Європейцям про Україну. Чи має Європа християнські ОСНОви для ефективної підтримки України від атаки світового зла?

Священник Богдан Огульчанський, Православна Церква України.

Я пишу цей текст 27 лютого 2022 р. на 4-й день російського масового вторгнення. Я не можу знати, що буде через якийсь час, коли цей текст, як мені б хотілося, буде опубліковано. У мене поганий мобільний зв'язок і утруднений вихід в інтернет. Я багато разів на добу, і вдень, і вночі змушений зі своїми рідними швидко спускатися в укриття під виття сирени повітряної тривоги. Але я хочу донести правду до читачів, особливо тих, хто поза Україною, хто не розуміє причин нападу Росії на Україну – чому це відбувається? Що не так робила Європа, демократичний світ, країни та люди, які відстоюють свободу, гідності людини та цінність людського життя, що допустили цю жахливу, жорстоку бійню в Європі, вперше після 1945 року?

Я пишу, спираючись на досвід своїх спостережень протягом тривалого часу. По-перше, це моє бачення інформаційного поля, що створюється РФ, яке було дуже потужним в Україні до 2014 року, та й після 2014 р. інфополе Кремля зберегло чималий вплив. По-друге, маючи майже 30-річний досвід священства, я можу свідчити про те, як протягом цього часу змінювалися риторика і наратив Російської Церкви. Її політика, як на мене, має величезний ідеологічний внесок у сьогоднішню трагедію.

На початку 1990-х років у суспільстві та серед православних росіян був невеликий проміжок часу, коли свобода і гідність особистості сприймалися як головний пріоритет. Але для всієї Росії таке ставлення до людини та її гідності – рідкісний виняток. Протягом століть мільйони людей були холопами царськими або боярськими, ґвинтиками радянської системи, табірним пилом (у сталінських таборах). Буде помилкою вважати, що весь народ чинив опір цьому. Як казала, дещо образно, велика російська поетеса ХХ століття Анна Ахматова (за походженням українка з Києва), оспівувачка скорботи цього століття, «половина народу була в таборах, а інша половина їх охороняла». І величезна кількість таких охоронців відчували солодке задоволення від влади над іншими, від насильства над слабкими та тими, хто був не згоден із цією системою. Мільйони ґвинтиків такої системи влади, яка формувала світогляд за допомогою насильства, відчували радість від можливості просто виконувати накази. Навіть якщо при цьому гинули люди, гинули мільйонами. Були ті, і немало, хто  ці мільйони вбивав!? І за такі лиходійства ніхто не поніс ні моральної, ні юридичної відповідальності! Після розпаду СРСР не було нічого схожого на Нюрнберзький процес. Колишні сталінські та брежнєвські керівники та виконавці служби безпеки до самої смерті отримували (і деякі й досі отримують) підвищену пенсію, пишалися своїми орденами та нагородами. Адже серед таких виконавців були й ті, які відповідають, наприклад, за тяжкі злочини проти німецького народу, коли радянська армія увійшла до Німеччини в 1945 р., і насильство зазнали мільйони німців, переважно безневинні жінки. Ніхто за це не поніс жодного покарання.

Отже, російське суспільство століттями приймало насильство та безправ'я як свій звичайний стан. Підкорятися владі та жити лише життям обивателя, зневажати свою та чужу гідність, погоджуватися на насильство та із задоволенням його множити – це спосіб життя мільйонів росіян. У Росії багато десятиліть одні з найвищих у світі рівні вбивств і самогубств (за даними приблизно 10-річної давності, коли статистика таких випадків ще частково була схожа на правду).

Громадяни Росії, перебуваючи в безправ'ї і погоджуючись із цим, одночасно звикли пишатися своєю уявною величчю. Виховання гордості та переваги над іншим світом – наріжний камінь російської ідеології, на якому вона заснована протягом століть. Велику роль такому вихованні зіграло ідеологія російського православ'я, про що я напишу трохи нижче.

Хоча насильство у величезній кількості було в суспільстві і за радянських часів, проте комуністична влада декларувала, що радянський устрій гуманний та людинолюбний, вона хвалилася рівноправністю народів. Після розвалу СРСР, з початком 1990-х років навіть про лицемірну гуманність годі й говорити. Кричущим прикладом цього була перша війна з чеченським народом, що відбувалася в 1994 – 1997 рр. Десятки (якщо не сотні) тисяч загиблих, жахливі та нелюдські військові злочини – це те, що байдуже проковтнули і російське суспільство, і країни, які називаються демократичними. У ці роки російська армія стала армією ґвалтівників, садистів та вбивць. І ніхто на це не звернув уваги! Адже через таку байдужість, в першу чергу Заходу, стали згодом можливі Друга чеченська війна, геноцид у Сирії за участю російської армії та вбивства мирних жителів України на Донбасі, починаючи з 2014 р.

Після приходу до влади колишнього кеґебіста Путіна (всі переконалися, що кеґебісти колишніми не бувають!) та періоду високих цін на нафту і газ мрія правителя РФ взяти реванш за розвал СРСР перейшла у непереборне бажання. Ми не психіатри, щоб лізти в голову Путіна та визначати, коли його бажання відновити СРСР чи навіть Російську імперію стало манією параноїка. Ми можемо лише констатувати, що його уражене самолюбство обрушилося з усією люттю на Україну. Ненависть до України виявилася навіть не у 2014 році після українського Майдану, а ще раніше, у 2000-х роках, коли Путін у розмовах із президентом Бушем доводив, що Україна – це недодержава і вона не має права на існування.

Не обговорюючи божевілля кремлівського старця, ми тим не менше розглянемо реакцію на нього російського суспільства. Суспільство виявилося жалюгідним і слабким у порівнянні з Левіяфаном-державою. Спокуса притулитися до могутності держави, роздутою пропагандою, виявилася дуже солодкою для більшості росіян, особливо після окупації Криму. При цьому – коли більшість громадян живе майже у злиднях у найбагатшій нафтою та газом країні світу, суспільство загалом прийняло «завоювання» Криму як перемогу Росії.

Саме після зухвалого захоплення Криму та бажання розділити Україну через агресію на сході країни, Путін увірував у свою повну безкарність, оскільки санкції Заходу виявилися нікчемними за своїм ефектом. І в ці дні ми бачимо наслідки запобігливості цивілізованого світу перед терористом, мабуть, найнебезпечнішої людини на Землі після Гітлера.

Але все ж таки мій текст не тільки і не стільки про державу Росію та її правителя, скільки про її ідеологію, складовою і дуже важливою частиною якої став наратив, заданий Російською Православною Церквою.

Релігійний ексклюзивізм (свідомість власної винятковості), відчуття себе «Святою Руссю», «Третім Римом, а четвертому не бувати» перебувало у російській релігійній свідомості як радикальний консерватизм, але не був мейнстримом ні XIX, ні здебільшого ХХ століття. Проте націоналізм, як зауважують багато дослідників, вельми характерний загалом для православ'я. Однак такий релігійний націоналізм для невеликих за чисельністю народів Східної Європи та Балкан, укорінених у православ'ї, в XIX – на початку ХХ століття став опорою у здобутті православними державами національної ідентичності. Натомість у Росії православ'я від початку було знаряддям держави – імперії. Російська церква з радістю поклонялася государеві чи імперії, оголошуючи владу сакральною, а за це отримувала привілеї та підтримку. І російський релігійний націоналізм – це не націоналізм малої нації, яка хоче зберегтися. Переважно це імперський націоналізм, який прагнув домінування над усім Сходом (російські генерали, російські єпископи і навіть прості ченці в XIX і на початку ХХ століття вважали, що до їхніх рук ось-ось потрапить і Константинополь, і Єрусалим). Як показав відомий російський філософ ХХ століття Микола Бердяєв (який походив з України), російський комунізм – це месіанський розвиток російського православ'я з претензією на світове панування. І після падіння комуністичної влади у 1991 р. імперський прапор із претензією на вплив у всьому світі через якийсь час підхопили і владний режим Росії, і Російська Православна Церква.

Особливо імперські властивості Російської Церкви стали виявлятися з початком правління у ній патріарха Кирила (2009 рік). У різні епохи, хоч церква як інституція і поклонялася імперії, проте в її організмі залишалися окремі постаті, які намагалися виконувати заповіді Христа, а не потурати офіційній ідеології. Наприклад, за радянських часів, коли єпископи було підкреслено лояльними до влади, знаходилися окремі пастирі, які зберігали християнську свободу. Хоча вони були далеко від столиць, але їм не заборонялося мати власну позицію та опікуватися людьми (таких пастирів у православ'ї називають «старцями»). Проте патріарх Кирил через свої особисті амбіції викорінив будь-яку можливість у церкві мати публічну позицію, відмінну від його власної. Сам він у своїй владності став виявляти риси абсолютного монарха в церкві, уподібнюючись російському правителю в державі. Швидко зникли будь-які ознаки так званої «соборності», якою так пишалися деякі релігійні філософи, вважаючи соборність за чесноту російського релігійного світогляду. Навіть будь-яке майно парафій стало за новим статутом церкви вважатися майном єпархії, тобто єпископа, який має абсолютну владу в єпархії. Патр. Кирил також має абсолютну владу над архієреями і, таким чином, став абсолютним монархом у своїй релігійній імперії.

З кожним роком риторика патріарха та його спікерів ставала дедалі жорсткішою, у ній часто був присутній великодержавний шовінізм, підтримка воєнної риторики. Підкреслено демонструвалася лояльність до російської армії. Військові священники-капелани стали обов'язковим атрибутом військових частин. Коли у 2014 році було окуповано Крим та почалося вторгнення Росії на схід України, російські священники демонстрували підтримку влади, беручи участь у переможних військових святах, хоча Кирило офіційно не був присутній на урочистостях.

2014 рік і наступні за ним стали випробуванням для Російської церкви в Україні (тут вона називається «Українська Православна Церква Московського Патріархату», скорочено УПЦ МП). Користуючись своєю економічною та інформаційною міццю, а також підтримкою своєї держави, Російська церква блокувала міжнародне визнання Української церкви, яка почала діяти від часу незалежності (приблизно з 1991 р.). Україну у відносинах із церквами різних країн постійно представляла УПЦ МП, що означало фактично те, що світове християнство (і світове православ'я зокрема) було згодне на російський контроль над українським православ'ям. Цей контроль був не повним, поки Предстоятелем УПЦ МП залишався митрополит Володимир (+2014), але після його смерті, за нового Предстоятеля Онуфрія УПЦ МП практично втратила суб'єктність у своїй політиці. Фактично її основним спонсором та «сірим кардиналом» став мільярдер Вадим Новинський, росіянин, який одержав український паспорт при режимі президента Януковича, що постійно перебуває поруч з Онуфрієм (а також з другим за рангом єпископом, митрополитом Антонієм, якого пророкують Онуфрію в наступники).

На початку 2019 року завдяки об'єднанню проукраїнської частини православних єпископів України, а також дипломатичним зусиллям адміністрації президента Порошенка, оновлена ​​Українська церква (назва Православна Церква України, ПЦУ) була визнана як автокефальна церква Константинопольським патріархатом та значною частиною світового православ'я. Ця подія викликала не тільки істеричну реакцію Московського Патріархату, розрив з Константинополем та іншими церквами, що визнали ПЦУ, а й агресивність і роздратування президента Росії. Як реакція на проголошення ПЦУ він зібрав засідання Ради Безпеки РФ, на якому ця подія (визнання автокефалії Української церкви) була прирівняна до загрози національній безпеці. Підтвердилися колись сказані Путіним слова: запорукою незалежності Росії («незалежною» Росією він назвав свою імперію) є ядерна зброя та Російська церква (маючи на увазі, що українське православ'я є частиною російського). Тим самим він визнав, що саме російське православ'я в його найбільш безкомпромісному, ексклюзивному вигляді, з зарозумілістю та нетерпимістю до інших видів християнства, є опорою його ідеології зарозумілого та ненависницького ставлення до інших держав та народів. І Україна, яка показує можливість іншого життя та іншого православ'я, є основним джерелом люті – вона не хоче підкорятися!

Патріарх Кирил та інші ієрархи Російської церкви мовчали останнє десятиліття, коли в Росії зневажалося гідність і свободи, коли вбивали супротивників влади, коли творився геноцид – у Чечні, Сирії та на Донбасі. Більше того, багато священників схвалювали імперський шовінізм та насильство.

Закінчую цей текст такими висновками.

Я вірю, що Україна переможе, бо дух сильніший за залізо, а гідність і любов до свободи сильніші за ненависть і злобу.

Але можливість перемоги без масових жертв населення залежить від дієвої допомоги цивілізованого світу. Ця допомога має бути швидкою, точною та потужною. Немає часу на повільне, поступове посилення санкцій для Росії.

Ця допомога має бути насамперед військовою. Тому що світове зло схиляється лише перед реальною силою. Але ця сила повинна бути також мудрою і послідовною – щоб божевільний, що зірвався, не знищив світ.

Ця допомога має бути також економічною та гуманітарною. Тому що найближчими днями в Україні вибухне величезна гуманітарна криза. Розірвані комунікації та шляхи доставки товарів, зокрема їжі та медикаментів. Окупанти знищують дороги, руйнують школи та лікарні, не дають можливості лікарям допомагати людям.

Як сигнал надії – країни Європи мають ухвалити спільне рішення про найближче прийняття України до Європейського співтовариства.

Християни Європи та люди доброї волі! Допоможіть нам! Якщо ви – у своїх засадах християнська цивілізація.