Не спокушайте малих!

Усі згодяться з тим, що розумних менше, ніж нерозумних.

На кого були розраховані ці слогани?

"У моїй голові війна вже закінчилась".

"Зійдемось десь посередині".

"Треба просто припинити стріляти".

Чи має автор (автори) цих слоганів відповідати за скоєне?!

Хто спокусив ними 73 % отих "малих" і нерозумних - краще, за Євангелієм, йому "млиновий камінь на шию"

 Актуальність релігійної небайдужості та пошуку християнської правди у творчості Тараса Шевченка.

Мені у 2023 році потрапило в поле зору моя бесіда про релігійні аспекти творчості Т. Шевченка з професором Юрієм Чорноморцем, яка відбулася у 2012 році. Мені стало цікаво її прочитати і зафіксувати. Деякі неточності у тексті-оригіналі від 2012 р. виправлені.

У радянські часи говорили, що Тарас Шевченко був атеїстом-революціонером. Підшуковувалися відповідні фрази в його творчості. Після падіння атеїстичного режиму в Шевченковій поезії почали шукати християнські мотиви. Проте чи усвідомлюють нинішні українці-християни справжнє бачення віри Великим Кобзарем, — про це в розмові Юрія Чорноморця з о. Богданом Огульчанським, дослідником сакрального в українській культурі.

Протоієрей Богдан Огульчанський, "ВАЖЛИВИМ АСПЕКТОМ РЕЛІГІЙНОСТІ ШЕВЧЕНКА Є СПРИЙНЯТТЯ НИМ УКРАЇНИ ЯК САКРАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ"

— Сьогодні виповнилося 198 років з дня народження Тараса Шевченка. Чи не здається Вам, що сьогодні ми ще не усвідомили християнського характеру світогляду Шевченка?

— Дійсно, в суспільній свідомості панують стереотипні уявлення про Шевченка. За радянських часів із нього робили революційного демократа. Критики Шевченка не було, але християнські сторони його світогляду замовчувалися. Шевченків осуд соціальної дійсності, християнський за власною суттю, перетлумачувався як лише соціальний протест. З настанням незалежності багато хто воліє бачити в Шевченкові лише борця за українську націю, борця проти імперії. При цьому не звертають увагу на те, що така боротьба у Шевченка обґрунтовується з точки зору християнської моралі. Сьогодні бачимо і третю тенденцію: шукати у Шевченка неортодоксальні релігійні мотиви, максимізувати їх. Але забувають важливий принцип: те, що є неортодоксальним для звичайного віруючого, є виявом ортодоксальної релігійності для людини із особливим Божим покликанням.

— Дійсно, пророки і біблійний Йов були «неортодоксальними», але саме такими їх хотів бачити Бог. Так само і монах, що молиться за весь світ, вчиняє неправильно з точки зору  початківця у вірі. У кожного своя міра релігійності, своя міра християнськості. І якщо світогляд Шевченка – світогляд християнський, то нашим завданням мала б бути християнська релігійно-філософська і богословська рефлексія над життям і творчістю Шевченка.

— Завдання християн-українців сьогодні – усвідомити значення Шевченка для нас. Тарас Григорович був віруючою людиною, християнином. Шевченко був людиною, що власні принципи виробила на основі максималістської етики Біблії. Він визнавав Бога та важливість його абсолютних норм для всіх вимірів людського життя. Божа істина і Божа правда настільки значимі для Шевченка, що у деяких його творах знаходимо навіть змагання із Богом. Він закликає Бога і навіть намагається примусити Його до повного здійснення Божої правди на землі. Це змагання із Богом нагадує біблійне змагання патріарха Якова за збереження Божого благословення для власного народу. Шевченко вважав, що український народ як народ християнський безумовно був благословенний Богом, і доля його мала б здійснюватися згідно із цим благословенням.

— Так, для того, щоб життя народу здійснювалося згідно із благословенням Божим, необхідно не лише життя народу за нормами встановленими Богом. Необхідна молитва до Бога, і іноді ця молитва переходить в дерзновення перед Богом. Такого роду дерзновення в молитві за народ не є відступленням від релігійності, але найвищим проявом її. Адже це дерзновення може виникнути лише в людини, яка повністю покладає власну надію лише на Бога та любить всій народ, «братів своїх» більше, ніж саму себе. Які ж головні риси релігійності Шевченка можна виділити на Вашу думку?

— Першою рисою релігійності Шевченка є глибоко особисте ставлення до Бога. Про необхідність такого ставлення пізніше буде багато говоритися в екзистенційній філософії. У Шевченка таке ставлення було. В одному із ранніх творів «Перебендя», головний герой, має повноту відносин із світом, але головним і абсолютним для нього є відносини з Богом. Спілкування з Богом є для головного героя неспівмірно важливішим, ніж відносини зі світом. Саме такий герой втілюється у Шевченка в образі кобзаря. І цей образ стає архетипним для Шевченка, для його усвідомлення своїх стосунків зі світом та з Богом.

Другим важливим аспектом релігійності Шевченка є сприйняття ним України як сакральної реальності. В часи Шевченка стояло питання про сенс існування України. Без відповіді на це питання, без усвідомлення особливого історичного покликання України вся Україна могла б стати такою самою як Кубань: збереження елементів фольклору і повне панування імперської свідомості. Шевченко фактично дав відповідь на питання про сенс України, відкривши особливу цінність буття України як сакральної ідентичності, сакральної реальності. Україна цінна в очах Бога та людства з тієї причини, з якої цінна кожна людська особистість. Адже Бог створив кожну людську особистість для вічності, замисливши її у вічності. Так само і Україна існує не як частина імперії, а як самостійній і самодостатній унікальний організм, з яким Бог може вести і веде діалог (через духовно покликаних представників народу - Б.О., 2023). Про Україну, від імені України можна говорити з Богом. Цей організм, як і інші національні організми, має власну цінність у вічності, має власний Божественний образ в собі.

Проявом ідентичності України для Шевченка є козацтво, унікальне і неповторне. Козацтво є виявом християнської ідентичності України, оскільки виявляє братерство і волю. Братерство і воля взаємопов’язані між собою елементи християнського соціального ідеалу Шевченка, оскільки воля особистості можлива завдяки братерським стосункам, а братерство можливе завдяки свободі людей. Людське існування – це співбуття з іншими особистостями в єдності та волі. Козацтво виступає як ідеал, альтернативний до інших моделей соціальних відносин. Козацька християнська республіка Шевченка і Костомарова – це відповідь на питання, яким має бути ідеальне суспільство. Цей суспільний ідеал був альтернативою до бюрократичної та єрархічної побудови Російської імперії. Світська і церковна бюрократія претендувала на сакральність, претендувала на те, що порядок імперії відображає ідеальний задум Божий про суспільство. Шевченко показував неправду такого сприйняття християнської держави. Мертвій раціональній бюрократії Шевченко протиставляв ідеал суспільства як живого спілкування і братерства вільних людей.

— Важливо, що цей ідеал спілкування і братерства вільних людей глибоко християнський. Він безпосередньо породжений біблійним і святоотцівським розуміння Церкви як «спілкування», «койнонії». Тоді як оспівування раціональної єрархії як Божественного порядку – це все-таки придумано візантійськими філософами і правниками, але цього немає в біблійному ідеалі церкви та суспільства. Цікаво, що філософія ХХ століття наново відкрила важливість спілкування особистостей для того, щоб люди були людьми…

— Третім елементом християнського світогляду Шевченка є ідеал сім’ї. Шевченко пише: «І буде Син, і буде Мати, і будуть люди на землі». Сім’я – це не лише стосунки людей між собою, та їх відносини з природою («садок вишневий коло хати»). Сім’я має бути відображенням тієї Святої Сім’ї, яку очолює Син з великої літери і Мати з великої літери. Звичайна сім’я та звичайне суспільство не повинна замикатися в собі, а бути відкритим до реальності Божественної. І ця відкритість – у відносинах до Христа і Богородиці. Тому невипадково образи Богородиці і Христа пронизують його поетичний світ наскрізь — і по вертикалі, і по горизонталі.

У зв’язку з цією темою виникає важлива проблема ортодоксальності Шевченкового християнства. Часто здається, що Шевченко близький до протестантизму, бо критично ставився до тогочасної церковної реальності, неоднозначно відгукувався про єрархію, храми, ікони. Але ми знаємо і про православну ідентичність Шевченка. Він сповідувався і причащався. Він по особливому переживав пасхальне богослужіння. Він був прочанином в Почаєві. Він повністю сприймає український християнський ідеал святого Києва. Звідки ж критичні мотиви? Від внутрішнього неприйняття тодішнього російського православ’я. Церква була частиною холодного бюрократичного апарату, не являла взірця людських відносин. Шевченко не критикує церкву як світська людина, він критикує її як християнин, православний християнин, якому несила мовчати.

Він як християнин гостро переживав ту облудність і фальш, що траплялась в церковній огорожі. І ми можемо зрозуміти його претензії до історичної церкви. Але ми маємо пам’ятати, що його критика церкви є глибоко особистою. Вона є віддзеркаленням переживань людини, яка особливо гостро переживала всяку фальш і облуду в житті. І тут для нас головне – що Шевченків ідеал був християнським, і його критика церкви була критикою не як людини ззовні,  а як того, хто причетний до Церкви. Він захищав «рабів малих німих» проти імперської машини, малу людину проти бюрократії, захищав гідність "маленьких" людей як тих, хто має абсолютну цінність – на відміну від імперій, для яких маленькі люди потрібні лише як безмовна маса. Ця позиція була християнським розумінням людських відносин. Шевченко бажав виявлення людського ставлення до всіх конкретних людей, особливо до тих «малих людей», що були упосліджені в тодішній дійсності. Це була вимога християнського ставлення до людей, і про це не можна забувати, читаючи Шевченка.

— Існує камінь спотикання для християн, які читають Шевченка. Це поема «Марія»…

— Це тема, над якою треба багато думати українським християнам. Важливо, що Шевченко говорить тогочасному суспільству: навіть якщо ви не визнаєте чудесного народження Христа і Його воскресіння, християнство – це сила, що змінила історію людства. Християнська мораль принесла ідеали свободи, дала смисл для історії людства. Це нагадує ситуацію, коли Христос говорить: «Словам моїм не вірите, повірте ділам». Якщо ви не вірите євангельській розповіді, то маєте пересвідчитись у правоті християнства із історичного значення християнської моралі, християнства як моральної сили в історії. Навіть якщо ви вірите розповідям про Ісуса тих людей, які його розп’яли, вірите їх розповідям про Марію, то все одно не можна не визнати величі і правди християнського світогляду.

 

Рефлексії щодо діалогу в Софії духовенства ПЦУ і РпцвУ у липні 2022 – через рік після події.

Дозвольте і мені, шановне товариство, висловити словами свою власну рефлексію щодо торішньої зустрічі. Можливо, ця рефлексія буде контрапунктом до попередніх висловлювань (або – на чийсь розсуд – дисонансом).

І. Питання християнської єдности має бути, звичайно, одним із предметів особистих і спільнотних зусиль як християнина, так і громади (спільноти).

Водночас, історичний досвід християнства та особистий досвід перебування християнина у цьому неідеальному світі доводить нам, що досягнення згоди і порозуміння – це складно. Тому суттєві зрушення в цьому напрямку – це досить рідкісна Божа милість, а банальна малозмістовна риторика без зрушень по суті – «нормальність» серед християн ).

Для мене особисто питання порозуміння здавалося зрозумілим не один рік тому. Для цього необхідні такі умови: 1 і основне ) Українське православ’я має стати  христоцентричним і українським , позбавившись московського тягаря – якщо не цілковито, то, принаймні , у деяких своїх секторах. 2) Наявність незалежних самовідданих діячів-«женців» (за Євангелієм).

Відтак необхідним є (так я думав ще багато років тому) існування незалежного від єпископату внутрішньоцерковного «громадянського суспільства». Яке би об’єднувало духовенство і мирян у таких напрямках як: християнська просвіта на основі питомої української (не московської) культурної традиції; життя і розвиток парафіяльних і надпарафіяльних спільнот, принципи існування яких були би не такими, як у імперській традиції (тому тут пріоритет особистої свободи, у тому числі незалежність від тої, що «від царя гороха» авторитарної схеми «пастиря», що авторитетними однозначними вказівками керує «пасомими» тощо).

Я у міру своїх скромних (дуже скромних!) можливостей діяв у цьому напрямку – поки вірив у можливість ефективних змін і був молодший. За моєї пропозиції, ініціативи і важливої підтримки багаторічного настоятеля Св-Макарівської церкви м. Києва о. Анатолія Затовського (дяка йому!) було створене Всеукраїнське правосл. Педагогічне тов-во, яке у свої перші роки якраз містило в собі вказані вище властивості. За підтримки о. Анатолія були написані мною і видані три підручники з «Християнської етики в українській культурі», за якими не один рік вчилися діти десятків (принаймні, може і сотень) шкіл в різних областях. Були видані декілька чисел часопису «Вісник православної педагогіки». Згодом я створив і видавав інтернет-журнал «Українська християнська культура» тощо. Написав масу статей в різні світські і релігійні видання, не затушовуючи власних поглядів.

З моєї ініціативи були організовані богословсько-педагогічні курси для православних педагогів, для киян, активу з інших областей, і навіть був організований потужний філіал у Харкові. Ці курси активно діяли більше 10 років (я потім відійшов, їх вели інші люди). Сотні людей їх закінчували, і багато хто з них стали змістовним і освіченим ядром православної спільноти.

Ми проводили майже 10 років православні літні табори для дітей (стаціонарні та пересувні, як паломництва поміж монастирів).

Я свою діяльність свідомо проводив на користь саме українського православ’я. Моральну  опору і змістовну єдність я відчував , бачачи діяльність таких людей та взаємодіючи з ними, як отці Георгій Коваленко, Андрій Дудченко, Микола Лисенко, Кирило Говорун (поки він був в Україні), вл. Олександр Драбинко, Костянтин Сігов та колектив видавництва «Духа і Літери». ВДЯЧНІСТЬ УСІМ! (хтось, може, прочитає). Звичайно, я надихався відчуттям, що Блаженнійший митр. Володимир знає про цю діяльність і  благословляє її (так воно і було, хоча за всі роки я лише епізодично спілкувався із ним).

Все, що залежало від мене – було україномовним і україноцентричним (міркую, що в дуже небагатьох єпархіях УПЦмп , за винятком Заходу, на початку 2000-х були україномовні і україноцентричні культурницькі, просвітницькі акції).

ІІ. Зауважу, що, як громадянин, я відчув потужний прес «русміра» і на Україну загалом, і на середовище УПЦмп зокрема і особливо через рік-два після «Помаранчевої революції», десь із 2006-07 рр. Цей тиск був настільки сильним, що я відчув нездатність власного вутлого човника йти проти потужного потоку. Педагогічне Товариство узяв у свої чіпкі руки митр. Филип Полтавський, він зробив Андрія Ткачова секретарем Відділу реліг. просвіти і катехізації. Зміст богосл-пед курсів ставав все більш москвоцентричним, а потім я взагалі від курсів був відсторонений.

Зрештою, перед 2014 роком (і навіть раніше на декілька років) мій ентузіазм щодо того, що можна розширювати український сектор в УПЦмп, цілком випарувався.

Зазначу, що я пробував налагоджувати особисті контакти серед мирян та декого з духовенства спільнот УПЦ КП і УАПЦ. Були і дружні спілкування, але до перспектив проведення спільних заходів (що, як і тоді я вважав, доцільним і необхідним) було далеко. Хоча, у клубі «Українська християнська культура», який я вів роки з три, бували відомі миряни - діячі власне українського православ’я з дуже критичним ставленням до мп (напр. , Є. Сверстюк, М. Стріха та інші). Я так розумів (думаю, правильно), що для публічного розширення такої діяльности, із заохоченням до зустріч кліриків різних юрисдикцій, в УПЦмп мене ніхто не підтримає, а я сам по собі як представник цієї юрисдикції для якихось епізодичних заходів всередині УПЦ КП був нецікавий (хоча, подеколи і семінарах, очолюваних п. Філаретом, бував). Та і на рожон все ж я намагався не лізти ). Хоча, підкреслю, у своїй діяльності в описаній царині (це десь 1998 – 2012 роки) відчував себе цілком незалежним, і на погляд начальницького ока практично ніколи не оглядався.

Після 2014 року я перестав сприймати УПЦмп як власне українську релігійну спільноту. Великою полегкістю стало створення за ініціативи о. Георгія Коваленка Відкритого Прав. Університету. Співпраця з ним була для мене виправданням мого перебування у цій юрисдикції, хоча сумління давало про себе знати.

Ми з нашою парафією міркували про вихід з УПЦмп після всіх ганебних подій («невставання», відмови у відспівуванні воїнів-захисників, загальна реакція всередині спільноти на Революцію Гідности та початок війни) ще далеко до 2019 р., але йти під омофор п. Філарета (на той час , на жаль, мали сильне упередження) моя парафія (особливо) і я були неготові…

Але початок руху до Томосу був прийнятий на «ура» ). Тому з січня 2019 – ми з парафією (та, що моя основна) - в ПЦУ.

Після такого надто довгого автобіографічного вступу – коротко про подію в Софії річної давнини. Для мене ні у позиціях учасників, ні у послідовності самого заходу  не було нічого нового.  А основна перспективна можлива мета – створення «незалежної від єпископату надконфесійної україноцентричної православної спільноти з культурницькою та громадянською місією» (див. абзац 5 цього тексту) – була очевидною десь так з 2005-06 років. Я, власне, і діяв тоді у цьому напрямку, в міру скромних власних сил, про що вище написав. Можливо, створення та ефективні перші кроки такої спільноти були би актуальні в липні 2022 (хоча і тоді було б, мабуть, пізно). А зараз – отці з РпцвУ (щоб ви не робили!) – 97 % свідомих громадян України спитають: - а що, вони досі в мп ?!

Тому – площа майданчика можливих спільних справ – стає близькою до 0. І ефективність вашої (гіпотетичної) україно-центричної місії також буде такою ж.

Якщо хтось, може , прочитає з прикрістю – мені шкода. Усім добра та розуміння. Свящ. Богдан Огульчанський.

 ІДЕНТИЧНІСТЬ ВІРЯН УПЦ (мп) НА ЗЛАМІ - ЧИ НІ? ПРО ФЕНОМЕН КОЛЕКТИВНОЇ СВІДОМОСТІ "ПАСІОНАРНОГО" ЯДРА УПЦмп  і його сприйняття громадянським суспільством - спроба дилетантського психоаналізу.

На тлі навали агресора, основної події нашого існування останнього року, найбільш примітним феноменом суспільного життя країни є загрозливе двигтіння непорушної, здавалося би, структури - УПЦ московського патріархату в Україні. Хоча в обговорення цього процесу втягнута більша частина коментаторів – «богомазів» палітри громадської думки, все ж, як мені здається, досі не вистачає фахового релігієзнавчого аналізу цього феномену. Стріми і відеоінтерв'ю, що йшли під стінами Лаври та з інших місць протистоянь, показали приголомшеним українцям: поруч із ними перебувають такі ж громадяни, як і вони, що живуть в іншому світі, і цей світ не/взаємодіє із простором громадської думки суспільства подібно до двох незмішуваних рідин. Низка інтерв'ю, зроблених з активними вірянами, що прийшли під стіни Лаври відстоювати Правду БОЖУ (як вони думають), не може не шокувати: звідки ці люди виринули з такими цінностями і переконаннями?!

Спробуймо поміркувати раціонально. Не шукатиму зараз точні цифри соціології останніх років. Але безсумнівно: більшість українців (здається, не менше 70%) мають релігійні вірування. Більшість українських вірян – за соціологією – православні. Більшість православних останні роки і десятиліття ходили у храми УПЦмп – навіть, якщо вони себе ідентифікували як віряни УПЦ КП, а потім як віряни ПЦУ. Просто тому що в УПЦмп до останнього часу було незрівнянно більше храмів в Україні (окрім Західної України).

І що ж тоді: звідки взялися ці люди, які видають такі екзотичні «перли» в інтерв’ю? Чи можна стверджувати, що вони цілковиті марґінали? Ні, не можна. Я б іще додав: хоча священники у проповідях не прорікають таких «одкровень», але ж вони, як правило, цілком дозволяють побутувати цим і подібним віруванням у церковному просторі… І духовенству, до речі, це вигідно (про це далі).

Звичайно, простіше сказати, що найбільш виразні зразки цінностей і переконань "захисників Лаври", які шокували суспільство впродовж останнього місяця, не є ядром вірувань православного українця. Але таке твердження є неповним. Той комплекс вірувань і переконань, який сповідували більшість вірян, у кого взяли інтерв’ю - це переконання, звичайно, не більшості, але пасіонарного ядра цієї конфесії. І це ядро є опорою церковної політики її керівників.

Визнаю, що дати розгорнутий аналіз вірувань цього пасіонарного ядра у вигляді цілісного комплекса – складно, і я не беруся тут це робити. Даю лише коротку характеристику. Ця сукупність вірувань, звичайно, більшою мірою ірраціональна і логічно суперечлива. Але це не означає, що в ній відсутня власна логіка взагалі. У цій системі є певна послідовність.

Отже, не претендуючи на системний аналіз, я би виокремив дві основні опори ідентичності представників цього пасіонарного ядра. Вони пов’язані з певною психологією світосприйняття своїх адептів (тому, десь тут, можливо, корисний і психоаналіз).

Якщо коротко. Перша опора – бачення світу як такого, що «у злі перебуває». Це, власне, дуалістичне світосприйняття, близьке до маніхейства (хоча сама цитата – із Послання ап. Іоана , 1 Іо 5, 19). При цьому таке сприйняття має такі два аспекти як ексклюзивність і апокаліптичність. Ексклюзивність – це означає, що лише «у нас» правда, лише ми спасаємось. «Ми» - це «Святая Русь», ну, і , можливо, трошки православних з Єрусалима та Антіохії. Тобто – ми у ворожому кільці. Апокаліптичність – означає, що чекати недовго. У повному унісоні з відомим «ми в рай, а вони здохнуть».

Друга опора – це патерналізм. Патерналізм означає безоціночну пошану до носіїв вищого начала. В історії цивілізації характерні паттерни патерналізму: на рівні родини – безоціночне шанування батьків, на рівні спільноти – визнання сакральності влади, яка від Бога (очевидно, така влада не може бути виборною, це монархія або диктатура; а от демократія – щось вельми сумнівне, характерна приказка адептів: «в Раю – царство, а демократія=демонократія – в пеклі»), і у релігійній спільноті від Бога, ознакою якої адепти бачать цілковитий централізм. Адепт приймає як Божу волю усі зміни в церковному житті, які ідуть зверху – новий священник на парафії, новий архиєрей у єпархії – жодної рецепції від «церковного народу» не потрібно. Цікаво, що спроби в дискусіях з адептами довести «на пальцях», що «ваш Павло – мерседес і взагалі такий-сякий» є безсилими. Адепт не те, щоб не вірить, що монах Павло живе в розкоші і поводиться не зовсім по-християнськи. По великому рахунку моральний облік «владиченьок» для адептів не має значення. Адже це «наш» владика, це наш батько. Це як у дітей у старшій дитсадковій групі: всіх їх вчили, і вони знають, що битися – погано. Але у суперечці дітлахів аргумент «мій батя такий крутий, він обов’язково наб’є твого батька» - дуже поважний. Батьку можна все – на те він і наш батько.

Тут, між іншим, відданість самого «владиченьки» такому патерналізму і породжує відповідну харизму, яку відчуває його паства. Автор може порівняти реакцію на приїзд предстоятелів Церкви на місце багатолюдного зібрання церковного народу, на Володимирську гірку у дні свята Хрещення Київської Русі – митр. Володимира Сабодана (ще до його сильної хвороби) і митр. Онуфрія. Вигуки підтримки, навіть обожнення останнього, оплески – не порівняні з попередником… Адепти патерналізму цінують «своїх».

Автор, до речі, не критикує патерналізм як такий, це властивість людської культури і цивілізації на певних її етапах. Дітей спершу годують молоком (Євр. 5, 12-13), «а тверда страва властива дорослим, у яких почуття навиком привчені розрізняти добро і зло» (Євр. 5, 14).

Як зазначено вище, священники УПЦмп у проповідях та у спілкуваннях, звичайно, не сповідують ці названі форми світосприйняття в радикальному вигляді. Але вони їм дуже вигідні, бо примножують у парафіян змішані почуття тривожності («гоніння», ми в оточенні, «останні часи») і власної обраності, а також священнику дуже вигідний патерналізм вірян щодо духовенства. Обидва фактори збільшують вразливість вірян та їх залежність від священника. Крім того, і паства, згідно з класичною оруелівською «дводумністю», слухаючи святі банальності батюшки під час проповідей, розпізнає у проповіді сигнали, які підтверджують, що батюшка «наш». Або навпаки.

Ще хочу додати, що описану тут мною категорію вірян УПЦмп (які названі «пасіонарним ядром») не слід ототожнювати із ревними адептами «русского міра». Вони можуть себе і українцями визнавати, і навіть Путіна критикувати (ну, візьмемо, як приклад, хоча би їх очільника). Але при цьому їм властивий комплекс меншовартости і мазохістська великодушність-поблажливість до аґресора. Ну, «Христос же на хресті прощав…». Крім того, вони уперто не бажають бачити українське православ’я як щось самоцінне і відмінне від віри у «Святую Русь». І що може відбутися, щоб їхня світоглядна бульбашка луснула – не маю уявлення.

Ось такі мої деякі несистемні враження про ті риси «канонічного» православ’я,  які стали виразні внаслідок останніх подій.

 

ЧИН ВЕЧІРНІ  ПРОЩЕНОЇ НЕДІЛІ.

(скороч., адаптовано для сільського храму).

Священник: Благословенний Бог наш завжди, нині і по всяк час і на віки віків.

Читець: Амінь. Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі.

Царю Небесний, Утішителю, Душе Істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе Добра і життя Подателю! Прийди і вселися в нас і очисти нас від усякої скверни і спаси, Благий, душі наші.

Трисвяте… Отче наш.

Свящ.: Бо Твоє є Царство і сила і слава Отця і Сина і Святого Духа, нині і по всяк час і на віки віків.

Читець: Амінь. Господи, помилуй. (12 р.).

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадім до Христа Царя, нашого Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадім до Самого Христа Царя і Бога нашого.

Псалом 103.  

1 Благослови, душе моя, Господа! Господи, Боже мій, Ти дивно Великий. В славу й красу зодягся єси.

2 Ти одягнувся світлом, як одежею, розпростер небо, як шатро.

3 Ти поставив над водами Оселі Свої, хмари — колісниці Твої, ходиш на крилах вітру.

4 Ти твориш Ангелами Своїми духів, і слугами Своїми — палючий вогонь.

5 Ти поставив землю на твердій основі її, і не захитається вона по віки.

6 Безоднею, як шатами обгорнув Ти її. На горах стояти води.

7 Від наказу Твого вони біжать. Від голосу грому Твого здригаються.

8 Підносяться на гори, сходять у долини, в місце, яке Ти призначив їм.

9 Ти межі поклав їм, яких не перейдуть і не повернуться, щоб покрити землю.

10 Ти з джерел посилаєш потоки; між горами течуть води.

11 Вони напувають усіх звірин польових, дикі осли задовольняють спрагу свою.

12 При них вітає небесне птаство; Серед скель лунає голос їх.

13 Ти напуваєш гори з височин Твоїх; плодами дій Твоїх насищається земля.

14 Ти вирощуєш траву для скотини, рослини й збіжжя на поживу людям, щоб здобували хліба від землі.

15 І вино, що веселить серце людини. І олію, що від неї повніє лице її. І хліб, що серце людині кріпить.

17 На них птаство мостить гнізда собі, гніздо орла вище за всіх.

18 Високі гори для оленів, скелі — захисток звіринам.

19 Ти створив місяць, щоб відзначав час. Сонце знає захід свій.

20 Ти насуваєш темряву і настає ніч, тоді вилазить всі звірини лісові.

21 Рикають молоді леви, щоб здобути від Бога поживи собі.

22 Зійде сонце, вони вертаються і в логовищах своїх лигають.

23 А чоловік виходить на діло своє, на працю свою аж до вечора.

24 Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти. Повна земля створінь Твоїх.

25 Ось море велике, просторе, там плавають гади, яким немає числа, тварини малі й великі.

26 Там кораблі пливуть, і кити великі, що Ти створив їх вигравати в ньому.

27 Всі вони від Тебе ждуть, щоб Ти дав їм поживи в час свій.

28 Ти даєш їм, вони збирають; відкриєш руку Твою — всі добром насищаються.

29 Сховаєш лице Твоє, вони затривожаться; відбереш дихання їх, вони повмирають і в порох повернуться.

30 Пошлеш Духа Твого — знову створюються, і Ти оновляєш лице землі. Дивні діла Твої, Господи!

31 Нехай буде слава Господові навіки! Нехай радіє Господь творінням Своїм!

32 Він погляне на землю і вона трясеться, доторкнеться до гір, і з них дим підіймається.

33 Славитиму Господа, поки й життя мого. Співатиму Богові моєму, доки й живу.

34 Нехай буде люба Йому пісня моя, а я буду веселитися в Господі.

35 Нехай щезнуть грішники з землі і беззаконників нехай не буде.

36 Благослови, душе моя, Господа!

37 Сонце знає захід свій. Ти насуваєш темряву і настає ніч.

38 Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти.

Слава… І нині…

Алилуя, Алилуя, Алилуя. Слава Тобі, Боже. (3 р.).

 

Ектенія велика (в служебнику).

Стихи із 140-го Псалма:  

Господи, взиваю до Тебе — вислухай мене. Вислухай мене, Господи.

Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене.

Зглянься на моління мої, коли я благаю Тебе. Вислухай мене, Господи.

Нехай піднесеться молитва моя, як пахощі кадильні перед Тобою.

І піднесення рук моїх, як жертва вечірня. Вислухай мене, Господи.

На 4: Від ранньої зорі до ночі, від ранньої зорі нехай надіються люди на Господа.

Стихира, глас 2:

Намагаймося всі смирити тіло стриманням,

проходячи божественну путь непорочного посту,

і в молитвах і сльозах Господа Спасителя нашого шукаймо;

остаточно забудьмо злобу, взиваючи: згрішили ми перед Тобою,

спаси нас, як колись ніневітян, Христе Царю,

і спільниками Небесного Царства вчини нас, Милосердний.

 

Бо в Господа милість і могутнє в Нього визволення,  Він визволить нас від усіх беззаконь наших.

Втрачаю надію, Господи, розмишляючи про мої діла, достойні всякої кари; зневаживши чесні Твої заповіді, Спасе, блудно життя своє прожив; отже, молюся, дощем покаяння мене очистивши, постом і молінням просвіти як єдиний милостивий і не відвернися від мене, Благодійнику всіх і Преблагий.

Хваліть Господа всі народи, прославляйте Його всі люди. Бо велика милість Його над нами, і Істина Його перебуває вічно.

Радісно почнімо час посту, настановивши себе на подвиги духовні: очистьмо душу, очистьмо тіло, стримуймося, як у їжі, і від усяких пристрастей, задовольняймо дух добрими ділами, примножуючи їх з любов’ю, щоб сподобитися нам усім бачити всечесні Страсті Христові і Святу Пасху в духовній радості.

Слава: і нині.

Вихованій у храмі, у Святому Святих, зодягненій вірою, і премудрістю, і безмірним дівством, Архистратиг Гавриїл приніс з небес вітання і «Радуйся»: радуйся, благословенна, радуйся, препрославлена, Господь з Тобою.

Світе Тихий святої слави Безсмертного Отця Небесного. Святого, Блаженного — Ісусе Христе: Доживши до заходу сонця, бачивши світло вечірнє, славимо Отця, Сина і Святого Духа Бога. Достойно є  повсякчас вихваляти Тебе голосами побожними. Сину Божий, що життя даєш, тому-то й світ Тебе славить.

Прокимен великий, глас 8: Не відверни лиця Твого від раба Твого, бо я сумую, скоро почуй мене. Поглянь на душу мою і спаси її  .

Стих: Спасіння Твоє, Боже, нехай прийме мене.

Стих: Нехай побачать убогі і звеселяться.

Стих: Шукайте Бога і живою буде душа ваша.

І знов: Не відверни лиця Твого…

Сподоби, Господи… поклони 3

і єктенія благальна.

Увага: Існує звичай у деяких парафіях читати Євангеліє після великого прокимна. Тоді вхід буває з Євангелієм і читається від Матфея 6, 14-21, зач. 17.

Сподоби, Господи, в вечір цей від гріха вберегтися нам. Благословений Ти, Господи, Боже отців наших, і хвальне і прославлене Ім’я Твоє на віки. Амінь.

Нехай буде милість Твоя, Господи, над нами, бо ми надіємось на Тебе.

Благословений Ти, Господи, навчи мене заповітів Твоїх. Благословений Ти, Владико, врозуми мене заповітами Твоїми. Благословений Ти, Святий, просвіти мене заповітами Твоїми.

Господи, милість Твоя по вік, не зневаж діло рук Твоїх. Тобі належить хвала. Тобі належить співання. Тобі слава належить Отцю і Синові і Святому Духові. Нині і по всяк час і на віки вічні. Амінь.

 

Стихири на стиховні, глас 4:

Стих: До Тебе, що перебуваєш на небі, зводжу очі мої. Як очі рабів звертаються до рук господарів їхніх, як очі рабині до рук господині її, так очі наші — до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас.

Засяяла благодать Твоя, Господи, засяяла на просвічення душ наших, це благоприємний час, час покаяння; покиньмо діла темряви і зодягнімось у зброю світла, щоб, перепливши велике море посту, дожити до триденного Воскресіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, що спасає душі наші.

Стих: Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження. Надміру має душа наша ганьби від багатих та зневаги від гордих.

Слава… Прославлений у пам’яті святих Твоїх, Христе Боже, ними ж і умилостивлений, пошли нам велику милість.

І нині… Ангельські чини Тебе прославляють, Богомати, Ти бо, Всечиста, породила Бога, присносущного з Отцем і Духом, Який ангельські воїнства благоволінням з нічого створив; Його ж моли спасти від тління і просвітити душі православних, що оспівують Тебе, Всечиста.

Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по слову Твоєму, з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, що Ти наготовив перед лицем усіх людей. Світло на просвіту народів і славу людей Твоїх — Ізраїля.

Пресвята Тройце,.. Отче наш…

І ці тропарі, глас 4:

Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти в жонах і благословен плід утроби Твоєї, бо Ти породила Спаса душ наших

(земний поклін).

Слава…

Хрестителю Христів, усіх нас пом’яни, щоб визволитися нам від беззаконня нашого, бо тобі дана благодать молитися за нас  (земний поклін).

І нині… Моліться за нас, святі апостоли і всі святі, щоб визволитися нам від лиха і скорботи, бо вас маємо за щирих заступників перед Спасом (земний поклін).

Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво, молитов наших в час скорботи не відкинь, але з біди визволяй нас, єдина чиста і благословенна (без поклону).

 Господи, помилуй (40 разів).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, істинну Богородицю, Тебе величаємо.

Іменем Господнім благослови, отче.

Священник: Сущий благословенний Христос Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Читець: Амінь.

Небесний Царю! Вірних людей укріпи, віру утверди, народи втихомир, світ заспокой, святий храм цей у добрі збережи. Раніше спочилих отців і братів наших в оселях праведників учини і нас у покаянні і сповіданні прийми як благий і Людинолюбець.

І чинимо три великих поклони, промовляючи молитву преподобного Єфрема Сирина:

Священник:

Господи і Владико життя мого, дух лінивства, безнадійности, владолюбства й марнослів’я не дай мені (доземний поклін).

Дух же доброчесности, смиренномудрости, терпіння й любови даруй мені, рабу Твоєму (доземний поклін).

Так, Господи Царю, даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь. (доземний поклін).

 ОКРЕМА МОЛИТВА – БЛАГОСЛОВЕННЯ НА ВЕЛИКИЙ ПІСТ.

Відпуст.

 Особисте. Архиєреї і я - суб'єктивні враження.

 

Ще трохи, дозвольте, особистого. Десь, не пам’ятаю, чи перед 2014 р., чи вже після нього, довелося мені, «як положено» (про що знає київське духовенство УПЦ), 27 липня стояти на Володимирській гірці в когорті духовенства (багато сотень, а може й тисяча), очікуючи, коли прибудуть архиєреї і , найважливіше, Предстоятель, щоб почати святковий молебень з приводу Хрещення Русі. А я погано переношу спеку. А у мене досвід – я тут не перший раз, і не другий. А нам веліли прийти за годину до початку. І благочинні, як «відповідальні», проходжуються і відзначають у списку галочки. А мені жарко. І владиченькам жарко. Тому передбачливі владики беруть з собою парасолі від сонця. Ну, точніше, не вони парасолі беруть. Владики беруть рожевощоких іподияконів з великими парасолями. І майже сотня (усі ж, з усієї України мають бути) стоять майже годину і чекають Першого. І поруч із ними іподиякони тримають над кожним своїм підопічним парасолю, намагаючись не зачепити нею (досить тісненько, бо вже не 100 людей, а біля 200) сусіднього владику.

Може, комусь цікаво – чи був хтось із владик без парасолі? Я не побачив. Але, виявилось , що дехто САМ тримає парасолю! І такий владика, що прийшов до пам’ятника без іподиякона, був АЖ ОДИН. ) Він, між іншим, був роки 2 до цього висвячений , і я його непогано знав як гарного священника, коли він був ще священником…

А що тут особистого? Особисте для мене те, що я погано переношу спеку – і тому я теж передбачливий, як і владики. І я прийшов із парасолею. І відкрив її, та й захищаюсь від пекучого сонця. Я був один такий розумний із духовенства, що поруч. Ну, може, вони загартованіші…

А що було далі? Підійшов один владиченька (він тоді був вікарний по Київщині, здається) і – командним тоном повелів мені опустити парасолю. Щоби все було єдінообразно. А до приїзду Першого ще було майже годину… І я учився смирятись. терпіти спеку і молитися, як спокон віків учить РПЦ у лиці своїх єпископів (які до приїзду Першого всі продовжували бути під парасолями у пекучий літній день).

Ну, мабуть зрозуміло, яка саме юрисдикція служила молебень…

Це епізод, десь навіть банальний – у плані прояву стосунків між начальством і підлеглими в РПЦ. Але після цього (і до цього теж) мені якось ставитись до цих архиєреїв як до братів у Христі (і, рівних у цьому братстві) – важко. Такі люди мені по духу чужі.

Може, хтось спитає: а що, хіба в ПЦУ єпископи  інші? За всіх не скажу, бо всіх особисто не знаю (а є й такі, на кого, чув, жаліються). Але от ті, з ким довелося по ділу спілкуватися (у церковній комісії) – принципово інші. Вони (ті, з ким спілкувався) і виглядають не як архиєреї, а як нормальні українські інтеліґенти, і спілкуються як рівний із рівним, і сперечатися з ними запросто можна ).

Якось один Преосвященнійший просив про зустріч (це був час ковід-карантину), домовились на території Михайлівського. Він спізнювався десь на 20 хв., у мене вже були помисли піти. Приходить, захеканий, дуже вибачався, з великим рюкзаком на спині. Винувато каже – був у книгарні, набрав книжок для своєї парафії, поки книжки вибирав, і час пройшов… Сам, по Києву, пішки, з великим наплічником з книжками на спині – хвантастика… Ось такі люди – мені точно брати у Христі. )

 

Про суб'єктність або несуб'єктність тих чи інших членів церковної спільноти.

Та несиметрію щодо суб'єктності спільнот ПЦУ і УПЦ.

 

(До Діалогу учасників від УПЦ і ПЦУ, священства та мирян).

Преамбула: в попередньому обговоренні я висловив тезу, що діалог дасть значно менше ефекту, якщо його учасники не мають впливу на прийняття рішень у релігійній організації, тобто не мають суб'єктності. Наступні міркування – не критика, і не вказівка на недоліки, а певною мірою заклик цю суб'єктність набувати. Ось тому нижче мої міркування про міру суб'єктності, зокрема проукраїнського духовенства в УПЦ).

Хто є суб'єктами, які визначають напрямок руху в УПЦ?

Якщо брати останні роки, чи навіть останнє десятиліття, побачимо, що, як представники релігійної спільноти, могли  маніфестувати свою власну позицію, окрім предстоятеля, ще дві людини: керуючий справами та ґенеральний ктитор, він же нині протодиякон. І, як можна бачити, саме ці троє людей так чи інакше (і неоднаковою мірою в різний час) впливають на курс церковного корабля.

Водночас до 2014 р. був очевидний вплив держави-агресора на політику і офіційні меседжі керівництва УПЦ та її спікерів, а також на інформаційну політику на низовому рівні (друковані видання, публічні проповіді в основних монастирях, інтернет-ЗМІ, потік наративів в інтернет-просторі). Якщо міркувати послідовно, нікуди цей вплив після початку агресії у 2014 не міг подітися, він просто став менш демонстративний, але в УПЦ немає політики протидії йому[1].

Тому країну-агресора та той її сектор, який керував інформаційною війною проти України теж, думаю, варто вважати суб'єктом.

Водночас суспільна думка щодо УПЦ, або те, як суспільство бачить УПЦ, роками формувалась «завдяки» тим спікерам, чиї твердження збурювали суспільство: тими, хто відмовлявся ховати АТОвців у 2014-15 рр., тими архиєреями, які схвалювали відмову своїх кліриків звершувати погребіння над немовлям, хрещеним в УПЦ КП і таке ін. А в останній рік на громадську думку вплинули, безсумнівно, чисельні випадки (здається, зафіксовано у публічному інформ. полі принаймні десятки)  колаборації та явної підтримки агресора.

При  всій щирій повазі до проукраїнського духовенства і мирян в УПЦ (яких і тут, у Діалозі, немало), презентувати для суспільства альтернативну проукраїнську позицію як вагому і впливову в УПЦ – досі не було можливості. Калібри проукраїнського і неукраїнських впливів – неспівмірні.

Для більшої повноти опису картини загалом, міркую, слід також відзначити контр-вплив, а саме: різноманітний тиск (інформаційний, моральний, адміністративний і аж до квазі-силового) суспільства і, починаючи з осені 2022, також держави, її органів безпеки на УПЦ. Тому доцільно назвати українське суспільство і державу контр-суб'єктами, в тому сенсі, що вони все ж мають можливість впливати на УПЦ своїм тиском (як би архиєреї не робили вигляд, що вони цей вплив іґнорують).

 

Тепер, для порівняння, подивимось на ситуацію в ПЦУ. Хто впливає на рішення і політику цієї спільноти і тим самим є суб'єктом її діяльності?

Я б виокремив тут два «класи» суб'єктів – на макро-рівні і на мікрорівні.

На макро-рівні: поряд із керівництвом церкви треба поставити ще два суб'єкти.

Це: громадянське суспільство як таке і військове співтовариство.

Для мене це очевидно – що громадянське суспільство дуже підтримує ПЦУ, і ця підтримка моральна і ціннісна – так, що на даний момент не можна провести рису, яка відокремлює українську церкву від суспільства.

Також, як я бачу, для військового співтовариства загалом велике значення має наявність української церкви, яка цілком «своя», яка всією своєю суттю поруч зі своїми захисниками, і не треба досліджувати, хто з архиєреїв чи духовенства «наші», а хто не зовсім. І церква також відчуває цю підтримку. Скажу більше, я чув неодноразово, як воїни казали – от повернемося з війни і розберемося з церковним питанням – особливо це виразно звучало після звільнення Бучі і Бородянки (я тут цитую, як чув, а не тому, що прихильник таких методів).

На мікрорівні – суб'єктом, що веде конструктивну співпрацю з громадою вірян ПЦУ – є місцева територіальна громада і просто місцева спільнота, принаймні, у Центральній та Правобережній Україні. Це я чудово і позитивно відчуваю із власного священницького досвіду.

Тому, отці, коли десь начебто є видимість симетрії – мовляв, ми, проукраїнське духовенство УПЦ  в цьому Діалозі саме по собі, без огляду на наших єпископів і ви, духовенство ПЦУ теж тут без огляду на своїх архиєреїв. Отже, і ми несуб’єктні, і ви несуб’єктні – шановні отці, це в принципі не так. Духовенство ПЦУ в цьому Діалозі нічим не відокремлене ні від своїх єпископів, ні від усієї церковної спільноти, ні від суспільства. Нас нічого ні від керівництва, ні від пастви не відділяє і нічого нас у церкві не розділяє[2].

Це все я стверджую не для того, щоби хтось подумав, що хочу підкреслити більшу «нашу» (духовенства ПЦУ) правильність. Просто констатація факту – при всій пошані до зусиль, зокрема до подвижництва когось із проукраїнського духовенства УПЦ.

Тепер додам деякі власні міркування до перспективи нашого Діалогу.

Головним пріоритетом тут для мене є: чого бажає наше суспільство? Відповідь дуже проста: щоб в Україні була єдина, рідна, цілком «своя» українська Церква (звісно, є нюанси в Галичині, де для більшості «своя» - це УГКЦ, але, думаю, українські церкви тут знаходять порозуміння). Яка здатна бути  духовною і моральною опорою країни, народу, суспільства (так в цілому сприймають ПЦ в Греції, в Румунії; КЦ в Польщі тощо).

(Коли я пишу, що так бажає суспільство – це однак, не означає, що я не бачу купу реальних недоліків в осн. українських церквах. Я просто підкреслюю, ким суспільство у своїх ідеалах хотіло би бачити церкву).

І тоді, коли в інформаційному полі з’являється інформація – що десь там збиралися духовенство обох юрисдикцій і начебто вони якось дружать, співпрацюють – у мене, як у члена суспільства, виникло би природне питання: ну, то що – вони скоро об’єднаються? І, якщо би, бажаючи докладніше зрозуміти ситуацію, я дослідив би, що про реальне об’єднання мова не йде, я би здивувався: якщо вони всі за Україну, всі за Українську Церкву – що їм заважає реально об’єднатися?!

Це я веду до того, що і суспільству доцільно предметно пояснити, чи йде мова про об’єднання, чи не йде, і самим це зрозуміти. Я, наприклад, не знаю, як відповісти на таке питання моїм парафіянам, може – «ну, здається, вони свого церковного начальства бояться» (може, я так розумію, це почасти правда? До слова, коли громада села переходила в ПЦУ, вона щиро досі не зрозуміла, чому священник УПЦ не пристав до громади в її бажанні). Так от, для моїх парафіян це певно буде не зрозуміло. Вони точно знають, що в країні владу повинен мати народ (вони мені Конституцію цитували), і щиро вважають, що у громаді також церковний народ повинен мати вирішальний голос ). Це насправді так, мої парафіяни такі ).

Як резюме: я підтримую будь-який діалог, співпрацю, тому що наявність спілкування a priori абсолютно краще, ніж його відсутність. З іншого боку, все ж, думаю, добре було би для зацікавлених у процесі пояснювати, декларувати  - які кроки до поєднання в єдиній Церкві ви бачите пріоритетними, актуальними, можливими і що (у нас самих, зокрема) цьому перешкоджає.

---

[1] Наприклад, ніхто в УПЦ зараз публічно не заперечує суджень, які висловлює горезвісний А. Ткачов, а він і досі у вірян УПЦ(неМП) популярний – так мені казали… (((

[2] Ясно, що проблеми є. Хтось на зустрічі уже питав – як із «10 тезами для ПЦУ», які миряни і духовенство запропонували ще у 2019? Туго досі, але під час війни в головному ми єдині. Про тези, звісно, та про їх актуальність слід публічно нагадувати.