Особисте. Архиєреї і я - суб'єктивні враження.

 

Ще трохи, дозвольте, особистого. Десь, не пам’ятаю, чи перед 2014 р., чи вже після нього, довелося мені, «як положено» (про що знає київське духовенство УПЦ), 27 липня стояти на Володимирській гірці в когорті духовенства (багато сотень, а може й тисяча), очікуючи, коли прибудуть архиєреї і , найважливіше, Предстоятель, щоб почати святковий молебень з приводу Хрещення Русі. А я погано переношу спеку. А у мене досвід – я тут не перший раз, і не другий. А нам веліли прийти за годину до початку. І благочинні, як «відповідальні», проходжуються і відзначають у списку галочки. А мені жарко. І владиченькам жарко. Тому передбачливі владики беруть з собою парасолі від сонця. Ну, точніше, не вони парасолі беруть. Владики беруть рожевощоких іподияконів з великими парасолями. І майже сотня (усі ж, з усієї України мають бути) стоять майже годину і чекають Першого. І поруч із ними іподиякони тримають над кожним своїм підопічним парасолю, намагаючись не зачепити нею (досить тісненько, бо вже не 100 людей, а біля 200) сусіднього владику.

Може, комусь цікаво – чи був хтось із владик без парасолі? Я не побачив. Але, виявилось , що дехто САМ тримає парасолю! І такий владика, що прийшов до пам’ятника без іподиякона, був АЖ ОДИН. ) Він, між іншим, був роки 2 до цього висвячений , і я його непогано знав як гарного священника, коли він був ще священником…

А що тут особистого? Особисте для мене те, що я погано переношу спеку – і тому я теж передбачливий, як і владики. І я прийшов із парасолею. І відкрив її, та й захищаюсь від пекучого сонця. Я був один такий розумний із духовенства, що поруч. Ну, може, вони загартованіші…

А що було далі? Підійшов один владиченька (він тоді був вікарний по Київщині, здається) і – командним тоном повелів мені опустити парасолю. Щоби все було єдінообразно. А до приїзду Першого ще було майже годину… І я учився смирятись. терпіти спеку і молитися, як спокон віків учить РПЦ у лиці своїх єпископів (які до приїзду Першого всі продовжували бути під парасолями у пекучий літній день).

Ну, мабуть зрозуміло, яка саме юрисдикція служила молебень…

Це епізод, десь навіть банальний – у плані прояву стосунків між начальством і підлеглими в РПЦ. Але після цього (і до цього теж) мені якось ставитись до цих архиєреїв як до братів у Христі (і, рівних у цьому братстві) – важко. Такі люди мені по духу чужі.

Може, хтось спитає: а що, хіба в ПЦУ єпископи  інші? За всіх не скажу, бо всіх особисто не знаю (а є й такі, на кого, чув, жаліються). Але от ті, з ким довелося по ділу спілкуватися (у церковній комісії) – принципово інші. Вони (ті, з ким спілкувався) і виглядають не як архиєреї, а як нормальні українські інтеліґенти, і спілкуються як рівний із рівним, і сперечатися з ними запросто можна ).

Якось один Преосвященнійший просив про зустріч (це був час ковід-карантину), домовились на території Михайлівського. Він спізнювався десь на 20 хв., у мене вже були помисли піти. Приходить, захеканий, дуже вибачався, з великим рюкзаком на спині. Винувато каже – був у книгарні, набрав книжок для своєї парафії, поки книжки вибирав, і час пройшов… Сам, по Києву, пішки, з великим наплічником з книжками на спині – хвантастика… Ось такі люди – мені точно брати у Христі. )