ДО ДРУЗІВ, ПРОУКРАЇНСЬКИХ СВЯЩЕННИКІВ УПЦ (мп) - дружньо.

9 січня 2023 року.

Христос народився!

Сердечно вітаю усіх, хто мене знає і це прочитає, і всіх українців  - з Різдвом Христовим!

А ще, після деяких роздумів, вирішив зокрема звернутися до священників УПЦ-МП – до тих із них, з яким я зафренджений у Фейсбуку і тих, хто мене може прочитати.

Лейтмотив цього тексту: отці і браття! Якщо ви є християнами і є українцями – що вам заважає доєднатися до Української Церкви?

Далі зміст допису складається з 2-х частин:

І. Які основні причини того, що проукраїнські священники не доєднуються до ПЦУ? – розгляд основних аргументів та відповідь на них;

ІІ. Що може бути з вами і тими громадами РПЦвУ, які не доєднаються до Української Церкви? - огляд перспектив.

 

І. Деякі спостережливі аналітики (зокрема, Д. Бінцаровський) виокремлюють багато, навіть > 10 причин, які гальмують приєднання духовенства до ПЦУ. Спробую описати найхарактерніші.

І.1.  Аргумент: ідентичність.

Ми – вони. «Ми», «Наша Церква», «наші» - це моя територія комфорту. «Вони» - суттєво інші. Основні стереотипні меми – хто такі «вони»:

«розкольники»;

«безблагодатні»;

«філаретівці»;

«радикально націоналістичні»;

«забирають силоміць храми».

Антитези цим мемам і стереотипам:

а) Я ж справді християнин? Якщо так, то людина, яка приходить до мене у храм 2 рази на рік – мені ближній? - Так, це, очевидно, стверджує Євангеліє (Лк, розд. 10, притча про милосердного самарянина).

Чи є людина, християнин, але з «не наших» - принциповою гіршою, ніж той посередній «ближній» , що приходить у наш храм двічі на рік? Настільки гіршою, що ця людина принципово моїм «ближнім» бути не може?

Здоровий глузд каже, що кожен співвітчизник, які приймає основи суспільної моралі (закоріненої у християнстві) – може бути моїм ближнім.

ВИСНОВОК: отже, сприймати інших українських православних як «чужих», «не ближніх» - неконструктивно і по суті не по-християнськи. Вони – ближні! Вони – християни!

б) Щодо т.зв. «безблагодатності» т.зв. «філаретівців». Чи це по-християнськи – вірити, що заборона богослужіння чи інше «канонічне покарання» як словесний акт людини (архиєрея, групи архиєреїв) має силу заборонити Св. Духу звершувати молитовне дійство чи таїнство?! Повний абсурд. Мені здається, що цей аргумент може мати значення тільки для теологічно неосвічених людей. При обговоренні цього питання в інтернеті у останні роки наводилось маса прикладів різних часів та в різних країнах, коли церковна влада в якійсь ситуації карала кліриків, фізично від неї незалежних, різними страшними (і дуже, і не дуже) заборонами. Що не заважало згодом приймати цих кліриків (у т. ч. архиєреїв) та висвячених ними священників у християнське, молитовне і євхаристійне спілкування, немов би нічого не сталося.

Тим більше, що Константинополь у 2018 р. відмінив усі московські заборони, а хто може правильніше трактувати церковне право, ніж той, хто його писав?

в) хіба зараз не важливішим є духовне єднання українців, ніж напів-надумані чи уявні обрáзи? Якщо ви дійсно хочете такого єднання – може ради нього варто переступити через власні упередження?

г) Що стосується «силоміць храми забирають». Між тезою 1) «парафіянами храму є ті, що ходять туди достатньо часто – і саме ми (тобто я) вирішую(ємо), хто належить до категорії парафіян» і тезою 2) «парафіянами храму – це ті, що визнають себе православними, парафіянами та приходять до храму, коли їм зручно» немає процедури узгодження. У такому разі вирішує позиція переважної більшості тих, хто мешкає у населеному пункті, де храм знаходиться. Вона є вирішальною – якщо хочете, тут власне: vox populi – vox Dei.

Раніше був можливий ще один варіант: можна було би домовлятися про поєднання служінь різних юрисдикцій в одному храмі. Це дуже поширено у Європі і практикувалося на Заході України багато років у деяких місцях. До вторгнення 2022 на цей варіант категорично не йшла УПЦ-МП. А після початку вторгнення це вже неможливо, тому що ніхто не хоче бути поруч з російською церквою.

 

І.2. Аргумент: «В ПЦУ як колишньому УПЦ КП не любили і не люблять духовенство, що прийшло з УПЦ-МП, бо їх сприймають як «москалів».

АНТИТЕЗА:

Усе ж таки – ви вважаєте, що поєднання до Української Церкви – це моральний акт, чи просто кон’юнктурний?

Якщо це акт моральний – тоді треба до неї доєднуватися, тому що так чинити – це чинити по правді, по-Божому. І тоді просто доводьте життям і ділом, що ви не «москаль».

По-друге: що первинне у вашому служінні як священника:  «як на мене подивляться інші отці», чи мої стосунки з паствою? Якщо ви справді стараєтесь бути пастирем, то і паства буде з вами пліч-о-пліч. І вам радість за спілкування з нею буде важливіші ніж , як може нам видаватись, косі погляди з боку «правильних» українських священників.

По-третє: Є архиєреї, які довго були в УПЦ МП (Київщина, Вінничина, Рівненщина, Закарпаття). Є архиєреї з колишньої УАПЦ, до єпархій яких також можна доєднатись. Вам можна буде обирати собі архиєрея – це крута українська церковна демократія, якої ніде більше немає ;) .

І.2а. Сюди ж. Аргумент: Я бачив (чув від інших ) про (не)порядки в ПЦУ як колишній УПЦ КП і як структуру, сформовану п. Філаретом. Там так багато недоладностей!

АНТИТЕЗА: А де ви бачили достатньо давню організацію зі своїми правилами, десь архаїчними звичаями і неідеальними людьми - без недоліків?

І після Паші-Мерседеса, корегувальників вогню та двох(трьох)паспортних єпископів – ви ще будете показувати пальцем на ПЦУ?

 

І.3. Аргумент: На цей час маю комфортну парафію, з якої живу я і моя родина /монастир, в якому мені комфортно і звично. Якщо, як сподіваюсь, вдасться залишитися в ній, то можу годувати сім’ю.   А якщо я не бачу можливості, щоб моя парафія/монастир приєдналася зі мною до ПЦУ? Чи буде нова парафія мене і мою родину годувати?

АНТИТЕЗА: Ситуація зрозуміла. Як каже народна мудрість (давня): «Є священники ради Йсуса, а є ради хліба куса». Коли ми обирали цей шлях, мали розуміти, що обираємо певний ризик.

На мою особисту думку і з мого досвіду: якщо ми робимо певний життєвий крок ради Господа, ради правди Божої – Він нас не полишить.

Але, крім того! Має, звичайно, бути імпульс від ПЦУ! Треба виробити певні стимули, які би допомогли священникам відчути певний захист і підтримку. Це – треба доносити до нашого керівництва.

 

ІІ. Чому  вам буде дуже складно і надалі перебувати в УПЦ-неМП (РПЦвУ). І безперспективно.

Виклик 1: Моя парафія і я багато років були проукраїнськими священником і спільнотою. Волонтеримо, допомагаємо фронту. Чому на нас почали тиснути люди, які в нашій церкві ніколи не були?

Відповідь:

Так, тиск на ВСІ  парафії вашої конфесії буде неминуче посилюватися. І сильніше на вас будуть тиснути люди, які вас не знають, але яким присутність храму РПЦвУ буде яке більмо в оці. Більш того, цей тиск буде не тільки людський, але і ІНСТИТУЦІЙНИЙ, на вас тиснутимуть:

держава;

громадянське суспільство;

ваші конкуренти з ПЦУ (і, можливо, інших конфесій).

Для них буде незрозумілим ОСНОВНЕ:

Якщо ви такі проукраїнські – ЩО ВАМ ЗАВАЖАЄ ДОЄДНАТИСЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ? Це дійсно незрозуміло звичайним людям, для яких дуже далекі аргументи т.зв. «канонічності».

А якщо у вас аргументи з пункту І (вище) – вам швидко зададуть ті ж питання, що поставлені вище у тексті.

ІІ. 2. Ще про очевидні перспективи РПЦвУ.

Залишаючись у ній, ви збережете сяку-таку стабільність лише у одному з 3-х варіантів майбутнього для вас:

а) РПЦвУ існуватиме як маргінальна структура більш чи менш ревних прихильників, сподіваюсь, не «руского міра» в чистому вигляді, а прихильників церковнослов’янської  мови, уставного богослужіння, юліанського календаря і т.д. Так, таких ревнителів, без явної русміровщини держава і суспільство, можливо, терпітимуть (зокрема десь на Одещині чи  Харківщині).

б) матеріальні аргументи атца протодіякона Вадіма та інших благодітелів зрештою розтоплять  крижані серця сучасних владців. Цей варіант можливий, але  суспільство буде дихати таким драконівських подихом, що все ж таки це ненадійно і тимчасово.

в) гіпотетична реалізація «Путінпрійді». Не думаю, що серед вас (якщо ви справді проукраїнські) є такі, що цього бажають. Але в цілому по РПЦвУ, на жаль, на жаль – вони є, ті, що в цю фантастику вірять і її чекають. І буде ще більше ганьби і перспектив остаточного припинення існування вашої структури, якщо відповідні органи витягнуть на світ Божий основні механізми роботи УПЦ-МП на русмір впродовж 20 (принаймні) років і знайдуть як щирих ентузіастів, які кликали русмір, так і тих, які робили це за гроші (або поєднували те й інше). А я не лише певний, а і знаю, що ця структура на рівні людей, що впливають на рішення та ідеологію, усі ці роки саме так і працювала.

 

РЕЗЮМЕ. Чому так все йде безперспективно для УПЦ-неМП? А тому що після невставання у Верховній Раді, «катюзі по заслузі» (нагадаю, це ваш верховний про український народ), коригувальники вогню, кип’яток в очі від Паші-мерседеса та йому подібних – інакше воно й не могло скінчитися. А ви, начебто проукраїнське духовенство, усі ці роки в цілому «мовчали й чухали чуби. Німії …» (далі гострі слова Т. Шевченка не цитуватиму).

Хоч і зазначають розважливі і мирні члени ПЦУ, що серед УПЦ-МП є багато патріотів, але – проукраїнська частина вашої структури так і не здобула ніякої суб’єктності… У вас було 2 шанси: лист до Вселенського із  закликом засудити  п. Кирила і акція «Православного діалогу» в Софії – організуватися після цих акцій як дієва структура української церковної спільноти. Після цих акцій ви могли, і мусили! – об’єднатися і продемонструвати, що маєте впливовий український голос, суголосний усьому суспільству. Що «мерседеси», босоногі любителі хористів та інші багатопаспортні архиєреї – це не вся Церква. Але, на жаль, ваш час вийшов.  

Тим не менше: шановні отці: сподіваюсь, що і вас, і ваших парафіян радо і мирно зрештою (когось раніше, когось пізніше) приймуть з обіймами в ПЦУ. Про це неодноразово говорив наш Предстоятель.  При всіх недоліках, при  різноманітті позицій християнська єдність українців – найвища цінність. Вірю, що прийде час, коли слова «Христос посеред нас» стануть правдою.

 

ПАТЕРНАЛІЗМ – у християнстві, в Церкві і у різних суспільствах загалом. Його недоліки, чесноти та перспективи, а також український вимір.

 

Я давно вже тримаю при собі намір осмислити у тексті феномен патерналізму, і ось – це спроба такого осмислення.

На цю тему, звичайно, можна і потрібно писати дисертації. Може, такі дисертації вже написані, але цілісного і системного розгляду питання автор не зустрічав.

Патерналізм – багатоаспектне явище, термін «патерналізм» полісемний, але, тим не менше, це, на мою думку, феномен, що у своїх основних рисах є чимось єдиним, хоча і у багатьох проявах.

Оскільки “pater” – батько латиною, то зрозуміло, що патерналізм відводить важливе (основне) місце батьку, батьківству у пріоритеті цінностей.

Два основних значення терміну. У популярній, публіцистичній літературі на суспільну тематику «патерналізм» має переважно негативну моральну конотацію. Ця конотація визначається звуженим, але поширеним значенням слова (можливо, найпоширенішим) – патерналістським є суспільство, спільнота, в якій основним áктором, діячем є «батьківська» ієрархія, яка приймає усі рішення і визначає спосіб життя, уклад основної частини спільноти. Тобто, спільнота – це наче малі діти у родині з авторитарним, суворим батьком, який карає неслухняних (часто жорстоко). Щоб прожити комфортно, треба коритися батьку (та «батьківській» бюрократії) і не претендувати на самостійність, незалежність у світоглядній позиції та прийнятті рішень.

Більш широке значення терміну, який характеризує суспільні стосунки – означає загалом, що в суспільстві (у суспільній групі, у спільноті) є керівник (керівники), рішення якого (яких) загалом є визначальними для життя підлеглої частини суспільства (спільноти), яке має мало механізмів впливу на свого керівника.

Історичний огляд. У суспільствознавчому вимірі парою «теза – антитеза» у даному контексті є пара «авторитаризм – народоправство». У давніх суспільствах, про які ми дещо знаємо, були широко розповсюджені обидві форми устрою. У народоправчих формах устрою суспільств (спільнот) люди (народ, громада) впливали на вибір керівників (уповноважених осіб). Приклади – республіки у давньогрецьких полісах та у Стародавньому Римі, суспільні організації у ранніх слов’ян вічевого типу (до речі, вѣче-віче є там, де є со-вѣт, со-вѣщання, корінь вѣст-; по-вѣст-и-ти, тобто проголошувати вголос свою думку), вибори служителів у ранніх християн (див., зокрема, Діяння апостолів, розділ 6).

Передумовами виникнення авторитарних і патерналістських суспільств (зокрема, монархічних) були такі фактори: 1. Необхідність організації суспільно важливих робіт з великою масою людей (наприклад, зрошувальні системи у Єгипті і Межиріччі), для управління якими потрібно було уникати безладдя; 2. Необхідність постійної збройної мобілізації спільноти, якщо її існуванню постійно загрожують інші групи людей в умовах відсутності природник кордонів (лісів, річок, морів, гір, пустель); 2а  Аналогічно – якщо спільнота значною мірою існує за рахунок  військової здобичі. У кочівників обидва фактори поєднувалися, тому значна частина кочових суспільств мала патерналістський устрій; 3. З технологічним розвитком у ранніх суспільствах з’являється «надлишковий продукт» - люди виробляють матеріальні блага, що перевищують необхідне для виживання: предмети розкоші, твори  мистецтва, зокрема матеріально і духовно цінні засоби релігійного культу  тощо. Відповідно, з’являються люди, що накопичують ці цінності, зростає класова ієрархія, з’являються верстви людей, що мають більші матеріальні можливості і більше влади. Патерналізм у своїх проявах допомагає їм реалізувати і посилити свої владні можливості.

Сакральність патерналістських стосунків. Як ми бачимо з історії різних суспільств, наявність сакрального (священного), яке має абсолютну (нематеріальну) цінність є органічною частиною людської цивілізації в різних її устроях. Найчастіше сакральність реалізується через релігійну систему. Іноді – у шануванні звичаїв, правил, типів стосунків, які є абсолютно пріоритетними (наприклад, дослідники вважають китайське суспільство упродовж його історії переважно нерелігійним, але безумовно сакральним – у Китаї мав поширення культ предків, шануються певні форми стосунків та ритуали). Загалом, сакральність тісно пов’язана з наявністю фундаментальних нематеріальних цінностей, які є основою духовної культури суспільства та ґарантією його сталості.

Патерналістські стосунки в найменшій структурі суспільства – сім’ї в багатьох суспільствах утворювалися природнім чином, оскільки тип економічного укладу передбачав цілковиту економічну залежність жінки – матері дітей і самих дітей (до певного віку) від батька.

У більшості релігій, і в авраамічних та інших монотеїстичних, а також у політеїстичних релігіях верховне божество сприймається (сприймалося) як символічний Батько усього творіння і людей зокрема. Ставлення до Батька-Творця релігія заповідає лише одне: пошану і благоговіння. Відповідно, і земний правитель, і очільник релігійної громади, і батько сімейства – несуть в собі образ Небесного Отця. Їхнє архе- (старшинство) сприймається як таке, що має благословення з Неба (нагадаю, у ап. Павла: «… я згинаю свої коліна перед Отцем, від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі» (Еф. 3,15), перекл. І. Хоменка; в інших укр. перекладах грец. Patria перекладено як рід). Тому ставлення до правителя (провідника релігійної громади, батька сімейства) у сакральному вимірі є шанобливим, безоціночним і не може бути публічно критичним. Біблійним прикладом і символом безоціночної пошани до архе- провідника (батька) є ставлення Сима та Яфета до свого сп’янілого і оголеного батька Ноя (Сим і Яфет накрили його одягом, задкуючи, щоб не бачити наготу батька). У традиційних авраамічних суспільствах зневага до батьків сприймається як важкий, Хамовий гріх, що має серйозні наслідки (нагадую, що у Біблії Ной проклинає Хамових нащадків). І, навпаки, шана батьків дає Боже благословення – «Шануй батька твого і матір твою, як повелів тобі Господь Бог твій, щоби продовжилися дні твої, і щоб добре було тобі на землі» (Второзакон., 5, 16).

Засобом благословення з Неба, яке має правитель (релігійний провідник, батько сімейства) є дія десниці (правої руки). Батько (правитель, духовний отець) благословляє десницею (може існувати характерний жест), а діти (піддані монарха, «менші» члени спільноти, …) цілують праву руку на знак пошани і віри у це благословення. Традиція цілунку руки морального авторитету, духовної особи,  батька і матері була і є в різних народах. Зворушливо бачити, як киримли (кримські татари) цілують руку Мустафи-ага Джемілєва як духовного лідера нації.

Послідовна практична реалізація патерналізму у функціонуванні різних спільнот має два типи: монархічний і олігархічний. У монархічному типі правитель (провідник) має владу у спільноті через ієрархію повністю контрольованих ним виконавців, а сам є непідзвітним і неконтрольованим. Для олігархічного типу патерналізму правитель певною мірою (або значною мірою) контролюється можновладцями нижчого ступеню, які, однак, усім суспільством (спільнотою) не контролюються. Історичні приклади – Річ Посполита, Британія та інші монархії, в житті яких монарх певним чином залежав від шляхти (яка від нижчих верств суспільства не залежала). У релігійних спільнотах приклад – коли релігійна ієрархія за статутом чи неформально впливає на політику предстоятеля, але сама ієрархія процедурно, юридично і практично незалежна від спільноти вірян (щось нам нагадує, правда?).

Недосконалості і проблеми патерналізму та засоби подолання цих проблем, що реалізовувалися в історії різних спільнот.

 Таким чином, послідовна реалізація патерналізму приводила (і приводить) до концентрації влади в руках однієї особи чи групи осіб, а спільнота загалом не має процедури впливу на керівництво (буває ще неформальний вплив спільноти, vox populi, але патерналістська влада в більшості випадків на нього не зважає, тож в історії суспільств такого типу час від часу виникають стихійні бунти, що по суті нічого не міняють). З іншого боку, через слабку технологічність давніх і середньовічних суспільств правителі та релігійні лідери не могли цілком контролювати суспільство і спільноти, і паростки життя проростали крізь намагання правителів привести суспільство (і спільноти) до беззаперечної покори.

Концентрація влади, бажання повноти влади – у природі людини. Правитель (монарх) бажає продовжити владу у вічність, тому в абсолютній монархії він передає владу своєму нащадкові як продовженню самого себе.

В суспільствах, достатньо ізольованих (на кшталт Давнього Єгипту або Китай у значній частині його історії) такий патерналізм, стабільний і послідовний міг існувати в незмінному вигляді дуже довго.

Водночас благом Європи в її Середньовіччі були два фактори: так зване феодальне роздроблення і конкуренція світської та церковної влад.

Неспроможність королівської влади бути абсолютною в більшій частині історії Британії та Франції, локомотивів європейського розвитку,  привела до створення системи стримань і противаг у владній системі цих країн, з часом – до створення трьох незалежних гілок влади. Також корисним для Європи було те, що більшу частину Середніх віків влада Римської церкви не підминала під себе королівську владу, але й королі більшу частину епохи не контролювали латинський Рим. Утім, у Західній Церкві були проблеми з патерналізмом, але про них нижче.

Водночас видається, що суспільства і державні системи країн, ідеологічно і релігійно далекі від західноєвропейських способів подолання патерналізму, могли би перебувати в ньому як завгодно довго, позбавившись його лише під дією зовнішніх факторів, і навіть іноді при цьому державні системи гинули, замінюючись радикально іншими. Характерними прикладами є долі Візантії, Османської імперії, Індії, азіатських «тигрів». Усі ці країни (за винятком трагічно загиблої Візантії) стали іншими завдяки ефективним «стусанам» Заходу.  При цьому, набувши класичних, хоч і не ідеальних форм децентралізації і роззосередження влади за трьома гілками (законодавча, виконавча, судова), суспільства цих країн водночас зберегли значні традиції патерналізму на рівні локальних спільнот і родин, які, утім, не заважають їм жити в цілому при неідеальній (Індія, Туреччина, Малайзія), але демократії.

Патерналізм і авраамічні релігії.

Питання про поєднання патерналістських і егалітарних рис у християнстві, юдаїзмі та ісламі є дуже цікавим. Кожна з цих трьох релігій має початок у пошануванні Всевишнього як Небесного Отця (по суті, при різній мірі вживання самого концепту «Отець») і, отже, є в основі патерналістською. Водночас у релігійній практиці усіх трьох релігій наразі є протилежні тенденції. Вони очевидні в юдаїзмі, де є маса напрямків, які демократично змагаються між собою. І Ізраїль як країна, хоч і не є державою цілком секулярною, водночас як суспільство є вельми плюралістичним. Цікава ситуація з ісламом. Первісний його імпульс розвитку поєднував релігійним егалітаризм (всі мусульмани – браття) з безумовною пошаною усіх, хто мав стосунок до безоціночно шанованого пророка Мохаммеда (наприклад, до праведних халіфів чи нащадків Алі). Ці тенденції є і зараз, але автор не є фахівцем у цій темі (для загального ознайомлення варто прочитати відповідну статтю у Вікіпедії https://en.wikipedia.org/wiki/Islam_and_democracy ).

Більше можу судити про християнство.

Початкове радикальне сприйняття християнами усіх єдиновірців і людей загалом як абсолютно рівних між собою, як дітей у своєму відношенні до Отця Небесного (Ісус: «ви є друзі (браття) Мої»; ап. Павло: «у Христі немає ні раба, ні вільного, ні елліна, ні юдея, ні чоловічої статі, ні жіночої) відразу поєднувалося із властивим простим людям благоговінням і преклонінням перед духовною силою учителів і подвижників нової віри (у Діяннях читаємо про магічне шанування одягу апостолів, далі бачимо подібне шанування плоті мучеників тощо). Це пошанування старших, «більших» у духовній ієрархії згодом посилилось завдяки двом факторам. По-перше, у ранні віки виникає конкуренція між харизматичними лідерами різних течій у християнстві (через якийсь час більшість із тих, що не належали до основного русла віровчення, яке його послідовники вважають за істинну Церкву Христову, були названі єретиками). Ці лідери користувались високою пошаною, навколо деяких з них швидко виникав культ їх святості. По-друге, дуже вплинуло на тип стосунків всередині християнської спільноти те, що християнство стало державною релігією імперії. Багатовікове сакральне ставлення до імператора як божества та до імперської ієрархічної структури як Богом установленого ладу вельми розкручувалось талановитими і впливовими проповідниками християнського неоплатонізму (такими як, наприклад, канонізований у Візантії імператор Юстиніан та псевдо-Діонисій Ареопагіт). Візантійська влада радо плескала в долоні, коли державну структуру оспівували як земний образ небесної ієрархії. Християнський неоплатонізм (цей термін, визнаю, тут може бути дискусійним) створив естетично витончені і величні образи, як відблиски краси Неба – в архітектурі, іконописі, гімнографії… Але, з іншого боку, він як ідеологія віддалив християнські спільноти від простоти, братерства, рівності, нелукавства і щирості у Христі. Відчуваючи це, найбільше ревні християни намагалися відновити простоту раннього християнства, створюючи іночеські обителі і громади поза впливом контрольованої імперією церковної ієрархії, але досить швидко і тут імперія підгорнула монашество під себе і стала використовувати його у своїх земних цілях.

У Західній Церкві ситуація розвивалася подібним чином. Два ножі  (чи мечі), які Христос доручив взяти апостолу Петру, коли апостоли йшли зі Христом на Його останню ніч в Гефсиманію, були інтерпретовані як подвійна влада папи – наступника Петра: духовна і світська. Зі встановленням монархічної церковної влади папського Риму над Західною Європою (британське християнство останнім втратило свою суверенність десь у 7 столітті) ієрархічність церковного устрою швидко уподібнилася ієрархічності феодального устрою суспільства: єпископи прирівнювались до вельмож, статус звичайних кліриків був подібний до статусу бідного дворянства. Звичайні миряни не мали ніякого впливу на життя духовенства, так само як піддані герцога на свого власника. Дистанція між церковним народом та духовенством посилювалася також  тим, що церковна молитва майже 2 тисячі років йшла латиною, що була майже незрозумілою для неосвіченої маси. Утім, окрім мертвенного патерналізму церковної бюрократії були і паростки свіжого життя (те ж саме було у Східній Церкві) – які проростали завдяки подвижникам із чернечих орденів, наприклад, бенедиктинців і францисканців (названих на честь своїх видатних засновників, св. Бенедикта та св. Франциска). Монастирі давали шанс розумним та енергійним людям зробити церковну кар’єру і створити щось корисне для Церкви і суспільства (звичайно, як скрізь і завжди, ентузіасти були меншістю серед посередності).

Рано чи пізно суспільно-політичні зміни у суспільстві, що відбулися завдяки економічному і технічному прогресу, мали позначитися на патерналістських основах церковного життя. Уже в пізньому Середньовіччі розвинулися масові протестні рухи альбігойців і гуситів. У 16 столітті протестанти заявили про себе як про третю потужну силу у світовому християнстві, з якою треба рахуватися. Зрештою, вже  у 17 столітті відбувся перелом, коли після кровопролитної всеєвропейської Тридцятилітньої війни латинський католицький світ змушено визнав суверенітет, ідентичність третього простору у світовому християнстві – протестантського.

Що нового дав протестантизм у сприйнятті традиційного патерналізму? По-перше  і найголовніше – нівелювалося значення церковної ієрархії та сакральність сану. Християни-протестанти стали буквально дотримуватися слів Христа «Не називайте нікого отцем на землі» (Мв 23, 9) та сприймали настанову ап. Петра «Ви є священство царське, народ святий» (1 Пет. 2, 9) як підґрунтя для цілковитого зрівнювання в церковній спільноті усіх християн (згодом цей наратив був послідовно доведений до прав жінки на священство і єпископство). Як доводять багато дослідників, розуміння гідності і недоторканості особи, закріплене засадничими документами, стали наслідком саме протестантського розуміння рівності перед Богом усіх людей (таке розуміння, звісно, прийшло у суспільну свідомість не одномоментно).  

По-друге, гасло Мартина Лютера «все перевіряйте Писанням» і вироблений практикою суспільний консенсус щодо множинності трактувань Писання привів до розуміння того, що ніяке твердження чи гасло, навіть сказане з високої церковної катедри, не є автоматично безпомильним з огляду на авторитет чи священність сану претендента на абсолютну істинність свого слова.  Таким чином, аргумент «Батюшка (ксьондз, кюре, владика) так сказав, значить, слухайте!»  в такому світосприйнятті перестає мати значення.

З іншого боку, наслідком того, що логічне застосування основних принципів протестантизму приводить до множинності поглядів на різні релігійні догмати та релігійну практику, стало брунькування (або утворення) нових течій усередині протестантизму. Відсутність єдності для багатьох християн, пріоритетом для яких є єдність у Христі (див. Іоан 17, 21) – сприймається багатьма як суттєва вада. Тому, на противагу протестантам дві традиційні Церкви (Західна і Східна) змогли арґументувати свою правильність для тих, кому були важливі такі риси патерналізму як одностайність у пошані до тяглості традиції і пошана до тих, хто традицію ревно зберігає. Східна і Західна Церкви (особливо Західна, і деякі зі Східних) зуміли врахувати критику протестантів і скоректувати свою практику, тим самим додавши перспектив для свого майбутнього.

Феномен суперпатерналізму в московському православ’ї.

У московському православ’ї поєдналися і резонансно підсилили один одного: 1) емоційно сприйнятий (без раціонального осмислення) візантійський міф про те, що земні Рими (від першого до третього) є чудовим відбитком небесного Єрусалиму та 2) азіатська деспотія, для якої людська особистість з її гідністю і свободою є ніщо. Взагалі, важко знайти аналогію в історії християнства – настільки ставлення до людини у московському православ’ї разюче протилежне Євангелію!

Бог-Отець у мп (для спрощення тут і далі мп через маленькі літери = московське православ’я) – часто це такий батько-садист у сімействі: московити розуміли «страх Божий» як страх болю від тяжкого покарання. Оскільки Бог суворий і вимогливий, карає тих, хто не дотримується вимог – то і батько в більшості сімей (за свідченням мандрівників з Європи) регулярно періщив «для острастки» дружину і дітей; сувора вимогливість – ознака любові, «б’є –  значить любить» (ради правди треба зазначити, що і у європейській педагогіці до 19 ст. практикувались тілесні покарання, але все це було незрівнянно м’якше).

Згадаємо московський аскетизм: насолода від найсуворіших постів і тяжких вериг супроводжувалася цілковитою відсутністю рецепції змісту євангельського! Коли вже у 19 ст. митр. Московський Філарет (ліберал за московськими мірками) захотів перекласти Св. Письмо рос. мовою, щоб люди його читали (а не лише стояли в церкві, чуючи окремі шматки по-слов’янськи і мало що розуміючи), впливові ієрархи були проти! Тому духовна ревність по-московськи найчастіше (хоча, звичайно, не завжди) – це зробити життя важким собі та іншим.

Звідси: тяжкість постів і молитовних правил, суворість церковних єпитимій. Звідси: вертикальні стосунки в спільнотах (духовний отець – вірянин, ігумен – монах, архиєрей – священник) відбуваються, перепрошую, у садистсько-мазохістських барвах: старший насолоджується владою над меншим, а менший поважає старшого за суворість (як часто я чув від вірян МП з повагою і захопленням про ревних панотців: строогий батюшка). Як приємно мати для себе таку релігію, в якій більшість духовних зусиль перетворюються у зовнішньо-обрядові (обмеження в їжі та ревність у вичитуванні довгих молитовних текстів), зате ця релігія знімає з тебе значний тягар відповідальності за власне прийняття рішень: головне – це благословення священника.

Перераховуючи вказані тут патерналістські риси мп, які відрізняють його від релігійної практики інших християнських спільнот, автор не стверджує, що всі інші церкви не мали вказаних рис. Також мали, тому що повага до гідності і свободи особистості зростала у християнській (почасти християнській) Європі дуже повільно. Але цей рух був системним і незмінним. У той час, навіть якщо позитивні зміни відбувалися в мп і в російському суспільстві (в попередніх століттях), це зазвичай були персональні ініціативи окремих державних і церковних правителів. При зміні правителів дуже часто ситуація відкочувалась на висхідні позиції. Загалом же суть московського патерналізму – рабське, жалюгідне становище людської гідності – не міняється.

А як в Україні? Чи є щось вартісним у патерналізмі взагалі?

Про Україну коротко. По-перше, кількасотлітнє перебування українського православ’я у московському полоні, звичайно, дається взнаки. Однак моє сприйняття української традиції дає для мене добрі сподівання: думаю, що зможемо зберегти добрі риси християнського патерналізму, які зовсім інші, ніж на Москві.

Наприклад, ототожнення благоговіння і «страху Божого». Наявність благоговіння – це добра риса людини, ознака  наявності духовного життя. У традиції церков, що мають апостольське передання благоговіння викликає те, що пов’язане із найдорожчим, найсвятішим для людини, це ставлення до святого.  Наприклад, шановані ікони Богородиці – це благоговіння перед найвищої міри материнським і синівським почуттями, уже не тільки людськими, а й божественними. Благоговіння у храмі – це благоговіння перед тою взаємною любов’ю Отця і людей, завдяки якій цей храм був побудований.

 Шанобливе ставлення до духовних осіб – це ставлення до дару благодаті, дарованого їм не ради їхніх заслуг, а ради Божої щедрості і милосердя. Християни традиції вірять, що дар звершувати Таїнства (найперше – св. Євхаристію та таїнство Сповіді), який Христос уділив апостолам, через тяглість рукопокладення передається і сучасному духовенству. Хоча б яким недосконалим і грішним є окремий священник, він все ж є тим, кого Господь наділив цим даром. І тому ми, шануючи духовну особу, шануємо цей Божий дар (що не дає, звісно, права священнику радити, як нам краще лікуватися, працювати чи за кого голосувати, як, на жаль, буває).

Стриманість у публічній критиці діячів Церкви доречна тоді, коли мова йде про особисті вади особи – ми чудово знаємо, що всі люди в чомусь слабкі і недосконалі. Але, не осуджуючи людину як особистість (згідно Євангелію) , ми можемо публічно опонувати публічній позиції духовній особі в тих чи інших питаннях, які не стосуються тонкощів духовного життя. Краще, звичайно, не переходячи на особистості.

Мені здається, що публічна оцінка діяльності особи, яку ми поважаємо (зокрема, поважаємо її як людину Церкви) чимось схожа на наше зріле, доросле ставлення до своїх батьків. Коли ми були дітьми, ми не бачили, що наші батьки такі ж люди, як і всі, тобто в чомусь обмежені і недосконалі. Але, як дорослі, ми бачимо вади наших батьків, але великодушно їх прощаємо і не обговорюємо прилюдно. Хоча приватно – буває варто по-синівськи, з любов’ю вказати тату чи мамі, якщо вони щось (на нашу думку) не так роблять.

До речі, чудовою українською традицією було (і , в деяких місцевостях досі є) звернення до рідних батьків на «Ви». І навіть досі (я був свідком) у селах можуть сказати в третій особі про батька (мати) і священника: вони пішли, поїхали, зробили тощо (а не він чи вона поїхав, пішов, зробив).

Це якраз добрі прояви патерналізму.

Ось такі мої міркування на перетині 2022 і 2023 років.

Христос народжується! Богу нашому слава! Слава Україні та її героям.

СВЯТІ І НЕПОГРІШНІ. 

Повтор написаного мною колись у Фбуці.

Серед членів КПСС були непогані, а може, навіть і хороші люди. Лікарі, вчені, письменники, митці.

Які лікували людей, робили відкриття, так чи сяк сіяли "розумне, добре...".

Але їх членство в КПСС не відміняє злочинності організації, що погубила мільйони людей. А добрі справи не знімають повністю відповідальності з них за цю участь.

І серед членів Націонал-Соціалістичної партії Німеччини також були  лікарі, митці, вчені... Мабуть, і між ними були непогані люди.

А тепер продовжимо. Є така "релігійна" організація, з мільярдними статками і майже безмежними матеріальними можливостями. Яка створила і розганяла ідеологію "руского міра". Ця ідеологія, в свою чергу, стала основою збройного вторгнення в Україну і геноциду українців. Очільники якої на моїй пам'яті жодного разу за останні 15 років не демонстрували принаймні ритуальну повагу до поліетнічності своєї пастви (що хоч якось робили ті ж комуністи). 

А їх "незалежні в самоуправлінні" підлеглі / чи вже не підлеглі? 

Цікаво, хто із архиєреїв з тих, що на південь/схід від Києва - проповідував хоч іноді державною мовою? (знаю лиш одного з літературною українською, з провінційної єпархії). Наполягав на цінності української ідентичності? Мав співпрацю з українськими культурними організаціями та українським громадянським суспільством?

Тобто - вони на практиці (тихцем) реалізовували ідеологію "руского міра", "славянского единства"? 

- в якій справжня українська ідентичність - це "бендерівщина", а "малоросійщина" - це галушково-шароварна етнографія, на кшталт "кубанского казачества".

Тож і серед них є начебто хороші люди... Які, утім, своїми і начебто добрими справами ніяк не запобігли опору московській агресії. (( 

А, якщо по справедливості - по мінімуму, треба було би хоча б послідовно і публічно засудити анти-християнську і антилюдську по суті ідеологію  ексклюзивізму, коли "Святая Русь" є єдине істинне християнство, а всі інші єретики і розкольники. Ідеологію глобальної переваги московської культури (починаючи від мови богослужіння, проповіді та спілкування).

Але - характерно. Ця організація (і у своєму центрі, і у нашому "вже не філіалі") - ніколи ні в чому не вважала себе перед кимось винуватою. Приводів до покаянь немає... Ні за ідолопоклонство перед імперською владою та перебування у "пристяжних" в Росімперії та жорсткій асиміляції (українців - найбільше!) в часи Рос. імперії, ні в панегіриках Сталіну і большевикам, ні в новій осанні путінізму (можна згадати, як один із "маститих" митрополитів публічно вітав "Его превосходительство" з черговим сходженням на престол. А побрякушки-ордени?).

Раз ми Церква - значить святі і непогрішні. Амінь.

Якщо інші хочуть про щось з нами розмовляти - хай вони каються. 

До речі - відносно особи персонально: у християнстві ті, хто не каються - найдалі від Бога..

 Хто більші брати - люди з того боку "поля брані" - чи православні іншої конфесії?

Намагаюсь не писати (не дуже люблю і не дуже вмію) дописи таких типів:

1. Аналіз з богословських позицій, чому у моїй конфесії християнство правильніше, ніж в інших. По-перше, це спонукає до корпоративної гордині (яка ще гірше від особистої), а по друге - дай нам, Б. (перефразовуючи святого отця), найперше виправити власні недоліки. А також - у справжніх християн усіх конфесій (а таких не так багато) спільного поля для праці набагато більше, ніж причин для роз'єднань.

2. Таврувати іншу православну конфесію в Україні, що вони всі м.скалі. По-перше, дуже хочу сподіватись, що це не зовсім так (адже знаю таких, які проукраїнські), а , по-друге - примітивне таврування ніяк не сприяє тим, які хочуть бути з українською спільнотою, в їх наближенні до єдности. Замість емоційних гасел - необхідне терпляче і маловдячне спілкування з тими, хто відкритий до спілкування (якщо такі є)...

Але, тим не менше, якщо треба свідчити про правду Євангелія, яка цілком протилежна деякій публічній риториці - треба свідчити.

20 серпня на ютуб-каналі журналіста В. Золкіна вийшов репортаж про зустріч рос.полонених в Лаврі з митр. УПЦ Онуфрієм та їх участь у молебні. Золкін не є незалежним журналістом (він відомий тим, що, з дозволу державної влади веде бесіди з рос.полоненими. Отже, він є частиною сектору інформаційної та психологічної оборони від агресора). Значить, відеорепортаж із Лаври - це частина офіційної інформполітики.

Змістовний аналіз виступу митр. Онуфрія, на мою думку, представив архієп. Євстратій Зоря (див. його допис на ФБ-сторінці від 20.08). Я ж, користуючись інформацією, що є на його сторінці і на ФБ-сторінці спікера УПЦ прот. Миколая Данилевича, хотів би викласти з приводу цієї події такі власні міркування.

1. Основний наратив виступу митр. Онуфрія - цінність миру. "Мы хотим, чтобы был мир, – отметил митрополит. – Наша УПЦ делала все, чтобы русский и украинский народы жили в мире, согласии и любви". Цей наратив є безальтернативним з 2014 по 2021 рр. в УПЦ і продовжується (за маленьким винятком) у 2022 році. Маленький виняток - це відвертий виступ митр. Онуфрія на початку війни із називанням агресора агресором, а також проповіді і публічні заяви деякої малої кількости архиєреїв УПЦ (я бачив лише у 2-х).

Чи є це нормально - говорити загальні слова про мир, не вимагаючи справедливості і не називаючи зло злом?

Наскільки я розумію Євангеліє, Господь гостро картав лише одну категорію серед своїх опонентів, а саме "книжників і фарисеїв". І картав їх конкретно за одну річ - за фальш і лицемірство. "Бережіться закваски фарисейської!" - не один раз казав Він своїм учням і усім нам. І знаємо, кого Він називав батьком брехні.

Як мінімум, з початку 2010-х років (від самого початку правління п. К. Гундяєва це стало особливо помітно) РПЦ була слухняною і натхненною прислужницею імперської влади росії в поширенні агресивних імперських наративів. І в Україні вистачало "хресних ходів", "молитвених стояній" з по суті відвертими імперськими, антиукраїнськими гаслами. При багатьох єпархіях організовувались "патріотичні" "казачества" та інші організації. Смішно заперечувати російський вплив на "УПЦ" до 2014 року, але і після 2014 року він нікуди не дівся (наприклад, високі архиєреї УПЦ брали участь у внутрішньоросійських церковно-політичних акціях на кшталт "хресних ходів" на честь царя Миколи Романова, чому є свідки...). Але публічні заклики до миру і припинення "мєждуусобной брані" "в Україні - sic(" з 2014 року були, а водночас жодного дистанціювання щодо агресивної імперськості РПЦ з 2014 по 2021 роки - ніц... Тому і суспільство загалом не вірить миттєвому "перефарбуванню" публічної риторики УПЦ після травневого собору 2022 р.

2. Хто має час, подивіться відео від В. Золкіна. На 23 хв. митр. Онуфрій звертається до присутніх "дорогие братья". Як далі видно, він має на увазі полонених ворогів, які прийшли нас убивати ... Отже, ті, хто нас мав убивати - дорогі брати, з ними можна молитися? А , наприклад, віряни і духовенство ПЦУ - брати? З ними молитися - не можна!? Святі канони не дозволяють?

Для цікавості - був би вдячний за приклад публічної участі (не як приватної не публічної ініціативи) у спільній молитві духовенства двох гілок православ'я в Україні за останні років 15.

Тут виникає ще одне питання: наскільки справедливо приймати у повноту християнського спілкування тих, хто винен у злочинах? А ті, хто прийшов як агресор зі зброєю до нас - прирівнюються до убивців. Наскільки пам'ятаю, у ранні часи злочинці (убивці, зокрема) приймалися у повноту спілкування після кількох років покаяння. Чи це нормально - називати агресорів "братами" з позиції Божої справедливості?

Також цікавий момент - диякон називає імена "воїнів", за яких молиться духовенство, а потім їм бажає "благоденствія і многолєтія". Якщо це українські воїни - логічно було би починати з Головнокомандуючого ЗСУ. Але Валерія (Залужного) серед імен немає. Тоді - хто ці люди??

Окремим цікавим аналізом може бути розгляд інтерв'ю спікера УПЦ митр. Климента. Наприкінці він, з одного боку, певною мірою критикує РПЦ та п. Кирила. З іншого боку, певним курйозом є виправдання єпископа (з 53 хвилини) , що від'єднання УПЦ від РПЦ після 2014 року гальмувалось ... дбайливістю пастви УПЦ по дотриманню "канонічної чистоти" - ну да, а хто ж паству 30 років виховував так, що "канонічність" (а сукупність канонічних правил 5-12 століть як юридична система у 100 разів більш суперечлива логічно, ніж звід канонів Зімбабвійської республіки) для пастви значно важливіше, ніж Євангеліє. Про нього (Євангеліє) так часто, як про канонічність, мабуть, не розповідали.

Тут посилання на текст виступу митр. Онуфрія : https://www.facebook.com/mykola.danylevych

Нижче - власне проповідь і молебень.

https://www.youtube.com/watch?v=ENa7SF01mLo&fbclid=IwAR184XJXca1UmMXYqOL5Z5LEW-BJr27JcaPWfj8IN7wxbiddP27WHzKUZKI

 Субота перед Трійцею має особливе значення. 

Ми вважаємо день Св. П'ятидесятниці початком Церкви:  Дух Святий, спочивши вогненними язиками на кожному з учнів Христових, засвідчив їхню єдність і багатство різноманіття. Це різноманіття розкривається тим, що кожен народ своєю мовою, своєю культурою може хвалити Бога. Благословення багатомовності Церква отримала через дар апостолам - свідчення Благої Звістки (Євангелія) різними мовами.

Але, повертаючись до теми Троїцької поминальної суботи, маємо усвідомлювати її важливе символічне значення. День Трійці говорить нам про єдність Церкви земної у Св. Дусі, а Троїцька субота - про збирання і єдність  з нами у Церкві тих, хто вже перейшов поріг земного життя. І звідси така важливість Троїцької поминальної суботи - як свідчення того, що належність до Христа долає пороги між "цим" і "тим" світами.

У зв'язку з цим доцільно згадати про те, яке значення приділяє цій суботі народне християнство. Я здавна вже є свідком двох наративів. Перший: "О, це  ж Троїцька субота! Можна і треба подавати за упокій за всіх! - і нехрещених, і самогубців".  Другий:  "Ви що, в ніякому разі! Це тяжкий гріх!".

Слід сказати, що в богослужбових чинах цього дня немає нічого про поминання нехристиян чи суїцидників. Хоча велику увагу в молитвах (на каноні) приділено тим, хто загинув наглою смертю, актуальною на час написання канону: загиблих від звірів, від падіння цегли чи каміння тощо. Але народна традиція розширює церковну акривію ).

І тут хочу звернути увагу на наше, українське християнське милосердя. Це саме українська традиція - милосердя до тих, хто наклав на себе руки. Ось як про це писав Тарас Шевченко:

"За моєї пам'яті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.

На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був що-небудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.

Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Релігія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови релігії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?" (Щоденник, липень 1857).

Тут важливий момент: панахиду за такими нещасними в Україні СЛУЖИЛИ.

Отже, це якраз вияв нашої християнської культури.

Інший вияв - це поблажливе ставлення до ще незабутих до кінця дохристиянських звичаїв. Поетичне ставлення до природи, її оживлення - чи це вже так погано? 

До речі, наступний тиждень у цій обрядовості називається "Русальним". Я тут не фахівець (та й не ставив за мету цю традицію розглядати), але можете погуглити, хто бажає ).

А наш корифей, великий композитор і справжній християнин Микола Леонтович писав навіть оперу "Русалчин великдень". Так, що , не будемо цуратися...

Усіх зі святами!

 МОЖЕТ ЛИ БЕЗРОПОТНОСТЬ БЫТЬ БОЛЬШИМ ГРЕХОМ, ЧЕМ НЕНАВИСТЬ?

Извините - текст на русском. Прежде всего для тех, кто вне Украины и в русскоязычном пространстве.

Прочитал в одного известного пастыря, служащего в Европе. Россиянина, но давным-давно убежавшего из РФ.

Казалось бы, решительного оппонента Мордора по своим убеждениям. Но. Отношение к исповеди беженцев из Украины:

"Грех у всех один, общий, давящий, заслонивший другие: ненависть. Даже не говорят к кому: ясно и так. Помимо запаса слов, годных на все времена, что посоветуете?".

Из этих слов я вижу, что мы с ним находимся в совсем разных пространствах понимания.

Московское православие приравнивает "рабов Божьих" и "подданных". Подданные государства должны смиренно преклонять колена перед Мордором и его Сауронами. А те из них, кто еще и верующие, должны кланяться также отцам Звездониям, холуям этого государства.

В такой религии ненависть как проявление агрессии к власть держащим, творящим зло - грех. Ведь устройство Мордора изменить невозможно. А раз так - надо привыкнуть и терпеть. Поэтому нужная добродетель для выживания - смирение перед злом. То есть, под добродетелью смирения эта религия понимает согласие на подчинение злу на всю земную жизнь. Дескать, именно за это будет награда вечной жизнью.

Но в моем пространстве, в отличие от пространства, к которому привык о. В., самые основные дары Божьи человеку - достоинство и свобода.

А достоинство - неразделимо с потребностью в СПРАВЕДЛИВОСТИ.

Мы, украинцы , знаем и верим, что справедливость, как правда Божья - есть. "І за неї варто боротися!" Потому, что мы, украинцы и европейцы - знаем , что такое свобода. Это дар Божий. И многие, очень многие, миллионы из моих соотечественников отдали свою жизнь за свободу других. Помяни их, Господи, во Царствии Твоем!

А раз так - мы черпаем энергию для победы добра над злом, для победы СПРАВЕДЛИВОСТИ как правды Божьей - из тех эмоций, которые есть часть нашей природы.

В том числе , из праведного гнева. Который проявлял сам Христос. И из праведной ненависти.

И быть парализованным злом - гораздо ХУЖЕ, чем ненавидеть его.

Поэтому осуждать ненависть как грех - батюшка имеет право, если он преодолел эту эмоцию к насильнику над собственной внучкой. Или того, кто мучил и застрелил его друга и соседа за то, что тот представляет конкретную национальность.

Конечно, агрессивная эмоция , в крайней степени, сказал бы ученый психолог, может быть деструктивной для личности.

Но неправильно вменять ее во грех. Правильно - направить на восстановление справедливости. Деятельно, в возможном по ситуации направлении. В том направлении, на которое способен пострадавший человек.

И только после восстановления справедливости, в том числе и необходимого воздаяния ("Мне отмщение и Аз воздам" (Рим. 12:19, Втор. 32:35), только через длительное время возможно прийти к "правда и мир облобызаются" (Пс. 84).

А пока - актуален псалом 78. Не будем же попрекать в ненависти Давида?

"Пришлые люди овладели Твоею землёй священной, храм Твой святой разрушили, бросили в развалинах Иерусалим.

2 Тела рабов Твоих отдали на съедение птицам, а диким зверям — плоть святых Твоих.

3 По Иерусалиму рекою кровь разлилась, и некому хоронить людей.

4 Соседи злобствуют, и все вокруг высмеивают нас и оскорбляют.

5 Как долго будет, Господи, Твой гнев? Пылать ли вечно будет Твоя ревность?

6 Плесни свой гнев, Господь, на те народы, которые не признают Тебя, на царства те, где Твоё имя неизвестно.

..

8 Не накажи нас за грехи отцов и милосердие Твоё яви скоре. Мы без Тебя уже изнемогли.

9 Во славу имени Твоего нам помоги, Спаситель наш, о Боже, спаси нас и наши грехи прости.

10 ... Пусть наши глаза увидят, как за убийство рабов Твоих Ты караешь народы.

11 Стенания заключённых услышь, и Твоею силой спаси всех тех, кто к смерти близок.

12 Воздай семикратно соседям за поношение Тебя.

13 Мы же — Твой народ, овцы в Твоём стаде, из рода в род будем Тебе хвалу повторять".

Псалом 78 — Псалтирь — Библия — Современный перевод WBTC

 12 березня 2022 р. План "Б", він же основний. Терпіти і працювати на перемогу.

Кожна людина вибудовує своє розуміння того, що відбувається навколо, спираючись на те, що вона бачить навкруги та на інформацію з джерел, які вона вважає вартими уваги. Для того, щоб моє світосприйняття було збалансованим і аналітичним - ці джерела ще й повинні пропонувати різні, відмінні бачення реальності. Лише в цьому випадку наше уявлення, що на ці джерела спирається, матиме якусь збалансованість. Спробую виходити саме з цього.

Усе ж дам посилання на одне джерело - аналітика Майкла Кофмана. У його тексті присутня та збалансованість, про важливість якої я кажу.

https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/koli-zakinchitsya-viyna-v-ukrajini-prognozi-zakinchennya-viyni-v-ukrajini-ekspert-50224131.html

Отже, основні тези.

Ізраїль 10-літтями знаходився у подібній ситуації. Як говорила Голда Меїр (цитую приблизно, своїми словами): ми хочемо жити, а вони хочуть, щоб нас не стало. Який тут компроміс?! І тому компроміс між Україною і Мордором неможливий. Сенс існування Мордору - знищення України як справжньої Русі, в якої він украв ім'я та спаплюжив його. Існування справжньої успішної України-Русі - означає кінець буття Мордору.

Мордор - це не лише Пу-Саурон. Мордор - це вся нежить, яка згодна жити у цінностях Мордору. Для якої людське життя незмірно дешеве - як чуже, так і власне. За відсутності цінності особистості та людського життя мордорці замінюють цінності ідолами: вялічієм, площею території, Кримом, військовими залізяками, "Святой Русью" та іншим мотлохом.

А раз так, треба бути готовими до тривалої війни. Як би нам не хотілося, щоб вони видихлись після втрати 30% озброєнь та людей - для Пу і послідовників і те, і інше ніц не варте. Вони всю історію воювали кількістю трупів та заліза, і будуть далі робити те ж саме.

На що ми повинні розраховувати  в цій війні?

Перше - це почуття нашої святої правди, нашої справедливості. 

Як окрема людина, так і нація - сильна тоді, коли вона живе правдою. Наша правда - відстояти себе як націю, як спільноту. "Нема на світі України. Немає другого Дніпра" (Тарас). Україна дорогоцінна така, як вона є (у своїх ідеальних основах). Тому ми маємо зберегти Її. І збережемо.

Друге. Ми потрапляємо у складну, непрогнозовану, хаотичну військову, економічну, гуманітарну ситуацію, аналогів якій складно знайти у світі, а у Європі - так точно. За масштабами руйнувань це може бути схоже на Сирію останнього 10-ліття (хоча Сирія - це окрема історія, в якій треба розбиратись). Здавалось би, найближча аналогія - Югославія 90-х, але можливості агресора у тій реальності та масштаби тої війни незмірно менші за те, на що здатний Путін.

 Раз так, то потрібне оперативно-стратегічне планування нашого існування, принаймні, на наступні кілька місяців як тотальної боротьби за життя країни та народу.

Я не буду тут торкатися того, про що я не знаю і не можу знати - військового аспекту. Але я поміркую про те, що важливо для суспільства загалом та для кожного його мешканця. Хоча я не фахівець в багатьох сферах життя, але, як член суспільства, можу висловити свої міркування. 

А) Розбудова військової економіки.

Україна сильна своїм Майданом, толокою. Але ефективність горизонтальних зв'язків має бути пронизана ефективною вертикаллю управлінських рішень. 

Військова економіка будується, виходячи з пріоритету оборонних питань. Вона створює додатковий продукт. Ним є не лише снаряди, кулі і гармати, але й усі проміжні виробничі ланки, необхідні для ефективної оборони. Тому військова економіка може затребувати досить багато робочих рук, які, наприклад, потрібні для логістики, виробництва різноманітних матеріялів, обліку тощо. Тому вважаю, що для тих, хто шукає собі застосування і заробітку, але не є військовиком, знайти себе у сфері військової економіки, що працює на захист Батьківщини - хороша, моральна справа. 

Б) Діти, підлітки, молодь і освіта.

Виникають актуальні і глибокі питання, пов'язані з майбутнім молодшого покоління. Більше мільйона дітей, як свідчать аналітики, опинилися за кордоном, Величезна кількість дітей перебуває також в Україні віддалено від домівок. Діти знають і звикли, що навчання є їхнім основним заняттям. Зараз їхній звичний спосіб життя паралізований. Також в Україні величезна кількість освітян - викладачі як шкіл, так і вищої освіти. Частина з них є авторитетами у своїх галузях, добрими фахівцями, лідерами громадської думки. Що буде далі з усією цією величезною сферою в наступні кілька місяців?

На мою скромну думку, слід заохотити регіональні центри освіти в регіонах, що менше переживають на собі війну. Звичайно, можуть бути типові програми для всієї України, і можна впровадити трансляцію типових уроків. Але паралельно з цим було би корисно заохотити вчителів та викладачів до конкретних занять з реальними учнями. 

Тому школи та, можливо, технікуми чи навіть університети могли би оголошувати опіку над усіма дітьми та молоддю, що перебувають неподалік. Необхідно, щоб механізм реєстрації тимчасових переселенців включав би в себе реєстрацію учнів в окремих списках. Варто заохочувати дітей та підлітків до навчання! Можливо, школи, учні яких виїхали віддалік, мають також продовжувати опікуватись власними учнями через переписку в чатах та в особистій переписці. Учням та їх батькам цінно, важливо відчувати зв'язок з основним колом свого спілкування.

Креативні викладачі технікумів та вузів могли би подумати про створення коротких та ефективних навчальних програм щодо отримання кваліфікації чи перекваліфікації, які необхідні для військової економіки, для захисту країни.

В) Що робити чоловікам, які виїхали з родинами з дому?

Як правило, чоловіки - це годувальники своїх родин. Я не займався структурою української економіки, але, наскільки розумію, більшість української економіки півночі і Центру - це середні та малі підприємства, а також ФОПи. Чи є можливість передислокації для таких підприємств, з урахуванням необхідності переміщення технічних засобів і матеріалів? Як у нефахівця, у мене немає відповіді. Але, міркую, допомога цивілізованого світу має враховувати також потенціальне відновлення простих і ефективних виробництв,  які створюють необхідний для країни додатковий продукт і робочі місця. Економіка існує, в тому числі, завдяки кровообігу грошей - отже, має продаватись продукція, оподатковуватися прибутки, а отримані кошти йдуть, зокрема, і на соціальні потреби. І чоловіки, що не зайняті у військовій сфері, могли би працювати і заробляти.

Г) Гуманітарні аспекти. Що робити розділеним родинам?

Мільйони (уже) жінок і дітей виїхало, а чоловіки залишилися. Як із цим бути?

Це питання дуже серйозне. Нормальна позиція турботи за рідну землю - схвально ставитися до необхідності для чоловіків бути захисниками. З іншого боку, чоловікам важливо відчувати близькість до тих, кого вони захищають.

Виникає потреба в ефективності двох видів діяльності. Перша - ефективний облік чоловіків-переселенців.

Цей ефективний облік має враховувати реальну користь від того чи іншого чоловіка під час війни на тому чи іншому місці. Ясно, що передова зі зброєю - це вкрай необхідно і важливо. З іншого боку, є, можливо, люди, які не мали справу зі зброєю, але вони можуть бути корисними на інших необхідних і актуальних вузлах суспільного життя і військової економіки. 

Для різних людей може і мусить бути забезпечена можливість плідного і тісного спілкування зі своїми рідними. 

Як я розумію, в умовах тісноти на основних трасах пересування по Україні зараз - нелегка справа. Тим не менше: чи можна знайти на Західній Україні такі хаби, які би включали, наприклад , пансіонати? Жінки і діти могли би швидко перетинати кордон і туди приїжджати на спілкування з батьком, який для цього міг би бути відпущеним у 5-денну відпустку.

Це лише частина з нагального кола справ, які слід зараз вирішувати. Може, це прочитає хтось із тих, хто приймає рішення? І щось буде корисним для вжитку?

 P.S. Серйозні аналітики в Польщі уже намагаються відповідати на питання, які я задавав. На жаль, в Україні власного аналізу ще не зустрічав.

https://zn.ua/ukr/WORLD/vidannja-dziennik-gazeta-prawna-pro-bizhentsiv-z-ukrajini-davajte-ne-progavimo-shche-odnu-krizu.html