ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ. Особливості праці і навчання  як видів душевної діяльності дитини-учня.

(із праці "Вступ до православної педагогіки. Методичний посібник". Прот. Б.Огульчанський, 
К., 2010 р.).

Навчальна діяльність як особливий вид душевної діяльності людини. Як ігрова діяльність і праця зумовлюють становлення навчальної діяльності. Праця як природовідповідний вид діяльності.

Опираючись на християнську антропологію і враховуючи історичний досвід європейської педагогіки, починаючи з Коменського, задамося питанням: в чому специфіка саме навчальної діяльності учня? Що відрізняє її від інших видів діяльності дитини?

Яка діяльність учня в навчальній діяльності є основною? Як ми вже знаємо, починаючи з Коменського, педагогіка виділяє особливу навчальну діяльність учня, або інакше – учіння (на противагу навчанню, як активній діяльності педагога). Слово "учіння" має більш конкретне прикладне значення – воно відображає те, що робить учень у процесах викладання і навчання. Якщо ж ми говоримо про навчальну діяльність, то ми використовуємо це поняття в більш широкому сенсі – а саме здатність учня (і в ширшому сенсі – людини взагалі) до учіння в будь-яких обставинах життя, а не лише в спеціально виділеній дії викладання (навчання).

Звернемося до вікової психології і психологічної теорії діяльності, в розвитку якої помітну роль зіграла вітчизняна школа (Виготський, Ельконін, Леонтьєв, Давидов). З їхніх досліджень ми знаємо, що кожен віковий період розвитку дитини характеризується початком нового виду діяльності[1]. Новий вид діяльності дає поштовх новій праці розуму, серця, волі – новим почуттям, думкам, бажанням. Усі ці прояви разом в їхній сукупності автори теорії називають психічним новоутворенням і провідною душевною діяльністю, яка йому відповідає.

Що передує навчальній діяльності? Згідно з розумінням традиційної вікової психології, їй передує ігрова діяльність (особливості православного розуміння ми розглянемо нижче). Важливими психічними новоутвореннями ігрової діяльності є: 1) розвиток уяви і символічної функції свідомості, що дозволяє в ігровій формі освоювати властивості світу і речей і 2) проживання через гру різних соціальних ролей, орієнтація на загальний сенс і характер людських стосунків.

У цілому до кінця дошкільного віку в дітей формується прагнення до суспільно значущої і соціально орієнтованої діяльності, що є основною передумовою готовності до навчальної діяльності.

Які ж ознаки власне навчання (або учіння, за загальноприйнятою термінологією) як специфічної діяльності дітей? Якщо навчання відбувається в чисто ігровій формі (зараз практикуються і такі педагогічні підходи), це ще не є навчанням у точному сенсі слова. У подібних випадках дитина правила навчальної діяльності сприймає як правила ігрової, і переносить на навчання принципи гри — символічність, умовність, невідповідальність, незосередженість, розважальний характер.

На противагу цьому, власне навчальна діяльність дитини характеризується такими психічними новоутвореннями:

1) усвідомлення себе учнем — людиною, яка змінюється у процесі засвоєння знань і умінь, звідси здатність до аналізу своїх дій — рефлексія і розвиток довільної уваги; 

2) цінність діяльності з освоєння знань і умінь перевищує цінність предметної діяльності; 

3) установлення і розвиток стосунків пошанування з дорослим (вчителем), як носієм соціально важливих знань і умінь.

За наявності цих психічних новоутворень процес учіння буде осмисленим. В іншому випадку навчання здійснюється не стільки усвідомлено – в процесі учіння, скільки емпірично, стихійно – у процесі предметної діяльності, спілкування тощо.

Звернімо увагу на важливу сторону навчальної діяльності – її взаємозв’язок із працею, яка є дуже важливим видом душевної діяльності людини.

Праця як провідна душевна діяльність і її психічні новоутворення.

 Працю слід відрізняти від роботи – те і інше мають різні цінності. Мета роботи – в результаті, у плоді. В результаті чи плоді роботи працівник особисто зацікавлений, ці результати можуть бути морально нейтральні або ж егоїстичні. Мета ж праці –  завжди доброчесна, або навіть духовна, і тому праця вимагає відповідного духовно-доброчесного стану душі.

Мета праці дається нам як Божі Заповіді – через Святе Письмо. Моральний сенс праці –  “не їсти хліба даремно”, не бути тягарем: “ми не їли ні в кого дармо хліба, але вдень і вночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас нікого” (2Сол., 3,8). Духовний сенс праці даний людині ще після гріхопадіння: “У поті свого лиця ти їстимеш хліб” (Бут., 3,19) як спокута первородного гріха. А найвищий духовний сенс розкриває св. апостол Павло вже в Новому Завіті – ради Христа допомагати слабким і немічним: “Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам'ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: блаженніше давати, ніж брати!” (Діян. 20,35); “а краще нехай працює та чинить руками своїми добро, щоб мати подати нужденному” (Еф. 4,28).

Роботі і праці відповідають два типи трудової дії: особисто-мотиваційна і благотворча. У особисто-мотиваційній трудовій дії перша сходинка – задумка. Підставою для задумки може бути якась цінна ідея (навіть благородна), потреба в успіху, плідному результаті. Друга сходинка – сама трудова дія. І третя сходинка – успіх. Таким чином, потреба особистого успіху  є неодмінною компонентою такої дії. Так може сформуватися хороший працівник, але переважно з мотивом особистої самореалізації.

У благотворчій трудовій дії теж три сходинки, але вони зовсім інші. Перша сходинка – це хист почути потребу ближнього, відгук на його потребу, а також - хист збагнути, які дії щодо світу навколо роблять його морально чи естетично досконалішим. Друга сходинка – втілити, здійснити потребу ближнього. Третя сходинка – почуття вдячності, яке переживає трудівник.

У благотворчій трудовій дії суттєво інші переживання, ніж у дії першого типу. Звернімо увагу, що, якщо таку дію виконує дитина, саме вона переживає почуття вдячності. Це вдячність батькам, за те, що її виростили, вчителям, наставникам, завдяки яким дитина здатна здійснити потребу. Для віруючого – це вдячність Богу. Почуття вдячності дає силу, щоб відгукнутися на наступну потребу ближнього. І це зовсім інше, ніж надихаюче почуття успіху для дії першого типу.

    Тому для віку 5-7 років (при правильному вихованні) основні психічні новоутворення є такими: 1) Здатність почути потребу ближнього або потребу гармонії світу навколо; 2) здатність шляхом трудового зусилля справити, задовольнити цю потребу і 3) вдячність Богу і людям, яка дає сили на подальшу працю.

Дуже важливо наголосити на тому, що праця, трудова діяльність, починаючи саме з віку 5-7 років, є природовідповідною. Це підтверджується і Святим Письмом, і моральними традиціями більшості народів.

---

[1] – Див., наприклад: Эльконин Д.Б. К проблеме периодизации психического развития в детском возрасте. Избранные психологические труды.– М.: Педагогика, 1989.

 ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ. ХРИСТОС ЯК ПЕДАГОГ.

(із праці "Вступ до православної педагогіки. Методичний посібник". Прот. Б.Огульчанський, 
К., 2010 р.).

Про Ісуса Христа як Педагога, що промишляє про спасіння людства протягом всієї історії, пише у своєму творі ²Педагог² учитель Церкви Климент Александрійський (3 ст. після Р.Х.). Він розрізняє у Спасителя три педагогічні дії: умовляння, тобто духовно-моральна проповідь, зцілення і поставлення законів. Три прояви Христа як педагога, відкриваючись якими Господь поступово веде людину до спасіння, є: Умовляч, Педагог і Учитель. Умовляч пробуджує в людській душі природне для неї бажання істинного життя, Педагог зцілює душу від властивих їй гріхів та пристрастей, а Учитель відкриває істини віри й духовного життя.

У своїй книзі Климент показує діяльність Христа як Педагога і в ході всієї земної історії, і в житті душі окремої людини. А сучасний автор так розкриває Євангеліє і євангельський образ Христа як серцевину християнської педагогіки[1] .

"Господь служить ідеалом для виховання людини, що розвивається. Про дитинство Його в Євангелії сказано мало, але ємко: А Дитина ж зростала і зміцнювалася духом, набираючись мудрості; і благодать Божа на Ній прибувала (Лк. 2, 40). Отрок Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей (Лк. 2, 52).

Своїм дитинством Спаситель освятив найважливіші інститути виховання. Смиренномудрою слухняністю батькам (див.: Лк. 2, 51) Він визнав покірність синівської любові і владу батьків над чадами. Відвідуванням храму (див.: Лк. 2, 41–46) – виявив виховну роль храмового дійства. Перебуванням між учителями (див.: Лк. 2, 46) – ушанував науку. Спочатку вислуховуючи, потім запитуючи – зазначив спосіб, у який може відбуватися засвоєння всякої Істини (див.: Лк. 2, 46–47).

У ставленні до дітей Христос вимагає любові, поваги й визнання їхньої особистої гідності (див.: Мк. 10, 16; 18, 4,10; Мк. 9, 42). Господь ублажає дітей за простоту, щирість і смиренність, – у чому і повинні уподібнитися їм дорослі. Однак досконалість дитячої душі є неусвідомленою і незатвердженою, тому діти покликані свідомо затвердитися в добрі.

Ставлення Господа до дітей є зразком для християн – батьків і вчителів. Зразок для нас – любов батька і його всепрощення в притчі про блудного сина (див.: Лк. розд. 15), що символізують любов Небесного Отця до людського роду. Водночас Христос остерігає батьків і дітей від фальшивої любові, яка заради людини забуває про вищу мету (див.: Мв. 10, 37).

Господь дає нам і досконалий зразок синівської любові: перше чудо в Кані Галілейській Він робить на прохання Матері (див.: Ін. 2,1–11); стікаючи кров'ю на Хресті, Він доручає Її улюбленому учню (див.: Ін. 19,26–27). Визнаючи важливість виховання дітей, вище за усе Господь ставить у ньому виховання душі й духу (див.: Мв. 16, 26).

Відзначимо загальні риси учительного служіння Господа[2].

·  Його вчення цілісне, спрямоване на Вічне; зрозуміле, переконливе, дієве, тому що відповідає глибинним устремлінням людського духу.

·  Його слово духовне й життєве: будить сили душі, направляє їх до самовідданості, до морально-релігійної діяльності; у Його словах поєднані доброта і строгість, милість і принциповість, лагідність і викривання, досягається надзвичайна відповідність змісту і форми.

·  Найглибшу мудрість Він виражає в доступній і досконалій формі; зміст запозичає безпосередньо з життя; приклади бере з природи; докази засновує на законах людського розуму й здорового глузду; діє прямо на серце і через нього спрямовує волю Своїх учнів.

·  Христос застосовує принципи особистісного і пошанувального підходу, міри і своєчасності: враховує духовний рівень і моральний стан слухачів. Перед народом Він викладає прості моральні істини в притчах, у колі ж вірних учнів розкриває сокровенні таємниці самого божественного життя. З грішниками, які каються, Господь говорить інакше, ніж із самовдоволеними фарисеями. Навіть найближчим учням Він повідомляє щораз стільки, скільки вони можуть сприйняти духом.

Усі слова і справи Христа виражають Його безкінечну любов до роду людського. У Євангелії містяться всі вічні основи нашого християнського життя, які є основами і для педагогіки.

Таким чином, Божественне Одкровення дає для настанови християнському вчителю не тільки моральний ідеал, але несе в собі конкретні педагогічні принципи, озброює його благодатними методами і засобами виховної роботи".

Які ж зразки педагогічної майстерності Євангеліє відкриває нам у земному житті Спасителя?

Євангеліє постійно свідчить про надзвичайний вплив Спасителя на людей. Не торкаючись тих випадків, коли Христос чудесами засвідчував своє Божество і силу, запитаємо себе: якими суто людськими засобами Йому вдавалося давати людям цілком новий сенс життя?

У чому сила слова Спасителя? Чому Своїм Словом Йому вдавалося преображати душі слухачів? Як побачити, які дії Спасителя є педагогічними? У чому їх педагогічність?

Таїна впливу слів Христа на душі слухачів не може бути цілком осягнута людиною. У просторі євангельського слова залишається невимовність, незбагненність для кожного з нас. Відзначимо кілька вчинків Господа Ісуса, які спонукають до споглядання і розмірковування.

Так, рятуючи грішницю від смерті через побиття камінням (Ів., 8, 3–11), Спаситель сказав усього лиш: ²Хто з вас без гріха² – нехай перший на неї той камінь кине! ” – і цими словами він пробудив сумління всього розлюченого натовпу (Ів., 8, 9).

Слова Христа доходили і до загрубілих душ воїнів. Сторожа, якій було велено схопити Його, не змогла зробити цього, зачарувавшись тим, як Він говорив: ²Чоловік ще ніколи так не промовляв, як Оцей Чоловік” (Ів. 7, 46). І слово Ісусове в синагозі Назарету мало непереборний вплив: ²І всі Йому стверджували й дивувались словам благодаті, що линули з уст Його² (Лк. 4, 22).

Щоб виразніше побачити педагогічні дії Спасителя, розглянемо уривок Євангелія від Луки (Лк. 10, 25–37) (притча про милосердного самарянина).

Розглядаючи цей текст, знамениту притчу про милосердного самарянина (змісту самої притчі ми зараз не торкаємося), відзначимо, як майстерно й послідовно Христос допомагає законнику змінити  найбільш ключові життєві цінності.

1.   Законник підійшов з однією лише метою: випробувати Ісуса. Господь же, спираючись на знання учня (вірш 27), веде його від звичайного самоствердження (через відчуття себе знавцем) до основного сенсу людського життя, при цьому домагаючись того, що законник сам вимовляє цей сенс.

2.   Законник, намагаючись виправдатися перед самим собою і знову повернутися в роль (позицію) знавця, запитує Ісуса : ²Хто є мій ближній?², при цьому наступною своєю реакцією на відповідь Христа намагаючись знецінити її вплив. Христос же не дає готового рецепту. Натомість Він вводить свого співбесідника в простір притчі, тим самим не даючи загально-абстрактної, а спонукуючи до конкретної відповіді. Таким чином Спаситель підтримує мотивацію співбесідника до нового образу знання і світовідчуття (шляхом подачі змісту притчі в такій формі, яка би стимулювала слухача до активного сприйняття).

3.   Спонукання співбесідника до висновку (вірш 36). При цьому (як тут, так і в інших випадках) Христос або Сам робить висновок, або допомагає це зробити іншим у максимально зрозумілій і простій формі.

4.   Подання учню зразкового образу дії (на цей час, можливо, недосяжного) (ст. 37). Так Ісус робить практично кожного разу, спілкуючись із людьми. Він не обмежується сферою узагальнень, цінностей, світогляду, а допомагає відбутися вчинку, проявленню всієї повноти життя людини.

Виділяючи педагогічну дію Спасителя, що розкривається в Євангелії, наголосимо на трьох її принципових моментах:

а) вона є особистісною. Христос як Бог і людина в одній Іпостасі (особистості) суто особистісно, неповторно звертається до кожної людини, що приходить до Нього. Саме ця людина є для Нього зараз найдорожчою: ²Хто Моя мати й брати? І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: ²Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати² (Мк., 3, 33–35);

б) Христос звертається до подоби Божої в людині, вивільняючи в ній сокровенне прагнення до Бога (яскраві приклади – прикликання Нафанаїла, Ін 1,1–10; прикликання Закхея Лк 19, 1–10);

в) Христос вкладає в учнів, слухачів нові образи поведінки і ставлення до Бога і людини через: а) дію – яскраві приклади: миття ніг (Ін 13, 1-17), бесіда із самарянкою (Ін. 4, 4–30), зцілення доньки хананеянки (Мв. 15, 22–28), благословення дітей (Мк. 10, 13–16); б) проповідь; в) притчу (образну символічну проповідь).

---

[1] – Важнейшие принципы православной педагогики. Курс. работа студента 4 курса СПб ДА свящ. А. Зелененко. – СПб, 1997.

[2] Див. також: Модзалевский Л.Н. Очерк воспитания и обучения с древнейших до наших времен. – СПб, 1892. – С.169–173.