Про суб'єктність або несуб'єктність тих чи інших членів церковної спільноти.

Та несиметрію щодо суб'єктності спільнот ПЦУ і УПЦ.

 

(До Діалогу учасників від УПЦ і ПЦУ, священства та мирян).

Преамбула: в попередньому обговоренні я висловив тезу, що діалог дасть значно менше ефекту, якщо його учасники не мають впливу на прийняття рішень у релігійній організації, тобто не мають суб'єктності. Наступні міркування – не критика, і не вказівка на недоліки, а певною мірою заклик цю суб'єктність набувати. Ось тому нижче мої міркування про міру суб'єктності, зокрема проукраїнського духовенства в УПЦ).

Хто є суб'єктами, які визначають напрямок руху в УПЦ?

Якщо брати останні роки, чи навіть останнє десятиліття, побачимо, що, як представники релігійної спільноти, могли  маніфестувати свою власну позицію, окрім предстоятеля, ще дві людини: керуючий справами та ґенеральний ктитор, він же нині протодиякон. І, як можна бачити, саме ці троє людей так чи інакше (і неоднаковою мірою в різний час) впливають на курс церковного корабля.

Водночас до 2014 р. був очевидний вплив держави-агресора на політику і офіційні меседжі керівництва УПЦ та її спікерів, а також на інформаційну політику на низовому рівні (друковані видання, публічні проповіді в основних монастирях, інтернет-ЗМІ, потік наративів в інтернет-просторі). Якщо міркувати послідовно, нікуди цей вплив після початку агресії у 2014 не міг подітися, він просто став менш демонстративний, але в УПЦ немає політики протидії йому[1].

Тому країну-агресора та той її сектор, який керував інформаційною війною проти України теж, думаю, варто вважати суб'єктом.

Водночас суспільна думка щодо УПЦ, або те, як суспільство бачить УПЦ, роками формувалась «завдяки» тим спікерам, чиї твердження збурювали суспільство: тими, хто відмовлявся ховати АТОвців у 2014-15 рр., тими архиєреями, які схвалювали відмову своїх кліриків звершувати погребіння над немовлям, хрещеним в УПЦ КП і таке ін. А в останній рік на громадську думку вплинули, безсумнівно, чисельні випадки (здається, зафіксовано у публічному інформ. полі принаймні десятки)  колаборації та явної підтримки агресора.

При  всій щирій повазі до проукраїнського духовенства і мирян в УПЦ (яких і тут, у Діалозі, немало), презентувати для суспільства альтернативну проукраїнську позицію як вагому і впливову в УПЦ – досі не було можливості. Калібри проукраїнського і неукраїнських впливів – неспівмірні.

Для більшої повноти опису картини загалом, міркую, слід також відзначити контр-вплив, а саме: різноманітний тиск (інформаційний, моральний, адміністративний і аж до квазі-силового) суспільства і, починаючи з осені 2022, також держави, її органів безпеки на УПЦ. Тому доцільно назвати українське суспільство і державу контр-суб'єктами, в тому сенсі, що вони все ж мають можливість впливати на УПЦ своїм тиском (як би архиєреї не робили вигляд, що вони цей вплив іґнорують).

 

Тепер, для порівняння, подивимось на ситуацію в ПЦУ. Хто впливає на рішення і політику цієї спільноти і тим самим є суб'єктом її діяльності?

Я б виокремив тут два «класи» суб'єктів – на макро-рівні і на мікрорівні.

На макро-рівні: поряд із керівництвом церкви треба поставити ще два суб'єкти.

Це: громадянське суспільство як таке і військове співтовариство.

Для мене це очевидно – що громадянське суспільство дуже підтримує ПЦУ, і ця підтримка моральна і ціннісна – так, що на даний момент не можна провести рису, яка відокремлює українську церкву від суспільства.

Також, як я бачу, для військового співтовариства загалом велике значення має наявність української церкви, яка цілком «своя», яка всією своєю суттю поруч зі своїми захисниками, і не треба досліджувати, хто з архиєреїв чи духовенства «наші», а хто не зовсім. І церква також відчуває цю підтримку. Скажу більше, я чув неодноразово, як воїни казали – от повернемося з війни і розберемося з церковним питанням – особливо це виразно звучало після звільнення Бучі і Бородянки (я тут цитую, як чув, а не тому, що прихильник таких методів).

На мікрорівні – суб'єктом, що веде конструктивну співпрацю з громадою вірян ПЦУ – є місцева територіальна громада і просто місцева спільнота, принаймні, у Центральній та Правобережній Україні. Це я чудово і позитивно відчуваю із власного священницького досвіду.

Тому, отці, коли десь начебто є видимість симетрії – мовляв, ми, проукраїнське духовенство УПЦ  в цьому Діалозі саме по собі, без огляду на наших єпископів і ви, духовенство ПЦУ теж тут без огляду на своїх архиєреїв. Отже, і ми несуб’єктні, і ви несуб’єктні – шановні отці, це в принципі не так. Духовенство ПЦУ в цьому Діалозі нічим не відокремлене ні від своїх єпископів, ні від усієї церковної спільноти, ні від суспільства. Нас нічого ні від керівництва, ні від пастви не відділяє і нічого нас у церкві не розділяє[2].

Це все я стверджую не для того, щоби хтось подумав, що хочу підкреслити більшу «нашу» (духовенства ПЦУ) правильність. Просто констатація факту – при всій пошані до зусиль, зокрема до подвижництва когось із проукраїнського духовенства УПЦ.

Тепер додам деякі власні міркування до перспективи нашого Діалогу.

Головним пріоритетом тут для мене є: чого бажає наше суспільство? Відповідь дуже проста: щоб в Україні була єдина, рідна, цілком «своя» українська Церква (звісно, є нюанси в Галичині, де для більшості «своя» - це УГКЦ, але, думаю, українські церкви тут знаходять порозуміння). Яка здатна бути  духовною і моральною опорою країни, народу, суспільства (так в цілому сприймають ПЦ в Греції, в Румунії; КЦ в Польщі тощо).

(Коли я пишу, що так бажає суспільство – це однак, не означає, що я не бачу купу реальних недоліків в осн. українських церквах. Я просто підкреслюю, ким суспільство у своїх ідеалах хотіло би бачити церкву).

І тоді, коли в інформаційному полі з’являється інформація – що десь там збиралися духовенство обох юрисдикцій і начебто вони якось дружать, співпрацюють – у мене, як у члена суспільства, виникло би природне питання: ну, то що – вони скоро об’єднаються? І, якщо би, бажаючи докладніше зрозуміти ситуацію, я дослідив би, що про реальне об’єднання мова не йде, я би здивувався: якщо вони всі за Україну, всі за Українську Церкву – що їм заважає реально об’єднатися?!

Це я веду до того, що і суспільству доцільно предметно пояснити, чи йде мова про об’єднання, чи не йде, і самим це зрозуміти. Я, наприклад, не знаю, як відповісти на таке питання моїм парафіянам, може – «ну, здається, вони свого церковного начальства бояться» (може, я так розумію, це почасти правда? До слова, коли громада села переходила в ПЦУ, вона щиро досі не зрозуміла, чому священник УПЦ не пристав до громади в її бажанні). Так от, для моїх парафіян це певно буде не зрозуміло. Вони точно знають, що в країні владу повинен мати народ (вони мені Конституцію цитували), і щиро вважають, що у громаді також церковний народ повинен мати вирішальний голос ). Це насправді так, мої парафіяни такі ).

Як резюме: я підтримую будь-який діалог, співпрацю, тому що наявність спілкування a priori абсолютно краще, ніж його відсутність. З іншого боку, все ж, думаю, добре було би для зацікавлених у процесі пояснювати, декларувати  - які кроки до поєднання в єдиній Церкві ви бачите пріоритетними, актуальними, можливими і що (у нас самих, зокрема) цьому перешкоджає.

---

[1] Наприклад, ніхто в УПЦ зараз публічно не заперечує суджень, які висловлює горезвісний А. Ткачов, а він і досі у вірян УПЦ(неМП) популярний – так мені казали… (((

[2] Ясно, що проблеми є. Хтось на зустрічі уже питав – як із «10 тезами для ПЦУ», які миряни і духовенство запропонували ще у 2019? Туго досі, але під час війни в головному ми єдині. Про тези, звісно, та про їх актуальність слід публічно нагадувати.