ПРОМІЖНИЙ ЗВІТ (життєвий). УКРАЇНА В МОЄМУ ЖИТТІ.

Нижче публікуються мапи регіонів (області або частини областей) України з підкресленням тих населених пунктів, де мені випало побувати. Випало побувати - це там, де зупинявся, був у культурній чи паломницькій поїздці (екскурсії). Якщо проїздом - то ті, де проїжджав не раз, і склалося певне уявлення. Якщо просто проїжджав транзитом - не розміщав.

ДЛЯ КОГО ЦЕ? - для себе і для наступних поколінь :) . І для всіх, кому , можливо, буде цікаво.

Примітка. На мапах міста чи села, де бував, підкреслені. Знак >> означає, що бував багато разів (більше трьох). Цифра (як правило 2 або 3) означає, що був двічі або тричі. Без цифр - бував, скоріш за все, один раз.

І. Рідні місця

КИЇВЩИНА

ПІВНІЧ-ЗАХІД:

БОРОДЯНКА  ВИШГОРОД   КЛАВДІЄВЕ  ЛЮТІЖ

КАТЮЖАНКА   ІРПІНЬ   ГОРЕНКА   ПУЩА-ВОДИЦЯ    НОВІ   ПЕТРІВЦІ

ЦЕНТР- ЗАХІД-ПІВДЕНЬ: 

ВИШНЕВЕ

МАКАРІВ    БИШІВ    СЕВЕРИНІВКА   ЛІШНЯ   ЯСНОГОРОДКА

ФАСТІВ   МОТОВИЛІВКА    ПЛЕСЕЦЬКЕ   ВАСИЛЬКІВ  БОЯРКА   ГЕРМАНІВКА

ПІВДЕНЬ:

ОБУХІВ  ТРИПІЛЛЯ   КОЗИН   ВОРОНЬКІВ   КИЙЛІВ

БІЛА  ЦЕРКВА  МАР'ЯНІВКА  КАГАРЛИК   РОКИТНЕ   БОГУСЛАВ   ПІЇ РЖИЩІВ   ПАРХОМІВКА    СКВИРА   ПЕРЕЯСЛАВ  ХОДОРІВ

СХІД:

БОРИСПІЛЬ   БАРИШІВКА   МОРОЗІВКА   БЕРЕЗАНЬ    СЕЛИЧІВКА   ВОЛОШИНІВКА   БОРЩІВ

АРТЕМІВКА   КУЧАКІВ   ЛЕБЕДИН    СУЛИМІВКА    МАЛА СТАРИЦЯ СЕЛИЩЕ   ПАРИШКІВ    

Усього 50 населених пунктів.   

ІІ. Північ - Схід.

ЧЕРНІГІВ   БАТУРИН   КОЗЕЛЕЦЬ  ДАНІВКА   ЛЮБЕЧ   НІЖИН  ДОМНИЦЯ   БОРЗНА   ПРИЛУКИ  ГУСТИНЬ  КАЧАНІВКА  

  

Усього 11 населених пунктів  

СУМЩИНА. ГЛУХІВ, ПУТИВЛЬ, ГЛИНСЬКА ПУСТИНЬ. 

Єдина (!) область, де я не був в обласному центрі  (треба виправити!).

ПОЛТАВА    ЛУБНИ    ГОРІШНІ ПЛАВНІ   БЕРЕЗОВА РУДКА

Усього 4 населених пункти 

ХАРКІВЩИНА: Поки що - лише ХАРКІВ, Дергачі (заїжджав , спілкування з відділом освіти),

Сковородинівка (музей Г. Сковороди). Все. А, ще ОГУЛЬЦІ - бачив не раз назву на будівлі вокзалу ;) , сидячи у вагоні. Розмістив, бо це - цілком можлива батьківщина мого роду.

ЛУГАНЩИНА: Луганськ (не раз зупинявся, мав непогане уявлення), Сорокине (раніш - Краснодон), декілька разів проїжджав рейсовим автобусом, уявлення є, Алчевськ (в мирні часи - вражав геометрією величезних установок Алчевського коксохіму), а також мав справу у Перевальську.

ДОНЕЧЧИНА: Донецьк, Горлівка - 2013 проїздом (а ще - Донецький аеропорт, листопад 2013 ...,), Бахмут і Слов'янськ у 2021 (за 3 місяці до початку повномасштабної війни) - у справах та в гостях водночас, а ще Святогірська Лавра. 

5 локацій.

ІІІ. Україна - Центр.

ЦЕНТР України, колонізований козаками: СІЧЕСЛАВ з околицями ,  а ще Кропивницький - цю частину України, на жаль - знаю поки мало...

Січеслав, Самар (із знаменитим козацьким собором, власне ради нього я там був), давнє село перевізників через пороги Волоське та Кропивницький - 1 раз. Поки все... 

ЧЕРКАЩИНА: 

Черкаси, Умань, Зачарована Рось - Корсунь, Стеблів (батьківщина І. Нечуй-Левицького), шевченківські місця: Канів, Моринці, Кирилівка (Шевченкове), столиця Богдана Чигирин, Суботів, Холодний Яр і Мотронинський монастир, Золотоноша (монастир), Жовнин (дитинство), Жашків (зупинявся). 13 локацій. Наче непогано ).

ІV. Поділля.

 

Вінниця (багато), Хмельницький (проїзд пару разів), Бар, села Уладівка, Журавне (дитинство, у друзів батька). Поки все.

V. Південь Поділля, Буковина, Прикарпаття.

Кам'янець-Подільський, Хотин (культурно-туристичне), Чернівці (наукове) , Коломия (не раз, музеї, непогане уявлення), Івано-Франківськ (проїжджав, роздивлявся). 5 локацій.  

VІ. Карпати.

У різний час (більше - від 2005 до 2008 р., але і в дитинстві, і пізніше) мав приємність бувати в цих місцях, де сприймав дива природи і черпав з джерел нашої сили. Тут 2 області - Закарпатська (її південно-східна частина) та Івано-Франківська.

Локації: Ясіня (дитинство), Космач (багато разів), Яблунів (проїзд), гора Говерла (2005) і паломницько туристичне (2-а пол. 2000-х років): Рахів, Тячів, локація "Центр Європи", Солотвино, Шаян, Грушеве (монастир), Чумальове (монастир), Іза, Липча (монастир). Усього 13 локацій.

VІІ. Закарпаття (або захід і північ області).

Переважно паломництва 2-ї пол. 2000-х, але не тільки. Тут зазначено: 

Ужгород (тричі), Хуст (2021 р.), Мукачеве, Пилипець (2014), Свалява, Поляна. Усього 6 локацій. Інші помічені підкресленням локації в Закарп. області названі вище, у розд. VІ.

VІІІ. Захід - Північний Захід (Галичина, Волинь, Полісся).

Галичина. На своє здивування і десь навіть сором - Львівщина для мене майже terra incognita! Треба наздоганяти!

Львівська обл.: Львів (дуже багато), Трускавець, Дрогобич (дитинство), Славське (2000-ні, двічі).

Тернопільська обл.: Тернопіль, Бережани (дитинство), Кременець (проїздом), Почаїв (паломництво, декілька разів). Усього 8 локацій.

ВОЛИНЬ Західна і Південно-Східна:

Луцьк, Володимир (і Зимненський монастир), Ковель;

Рівне, Дубно, Берестечко, Пляшів (Козацькі могили), Острог (багато разів), Межиріч (монастир).

Усього 10 локацій.

ЖИТОМИРЩИНА

Житомир, Бердичів, Радомишль, Коростишів, Лугини. Усього 5 міст.

ІХ. Південь України і Крим.

ОДЕЩИНА і МИКОЛАЇВ

Миколаїв, Одеса, Білгород-Дністровський, Затока, Кулевча, Овідіополь, Шабо. 7 локацій.

Хочу в Ольвію попасти. І у Вилково! Іше багато куди...

ХЕРСОНЩИНА

Херсон, Гола Пристань, Скадовськ, Джарилгач, Новоолексіївка (все це в дитинстві, а Херсон ще рази 2 зрілому віці), Хорли. 6 локацій.

ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ

Запоріжжя, Бердянськ, Мелітополь, Приморськ, Кирилівка. 5 місць.

КРИМ

Це було вже наче в іншому житті ... (( . Можливо, щось із курортних і паломницьких поїздок уже не все відновлю в пам'яті. 

Сімферополь (в осн. маршрут Залізн. вокзал - тролейбусна станція або Автовокзал), Севастополь (рази 3 , здається), Інкерман, мис Фіолент, Форос (храм), Алушта (виходили начебто), Ялта, Ай-Петрі, Гурзуф, Артек (гуляли на території не раз, місцеві підказували, де дірки в огорожі ;) ), Мангуп-Кале, Никитський ботсад, Лівадія здається. Разом 13 локацій. 

УСЬОГО в Україні локацій (міст, сіл, монастирі - тут мабуть не всі)

                                                1 3 0

 (без Київщини)

                                     

                                                 та      50                             на Київщині.

Є куди рости! 

 Про цінність національно-культурної ідентичності в умовах імперського та глобалізаційного тиску – до дискусії В. Портнікова і Ю. Латиніної.

https://www.youtube.com/watch?v=Iq_MuTC3SCs

Дискусія між В. Портніковим і Ю. Латиніною стала в ці дні важливою подією в інформпросторі. Видається, що, незалежно від сили і переконливості своїх власних аргументів, кожна із сторін презентувала принципові світоглядні позиції, і ці обидві позиції відображають сценарії та сили, які реально діють в історії.

Нормальний українець, мабуть, за версту відчуває в таких «хароших рускіх» на кшталт Ю. Латиніної шовіністичний душок, і, читаючи ще більш ранні (до цієї дискусії) відгуки українців про неї в соцмережах, ми бачимо емоційну алергію на її постать та її риторику. Ця емоційність не завжди дозволяє побачити раціональну аргументацію в позиції, що є не лише позицією Латиніної чи позицією московських «ліберальних імперців». Фактично вона говорила про наявність процесу асиміляції державою (зокрема, імперією) власних меншин, яку імперія проводить, спираючись на власну силу та цілеспрямовану політику. І це для неї «нормально».

Можна, звичайно, уявити академічну дискусію в часи мирні, віддалені від найближчої жорстокої війни років на 50 – 100 на тему «Об'єктивні і суб'єктивні чинники стійкості та асиміляції етнічних, релігійних, інших меншин в умовах антиміноритарної політики великої держави». Можна собі уявити наявність кута зору, з якого асиміляція, розчинення меншого в більшому є органічним природним процесом подібним до процесу, скажімо, витіснення, а потім і зникнення одного біологічного виду під тиском іншого в якійсь екосистемі. Тут, по аналогії, такий собі соціал-дарвінізм – лайт.

Звичайно, навіть в такій віддаленій у часі дискусії участь особи, яка причетна через своє громадянство до держави, що чинила агресію та геноцид, була би моветоном. Що вже казати про моральні основи «ліберальної імперки», яка наважилася на таку дискусію під час війни за наше знищення…

Однак все ж таки спробуємо виокремити раціональні аргументи такої позиції (як я уже зазначив, не лише цієї однієї особи, і це позиція не лише представників російського ліберал-державництва). Якщо коротко:

В імперіях і великих країнах представники міноритарних національних і релігійних спільнот часто позбавлялися своєї ідентичності ради успішної самореалізації, і це нормальний, природний процес;

У стосунках між українською і московською сторонами мовленнєва, культурна, релігійна, світоглядна дистанція в останні кількасот років була незначною, і тому українці були органічними, нормальними співбудівничими російської імперії. Тому ми близькі, родичі, «мышебратья».

Чим такі погляди заперечуються? Які основні принципи протилежного світогляду, властивого більшості українців та інших представників народів Центральної та Східної Європи, що зазнали тяжких уражень і втрат від політики російської імперії?

Найперше, безвідносно до обговорення конкретних питань нашої історії, важливо зазначити: при розгляді історичної динаміки людських спільнот претензія на об'єктивізм є неправильною і нечесною. Такий об'єктивізм ще можна уявити, скажімо, в біології, в якій ми не можемо обвинувачувати в поганій моралі вовків, які їдять здобич, і захищати мораль здобичі, яку їдять вовки. Однак люди – не хижаки і жертви. Історичний погляд на минулі події має вміщати моральне ставлення, зокрема оцінку того, що є трагедією чи неприйнятним злом.

Те, що захищає В. Портніков і всі мислителі, чутливі до моральних принципів, означає, що стан речей у суспільстві, кажучи устами нашого класика «На світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а вищий нижчого тусає та ще й б’є» який Латиніна констатує як норму – не є нормою, а є морально негідним.

Саме тому в спільнотах, в яких мораль, моральність є важливим фундаментом існування суспільства, наріжним каменем є захист справедливості і людської гідності.

Базовим принципом справедливості є те, що брутальна сила не може бути засобом вирішення політичних, соціальних питань чи питань життя особистості. Звідси очевидно логічним висновком є наступний принцип: той (ті), хто має (мають) менше зовнішніх ресурсів для відстоювання свого існування, своєї вразливої ідентичності, необхідно повинні бути захищені правилами (законами і мораллю), за якими живе суспільство і держава.

Як на мене, християнина, моральні принципи щодо стосунків між індивідуумами та спільнотами були закладені в Нагірній проповіді, а потім вони тяжко, багатьма століттями утверджувалися жертвами і боротьбою тисяч тих, хто змагалися зі злом за правду Божу і правду людську. Хоч якесь більш-менш спільне прийняття цих принципів прийшло в Європу, а також у Північну Америку думаю, у 18 сторіччі. На інші континенти до певної міри можливостей у ХХ столітті. Звичайно, при цьому масові ексцеси іґнорування елементарної справедливості мали і мають місце і у 18-20 століттях, і по сьогодні.

Виходячи з цього, я так переформулюю основні моральні засади світогляду, який відстоює В. Портніков та його однодумці.

Перше. Цілеспрямована політика великої держави (імперії) з асиміляції, і зрештою ліквідації власних меншин, власного національного, релігійного, культурного різноманіття є моральним злом, яке треба принципово і безжально судити в минулому та боротися з ним у сучасному – як у ситуації, що безпосередньо нас торкається (наприклад, феномен зникнення українців та проявів українства в рф за останні десятиліття), так і того, що до нас далеко – всі люди і всі спільноти «доброї волі» не можуть бути байдужими до насильницького процесу ліквідації меншин, як прямого, так і інформаційного, культурного, в якому куточку Землі воно би не відбувалося.

В цьому сенсі є лукавою позиція Латиніної та іже з нею, що, мовляв, такі люди як Гоголь, Безбородько, Розумовський і багато хто ще природним чином вливалися в імперський державо- і культуротворчий процес. Цей процес не був природнім, це була цілеспрямована, насильницька політика русифікації, вичищення неросійських еліт. Яка приймала потворні форм, наприклад у Грузії, де були знищені майже всі унікальні ікони 5-го і наступних століть, і було заборонено грузинам звертатися до Бога рідною грузинською та звершувати богослужіння за власною 1500-літньою традицією (так що, не тільки українцям дісталося від імперії).

Друге, суб'єктивне. Україна увійшла до Московської держави (і саме це фактично означало появу імперії) у 2-й половині XVII століття. При цьому, хоч була приєднана тільки лівобережна частина, суттєво менша половина України (і за населенням, і за культурним та економічним потенціалом), і ця частина своєю «масою» була значно менша, ніж Московія, але своїм культурним, політичним, моральним потенціалом Україна стояла незмірно вище. Московитам довелося докладати зусиль більш, ніж століття, щоби якось укласти Україну (спершу Лівобережну, а з кінця XVIIІ ст. мусили взятися за Правобережну) в прокрустове ложе російської імперії. І саме тому, при всьому зовнішньому блиску, так важко для імперії йшла русифікація.

Незважаючи на повну ліквідацію національної української освіти (у 70-х рр. XVIIІ ст. УСІ поселення Гетьманщини, за статистикою, мали школи, населення було цілком грамотним, а вже в середині ХІХ ст. неписьменність стала суцільною), асиміляцію та нищення української міської культури, навіть українська народна культура стояла надзвичайно високо. Я десь читав (вибачте, без посилання), що ще у 18 ст. при прийомі на навчання в Могилянку (приймали з освітою, яку можна було назвати початковою) абітурієнт мусив уміти розкласти будь-яку мелодію на три голоси. «Як тобі, Ілон Маск?» . Згадаймо наші ліричні пісні, думи, канти, лірництво, народне малярство.

Маленький відступ до цього ж – про наші етнічні межі. Я десь читав (знову без посилань, здається, спогади Б. Антоненка-Давидовича) , що наші кобзарі ходили поміж селами на Вороніжчині і Курщині на початку ХХ століття. Чому ходили ? – бо там їх наші люди приймали. Не чув ніде, що вони ходили по Орловщині чи Тамбовщині…

Що зазначав один із творців сучасної єврейської нації уродженець України Володимир-Зеєв Жаботинський, якого блискуче процитував в кінці дискусії Портніков – що українська ідентичність дуже виразна, і суттєво інша, ніж московська. І саме тому стільки кривавих зусиль докладали російська і більшовицька імперії, щоб нас зламати…

Іще трохи про українство у містах. Наші опоненти приймають за аксіому, що міста в Україні в ХІХ і ХХ столітті були зовсім не українські. Це не так – особисте свідчення. Моя прабабуся (народжена в Києві у 70-х рр. ХІХ ст., померла у 1949) була з простих міщан, мешкала на Подолі і все життя розмовляла українською. Ось так.

Отже, резюме: друга причина нашої відмінності – що ми були і є геть іншими і в сімнадцятому (а ще й раніше!), і в дев’ятнадцятому, і у двадцятому столітті. За світовідчуттям, моральними принципами (пошанування гідності і свободи!), культурою.

Це не відміняє загальні закономірності націєтворення у Східній Європі та у світі загалом, яке, як прийнято вважати, лише розпочалося у ХІХ ст. для більшості народів Європи. Ці закономірності існують, але, наполягаю: якщо нація, в сучасному розумінні цього терміну, тільки зароджується у ХІХ ст. – це не означає, що людям різних етносів, країн (не держав, а країн: Україна, не будучи державою, існувала як країна) та культур все одно, хто вони. Феномен ідентичності, навіть без існування державної нації, однак, існував здавна, існує в сучасному світі та заслуговує на повагу і збереження (що розуміють в сучасній Європі, де десятиліттями існує підтримка міноритарних етносів і культур). Незалежно від самоназви, ким ми себе називали – українцями, русинами чи козаками – ми були і є упродовж багатьох-багатьох віків. Це ж саме стосується й інших націй (тих же наших сусідів волохів-молдован-румунів).

Звісно, не будемо сліпо і прямолінійно заперечувати процесів ґлобалізації. Однак, і ґлобалізація не зовсім лінійна. Згадаймо, що каталонці зовсім недавно майже прийшли до незалежності, і невідомо, яким буде майбутнє Каталонії з Іспанією. В Ірландії посилюється ентузіазм у поверненні до ірландської мови. Це тільки окремі з низки можливих прикладів.

На завершення – згадаймо Тарасове: «Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата». І це не лише про українців, а про всіх нас, Адамове плем’я.

   Підгледів у ФБ-стрічці 10.03.24 ;) 

ВАТНИКАН ).

Побіжно подивився на текст, опублікований нашою українською авторкою, що пише на актуальні теми церковного життя.

https://www.religion.in.ua/main/analitica/50942-yak-budut-zaboronyati-rpc-komentar-do-zakonoproektu-8371-chastina-1.html

Тільки кинув погляд, тому що розбиратися детально в цій темі у ці дні не виходить.

Що я думаю?

Наче всі ми розуміємо, що сучасна ідеологія і практика мп - це одна з найголовніших скреп кремлівського режиму.

Наче всі ми розуміємо, через яку структуру було найбільш ефективно і безпечно вносити інформ наративи та створювати потужне і супербагате політичне лобі в укрполітикумі.

Навіть наша основні гілки влади розуміють (принаймні, проукраїнські фракції цих гілок), що логіка війни не може не вказувати на необхідність нагального і ефективного знешкодження ідеологічних ресурсів противника в Україні.

(Уточнюю, для ясності:  "ідеологічні ресурси противника в Україні" та Упцмп не тотожні. Але й не цілком відмінні сутності).

Отже, будь-яку системну послідовність дій, що направлені на ідеологічний захист України, треба підтримувати.

У такому достатньо великому за обсягу документі як законопроєкт, зокрема, законопроєкт № 8371 щодо діяльності релігійних організацій в умовах російської агресії проти України, однозначно мають бути конструктивні і позитивні пропозиції.  Якщо вони хоч трохи є - їх при  аналізі треба відзначити, підтримати.

Якщо є, з чим ми не погоджуємося - звичайно, слід логічно пояснити свою позицію.

Цей метод дискусії: 1) відзначити слушне в опонента і 2) аргументованими судженнями за правилами логіки показати хибу в опонента - вчать (вчили) в европейських У-тах з ХІІ століття...

Тому мені особисто кучеряві метафори і фонтани експресії заважають... 

Усі  законопроєкти і закони не ідеальні. Прийняття законопроєкта, в якому є помилки, але визначені підходи для вирішення проблеми - це щось у порівнянні з непорушним і безпросвітним туманом останніх років.

Отже, в тексті шановної авторки бачу багато аларму (або, перепрошую. "хайпу"), але , оскільки я предметно цією темою не займаюся, не бачу безсумнівно переконливих (для мене) причин такої інтенсивності емоцій та метафор у тексті. Такий стиль викликає недоречний ажіотаж та оглушливі оплески тих, проти чиєї ворожої до України діяльності, власне, запропоновані кроки направлені.

Отже, закликаю не до оглушливої критики - а до конструктивної співпраці над ефективним вирішенням основної мети. Sic.