ПРО МОДАЛЬНІСТЬ ВИСЛОВЛЮВАНЬ (продовження теми "Сентенції про судження")

або: як мотивами і цінностями, які ми проявляємо через наше спілкування (мовлення), ми впливаємо на світ навколо та інших людей. Як ми залежимо від цінностей і мотивів інших. І як ми можемо перейти від залежності до свободи.

Наступний текст – про те, що в нашому мовленні, окрім змісту, що виражається словами, думок, є ще щось дещо важливе.

Спробуймо дослідити більш уважно, що ж ще є цікавого у мовленні.

Для цього спершу розглянемо спрощено те, що можна назвати «один акт комунікації». Нижче ми також називаємо його месиджем.

В акті комунікації є принаймні два персонажі (суб’єкти): адресат (КОМУ повідомляють) і адресаНт (той, ХТО повідомляє).

Зрозуміло, що суб’єктами в комунікації можуть бути і окремі особи, і певні «юридичні особи», які представляють об’єднання  осіб, яких поєднує спільна діяльність і мета.

Тому і випуск новин по ТБ, і заява відповідального державного органу, і чийсь допис у соцмережі, не кажучи вже про повсякденне спілкування в родині, з колегами, з друзями – це акти комунікації.

Нас цікавлять більше ті з таких актів комунікації, які виглядають як персоніфіковані – або направлені від однієї особи, або від групи, за якою легко уявити живих осіб, які уособлюють групу – наприклад, у політичному просторі – заяви від Офісу Президента, лідерських партій на кшталт українських БЮТ, СН, ЄС. Це зрозуміло, чому – комунікація з живим суб’єктом включає наше «живе» - емоційність, оціночність, образність сприйняття, формує наше синтетичне оціночне і емоційно-образне ставлення.

На основних складниках двоєдиного (адресант <–>  адресат) процесу комунікації, які доповнюють змістове, інформаційне ядро, хочу зупинитись.

1/ Від імені адресанта.

Розглянемо ситуацію, шановний читачу, в якій хтось із нас – адресант. Тобто той, хто продукує акт комунікації. Якщо я, адресант, комунікую свідомо (виключаємо експресивні, не цілком контрольовані акти, такі як вигуки або короткі фрази здивування, захоплення, обурення тощо) – значить, при цьому, окрім подачі змісту, я маю певну мету.

Тут не намагаюсь охопити всі можливі типи актів комунікації. Для прикладу, в одному з типів комунікації, який не є безпосереднім (тобто, не є живим, контактним спілкуванням), а віддаленим, мотивація в тому, щоб переконливо проявити, засвідчити власне бачення, позицію по темі, яка висвітлюється.

Навіть для елементарного акту комунікації такого типу, в якому, здавалося би, основне – це повідомлення, завжди присутні два аспекти: факт та інтерпретація факту. Факт (якщо він не математична тотожність) не може бути цілком безособовим - ми в ньому виокремлюємо суттєві для нас сторони, отже, інтерпретуємо. Навіть для інформаційних ЗМІ, не кажучи вже про звичайне спілкування двох людей – подаючи і факт, і інтерпретацію, ми подаємо їх  відповідно до системи координат, модальної матриці, які є в нашій свідомості. Тим самим ми утверджуємо, зміцнюємо в собі власний спосіб сприйняття і пропонуємо (чи нав’язуємо) його адресату.

Хоча, тут доцільно зробити одну примітку, яка почасти справедлива для деяких стилів комунікації, наприклад, прийнятих у західних ЗМІ. Є таке поняття як «стандарт Бі-Бі-Сі». Цей стандарт означає обов'язок подавати альтернативні версії у висвітленні факту та коментаря (інтерпретації). Тобто, мається на увазі – подати адресату можливість сформувати своє власне судження і виробити власне ставлення до факту. Цей же підхід є добрим тоном для наукової публікації, якщо вона зроблена професійно. Однак загалом для нашого культурно-історичного простору такий підхід є радше винятком. У випадку ЗМІ – через те, що не маємо ЗМІ, незалежних від власника. Крім того, у масового споживача і суспільства загалом немає запиту на таку комунікацію, яка розрахована на розсудливе і критичне сприйняття та власну працю осмислення. Але про це трохи нижче.

Отже, перше: для комунікації з боку адресанта властивою є пропозиція (чи нав’язування) певної рамки, форми для змісту і його інтерпретацій, яка певним чином форматує і обмежує реальність – згідно з позицією, переконаннями, засвоєною адресантом освітою тощо. Це може робитися з деяким усвідомленням адресантом такої дії, але частіше – імпліцитно, неусвідомлено. У лексикології така заданість комунікації називається прагматичним компонентом (означення належить відомому філологу Юрію Апресяну).

Ще додам таке: для абстрактного, чисто словесного акту комунікації (до якого наближається текст-публікація) сама по собі окремо взята сукупність слів, як поєднання знаків, графічних на папері (екрані) або звукових знаків для комп’ютерної програми-мовця, є носієм змісту і змістової модальної рамки. Але для реального, безпосереднього мовлення – є ще й екстравербальний зміст (тобто поза-словесний), також дуже суттєвий. Про нього далі тут.

Отже, розглянемо тепер безпосереднє, живе спілкування. Для нього дуже важливою частиною є екстравербальна комунікація – все те, що додається до слів. Знаками такої комунікації є: жести, положення тіла мовця, властивості голосу і його модуляція по гучності і висоті тону, інтонація, міміка, напрямок погляду, мікрорухи очей і стан зіниць та ін. Властивостями і результатом такого спілкування, як правило, є набуття емоційно і морально забарвлених ставлень, оцінок і суджень. Можна ще доповнити, що мотивацією, метою (усвідомленою або ні) такої екстравербальної комунікації, в доповнення до описаної вище словесної змістової рамки, є набуття певної якості спілкування і типу емоційного співпереживання з адресатом комунікації (про це трохи детальніше у розділі 2).

Останні десятиліття, у зв'язку з розвитком соцмереж, можна твердити, що чати і форуми наживо, в онлайн режимі, також стають місцем безпосереднього і емоційного спілкування, на відміну від схожої на перший погляд епістолярної (через листи) форми спілкування доінтернетної епохи. При цьому, оскільки позначені невербальні форми (міміка, жести, інтонація) в переписці проявити себе не можуть (лише якоюсь мірою доповнюються смайликами-емотивами), вони компенсуються сильною експресією, яку ми намагаємось передати через короткі фрази-діалоги чату. Тому нам потрібен відповідний експресивний стиль (жаргон). Сила експресії, що проявляється засобами жаргонної (або навіть обсценної) лексики, у поєднанні з певною афористичністю (в умільців) може заміняти, як здається нам як учасникам, розлогу і логічно переконливу аргументацію, якою вона б мала бути в предметній та професійній дискусії.

Загалом, у безпосередній комунікації (як у живій, так і в інтернеті) може бути багато різних за змістом її способів, залежно, наприклад, від того, хто перед нами – однодумець, опонент або хтось інший. Окреслимо лише основні, важливі її властивості.

У наших месиджах (висловлюваннях), як правило, відбувається:

а/ оцінювання, що є належним чи неналежним – тобто, реакція на певний зміст або подію включає: як мало би бути. Отже, те, про що говорить інший – або таке, яке має бути (належне) – або не таке, неналежне;

б/ моральне забарвлення: чийсь вчинок або позиція чи ставлення до чогось є морально гідним або морально негідним. Це вельми важлива властивість нашого оціночного судження – ми почерпаємо експресивну (емоційну) силу нашого переконання щодо якихось цінностей, подій, вчинків якоїсь особи і самої особи – із міри, яку дає нам моральна оцінка. Те, що ми оцінюємо як морально вельми позитивне (чийсь героїзм, шляхетство, жертовність, подвижництво тощо) – живить силу нашого переконання на відстоювання того, що нам здається морально справедливим, глибоко істинним по суті або навіть святим. І, навпаки: те, що ми вважаємо негідним, нечесним, достойним ганьби і справедливого покарання – викликає сильну мотивацію, переконання боротися з морально негідним. Часто така моральна оцінка стає персоніфікованою – тобто, люди схильні сприймати тих, хто чинить несправедливо (як ми вважаємо), негідно – як уособлення зла. Це може викликати дуже деструктивну енергію ненависті, руйнування. Практично усі війни починалися і тривали через формування образу опонентів як нелюдів. Яких тому треба нищити – і морально, і часто фізично.

в/ емоційне забарвлення. Часто (але не завжди) воно є наслідком моральної оцінки (пункт б ). Завдяки йому члени спільноти можуть переживати емоційний приплив єдності, солідарності з тими, хто є «наші», має правильні переконання і морально гідні вчинки. Або навіть можуть творити собі харизматичного кумира з некритичним переживанням особистої відданості і захоплення. Чи – навпаки: емоційний приплив обурення, ненависті, мстивості щодо того (тих), хто є уособленням зла.

в1/ Емоційне забарвлення також може породжуватись як наслідок експресивно-естетичної оцінки. Негативної – якщо у факті чи у вчинках особи (осіб) проявляються не стільки моральна негідність (ницість), скільки незугарність, естетична непривабливість, невігластво тощо. Тому нас може дратувати і робити для нас емоційно відразливими чиїсь (як нам здається) тупість, незугарність, незграбність, неякісність. Навпаки – може викликати симпатію і навіть захоплення образ, манери, вчинки  особи, яку ми сприймаємо не стільки як моральний взірець (вона не проявлялась як герой), а як особистість спритну, успішну, приємну у спілкуванні, симпатичну і веселу зовні. Звідси – ми бачимо, наприклад, наскільки важливі ефектна зовнішність і акторські дані у політиці. І не лише в Україні.

г/ мотивація самоствердження. Дуже часто у нашому твердженні, месиджі для іншого (інших) присутній складник «подивіться, який (яка) я молодець». Або «те, що роблю (знаю, думаю) я, ніхто досі не робив (не знає, не думав)». Або: «не робив так добре». Іншою характерною ознакою самоствердження є бачення вад і критичність щодо тих, хто робить те ж саме, що й я, але не так (гірше, як нам здається). У значної частки людей мотивація самоствердження проявляється як навичка невпинного порівняння себе й інших. Ще два прояви цієї мотивації такі. Перший – можливий комплекс самоприниження: людині здається – чому у мене все гірше, все «не так, як у людей». Інший – людині важливіше не стільки утвердитись як кращому, скільки бути не гіршим. Тут цінність – належність до великої спільноти, не відчуження від інших: «у мене все, як у людей». Всі ці різновиди тієї ж мотивації самоствердження проявляються у формі, характері спілкування.

Соцмережі з їх опцією-реакцією «лайк=подобається» – потужне джерело підживлення нашої мотивації самоствердження. Загалом мотивація самоствердження (яка органічно властива як індивідуальній природі особистості, так і соціуму в його розвитку, рухові) по-особливому проявляється в нашій цивілізації споживання, в якій реальність створюють не самі події (вчинки людей), скільки їх віртуальні образи в засобах масової комунікації. При цьому гра на емоціях-пристрастях, властивих самоствердженню (марнославство, заздрість, бажання причетності) дозволяє майстрам жанру формувати смаки, уподобання, мотиви і цінності мільйонів і мільярдів людей.

 

2/ Як адресат сприймає і реагує в комунікації.

Загалом, адресат у спілкуванні, сприймаючи месиджі, направлені до нього, відповідає адресанту «дзеркально», симетрично або антисиметрично. Тут, нижче,  коротко охарактеризовані три типи – цілковите сприйняття, часткове сприйняття і несприйняття.

Усе очевидно, коли модальна рамка адресанта, яка сформувала зміст його месиджу, відповідає нашій власній модальній рамці. Ми задоволені, коли наші переконання, уподобання підтверджуються.

Трохи складніше сприйняття, якщо месидж містить два складники змісту – той, що вкладається в нашу рамку, і інший, що не вкладається (нове, незвичне, чуже). Якщо це інше не суперечить прямо положенням, закладеним нашою рамкою, ми цей інший зміст на початку майже завжди іґноруємо. Він стає важливим переважно у двох випадках: коли він повторюється не один раз (і тоді ми від якогось моменту сприймаємо його як норму, як те, що належне, чому ми хочемо бути відповідним для нашого самоствердження), і тоді, коли маємо пієтет, пошану до автора месиджу. Це спонукає  або проявити увагу до нового для нас змісту, або сприйняти месидж некритично, з огляду на довіру, пошану до авторитета.

Зміст месиджу може і прямо суперечити нашим уявленням. Тоді наша реакція залежить від того, наскільки сильно зміст месиджу порушує наші переконання. Якщо порушує у важливих для нас аспектах – ми можемо сприймати його як такий, що є неналежним і морально негідним. Він також може сприйматися як хибний. Інтерпретації хибного: неістинний і брехливий. У першому випадку ми можемо сприймати автора як такого, що не тямить, не знаючий. У другому – характеристика змісту як морально негідного може перейти на автора: він сам стає морально негідним.

Якщо ж наша незгода зі змістом і цінностями месиджу поєднується з авторитетом (для нас) його адресанта – ситуація може розвиватися по-різному. Чим сильніш ми шануємо адресанта, довіряємо йому, тим легше ми схильні прийняти його месидж. І, навпаки: цілковите неприйняття месиджу може змінити наше ставлення до адресанта. Аж до драматичних розривів і ворожнеч (що нерідко бувало у стосунках між відомими персонажами історії і культури, як правило, амбітними людьми із сильним мотивом самоствердження).

При цьому логічна арґументованість, переконливість месиджу часто є третьорядною у порівнянні з іншими мотивами: ефектністю, експресією, майстерною і емоційно потужною презентацією.

У першому розділі ми також зазначили, що, крім змісту, у безпосередній комунікації є також екстравербальний (поза-словесний) аспект. Також треба не забувати про важливість особистісного фактору. Нагадаю цитату: «мотивацією, метою (усвідомленою або ні) екстравербальної комунікації, в доповнення до описаної вище словесної змістової рамки, є набуття певної якості спілкування учасників і типу емоційного співпереживання». Поясню – мається на увазі те, що адресант практично завжди розраховує на певний вплив своєї комунікації на адресата: схвалення, розуміння, співчуття, солідарність або навіть (для агресивної комунікації) страх, пригніченість, слухняність тощо. Через вплив адресат робиться залежним, його переконання, реакції, наміри можуть контролюватися і заохочуватися – це також важлива мотивація у спілкуванні. Найбільше, чого активний адресант не хоче – це іґнорування: нам потрібна якась реакція, а не байдужість (тому іґнорування є найефективнішим засобом гасити наміри опонента). Отже, учасники спілкування разом організують певний потенціал напруги – або синергію (зростання одностайності, однодушності, завзяття та ін.), або протистояння. Другий варіант також мотивує певних людей, наприклад тих, хто за натурою є завзятими полемістами.

 3/ Спілкування і свобода. Духовний вимір у спілкуванні. Що є в ньому свобода?

Описані вище способи взаємодії у спілкуванні через передачу змісту в месиджі, а також передачу екстравербальних характеристик і, як наслідок, зміна мотивацій і поглядів учасників спілкування, мають як спільний знаменник одне: через спілкування учасники впливають один на одного і, зокрема, роблять іншого учасника залежним. Такий вплив може бути свідомим і, певною мірою, мати успіх для тих учасників, хто оволодів відповідними навичками і уміннями формувати таке спілкування.

 Такий успіх, досягнення мети у спілкуванні може сприйматися для певних культур як супер-цінність. Наприклад, у якийсь відрізок часу мала величезний успіх книга американця Дейла Карнегі, яка так прямо і називалась: «Як здобувати друзів і впливати на людей» (вперше вийшла у 1936 р., але була популярна принаймні до 90-х років ХХ ст., коли вона масово продавалась на книжкових розкладках у країнах пост-СРСР). Однак, можна поставити запитання: чи є такий світогляд, в якому вплив на людей через спілкування, що збільшує їх залежність, є анти-цінністю, тим, що викликає відштовхування? Отже, цінністю в такому світогляді має бути щось цілковито інше?

Я маю дві ствердні відповіді. Загрузання в масові стереотипні цінності соціуму через збільшення залежності у спілкуванні не сприймається у класичних релігіях і філософіях Сходу (буддизм і деякі гілки індуїзму) та у тих напрямках і практиках християнства, що наголошують на «вузькому шляху» до спасіння. Щодо інших світоглядів (іслам та юдаїзм) я не є фахівцем, і ставлення у них до цього питання  не коментую.

Коротко охарактеризую бачення класичного світосприйняття Сходу. Згідно з ним, будь-яке пристрасне ставлення, залежність від того, що на Сході називається «колесо сансари», зміцнює нашу прикутість до причинно-наслідкового ланцюга страждань. Чим більшим є наше занурення у мотиви і цінності минущого світу, тим більш незламним стає наш ланцюг. Отже, для того, щоб зменшити переживання-страждання і, зрештою, звільнитись від них, потрібний душевний стан і дії, протилежні пристрасній зацікавленості у результатах наших вчинків і нашого спілкування. Все це подається в настановах до «благородного восьмеричного шляху», вказаного Буддою-Шак’ямуні. Частиною цього шляху є «правильне мовлення», суттєвим змістом якого є пошана до свободи іншого. Деякі з настанов щодо правильного мовлення виглядають вельми слушними для нас як для учасників соцмереж. Так, сутра Махасатіпатхана радить зокрема:

утриматись від слів, які сіють розбрат: не розповідати те, що може посварити людей;

утриматись від жорсткостей, надмірної експресії: казати м'яко, ввічливо, і таким чином доходити до серця;

утриматись від порожніх слів: казати те, що є гідним, слушним до моменту, розсудливим, те, що укорінене у Дхарму.

А як у християнстві? Що означають слова апостола: «Бо до свободи ви покликані, браття» (Гал 5, 13) ?

Як і належить розвиненій релігії з багатою історією, у християнській практиці можна знайти протилежні підходи, зокрема використання спілкування як засобу для інвектив або жорсткої доктринації через місіонерські дії. Але є й інше бачення.

Особисто мені є близьким трактування випускника Київської Духовної академії, єпископа Феофана Говорова, що відомий як святитель Феофан Затворник (+ 1895).

У нього (тут я даю стисле резюме на основі двох його книг «Що є духовне життя…» і «Путь до спасіння») є чимало про те, як дія Духу Божого зворушує людський дух і примножує нас у свободі. Зокрема, це відбувається через спілкування, «супроводжуване дією благодаті» (в термінах свт. Феофана).

Феофан (як і загалом християнська традиція) виокремлює стремління людини до Бога як ядро життя людського духу. Це стремління проявляється: у спразі істини, у жаданні творити благо, у переживанні краси (це святитель придумав не зовсім сам – це засвоєні уроки Київської Академії, де добре вчили німецьких релігійних філософів).  

Що ж відбувається у спілкуванні, яке можна назвати «благодатним» (тут я додаю трохи і власну інтерпретацію)? У ньому є відблиск Слова Божого, яке «живе і дієве… проникає до розділення душі й духа, суглобів і мізків» (Євр 4, 12) – тобто звільняє дух від пристрасно-емоційних і плотських уз. Слово такого спілкування – це виявлення любові, яка не шукає свого, не дратується, співрадіє істині й усьому йме віру (1 Кор 13, 5-7). Цим благодатне спілкування є цілковито іншим, ніж описане вище прагматичні месиджі, в яких адресант проявляє свою залежність від результату. Натомість благодатне спілкування – це вияв свобідної любови, що не шукає свого, і тому примножує свободу іншого.

Як це відбувається? Згідно зі святителем Феофаном (його працею «Путь до спасіння»), дія благодаті звільняє адресата від полону плотських і пристрасних уз, розкриває йому сенси його власного руху до Творця, який дарує свій образ кожному. Суттєвим є те, що дія благодаті примножує свободу, і не зобов’язує слідувати тим сенсам, які відкриваються її дією. Отже, Отець, з одного боку, шанує наш вибір, а з іншого – підтримує нас у наших кращих пориваннях, які можуть знаменувати наше покликання.

І це відбувається тоді, коли через нас протікає Божа благодать – у вільному спілкуванні в любові, яка «не шукає свого».

На цьому й закінчую.  

П. С. Цитата з Ігоря Губермана - не надто вишукано, але досить наочно по темі, хоча до буддистського сприйняття дещо ближче, ніж до християнського ) :

"На все происходящее гляжу
И думаю: огнем оно гори;
Но слишком из себя не выхожу,
Поскольку царство Божие - внутри."

 ПРО СУДЖЕННЯ У СОЦМЕРЕЖАХ – СЕНТЕНЦІЯ

Те, що далі написано – скоріше еклектична суміш роздумів про судження.

Мова йтиме про наші оціночні реакції в соцмережах на події навколо та судження інших про ці події.

Якщо відбувається подія, яка для нас чимось важлива (а також чиєсь рішення або чиясь заява, яка чинить дію, тобто яка є перформативом) – ми схильні реагувати. Найпростіша реакція – в координатах +/– , добре/погано, правильно/неправильно.

Така реакція неминуче має експресивну, емоційну складову. Чим > цінність питання для нас, тим наша реакція часто більш експресивна. Якщо автор(ка) судження має літературний хист, або є відомим чи популярним, тим збурення, породжене його (її) експресією, продукує більш інтенсивну і тривалу хвилю реакцій.

Чим яскравіша позиція, тим сильніша емоція схвалення і солідарности прихильників. і тим виразнішою стає емоція неприйняття противників. Серед яких теж є умільці експресивно проявляти свою позицію. Два Монблани прихильників різних позицій зростають все вище, і може статися, що зростає і прірва між ними.

Є багато причин, які розділяють людей на різні табори. Виокремлю два типи причин: психологічні і соціальні. Психологічні: частина людей має виразну потребу в індивідуальному самовираженні, а частині легше, коли вони є членами спільноти, і хтось інший допомагає у вирішенні проблем. Умовно назвемо – індивідуалізм і патерналізм, або лібералізм чи соціалізм. Подібне і в соціальному плані: походження, освіта і рівень статків визначають наші уявлення про належне і неналежне, справедливе і несправедливе.

Водночас є й інший тип ставлення до суджень, який у популярному значенні цього слова називають філософським. Що правильно ).

А саме: будь-яка достатньо змістовна теза означає наявність також змістовної антитези. Усі тези, які є частиною світогляду або випливають із нього, насправді є продуктом багатовікового розвитку цивілізації, наслідком довжелезного причинно-наслідкового ланцюжка ідей, переконань, цінностей і святинь. Тези і антитези, які дають синтези, що по спіралі породжують нові антитези...

Тому освічена людина (з формальним чи неформальним філософським бекґраундом), висловлюючи судження, уже має на увазі наявність купи тез і антитез.

Тому мудрі люди чимось схожі на Ахіллеса із відомої апорії Зенона: Ахіллес, звісно, на голову вище всіх черепах навколо – але, якщо його біг можна назвати тезою, то він, як мудрець, знає стільки антитез, що не може зрушити з місця … .

Зокрема, це стосується дискусій в соцмережах (і у Фбуці). Це нудно і довго – помічати антитезу у власній тезі і бачити слушність тези опонента (за якою стоїть тривала історія слушних суджень і практики, яка їх підтверджує). І відповідати, враховуючи цю слушність.

Добре було схоластам Середніх віків: вони нікуди не поспішали. У їхніх диспутах нездатність точно відтворити аргументи опонента означала професійну неспроможність (так я почув на лекції Андрія Баумейстера).

Отже, сентенція: той, хто знає, мовчить. А той, хто ще при цьому хоче знати Бога – молиться.

Утім, і це судження має вагому антитезу. Наприклад: все живе співає, хвалить і, отже, росте ).