Ще про потенціал кириличної та латинської
графіки для писемної української мови.
Богдан Огульчанський, Науковий секретар Відкритого Православного університету
Софії-Премудрості, кандидат фізико-математичних наук.
© Копіювання тексту або будь-яких
його частин можливе лише з дозволу автора.
Судження секретаря РНБО Олексія М’ячеславовича Данилова про користь переходу на латинську
графіку викликало жваве обговорення у суспільстві. Звісно ж, зрозуміло, що в
питаннях правопису у нас розбирається все громадянство, і, мабуть, так само фахово,
як у футболі та в політиці. Тож автор, як частина цього загалу, а також як філолог-аматор, дозволить
собі викласти і власне міркування на цю тему. Тим більше, що у мас-культурному
публічному просторі прозвучали голоси і політиків, і блоґерів, і істориків.
Утім, я бачив небагато фахових міркувань лінгвістів.
По-перше, вважаю доречним
розрізнити політичні та лінгвістичні арґументи. Перші мають більшу вагу. Очевидно,
що у реальному майбутньому жодна влада не дасть розпорядження використовувати
на письмі тільки латиницю. Тому – серйозно обговорювати політичну можливість
рішення про зміну письма немає сенсу. Але спробуймо абстрагуватися від
політичного чинника і розглянути проблему як суто філологічну.
(Хоча, зазначу, доцільно
виокремити ще й культурно-політичні арґументи. Але про них наостанок, щоби ця
арґументація не заважала науковому, лінгвістичному розгляду).
Отже, спробуймо іти суто науковим
підходом – розглянемо переваги й недоліки і кирилиці, і латиниці. При цьому
автору доведеться зважати на стандартні упередження, які «витають» у масовій
свідомості, більш докладно чи побіжно їх коментуючи. Перед цим зразу ж відповім
на одне з упереджень – начебто латиниця (а, можливо, хтось навпаки вважає, що
кирилиця) не підходяща для слов’янських мов. Скажу так: жоден тип алфавітного
письма не є ідеальним, але достатньо змістовний алфавіт з відповідними
удосконаленнями можна пристосувати до будь-якої мови. Характерні приклади:
латиницею без особливих проблем користуються відносно недавно і турки, і навіть
в’єтнамці, що віками вживали ієрогліфи, хоча, здавалось би, унікальну
багатотональну в’єтнамську фонетику передати алфавітом неможливо.
І. Що для нас кирилиця?
Навіть не спираючись на
психологічну звичність кирилиці для нас (як уже зазначено, опускаю інші
культурно-історичні аргументи), слід визнати, що кирилична азбука – вдале
удосконалення глаголиці візантійськими (за культурою) вченими кінця ІХ –початку
Х століття. Однак для кожного, хто трохи цікавився темою, буде очевидним, що
наша абетка, а разом із нею і орфографія письмових текстів, що написані в
останні 100-130 років, суттєво відрізняються від азбуки і орфографії текстів,
написаних кирилицею фундаторами української культури і 800, і 300-400 років тому.
Це означає, що ті принципи, які заклали автори кирилиці для її оптимальної
відповідності писемній (штучній) церковнослов'янській мові в її найбільш ранній
версії початку Х століття, не будуть найкращими для відтворення живої
української мови від 2-ї половини – кінця ХІХ століття, коли необхідність мати
питому, власну абетку постала перед нашими подвижниками- культуртреґерами.
Не буду тут вдаватися в цікаві
історичні деталі розвитку української абетки і української орфографії того часу,
але позначу деякі власні висновки.
Про неточність сучасної
кириличної орфографії.
З одного боку, загалом історично
утвердився підхід тих українських філологів, що хотіли змінити етимологічний
правопис на фонематичний[1]. Хоча
автори української абетки свідомо віддалялися від етимологічного правопису,
виразного у російській орфографії ХІХ ст. з яттю ѣ, єром Ъ та
іжицею Ѵ, однак цілковито відійти від нього було надто складно. Тому, для того,
щоби зберегти звичність написання основних слів у згоді з традицією давньоукраїнської
та російської орфографії, сучасна українська орфографія не розрізняє м’яких та
твердих приголосних: ми пишемо ті ж самі Л та Ц у словах ляк і лак, цап і цятка, хоча першими фонемами у словах ляк і
цятка є м’які (палаталізовані) Л' і Ц' , а фонемою-голосною в усіх цих словах є А, хоча ми
позначаємо її двома різними літерами А та Я. Тому вживати Я, Є і Ю водночас як
позначення двох звуків (Й+А, Й+Е, Й+ У) для таких слів як б’є, пір’я і на позначення попередніх
м’яких приголосних у словах ряска, ніччю,
плющ тощо некоректно.
Натомість необхідність літер на
позначення палаталізованих приголосних була зрозуміла для культуртреґерів інших
слов’янських народів. З давніх або не дуже давніх часів у наших братів-слов’ян
на Заході, що здавна писали латинкою, позначались:
м’які ń (нь), ć (чь), ś (шь), ź (жь) - у польській мові;
ď (дь) , ň (нь), ť (ть) – у чеській;
ті ж самі, а також ľ (ль) – у словацькій.
Цей же підхід реалізований у
південних слов’ян, що вживають кирилицю. І для них «батько» модерних
балканських слов’янських правописів Вук Караджич, автор так званої «вуковиці»,
передбачив вживання літер для м’яких приголосних звуків љ, њ і ћ для м’якого чь. Македонці (чи тепер
північні македонці) уже у ХХ ст. ввели у свій алфавіт також позначення м’яких ѓ і
ќ.
Відсутність
літер на позначення палаталізованих приголосних також привела до втрати
розрізнення м’якого і напівм’якого звучання приголосних перед І. Це розрізнення,
виразне для мови Правобережжя і Галичини того часу, було важливим для автора
«желехівки», учня великого словенця Ф. Міклошича українського мовознавця Є.
Желехівського (1844 – 1885) та його послідовників. Не наважуючись ввести багато
нових літер на позначення палаталізації в українську абетку, Желехівський
уживав Ї, крім звичного для нас ужитку, після приголосних на позначення їхньої
м’якості у словах, де І походило з ять, наприклад: дїло, тїло, цїна, сїно тощо, на відміну від І, що мало інше
походження у словах ніс, кінь, стіл тощо. Тобто, Ї вживалося аналогічно до Я,
Ю, Є (порівняй для слів ляскати і лїс, де м’якість Л' позначається відповідно через Я і Ї).
Правопис Желехівського продовжив П. Куліш (автор т. зв. «кулішівки»), і цим
правописом надрукована перша українська Біблія у перекладі П. Куліша та І.
Пулюя. Отже, прихильники желехівки вважають розрізнення м’яких і напівтвердих
приголосних перед І суттєвим.
Цю недостачу літер для передачі правильної вимови українська орфографія
частково замінює використанням Ь. Це ще одна незручність – для позначення
палаталізації використовується додаткова літера (яка мала фонетичне значення у
давнину як напівголосна, але його втратила). Простіше її замінити штрихом
(акутом), який (або подібний знак) є у всіх названих слов’янських мовах.
Третьою неповнотою сучасної
української кириличної абетки є несиметрія глухих та дзвінких шиплячих: ми
використовуємо по дві літери (диграфи) ДЖ
та ДЗ для позначення однієї фонеми. Можливо, через це фонеми ДЖ, ДЗ, ДЗ' ми «не шануємо» у
повсякденній вимові. Їх асиміляція, імовірно, також відбувається через вплив
російської мови, де ці фонеми відсутні. Натомість Вук Караджич і його
послідовники про них не забули: у сербській кирилиці Џ та Ђ позначають відповідно тверде ДЖ та палаталізоване
ДЖ' , а у македонській кириличній азбуці також
використовується давнє слов’янське S (зелó) на позначення звука ДЗ.
І
останнім (хоча не менш, а може навіть більш важливим) недоліком нашої сучасної
орфографії, який мені особисто «муляє», є те, що з неї випливає орфоепічна нестійкість
мови загального вжитку щодо іншомовних запозичень, що йшли в останні два
століття під впливом російської мови. Через це ми розмиваємо автохтонну для
нашої вимови твердість і виразність українських губних та частини шиплячих і
проривних. Калькуючи російську, ми пишемо (і, під впливом письма неправильно
вимовляємо) бюро, бюрократ, бюджет, бювет,
кювет, пюре, фюзеляж, фюрер. У всіх цих словах орфоепічно і орфографічно
правильно було би у сучасному правописі після губних і проривних уживати
апостроф.
Отже,
хотілося би такої корекції правопису, щоб він шанував питомі фонетичні властивості,
які є «скелетом» мови.
ІІ. А як у мовах, що використовують латинський алфавіт? Чи автор вважає, що
латиниця бути зручнішою для опису фонетики слов’янської мови?
Ну, по-перше, автор не відкидає
кирилицю, а просто вказує на неідеальність її використання. Як я зазначив на
початку: адміністративна заміна абетки наразі не має сенсу. Утім, і латиниця
для різних мов, в яких вона у вжитку – теж не ідеальна. Але у цій другій частині
я хотів би приділити увагу дослідженню використання латиниці в европейських мовах,
і більш детально у слов’янських.
По-перше. Заперечу банальний
поширений стереотип: якщо у латиниці менше літер, ніж у кирилиці, це начебто підтверджує
її нездалість для передачі слов’янської фонетики. Шановний читачу: мови, в яких
немає діакритичних (додаткових) значків над/під латинськими літерами, а також лігатур – це виняток, а
не правило. Власне, я знайшов лише найближчу до давньої латини мову – італійську
(і то, в ній довелось ввести правила буквосполучення деяких літер або диграфів для
передачі певних фонем) і, з якогось дива – англійську, в якій
через брак таких знаків довелось вводити силу способів
для передачі різних фонем, дифтонгів та трифтонгів.
Отже, якщо ми погодимося з тим,
що впровадження додаткових літер (переважно з допомогою діакритичних знаків)
для того, щоб алфавіт відповідав фонетичним особливостям мови – це нормально,
тоді доречно дослідити, в яких мовах таке впровадження було вдалим. І які
принципи впровадження могли би бути корисними для української мови.
Шукаючи відповідь на поставлене
питання, ми побачимо, що давність застосування латиниці для тієї чи іншої мови
неминуче створює «етимологічний якір» - коли давні правила правопису та
читання, що мали значення для писемної форми мови у давні часи, деформують
логіку фонематичного правопису. Навпаки, якщо філологи мали рішучість та
ресурси для ефективної модернізації правопису в новіший період націєтворення
(переважно у ХІХ ст.), тоді правила застосування латиниці для адекватного
фонетичного відтворення мови є ефективними.
Виходячи з цього, ми зрозуміємо, чому
так складно поєднується латиниця з фонетичною системою германських мов
(зокрема. англійської та німецької). А зі слов’ян найважче полякам, які ще в
давні часи прийняли відтворення шиплячих звуків переважно диграфами
sz, cz, dź та ін. , а от звичне
для нас Щ вони передають аж чотирма знаками: szcz.
Чехи ж пристосували для себе
латиницю хоч і не ідеально, але більш послідовно, ніж поляки. Творці чеської
абетки (у середні віки) та її удосконалювачі (у ХІХ ст.) не боялися вводити
діакритичні знаки, і тому чехи найбільш послідовно дотримують правила: одна
фонема – один знак (не на 100 % дотримують, є один виняток, але набагато краще,
ніж поляки). Цей принцип від чехів згодом був запозичений Вуком Караджичем
майже точно для правописної системи народів західних Балкан (т. зв. гайовиця),
а ще пізніше цим шляхом пішли словацькі філологи для впровадження правопису
словацької мови.
Зворотнім боком цього принципу
стало те, що чеська та словацька абетки мають найбільше літер серед
європейських мов – 42 у чехів та аж 46 у словаків. Це ще й тому, що ці
слов’янські мови зберегли розрізнення коротких і довгих голосних звуків. Зате
правила їх правопису найпослідовніші у слов’ян, а це, як вважає автор, вагомий
аргумент.
Отже, висновок: латиниця може
ефективно відтворювати фонетичну систему слов’янської мови (так само як і
кирилиця, звісно). Краще пристосовується латинський алфавіт з додаванням
потрібних знаків для фонетичної системи у тих мовах, в яких менша тяглість
етимологічного правопису.
ІІІ. Чому і як відбувалось поширення латиниці серед слов’ян і не слов’ян
Центрально-Східної і Південної Европи? Чи боялись (і чи бояться) вони при цьому
втрати власної ідентичності?
У різний час глаголиця і кирилиця
були основними системами письма на території сучасних Чехії, Словаччини,
Румунії, Болгарії та всіх сучасних слов’янських балканських країн. У стислому викладі еволюція способу письма
для народів Сходу і Півдня Европи виглядає так.
Можна вважати, що правителі
ранньослов’янських держав Моравія і Болгарія ІХ-Х ст.ст. були раді можливості
зменшити потужний культурний вплив латинського Заходу (для Моравії) і Візантії
(для Болгарії, трохи пізніше для інших південних слов’ян), і тому заохотили
впровадження нелатинської і не грецької системи письма. Однак витримати
конкуренцію латиниці країни з первісно глаголичним або кириличним письмом могли
лише за двох можливих умов: перша (малореальна) – створення власної культури,
близької за потужністю до латинської; друга – географічна чи політична
віддаленість або культурна перегородка із Заходом. Географічно віддаленими були
Русь-Україна (до польської експансії) і Московія, а після османської експансії
– Болгарія і завойована османами частина сербохорватського ареалу; у цих
регіонах виникла ця культурна перегородка. Що стосується Валахії-Молдови – тут довго
домінувала кирилиця, якою писали як церковнослов'янською, так і народною мовою
(молдово-валашськими діалектами) завдяки потужному утвердженню православної
ідентичності.
Враховуючи ці обставини, а також послаблення
і пізніший крах Візантії (яка могла би заохочувати дистанціювання з латинським
світом), послідовний культурний і політичний тиск латинського Заходу привів:
спершу – до витіснення глаголиці і кирилиці у Моравії та Словаччині ХІ-ХІІ ст.
Інакше було в інших регіонах. Своя
специфіка була при переході від кирилиці до латиниці в румунській культурі (остаточний
перехід тут відбувся аж у ХІХ ст.) і у хорватській писемності, в якій століттями
співіснували і впливали одна на одну глаголиця, кирилиця та латиниця.
Остаточний перехід на латиницю у Хорватії відбувся завдяки діяльності
хорватського «будителя» Людвіга ґая
(1809 – 1872), який у середині ХІХ ст. запропонував ефективну адаптацію чеської
абетки для хорватського ізводу сербохорватської мови, названу ґаєвицею.
Словенська мова також швидко
перейняла ґаєвицю ще у ХІХ ст.
Нарешті, у кінці ХХ і у ХХІ ст.
відбувається плавне засвоєння латиниці усіма іншими південнослов’янськими
писемними культурами, окрім болгарської. Зрештою, у цих країнах ситуація наразі
така:
Боснія – латиниця і кирилиця
офіційно паралельні, але латиниця на практиці застосовується ширше.
Чорногорія – до отримання
незалежності переважала кирилиця, зараз офіційно кирилиця і латиниця
рівноправні, але в офіційних документах першою є латиниця (а саме ґаєвиця, як і
у хорватській).
Сербія – для розуміння ситуації
краще раджу почитати статті у англійській Вікіпедії “Serbian
language” і “Romanization
of Serbian”. Згідно зі змістом цих
статей, Сербія – унікальна тим, що її мешканці однаково легко приймають і
користуються як латиницею (ґаєвицею), так і кирилицею (вуковицею). При цьому у
2014 р. переважали ті, кому зручніше латиниця (47 % до 36 %). Хоча офіційна
влада наполягає на важливості кириличного письма для утвердження ідентичності,
і це прописано у Конституції 2006 р., латиниця також має офіційний статус. У
найближчому майбутньому баланс двох графічних систем, як видається, кардинально
не зміниться.
Нарешті, Північна Македонія – це
країна, в якій державна македонська мова отримала свою сучасну абетку лише у
1944 році. Можливо, з цієї причини,
через утвердження своєї ідентичності наявністю
давньої власної азбуки (македонці вважають своїми одноплемінниками Кирила, Методія,
а також їх учнів Наума і Горазда Охридських), латиниця не набула такого ж широкого
використання, як у інших балканських слов’ян. Але офіційна латино-писемна
версія македонської абетки існує і має деяке (незначне) використання.
Висновок щодо застосування
латиниці у південних слов’ян.
При всіх драматичних перипетіях
міжнаціональних та міжрелігійних стосунків між слов’янськими народами Балкан має
місце нормальне співіснування двох форм письма, і цьому співіснуванню вже
немало десятиліть. На практиці це означає наявність однозначної і прийнятої значною більшістю
відповідності кирилиця => латиниця і зворотної (майже однозначної) латиниця =>
кирилиця, і, отже, простого комп’ютерного способу переведення
текстів на той спосіб письма, який є зручним. Оскільки у ХХІ ст. електронна
форма існування текстів домінує, проблеми вибору або/або немає. Кожен користувач з легкістю обирає зручний для
себе спосіб письма. При цьому держави, в
яких кирилиця є офіційною та такою, що існує здавна, мають слідкувати за
послідовним вивченням рідної кириличної писемності у молодшій школі. Оскільки
учні з ранніх класів паралельно вчать іноземну (переважно англійську) мову
латиницею, вони її також знають. Користування латиницею для писання рідною
мовою може починатися в середній школі, а оскільки в сучасних ґаджетах існує
функція корекції орфографії, людина освоює спосіб писання латиницею на
практиці, навіть якщо вивченню латинської орфографії приділяється менше часу,
ніж кириличної орфографії.
IV.
Які висновки з цієї інформації ми можемо зробити для української мови?
Найперше, підійдімо до питання
перспективи застосування латиниці в українському писемному культурному просторі
розсудливо, а не емоційно. Спробуймо бути уважними і раціональними, сприймаючи
можливі аргументи прихильників латиниці (якщо, звичайно, знайдуться більш-менш
відомі публічні фігури цих прихильників у нашому культурному просторі. Наразі
таке враження, що їх немає, або вони
зовсім принишкнули).
Як на мене, наявні емоційні
аргументи як «за», так і «проти» мають виразний підлітковий характер, що
відповідає ступеню зрілості нашого суспільства. Такими аргументами є і «Геть
від Москви» і «Пробі, (хулігани) нас
ідентичності позбавляють!». Отже, я спробую віднайти культурно-політичні
аргументи на користь можливого опційного застосування латиниці на письмі.
А) Як уже було зазначено в
підрозділі І, застосування латиниці здатне виправляти недосконалості кирилиці,
які приводять до логічних протиріч у орфографії та занепаду питомої української
орфоепії.
Б) Ми маємо запитати: для яких
категорій людей наявність латиничних версій різноманітних українських текстів
(і національного літературного фонду, і злободенних сучасних текстів) мала б
цінність?
Я зразу назву дві категорії таких
людей, які обидві дуже важливі для промоції України.
Перша – це українська діяспора. Хоча ми іноді можемо побачити
відеоролики про успішність недільних українських діяспорних шкіл, слід визнати,
що вивчати українську мову в таких школах може лише незначна частина молодшого
покоління наших діяспорян. А кириличне письмо, з тих вражень, які я чув від
батьків-діяспорян – це реальний бар’єр, особливо для тих дітей та молоді, які
не планують повертатися на батьківщину (таких переважна більшість, як це не
сумно). І тому, якщо альтернатива звучить так: або читати українські тексти
латиницею, або зовсім їх не читати – я наголошуватиму на важливість української
латиниці як опції. Якщо ж хтось здатний навчити дітей діяспорян вільно читати
кирилицею – чудово, але це буде зробити суттєво важче, ніж латиницею.
Друге. На жаль, кирилиця ставить бар’єр для інтелектуалів і можливих
читачів українською мовою із слов’янських країн Европи, потенційно дружніх до
нас: Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чорногорія (не кажу вже про
Польщу). Не надто добре розуміння нас суспільством цих країн (будемо
відвертими) та їх прохолодне ставлення до України зумовлене також писемним
бар’єром. Якщо ми зробимо офіційною опцією українську латиницю (яка буде ближче
до ґаєвиці і до чеської, а не до польської транскрипції слов’янських фонем), нам
зразу відкриється дружній світ любителів слов’янського слова з багатьох країн.
До речі, серед аматорів слов’янської філології є популярний рух Medžuslovjansky
(Іnterslavic), який об’єднує людей, що хочуть творити сучасне
слов’янське есперанто та спілкуватися ним (рекомендую почитати статтю Іnterslavic у Вікіпедії та подивитись прекрасні відео ютуб-блоґера та
викладача польської Норберта з нікнеймом Ecolinguist, зокрема «Interslavic
Language»). Отже, другий важливий аргумент – наявність офіційної латиниці як
другого письма робить набагато ближчими до слов’ян Европи (а їх до нас).
Третій аргумент – більше
технічний. Наскільки я можу судити, чехи, словаки та інші слов’яни пишуть свої
прізвища у міжнародних документах за правилами власної мови, і їхні прізвища та
власні назви з діакритичними знаками входять у міжнародну систему кодифікації.
Це може з часом зробити й Україна. Звичайно, перехід на інший латинський
правопис в міжнародних документах особи буде проходити поступово. Але, міркую, якщо
ми матимемо власну латиницю, з часом всі труднощі будуть подолані. Як приклад –
удосконалений запис ПІБ Наталія Юріївна
Джапарідзе (див. нижче) буде однозначним і матиме на три знаки менше, ніж у
сучасній транскрипції.
V. Яку
саме латиницю для української мови пропонує автор? Адже ми вже маємо офіційний
варіант для запису українських прізвищ, власних назв та різні версії
української латиниці.
Автор не хотів би претендувати на
те, що власний велосипед, який він пропонує, принципово інший, ніж ровери попередників.
Багато з того, що ми пропонуємо, вже є в українських офіційній транслітерації
та неофіційних латиницях, які є у вжитку. Але я відразу позначу значні (вважаю)
недоліки офіційної української транскрипції. Перше – це використання невдалих
англо-германських диграфів для відтворення шиплячих (і навіть відомого
монстра-«чотириграфа» shch для транскрипції Щ). Друге – непослідовне і неоднозначне відтворення
пом’якшення, апострофа, Й, йотованих Є, Я і особливо Ї. Не буду деталізувати,
про все це можна прочитати на різних лінгвістичних сайтах.
По-друге: мені доводилось бачити
деякі версії української латиниці, які кращі за офіційну транскрипцію. Але вони
не позбавлені недоліків кирилиці, про які я писав у розділі І. А саме: у цих
версіях не виокремлюються послідовно м’які приголосні фонеми Д' , Т' , Л' та
інші. Не завжди послідовно передається Я та Ю у середині слова. І залишається
надто багато диграфів для відтворення шиплячих.
Як я уже зазначив, пропонована
латинська абетка української мови спирається на чеську традицію і балканську
(ґаєвицю). Можливий інший варіант – взяти за основу польський алфавіт (з ним
знайомі більше українців), але в ньому суттєво не вистачає знаків, які треба
заміняти диграфами, а також мало м’яких літер. Тож, спираємось на чеську
основу. Але ми більш послідовно пропонуємо деякі правила. Основні принципи такі:
1/ Кожну фонему відтворюємо
однією літерою – цей принцип дотримується послідовно (здається, це перший такий
варіант латиниці). Єдиний виняток – передача Х диграфом KH
або CH, як у чехів (можна б залишити і Х, але у такий спосіб Х
не використовується в інших слов’янських мовах). З цією метою, щоб не робити
абетку надто громіздкою (як у словаків і чехів), м’якість приголосних фонем Д,
З, Л, Н, Р, С, Т, Ц, Дз перед фонемами-голосними А, Е, О, У позначається акутом
(штрихом) ', але м’які приголосні не вважаються окремими літерами. Перед
літерою І акут не використовується, хоча питання можливого відновлення правил орфоепії
відповідно до правописів Желехівського та П. Куліша (окреме позначення м’якості
приголосних перед І, якщо І у слові походить від ѣ та в деяких інших випадках) –
може обговорюватись.
2/ Використовуючи J
на позначення напівголосного Й, послідовно відтворюємо
дифтонги Я, Ю, Є на початку слова, після апострофа та
голосних як Ja, Ju, Je. Як
знак збереження української ідентичності пропоную зберегти Ї без транскрипції
(чи цінна також Є для нашої ідентичності? – не певен, але можна дискутувати).
3/ Часто вживаний дифтонг Щ
передаємо згідно з логікою – відтворюючи його як ШЧ, використовуємо літери, що
позначають Ш і Ч: Šč. Хоча, визнаю, для тих, що звикли писати кирилицею –
незручно.
Українська латинична абетка –
авторська пропозиція .
Абетка є основною презентацією
способу письма. Міркуючи над тим, яку послідовність – прийняту в кирилиці чи в
латиниці – покласти в основу послідовності знаків, я прийшов до висновку, що
буквальне наслідування або кирилиці, або латиниці не дає можливість підкреслити
етимологічну близькість між собою низки фонем. Так, у латиниці не надто логічне
третє місце літери C, віддаленість Z та
Y від решти близьких фонем (Y
мала би бути близько до I та J, як у кирилиці, в якій близькі И та І розташовані поруч). Фонеми Дз, Дз',
Дж мали бути десь близько до Ц, Ч тощо. Також кирилична послідовність
початкових літер абетки нам психологічно ближче. З урахуванням цих міркувань офіційну
послідовність абетки української латиниці бачу так (відразу та нижче коментуватиму
особливості). Друга колонка подає порядок літер в українській латиниці, який
пропонує автор. Усього маємо 32 літери.
|
Літера/фонема в українській
кириличній транскрипції |
Litera ukraїns'koї latynyci, proponovanyj por'adok |
Ця ж
літера/фонема у чеській абетці |
Ця ж фонема у ґаєвиці (хорватська, словенська) |
|
А а |
A a |
A a |
A a |
|
Б б |
B b |
B b |
B b |
|
В в |
V v |
V v |
V v |
|
Д д/
Дь дь |
Dd / D'd' |
Dd / Ď ď |
Dd / немає |
|
Примітка.
Фонеми Г, ґ розміщуємо нижче за
логікою латиниці – G
і H
поруч |
|||
|
E e |
E e |
E e |
E e |
|
Є на початку,
після голосної або після апострофа |
Je (abo Є) |
Ě ě |
немає |
|
ґ ґ |
G g |
G g |
G g |
|
Г г |
H h |
H h |
немає |
|
И и |
Y y |
Y y |
немає |
|
І і |
I i |
I i |
I i |
|
Й й |
J j |
J j |
J j |
|
Ї ї |
Ї ї |
немає |
немає |
|
К к |
K k |
K k |
K k |
|
Л л/
Ль ль |
L l/ L' l' |
L l/ L' l' у словацькій |
L l/Lj
lj (кириличне Љ љ) |
|
М м |
M m |
M m |
M m |
|
Н н/
Нь нь |
N n/ N' n' |
N n/Ň ň |
N n/Nj
nj (кириличне
Њ њ) |
|
О о |
O o |
O o |
O o |
|
П п |
P p |
P p |
P p |
|
Р р/
Р' р' |
R
r/ R'
r' |
R r/
немає |
R r/ немає |
|
С с/ Сь сь |
S
s/ S'
s' |
S s/
немає |
S s/ Ś ś |
|
Т т/ Ть ть |
T t/ T' t' |
T t/Ť ť |
T t/ немає |
|
У у |
U u |
U u |
U u |
|
Ф ф |
F f |
F f |
F f |
|
Х х |
Ch ch (або Kh або Хх) |
Ch ch |
H h |
|
З з/ Зь
зь |
Z z/ Z' z' |
Z z/
немає |
Z z/ немає |
|
Ж ж/
Ж' ж' (як у словах збіжжя, роздоріжжя) |
Ž ž/ Ž' ž' |
Ž ž/ немає
(є у польській Ź) |
Ž ž/ немає |
|
Ц ц/ Ць ць |
C c/ C' c' |
C c/ немає |
C c / немає |
|
Дз дз/ Дзь дзь |
Ȥ ȥ/ Ȥ' ȥ' |
немає |
Ẑ ẑ (тільки у
македонській, кирил. S)/
немає |
|
Ч ч |
Č č |
Č č |
Č č |
|
Дж дж |
Ĝ ĝ |
немає |
Dž
dž (кирил. Џ џ) |
|
Ш ш |
Š š |
Š š |
Š š |
|
Щ щ |
Šč šč |
Šč šč |
|
|
Ю ю на початку, після голосної та апострофа |
Ju ju (окремо
в абетці немає) |
Ju ju
(окремо в абетці немає) |
немає |
|
Я я на початку, після голосної та апострофа |
Ja ja (окремо
в абетці немає) |
Ja ja
(окремо в абетці немає) |
немає |
|
Ь |
немає |
|
|
|
апостроф ‘ |
немає |
|
|
Як бачимо, зробити порядок літер цілком
логічно послідовним не видається можливим. Автор пересунув латинські позначення
Ж, З ближче до кінця для того, щоби вони стояли близько до знаків, які
позначають споріднені з ними фонеми Ц, Дж, Дз, а також для того, щоби знаки, в
основі яких є Z,
стояли поруч.
Є деякі особливості, що роблять
цю українську латиницю більш універсальною, ніж чеську абетку та ґаєвицю.
Зокрема, вона позначає м’які приголосні, доповнюючи відсутність таких у чехів (S' s') і у ґаєвиці (D', d',
T', t') та тих, що відсутні в обох абетках (Z' z', Ž' ž', R' r'). На позначення фонеми Дж, щоби не обтяжувати використання графеми Z, ми пропонуємо знак Ĝ ĝ, який колись використовувався у ґаєвиці, але потім був
замінений у ній диграфом Dž.
Відзначу, що для передачі фонем
Дз і Дз', дотримуючись принципу «одна фонема – одна літера», ми вводимо
особливий знак Ȥ
ȥ (з пом’якшенням Ȥ' ȥ). Позначення фонеми Ȥ=дз із слов’ян мають лише македонці, але вони використовують у своїй кирилиці
старослов’янське S (дзело), яке практично не відрізняється від латинського S. Автору Ȥ більш імпонує.
Літературні ілюстрації.
Спробуймо прочитати деякі вірші
для дітей та уривок з народної пісні (автор обирав тексти з не надто вживаними фонемами
g, дж, дз, щ, які у звичайному використанні будуть зустрічатись не часто).
Z
A-BABA-HOLOMAHY:
Guȥyk-puȥyk
rozhojdavs'a,
iz nytočky
obirvavs'a,
upav na cybul'u -
nabyv sobi gul'u!
My drakona ne zl'akalys',
til'ky ȥvinko
zasmijalys':
- Zakhody merščij
u khatku,
budem їsty
marmeladku!
Malen'kyj
joržyk
zїv malen'kyj коržyk .
А staryj joržyšče -
о-о-takyj koržyšče!
Kozak vidїžĝaje
Divčynon'ka plače:
"Kudy їdeš, кozače?
кozače - sokol'u,
Viz'my mene іz soboju
Na Vkraїnu daleku".
" Divčynon'ko myla,
ščo ž ty budeš robyty
Na Vkraїni dalekij?"
"Budu šyty i pr'asty,
zelene žyto žaty
Na Vkraїni dalekij".
Приклади читання власних назв, прізвищ, а також деяких слів іноземного походження.
Кирилиця Сучасна
офіційна транскрипція Наша
латиниця
Єнакієве Yenakiieve Jenakijeve
Згурський Zghurskyi Zhurs'kyj
Троць Trots Troc'
Щербицький
Shcherbytskyi ščerbyc'kyj
Наталія Юріївна Nataliia Yuriivna Natalija
Juriїvna
Джапарідзе Dzhaparidze ĝapariȥe
Бюрократи послали бюджет в кювет – biurokraty
poslaly biudzhet v kiuvet – bjurokraty poslaly bjuĝet v kjuvet.
Ці
приклади показують неякісність офіційної української транслітерації – при переході
на неї пошкоджується орфоепія, зокрема втрачається пом’якшення приголосних, або
воно виникає штучно у невластивих для української мови буквосполученнях.
Зворотні переходи (з латиниці на кирилицю) неоднозначні. Ці проблеми вирішені у
нашому варіанті. Передача дж та дз у грузинських прізвищах одним знаком відповідає
грузинській фонетиці (дж і дз у грузинській мові – окремі фонеми), але це
потребує узгодження із міжнародною практикою.
Бачимо, що охочим користуватися українською
латиницею треба вирішити наступне:
Установити додатково чеську розкладку;
Зробити додаткову заміну в латинській
розкладці ‘ (установлено за
умовчанням) на ' для позначення пом’якшення;
Призначити комбінацію клавіш для знаків ĝ, ȥ (вони є у додатковій латиниці), а також для Ї
(щоби часто не переходити на кирилицю).
Щоб хотілося від комп’ютерних фахівців? Зробити
програмку автоматичного переведення тексту з кирилиці на латиницю і навпаки (що
зовсім нескладно) та розробити програму орфографічної перевірки латиниці (або
модернізувати вже наявні програми). Програма кирилиця => латиниця має
передбачати неоднозначності у сполученнях літер Д + Ж і Д + З (є слова, у яких
це два різні звуки).
VI. Загальні
висновки.
Подаємо тут узагальнені висновки статті.
1/ Наполягання на гіпотетичній
заміні кирилиці латиницею, або емоційне категоричне заперечення будь-якого
вживання латиниці – це наслідок посттоталітарного мислення «або-або», або
звичка до ігор з нульовою сумою. Намагаймося замінити «або-або» на «і – і»,
знайти цінність у додатковій опції та практикуватися у діяльності, що приносить
різні види користі.
2/ Балканські народи (серби,
чорногорці, босняки) уже багато десятиліть поєднують кирилицю та латиницю. Острах
деяких діячів культури, що із втратою монополії кирилиці послабне українська ідентичність,
на думку автора не має вагомих підстав. Навпаки, з появою великої кількості українських
текстів латиницею (як із фонду української літератури, так і сучасних), наша
ідентичність стане багатшою і різноманітнішою. Також звичка українців до поєднання
двох абеток допоможе краще читати тексти, написані різними мовами.
3/ Запропонована латинська українська абетка, можливо,
перша в українській мові, яка ставить у взаємно однозначну відповідність кожній
із фонем української літературної мови свою власну літеру. Це робить її
важливою для зміцнення «скелета» мови – орфоепії. Жодна з фонем (за одним
можливим винятком) не передається двома знаками (диграфом; через диграф
передається лише дифтонг Щ). В цьому пропонована українська латиниця має
перевагу над практично усіма наявними абетками слов’янських мов. Наявність простої програми
автоматичної транслітерації від кирилиці на латиницю і навпаки робить опцію створення
латиничних текстів, а також їх переведення на кирилицю вельми простою.
4/ Автор запрошує ентузіястів –
після появи у публічному просторі програми транслітерації – створювати латиничні
версії україномовних сайтів. Це можна робити як із моральним заохоченням
держави, так і без нього – добрим буде початок, якщо цю акцію підтримають
публічні особи, що багато роблять в сучасній українській культурі.
5/ Українська латиниця у
запропонованому варіанті зробить для українців ближчими культуру споріднених
нам слов’янських народів, а нас зробить ближчими для них (принаймні чехи,
словаки та читачі з інших слов’янських етносів) зможуть досить упевнено читати
сайти українською латиницею без автоматичного перекладу. Також українська латиниця
сприятиме більшому інтересу до рідної мови діяспорян давніших поколінь і
молодих людей, що народились не в Україні і не мають навчання або навички
читати кирилицею.
Автор з охотою і цікавістю сприйматиме
раціональну реакцію на свої пропозиції, особливо від тих читачів, які мають
досвід користування українською латиницею.
[1]
Примітка для точності: фонематичний правопис старається поставити
у відповідність одну літеру одній фонемі. Це не те ж саме, що фонетичний
правопис. За фонетичною логікою – у словах село,
селяни ми мали би писати замість Е окремий знак-літеру, який позначає
ненаголошений звук, середній між Е та И. Це інший звук, ніж наголошене Е. Так
записують це слово в орфоепічній транскрипції. Але цей інший звук є аллоформою
тієї ж фонеми Е. А фонема Е для лексеми село
у її словоформах селó і сÉла у
множині та ж сама. Тому український правопис більшою мірою фонематичний.
