння авто без ременя безпеки. Але от у випадку поширення коронавірусу – нелегко встановити, коли помилка стає злом (це сталося, можливо, якщо вірус дійсно через недбалість чи порушення техніки безпеки вийшов із Вуханьської лабораторії), але позиція лідерів думки демократичного світу така, що злом була спроба китайського уряду приховати наслідки перших уражень і порушення принципу «не нашкодь», коли відразу не впровадили карантин та транспортну ізоляцію Вуханю.

2. Зло – це вчинений гріх. Зло як порушення справедливости і як втрата Спілкування.

Водночас для християнина (і для більшости послідовників, міркую, основних світових релігій) існує суттєвий критерій, що дозволяє зафіксувати наявність зла – найперше у своїй, власній діяльності. Гріх, що приведений у дію, що стає вчинком – це і є зло. Християнська традиція, аскетичний досвід фіксує ланцюжок: пристрасть à гріх à зло. Індивід (іноді – спільнота, яка у поведінці проявляє себе як колективний розум), засліплений тою чи іншою пристрастю, чинить гріх; якщо від цього вчинку залежать інші, то гріх стає причиною їхніх страждань і, отже, стає злом. При цьому, зауважу, пристрасть тут – не завжди яскрава емоція: нею може бути, наприклад, самовпевненість (згідно з підходом аскетики – це прояв пристрасти пихи або гордовитости), легковажність, безвідповідальність (гріх – відсутність страху Божого) чи бажання заслужити визнання або вдячність (пристрасть марнославства), які часто стають причиною нещасть і страждань багатьох.

Для глибшого розуміння співвідношення гріха і зла варто звернути увагу ще на один аспект. З моральної сторони вчинок – це дія або належна, наповнена справедливістю або неналежна, несправедлива. Тут є деяка юридична складова – принаймні для суспільств, мораль яких базується на авраамічних релігіях: для вірян – відповідність чи невідповідність наших вчинків Декалогу лежить в матриці наших фундаментальних цінностей щодо людської гідности і нашої поведінки. Тому для нас наше власне зло – це ще й порушення принципів, ідей, на яких базується наша моральна свідомість.

Далі я хочу показати, що впізнавання зла як невідповідности правильним моральним ідеям, принципам чи цінностям – це ще не вся глибина проблеми. Властивість розпізнавати, чим і як ми завдаємо страждання іншому – лежить глибоко в основі нашого буття як соціяльних істот, а це буття у своїй суті є буття через спілкування. З позиції здатности виживати в доісторичний час, за дуже нелегких фізичних умов – у людських спільнотах, які дожили до кращих часів, мусила розвинутися ця здатність до емпатії, до відчуття страждань іншого члена спільноти як своїх власних. І зараз ця властивість є органічною, природною для дітей-дошкільнят (звичайно, за наявности хоч якогось співчуття, емпатії у їх батьків) і всіх тих, хто не втратив чутливість. Тому в основі якості чуйности,  хисту не завдавати прикрощів і страждань лежить буття як спілкування, як перебування в перманентному «Я і Ти», або «Я, і Ти, і Ти, і Ти…». І звідси легко перейти до релігійного світобачення. Якщо ми створені за образом і подобою, то цим головним ТИ є наш Творець… І навіть, спілкуючись з меншим «ти», таким же грішником, як і я, я насправді спілкуюся і з Ним – «поправді кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мв.: 25, 40).

Особливо виразно це показує нам початок Святої Книги: і перший гріх – переступ Єви і Адама, і перше незмірно тяжке злодіяння – убивство Каїном Авеля – це насправді наслідок безумного, незбагненного, але не припиненого Тим, Хто дарує і цінує свободу, бажання утекти від Лиця Божого. Отже, звідси бачимо, що зло у своїй глибині – це зневаження, попрання Іншого. Це – протилежність буття в Іншому, антитеза «Я-Ти» перебування. Ту ще раз наголосимо, що таке «Я-Ти» перебування, таке «буття як спілкування» є, за своєю суттю, перебування в Богові.

… У процесі написання цих рядків я надихаюся вебінаром-співбесідою співавторів і підписантів тексту «Туга за правдою», що проводився 28 квітня. І бачу у судженнях, що мали місце у цій співбесіді, відповіді на питання, які я собі задаю. Зокрема – свідками правди, які не тікали від Лиця Божого, і світили Його світлом, були українці Євген Сверстюк, Василь Стус, Любомир Гузар... І зараз теж серед нас вони є! І це світло світить, і «пітьма не пойняла його» (Іоан: 1, 5)…

 З. «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Св. ап. Павла, до Римлян: 12, 21).

Отже, в основі зла лежить втрата Спілкування, або, як це можна ще виразити, втрата Любови. В який момент вона відбувається?

Стосовно всього людства –дає відповідь Біблія: в метаісторії Любов втрачається через гріхопадіння, але у Благій Звістці відновлюється нашим Спасителем Ісусом Христом. З часу Його першого пришестя кожен з нас, людей, може з’єднатися з Ним через хрещення.

Бог є Любов, і Бог-Любов відкривається нам як Шлях, Істина і Життя. Він вдмухує в кожного з нас дихання життя, а разом і творчий дух життя. Цей дух життя, що кличе нас до творчої життєдіяльности, до творення добра (те й інше – тотожне!) ми реалізуємо через покликання. Бог дає нам різні покликання. Сукупність цих покликань у своїй суті є творче вибудовування стосунків: зі світом навколо нас (світом, створеним Богом та світом, створеним людиною), з людьми і, власне, творення власної душі через діялог із самим Богом.

В такому разі добро – це творення або творче настроювання вказаних вище стосунків. Це імпульс, який творить, розвиває, прикрашає наше «Я-Ти» перебування. Тому істинне творіння добра – завжди персональне, і в ньому також є моральне почуття,  моральне забарвлення. В ньому є радість збагачення і творення нового в «Я-Ти». В ньому є гармонійне поєднання терплячого будування належного (справедливого) і вільного польоту, польоту  у свободі. Добро живе і дихає Правдою і (в ідеалі) сповнюється Красою. Із власного досвіду, це «Я-Ти» перебування реалізується навіть у найпростішій діяльності (наприклад, у прибиранні, митті посуду чи поливанні квітів), навіть у людей нерелігійних, якщо в ньому є свобода і радість творення добра і блага (благо – це плід учиненого добра).

Чому ми не творимо повсякчас добро, а надто часто перемагаємося злом? Біблія пояснює це так, що після гріхопадіння наш гріх, який від початку нам не притаманний, стає ворогувати із нашим природнім добром: «чого похмурніло обличчя твоє? Коли ти добре робитимеш, буде погідним обличчя твоє, а коли недобре, то у дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Бут. 4:6-7). Отже, творити добро – це не лише легко, творчо й радісно, але це також і долання нашого гріха, яке вимагає напружених зусиль, аж до несіння власного хреста і розп’яття на ньому: «мені ж непристойно хвалитися, хіба що хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розіп’ятий, і я – для світу» (Гал.: 6, 14).    

Можна сказати, що Божа педагогіка – і щодо людства загалом, і для кожного із нас зокрема – полягає у вимозі навчитися, як перемагати зло добром. Натомість нам часто властиво для боротьби зі злом мобілізувати ресурси зла.

4. Ще про властивості зла: його персональний вимір (зло як злий)

Вище ми намалювали деякий образ, який може видатися надто абстрактним: де ті люди, які спроможні творчо і натхненно чинити добро через стосунки любови «Я-Ти», щоб змінити світ навколо? В реальності ми частіше помічаємо, що треба негайно гасити зло. При цьому – ми бачимо завжди конкретне зло (злого), яке (який) перешкоджає нашому добру, і наша емоційна енергія направляється не за добро, а проти злого. І відповіддю на зло іншого стає наше власне емоційне зло.

Як уже зазначено, справжнє добро чиниться у стосунках «Я-Ти», тобто добро у своїй суті персоналізоване. Але нам властива також і персоналізація зла: злий – це завжди дуже конкретний, це індивід. Навіть, якщо причиною зла ми бачимо спільноту або інституцію (в історії великих конфліктів ворогом до останніх часів частіше ставали спільнота іншої віри, інший етнос або чужа держава), ми сприймаємо такого колективного ворога персонально та емоційно забарвлено: обри,  хозари, печеніги … З модерних часів – пани, буржуї, червоні комісари  (здається, всіх інших історичних супротивників називати неполіткоректно) – жорстокі, жадібні, мстиві…, іншими словами – нелюди.

5. Як наш світогляд визначає, хто є «злий»?

Важливе питання: як у суспільстві, у різних його верствах формується колективний образ злого – хто є  для нас злим, ворогом?

Ми не беремо тут до уваги особистий вимір – опонентів («злих») серед родичів чи особистих конкурентів у професії (хоча, мабуть, буває й тепер непереливки через конкретного чиновника, податківця, рекетира…). Ми зараз звертаємо увагу на опонента світоглядного – через кого конкретного моє (наше) життя неправильне, невдале, нещасне… Відповідь може бути подвійною. З одного боку, через здатність абстрагувати і узагальнювати ми можемо бачити причиною лих і страждань ту чи іншу силі, інституцію чи систему або спосіб життя загалом. І все ж, коли ми навіть узагальнено називаємо цю силу (інституцію, чужу спільноту) як ворога, ми її персоніфікуємо – тобто виокремлюємо ту персону (персони), що ці сили чи інституції очолює, задає їм вектор руху.

І, якщо ми впевнено і з очевидністю бачимо цих «лиходіїв», які псують життя не лише моє особисте, але всього суспільства – варто відповісти собі: хто або що формує негативний (злий) образ цього публічного персонажа? І тут ми неминуче перейдемо до теми маніпуляцій.

6. Засаднича потреба справедливости, яка породжує необхідність відповіді на зло. В чому дієвість маніпуляції емоціями? Що з цим робити? Чому ставлення до належного (справедливого) і до несправедливого несиметричне?

Міркуючи над поставленим питанням, я приходжу до висновку, що важливим критерієм ставлення у суспільстві до публічної особи є сприйняття її з позиції справедливости. Наше уявлення про справедливість формується і емпірично-інтуїтивно, через досвід соціяльних стосунків (починаючи з родини), так і як прояв ядра наших принципів (цінностей), вияв моральної свідомости. Відчуття належного (справедливого) і неналежного (несправедливого) спричиняють наше ставлення до певних соціяльних сил чи груп та публічних осіб, які їх представляють.

І тут, зазначу, є цікава властивість масової свідомости: ставлення загалом людей  до належного, справедливого і до несправедливого – несиметричне. Належне люди сприймають як «нормальне», що не потребує схвалення, захоплення і заохочення. Натомість несправедливе (чи те, що таким видається) – викликає часто різні енергійні негативні емоції, для описання яких мова має досить багато термінів (осуд, образа, обурення, гнів, сарказм…). Який із цього висновок?

Ми побачимо, що у здоровому і загалом справедливому суспільстві публічна особа не буде привертати до себе увагу публіки через збудження масової емоції, тому що це не конструктивно, не дає їй переваг. Успіх і авторитет публічного діяча забезпечується логікою його діяльности та раціональною переконливістю і послідовністю принципів і аргументів. Те, що належне і справедливе – здорова свідомість сприймає як переконливе, а на емоційному рівні – як невелике стійке почуття морального задоволення. Тому в таких суспільствах громадяни, слухаючи політиків, приймають рішення на основі логіки їхніх аргументів, а не на основі власних емоцій та уподобань.

А що відбувається у несправедливому і нещасливому суспільстві? (тут треба примітка: несправедливе суспільство – це не те, де люди несправедливі і погані, а те, де не діють справедливо, законно такі інституції як суд чи органи правопорядку) В такому суспільстві домінує негативне, але сильно емоційне ставлення до несправедливостей життя. Як ми бачили, це ставлення загострено персоніфікується, знаходячи того, через кого ми погано живемо. Тому у виборчому процесі команди політтехнологів ловлять емоцію свого потенційного виборця. Точніше, дві емоції: треба викликати максимально сильну хвилю негативної емоції до опонента та позитивну хвилю до власного кандидата.  Це неможливо без ефективної взаємодії із ЗМІ (які контролюються декількома відомими всім олігархами) та дієвої системи інтернет-ботів, які тарґетують (прицільно спрямовують) для своєї мережевої авдиторії відповідний контент.

На жаль, треба визнати, що за останні десятиліття маніпулятори емоціями стали багато в чому стали володарями масових настроїв. Тут, мабуть, є і якісь розробки практичної психології. Мені раніше доводилося спілкуватися з людиною, яка на замовлення великих корпорацій розповсюджувала опитувальник, що дозволяв досить детально визначати реакцію споживача на прийоми реклами. Так от, з її слів – практична психологія давно навчилася досить точно прораховувати смаки споживачів і формувати їх. Міркую, що ця майстерність засвоєна також переможцями  двох останніх українських виборів.

Чи можна з цим дати якусь раду? У автора немає простої відповіді. Із загальних міркувань – може допомогти раціональна освіта, яка навчатиме головного – здатности до раціонального і незалежного судження, до уміння робити висновки із різних джерел, навіть із відмінними позиціями.

І ще – може допомогти наша сприйнятливість до доброго в європейській культурі (якщо все ж таки наші люди, що потрохи європеїзуються завдяки різноманітним контактам, не зовсім глухі до проявів духовної сутности Європи). Це європейське «добре» можна назвати по-простому: буденність добра. Упродовж століть європейські бюргери і селяни монотонно, терпляче, без пафосу виконували заповідь чесної праці, збереження плодів праці та благодійности щодо бідних і вразливих. І саме такої культури «буденного добра» нам треба вчитися і вчитися.

7. «Злі» як спільнота. Хто є «з того боку» від вразливого щодо неправди суспільства?

З тексту може здатися, що автор трактує суспільство як однорідну масу, яка одностайно виділяє колективні емоції. Це було би спрощенням, суспільство неоднорідне.

Прошарок людей, який і не є нещасним, і не є обуреним суспільною несправедливістю (в описаному вище сенсі), вагомий не своєю кількістю (вони в меншості), скільки потугою і впливом. Хто це? Це всі верстви і групи, які отримують очевидний зиск від несправедливости, від того, що чиниться зло. Це (не всі, але більшість) працівники системи органів забезпечення правопорядку,  а також органів правосуддя (суди, прокуратура, адвокатура); це чиновники, які мають зиск з корупційної ренти (видів якої дуже багато, наприклад, «кришування» власного або дружнього бізнесу); податківці; керівники багатьох державних вишів; вища і середня ланка системи охорони здоров'я та фармації; топ-менеджмент бізнесу олігархів; працівники олігархічних ЗМІ, які обслуговують інтереси власників або північного замовника; здобувачі бурштину; «чорні» лісоруби (з потужними пилками, тракторами і фурами) та лісники, що з ними у зв’язці; значна частина простого і не зовсім простого люду, яка живе (жила до карантину і житиме після нього) з контрабандних потоків на заході, сході, півночі і півдні нашої неньки…  Може, ще хтось, кого я забув.

З одного боку, у своїй більшості це, за класиком, «люди як люди», які не носять видимих ознак зла. Вони можуть бути цілком порядними у приватному житті. Але, з іншого боку, вони живуть за принципом (хтось із них спершу змушений так жити, а потім просто звикає, бо так зручно): справедливим для мене є те, що вигідно мені і моєму клану (корпорації). Але для інших членів суспільства – вони чинять зло і лихо. І чим слабші в країні інституції держави і громадянського суспільства, тим разючіший контраст, між писаною мораллю (правовими законами) і неписаними правилами цієї корпоративної «справедливости». Спостережливі дослідники з-за кордону помічають велику схожість у цьому контрасті між сучасною Україною і латифундистськими олігархіями Латинської Америки ХІХ – 1-ї половини ХХ сторіччя. Більшість з нижчої верстви цих людей (рядових виконавців) змушена жити за цими правилами, бо не годна обрати інший вид діяльності, що забезпечить їй прожиток…

Що з цим робити? Автор не політик і не громадський діяч, тому не представляю тут плану змін. Але, по-перше, на особистому рівні, з християнських позицій важливо розрізняти зло і «злих» (розрізнюючи останніх, ми це слово беремо в лапки). Перемагати зло добром – це так обходитися з іншими, щоб вони вивільнялися від зла. Вивільняє від зла саме християнська любов, вивільняє вірою, надією і терпінням (1 Кор. 13, 7). Чи можлива така зцілююча сила любови лише засобами інформаційного впливу, а чи потрібне безпосереднє спілкування (думаю, що якраз його мають на увазі автори Нового Завіту)? – Не знаю, для мене питання відкрите…

По-друге, і це принципово: Церква може сприяти публічному викриттю – пояснювати, що є злом на інституційному рівні, тобто: ясно свідчити, які саме інституції, лихі звичаї, неписані протиправні «поняття» у країні та її суспільстві приносять нещастя і страждання людей. Загалом, у своїх деклараціях українські Церкви уникають викривати і критикувати кого-небудь публічно (за певним винятком однієї конфесії, яка, розраховуючи на захист від свого «даху», протистоїть опінії багатьох громадян) – можливо, побоюючись різкої реакції антиклерикальної частини суспільства. Але, і про це пишуть автори «Туги за правдою», вслід за ап. Павлом – мужнє свідчення правди є духовною боротьбою світла проти темряви (порівн. Еф. 6, 12: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви...»). А раз так, то буде і напруга, драматизм і безкомпромісність такої боротьби.

8. Наскільки потужним чинником є вплив ззовні? Яка реакція потрібна?

Бачачи протягом  десятиліть всю силу зовнішнього впливу і його мотивацію, яку уже здавна відверто демонструють правитель з Півночі та вся їхня рать, автор зміг  би розгорнути панораму, що демонструє масштаб діяльности цієї держави-супротивника, зокрема: на інформаційному фронті; шляхом проведенням спецоперацій; утворенням політичного, економічного, культурного та злочинного (у прямому значенні, тобто злочинних угрупувань) лобі, яке ставиться до України й українського в найкращому випадку із зневагою і презирством. Та спостережливий читач і так все це має знати. І головне –  ми не є безпорадними і не повинні думати, що все наше життя зводиться до неперервної сутички на всіх цих фронтах.

Водночас, повертаючись до теми «добро і зло», треба бачити реальне і численне зло, яке впродовж багатьох років на нас ллється ззовні, і на яке необхідно реагувати.

Не буду тут інструктувати державу чи суспільство, що їм слід робити. Моє бажання скромне: збагнути самому і донести до читача розуміння найбільш ефективних механізмів розповсюдження зла та як їм протидіяти на особистому рівні. При цьому зрозуміло, що рекомендація дії – це не сама дія.

На мою думку, щодо зовнішнього впливу – найпростіший спосіб нашої реакції корелює з давнім правилом радянського політзека: не вір, не надійся і не проси. Не вірити жодним інформаційним вкиданням, які йдуть «звідтам» в наш інформпростір; не мати надію на те, що мордор раптом стане добрим до нас і що він здатний до порозуміння.

Але, з іншого боку – суспільство (і держава!) мусять реагувати, відповідати на інформаційну агресію, без цього ніяк. Тут питання в ефективності інформаційної протидії. Така ефективність має дві складові: матеріяльну і змістовну. З матеріяльною – зрозуміло; це ефективне використання наявних ресурсів для донесення правди. Змістовна протидія – це, знову ж таки, солідарність усіх, хто ревнує за правду. Найбільш переконливі, ефективні аргументи консолідовано поширюються усіма небайдужими. Власне, це і є ефективна дія громадянського суспільства в інформпросторі.  Іще – тут дуже важлива моральна сила правди, яка діє тоді, коли до правди не домішуються інші складові (корислива мотивація різного кшталту).

9. Що може і повинна робити Церква? Ідеалізм як цільний світогляд, заснований на прагненні до ідеалів. Нероздільність справедливости і довіри.

Спробуймо, з деяким спрощенням, розрізнити в людській особистості матеріяльну і духовну основу та оцінити, як вони сприймають справедливість. Справедливости  жадає наше матеріяльне єство, яке дуже гостро відчуває, якщо його в чомусь обділили. А от, щоб боротися за справедливість – важлива духовна складова. Деяка історична аналогія:  механізми європейського права – це зовнішня (матеріяльна) інституція, якій уже не одне століття. Але, для того, щоб домогтися ефективної і справедливої правочинности, потрібна була жертовна боротьба за справедливість, яку в Європі вели переважно християни з християнським розумінням гідности людини.

В Церкві є ідеалісти – люди, охочі і здатні до жертовности. Як і в будь-якій іншій людській спільноті, їх меншість. Але такі люди спроможні стати основою церковних інституцій, які будуть чутливими до правди і неправди, до розрізнення добра і зла.

Як і у звичайній людській організації, у церковній спільноті є властивість – перетворювати неформальні стосунки у формальні, зводити творіння духу до передруку букви. Але, з іншого боку, християни вірять, що Церква – це спільнота не лише людська. Тут завжди є та закваска (образ Євангелія – «закваска Царства Небесного»), яка сприяє життю духа. У сприятливі для Церкви часи люди, які мають у собі цю закваску, здатні істотно впливати на церковне життя своєю жертовністю і прикладом. І тоді Церква може освячувати життя суспільства.

Адже – що потрібно громадянам для ефективного будівництва справедливих суспільних інститутів? Така якість, як справедливість. має доповнитися ще однією дуже важливою – довірою. Думаю, що наявність довіри – це навіть більше,  ніж наявність справедливих інституцій. Водночас довіра і справедливість нероздільні.

В Церкві чи біля Церкви знаходиться досить багато людей вразливих, яким дуже важко існувати у такому просторі життя, в якому не дають місця Богові. Тому ззовні може здатись, що  такі вразливі і на вигляд слабкі натури і утворюють Церкву. Це і так, і не так. Адже у таких людей є особливий досвід – вони знають, що таке, коли «сила Божа діє в немочі людській» (порів. 2 Кор. 12, 9). І саме такий досвід дає місце в Церкві світлу, яке «у пітьмі світить, і пітьма не поглине його». Отже, досвід реального християнства – це досвід життя з помилками, де споруди, які ми зводимо, недоладні. І, водночас, це досвід підтримки від Того, Хто особливо виразно проявляє свою турботу тоді, коли наших сил недостатньо. 

10. На закінчення: загальні висновки з ситуації, що склалася. Зіставлення початкової мети, що була на початку розмірковування та отриманих висновків.

Автор почав свої розмірковування, маючи мету розкрити в застосуванні до актуальних проблем тезу про те, що конкретне добро, добро через спілкування, через дотик чуйности і милосердя, зрештою веде до блага. Виявилось, що категорія Блага залишилась нерозкритою. Може, цьому є об’єктивні підстави – до того, що можна було б назвати хоча би проміжним благом для нашого суспільства, ще дуже далеко.

Також, на початку створення тексту проблема пандемії мені видавалася вкрай домінантною, а зараз акценти дещо змістилися – бачу пандемію як певний реактив, який дозволяє більш гостро виявити нагальні проблеми суспільства.

Не аналізуючи в деталях наші гострі проблеми (чи, в термінах статті, лиха), автор загалом, солідарний із основним змістом  «Туги за правдою»: рушієм, основною енергією, яка здатна змінити світ на краще, є людська потреба в правді (справедливості).

Але основна проблема – у засобах досягнення справедливости у її двох вимірах: у матеріяльному (справедливий розподіл повноважень і ресурсів, справедливе функціонування інституцій) і духовному.

Матеріяльний вимір справедливости реалізується (в ідеалі) перезаснуванням держави, про що неперервно йде мова з 2014 року, але без успіху. Але його обговорення не є нашим завданням. Воно можливе, але в тісній сполуці з духовним виміром.

Справедливість (правда) у духовному вимірі реалізується через достатню наявність «закваски» – активних, жертовних членів громадянського суспільства, здебільшого з типом світосприйняття «ідеалізм».

У Церкві, яка закладена своїм Засновником як зібрання ідеалістів, може також бути достатньо висока пропорція жертовних людей. Їх зустріч і співпраця із іншими небайдужими членами суспільства – важлива місія Церкви.

Але для зустрічі ідеалістів з різних секторів суспільства (і свідомих християн зокрема) важливим є достатній рівень загальної довіри в суспільстві загалом або у значній частині його секторів.

Цей рівень довіри може вибудовуватися завдяки всій силі горизонтальних зв’язків і взаємин. Але встановленню довіри потужно, з усіх сил заважають цілеспрямовані інформаційні потоки, направлені на роз’єднання жертовних ідеалістів по кутках. Ми це добре знаємо із власного історичного, екзистенційного негативного досвіду («Де два українці, там три гетьмани»).  Частина цих потоків – цілеспрямовано регулюється з потужного джерела, розташованого на Півночі. Цей вітер з Півночі – не головний засновник наших проблем (ми більше воюємо самі себе), але на нього слід серйозно зважати, стратегічно і тактично протистояти.

Але усяке протистояння бере початок з побудови добра. Саме примноження добра (яке, як доводить перша частина статті, в основі своїй є особистісним і сотвореним тим «ТИ», Який дарує буття усім іншим союзам «Я-Ти»), вибудовування глибших стосунків довіри і взаємного служіння – і є запорукою успіху, перемоги у змаганні добра і зла. Вивільнення «злого» від зла і приєднання «злих» до добра не може бути абсолютним (тому що є свобода вільного вибору). Але опора на добро, «перемагай зло добром» – ось основа успішности нашого руху до Сонця Правди.   

Автор висловлює щиру подяку Володимиру Миколайовичу Сущенку за поради у процесі редагування тексту.