ПРО МОДАЛЬНІСТЬ ВИСЛОВЛЮВАНЬ (продовження теми "Сентенції про судження")

або: як мотивами і цінностями, які ми проявляємо через наше спілкування (мовлення), ми впливаємо на світ навколо та інших людей. Як ми залежимо від цінностей і мотивів інших. І як ми можемо перейти від залежності до свободи.

Наступний текст – про те, що в нашому мовленні, окрім змісту, що виражається словами, думок, є ще щось дещо важливе.

Спробуймо дослідити більш уважно, що ж ще є цікавого у мовленні.

Для цього спершу розглянемо спрощено те, що можна назвати «один акт комунікації». Нижче ми також називаємо його месиджем.

В акті комунікації є принаймні два персонажі (суб’єкти): адресат (КОМУ повідомляють) і адресаНт (той, ХТО повідомляє).

Зрозуміло, що суб’єктами в комунікації можуть бути і окремі особи, і певні «юридичні особи», які представляють об’єднання  осіб, яких поєднує спільна діяльність і мета.

Тому і випуск новин по ТБ, і заява відповідального державного органу, і чийсь допис у соцмережі, не кажучи вже про повсякденне спілкування в родині, з колегами, з друзями – це акти комунікації.

Нас цікавлять більше ті з таких актів комунікації, які виглядають як персоніфіковані – або направлені від однієї особи, або від групи, за якою легко уявити живих осіб, які уособлюють групу – наприклад, у політичному просторі – заяви від Офісу Президента, лідерських партій на кшталт українських БЮТ, СН, ЄС. Це зрозуміло, чому – комунікація з живим суб’єктом включає наше «живе» - емоційність, оціночність, образність сприйняття, формує наше синтетичне оціночне і емоційно-образне ставлення.

На основних складниках двоєдиного (адресант <–>  адресат) процесу комунікації, які доповнюють змістове, інформаційне ядро, хочу зупинитись.

1/ Від імені адресанта.

Розглянемо ситуацію, шановний читачу, в якій хтось із нас – адресант. Тобто той, хто продукує акт комунікації. Якщо я, адресант, комунікую свідомо (виключаємо експресивні, не цілком контрольовані акти, такі як вигуки або короткі фрази здивування, захоплення, обурення тощо) – значить, при цьому, окрім подачі змісту, я маю певну мету.

Тут не намагаюсь охопити всі можливі типи актів комунікації. Для прикладу, в одному з типів комунікації, який не є безпосереднім (тобто, не є живим, контактним спілкуванням), а віддаленим, мотивація в тому, щоб переконливо проявити, засвідчити власне бачення, позицію по темі, яка висвітлюється.

Навіть для елементарного акту комунікації такого типу, в якому, здавалося би, основне – це повідомлення, завжди присутні два аспекти: факт та інтерпретація факту. Факт (якщо він не математична тотожність) не може бути цілком безособовим - ми в ньому виокремлюємо суттєві для нас сторони, отже, інтерпретуємо. Навіть для інформаційних ЗМІ, не кажучи вже про звичайне спілкування двох людей – подаючи і факт, і інтерпретацію, ми подаємо їх  відповідно до системи координат, модальної матриці, які є в нашій свідомості. Тим самим ми утверджуємо, зміцнюємо в собі власний спосіб сприйняття і пропонуємо (чи нав’язуємо) його адресату.

Хоча, тут доцільно зробити одну примітку, яка почасти справедлива для деяких стилів комунікації, наприклад, прийнятих у західних ЗМІ. Є таке поняття як «стандарт Бі-Бі-Сі». Цей стандарт означає обов'язок подавати альтернативні версії у висвітленні факту та коментаря (інтерпретації). Тобто, мається на увазі – подати адресату можливість сформувати своє власне судження і виробити власне ставлення до факту. Цей же підхід є добрим тоном для наукової публікації, якщо вона зроблена професійно. Однак загалом для нашого культурно-історичного простору такий підхід є радше винятком. У випадку ЗМІ – через те, що не маємо ЗМІ, незалежних від власника. Крім того, у масового споживача і суспільства загалом немає запиту на таку комунікацію, яка розрахована на розсудливе і критичне сприйняття та власну працю осмислення. Але про це трохи нижче.

Отже, перше: для комунікації з боку адресанта властивою є пропозиція (чи нав’язування) певної рамки, форми для змісту і його інтерпретацій, яка певним чином форматує і обмежує реальність – згідно з позицією, переконаннями, засвоєною адресантом освітою тощо. Це може робитися з деяким усвідомленням адресантом такої дії, але частіше – імпліцитно, неусвідомлено. У лексикології така заданість комунікації називається прагматичним компонентом (означення належить відомому філологу Юрію Апресяну).

Ще додам таке: для абстрактного, чисто словесного акту комунікації (до якого наближається текст-публікація) сама по собі окремо взята сукупність слів, як поєднання знаків, графічних на папері (екрані) або звукових знаків для комп’ютерної програми-мовця, є носієм змісту і змістової модальної рамки. Але для реального, безпосереднього мовлення – є ще й екстравербальний зміст (тобто поза-словесний), також дуже суттєвий. Про нього далі тут.

Отже, розглянемо тепер безпосереднє, живе спілкування. Для нього дуже важливою частиною є екстравербальна комунікація – все те, що додається до слів. Знаками такої комунікації є: жести, положення тіла мовця, властивості голосу і його модуляція по гучності і висоті тону, інтонація, міміка, напрямок погляду, мікрорухи очей і стан зіниць та ін. Властивостями і результатом такого спілкування, як правило, є набуття емоційно і морально забарвлених ставлень, оцінок і суджень. Можна ще доповнити, що мотивацією, метою (усвідомленою або ні) такої екстравербальної комунікації, в доповнення до описаної вище словесної змістової рамки, є набуття певної якості спілкування і типу емоційного співпереживання з адресатом комунікації (про це трохи детальніше у розділі 2).

Останні десятиліття, у зв'язку з розвитком соцмереж, можна твердити, що чати і форуми наживо, в онлайн режимі, також стають місцем безпосереднього і емоційного спілкування, на відміну від схожої на перший погляд епістолярної (через листи) форми спілкування доінтернетної епохи. При цьому, оскільки позначені невербальні форми (міміка, жести, інтонація) в переписці проявити себе не можуть (лише якоюсь мірою доповнюються смайликами-емотивами), вони компенсуються сильною експресією, яку ми намагаємось передати через короткі фрази-діалоги чату. Тому нам потрібен відповідний експресивний стиль (жаргон). Сила експресії, що проявляється засобами жаргонної (або навіть обсценної) лексики, у поєднанні з певною афористичністю (в умільців) може заміняти, як здається нам як учасникам, розлогу і логічно переконливу аргументацію, якою вона б мала бути в предметній та професійній дискусії.

Загалом, у безпосередній комунікації (як у живій, так і в інтернеті) може бути багато різних за змістом її способів, залежно, наприклад, від того, хто перед нами – однодумець, опонент або хтось інший. Окреслимо лише основні, важливі її властивості.

У наших месиджах (висловлюваннях), як правило, відбувається:

а/ оцінювання, що є належним чи неналежним – тобто, реакція на певний зміст або подію включає: як мало би бути. Отже, те, про що говорить інший – або таке, яке має бути (належне) – або не таке, неналежне;

б/ моральне забарвлення: чийсь вчинок або позиція чи ставлення до чогось є морально гідним або морально негідним. Це вельми важлива властивість нашого оціночного судження – ми почерпаємо експресивну (емоційну) силу нашого переконання щодо якихось цінностей, подій, вчинків якоїсь особи і самої особи – із міри, яку дає нам моральна оцінка. Те, що ми оцінюємо як морально вельми позитивне (чийсь героїзм, шляхетство, жертовність, подвижництво тощо) – живить силу нашого переконання на відстоювання того, що нам здається морально справедливим, глибоко істинним по суті або навіть святим. І, навпаки: те, що ми вважаємо негідним, нечесним, достойним ганьби і справедливого покарання – викликає сильну мотивацію, переконання боротися з морально негідним. Часто така моральна оцінка стає персоніфікованою – тобто, люди схильні сприймати тих, хто чинить несправедливо (як ми вважаємо), негідно – як уособлення зла. Це може викликати дуже деструктивну енергію ненависті, руйнування. Практично усі війни починалися і тривали через формування образу опонентів як нелюдів. Яких тому треба нищити – і морально, і часто фізично.

в/ емоційне забарвлення. Часто (але не завжди) воно є наслідком моральної оцінки (пункт б ). Завдяки йому члени спільноти можуть переживати емоційний приплив єдності, солідарності з тими, хто є «наші», має правильні переконання і морально гідні вчинки. Або навіть можуть творити собі харизматичного кумира з некритичним переживанням особистої відданості і захоплення. Чи – навпаки: емоційний приплив обурення, ненависті, мстивості щодо того (тих), хто є уособленням зла.

в1/ Емоційне забарвлення також може породжуватись як наслідок експресивно-естетичної оцінки. Негативної – якщо у факті чи у вчинках особи (осіб) проявляються не стільки моральна негідність (ницість), скільки незугарність, естетична непривабливість, невігластво тощо. Тому нас може дратувати і робити для нас емоційно відразливими чиїсь (як нам здається) тупість, незугарність, незграбність, неякісність. Навпаки – може викликати симпатію і навіть захоплення образ, манери, вчинки  особи, яку ми сприймаємо не стільки як моральний взірець (вона не проявлялась як герой), а як особистість спритну, успішну, приємну у спілкуванні, симпатичну і веселу зовні. Звідси – ми бачимо, наприклад, наскільки важливі ефектна зовнішність і акторські дані у політиці. І не лише в Україні.

г/ мотивація самоствердження. Дуже часто у нашому твердженні, месиджі для іншого (інших) присутній складник «подивіться, який (яка) я молодець». Або «те, що роблю (знаю, думаю) я, ніхто досі не робив (не знає, не думав)». Або: «не робив так добре». Іншою характерною ознакою самоствердження є бачення вад і критичність щодо тих, хто робить те ж саме, що й я, але не так (гірше, як нам здається). У значної частки людей мотивація самоствердження проявляється як навичка невпинного порівняння себе й інших. Ще два прояви цієї мотивації такі. Перший – можливий комплекс самоприниження: людині здається – чому у мене все гірше, все «не так, як у людей». Інший – людині важливіше не стільки утвердитись як кращому, скільки бути не гіршим. Тут цінність – належність до великої спільноти, не відчуження від інших: «у мене все, як у людей». Всі ці різновиди тієї ж мотивації самоствердження проявляються у формі, характері спілкування.

Соцмережі з їх опцією-реакцією «лайк=подобається» – потужне джерело підживлення нашої мотивації самоствердження. Загалом мотивація самоствердження (яка органічно властива як індивідуальній природі особистості, так і соціуму в його розвитку, рухові) по-особливому проявляється в нашій цивілізації споживання, в якій реальність створюють не самі події (вчинки людей), скільки їх віртуальні образи в засобах масової комунікації. При цьому гра на емоціях-пристрастях, властивих самоствердженню (марнославство, заздрість, бажання причетності) дозволяє майстрам жанру формувати смаки, уподобання, мотиви і цінності мільйонів і мільярдів людей.

 

2/ Як адресат сприймає і реагує в комунікації.

Загалом, адресат у спілкуванні, сприймаючи месиджі, направлені до нього, відповідає адресанту «дзеркально», симетрично або антисиметрично. Тут, нижче,  коротко охарактеризовані три типи – цілковите сприйняття, часткове сприйняття і несприйняття.

Усе очевидно, коли модальна рамка адресанта, яка сформувала зміст його месиджу, відповідає нашій власній модальній рамці. Ми задоволені, коли наші переконання, уподобання підтверджуються.

Трохи складніше сприйняття, якщо месидж містить два складники змісту – той, що вкладається в нашу рамку, і інший, що не вкладається (нове, незвичне, чуже). Якщо це інше не суперечить прямо положенням, закладеним нашою рамкою, ми цей інший зміст на початку майже завжди іґноруємо. Він стає важливим переважно у двох випадках: коли він повторюється не один раз (і тоді ми від якогось моменту сприймаємо його як норму, як те, що належне, чому ми хочемо бути відповідним для нашого самоствердження), і тоді, коли маємо пієтет, пошану до автора месиджу. Це спонукає  або проявити увагу до нового для нас змісту, або сприйняти месидж некритично, з огляду на довіру, пошану до авторитета.

Зміст месиджу може і прямо суперечити нашим уявленням. Тоді наша реакція залежить від того, наскільки сильно зміст месиджу порушує наші переконання. Якщо порушує у важливих для нас аспектах – ми можемо сприймати його як такий, що є неналежним і морально негідним. Він також може сприйматися як хибний. Інтерпретації хибного: неістинний і брехливий. У першому випадку ми можемо сприймати автора як такого, що не тямить, не знаючий. У другому – характеристика змісту як морально негідного може перейти на автора: він сам стає морально негідним.

Якщо ж наша незгода зі змістом і цінностями месиджу поєднується з авторитетом (для нас) його адресанта – ситуація може розвиватися по-різному. Чим сильніш ми шануємо адресанта, довіряємо йому, тим легше ми схильні прийняти його месидж. І, навпаки: цілковите неприйняття месиджу може змінити наше ставлення до адресанта. Аж до драматичних розривів і ворожнеч (що нерідко бувало у стосунках між відомими персонажами історії і культури, як правило, амбітними людьми із сильним мотивом самоствердження).

При цьому логічна арґументованість, переконливість месиджу часто є третьорядною у порівнянні з іншими мотивами: ефектністю, експресією, майстерною і емоційно потужною презентацією.

У першому розділі ми також зазначили, що, крім змісту, у безпосередній комунікації є також екстравербальний (поза-словесний) аспект. Також треба не забувати про важливість особистісного фактору. Нагадаю цитату: «мотивацією, метою (усвідомленою або ні) екстравербальної комунікації, в доповнення до описаної вище словесної змістової рамки, є набуття певної якості спілкування учасників і типу емоційного співпереживання». Поясню – мається на увазі те, що адресант практично завжди розраховує на певний вплив своєї комунікації на адресата: схвалення, розуміння, співчуття, солідарність або навіть (для агресивної комунікації) страх, пригніченість, слухняність тощо. Через вплив адресат робиться залежним, його переконання, реакції, наміри можуть контролюватися і заохочуватися – це також важлива мотивація у спілкуванні. Найбільше, чого активний адресант не хоче – це іґнорування: нам потрібна якась реакція, а не байдужість (тому іґнорування є найефективнішим засобом гасити наміри опонента). Отже, учасники спілкування разом організують певний потенціал напруги – або синергію (зростання одностайності, однодушності, завзяття та ін.), або протистояння. Другий варіант також мотивує певних людей, наприклад тих, хто за натурою є завзятими полемістами.

 3/ Спілкування і свобода. Духовний вимір у спілкуванні. Що є в ньому свобода?

Описані вище способи взаємодії у спілкуванні через передачу змісту в месиджі, а також передачу екстравербальних характеристик і, як наслідок, зміна мотивацій і поглядів учасників спілкування, мають як спільний знаменник одне: через спілкування учасники впливають один на одного і, зокрема, роблять іншого учасника залежним. Такий вплив може бути свідомим і, певною мірою, мати успіх для тих учасників, хто оволодів відповідними навичками і уміннями формувати таке спілкування.

 Такий успіх, досягнення мети у спілкуванні може сприйматися для певних культур як супер-цінність. Наприклад, у якийсь відрізок часу мала величезний успіх книга американця Дейла Карнегі, яка так прямо і називалась: «Як здобувати друзів і впливати на людей» (вперше вийшла у 1936 р., але була популярна принаймні до 90-х років ХХ ст., коли вона масово продавалась на книжкових розкладках у країнах пост-СРСР). Однак, можна поставити запитання: чи є такий світогляд, в якому вплив на людей через спілкування, що збільшує їх залежність, є анти-цінністю, тим, що викликає відштовхування? Отже, цінністю в такому світогляді має бути щось цілковито інше?

Я маю дві ствердні відповіді. Загрузання в масові стереотипні цінності соціуму через збільшення залежності у спілкуванні не сприймається у класичних релігіях і філософіях Сходу (буддизм і деякі гілки індуїзму) та у тих напрямках і практиках християнства, що наголошують на «вузькому шляху» до спасіння. Щодо інших світоглядів (іслам та юдаїзм) я не є фахівцем, і ставлення у них до цього питання  не коментую.

Коротко охарактеризую бачення класичного світосприйняття Сходу. Згідно з ним, будь-яке пристрасне ставлення, залежність від того, що на Сході називається «колесо сансари», зміцнює нашу прикутість до причинно-наслідкового ланцюга страждань. Чим більшим є наше занурення у мотиви і цінності минущого світу, тим більш незламним стає наш ланцюг. Отже, для того, щоб зменшити переживання-страждання і, зрештою, звільнитись від них, потрібний душевний стан і дії, протилежні пристрасній зацікавленості у результатах наших вчинків і нашого спілкування. Все це подається в настановах до «благородного восьмеричного шляху», вказаного Буддою-Шак’ямуні. Частиною цього шляху є «правильне мовлення», суттєвим змістом якого є пошана до свободи іншого. Деякі з настанов щодо правильного мовлення виглядають вельми слушними для нас як для учасників соцмереж. Так, сутра Махасатіпатхана радить зокрема:

утриматись від слів, які сіють розбрат: не розповідати те, що може посварити людей;

утриматись від жорсткостей, надмірної експресії: казати м'яко, ввічливо, і таким чином доходити до серця;

утриматись від порожніх слів: казати те, що є гідним, слушним до моменту, розсудливим, те, що укорінене у Дхарму.

А як у християнстві? Що означають слова апостола: «Бо до свободи ви покликані, браття» (Гал 5, 13) ?

Як і належить розвиненій релігії з багатою історією, у християнській практиці можна знайти протилежні підходи, зокрема використання спілкування як засобу для інвектив або жорсткої доктринації через місіонерські дії. Але є й інше бачення.

Особисто мені є близьким трактування випускника Київської Духовної академії, єпископа Феофана Говорова, що відомий як святитель Феофан Затворник (+ 1895).

У нього (тут я даю стисле резюме на основі двох його книг «Що є духовне життя…» і «Путь до спасіння») є чимало про те, як дія Духу Божого зворушує людський дух і примножує нас у свободі. Зокрема, це відбувається через спілкування, «супроводжуване дією благодаті» (в термінах свт. Феофана).

Феофан (як і загалом християнська традиція) виокремлює стремління людини до Бога як ядро життя людського духу. Це стремління проявляється: у спразі істини, у жаданні творити благо, у переживанні краси (це святитель придумав не зовсім сам – це засвоєні уроки Київської Академії, де добре вчили німецьких релігійних філософів).  

Що ж відбувається у спілкуванні, яке можна назвати «благодатним» (тут я додаю трохи і власну інтерпретацію)? У ньому є відблиск Слова Божого, яке «живе і дієве… проникає до розділення душі й духа, суглобів і мізків» (Євр 4, 12) – тобто звільняє дух від пристрасно-емоційних і плотських уз. Слово такого спілкування – це виявлення любові, яка не шукає свого, не дратується, співрадіє істині й усьому йме віру (1 Кор 13, 5-7). Цим благодатне спілкування є цілковито іншим, ніж описане вище прагматичні месиджі, в яких адресант проявляє свою залежність від результату. Натомість благодатне спілкування – це вияв свобідної любови, що не шукає свого, і тому примножує свободу іншого.

Як це відбувається? Згідно зі святителем Феофаном (його працею «Путь до спасіння»), дія благодаті звільняє адресата від полону плотських і пристрасних уз, розкриває йому сенси його власного руху до Творця, який дарує свій образ кожному. Суттєвим є те, що дія благодаті примножує свободу, і не зобов’язує слідувати тим сенсам, які відкриваються її дією. Отже, Отець, з одного боку, шанує наш вибір, а з іншого – підтримує нас у наших кращих пориваннях, які можуть знаменувати наше покликання.

І це відбувається тоді, коли через нас протікає Божа благодать – у вільному спілкуванні в любові, яка «не шукає свого».

На цьому й закінчую.  

П. С. Цитата з Ігоря Губермана - не надто вишукано, але досить наочно по темі, хоча до буддистського сприйняття дещо ближче, ніж до християнського ) :

"На все происходящее гляжу
И думаю: огнем оно гори;
Но слишком из себя не выхожу,
Поскольку царство Божие - внутри."

 ПРО СУДЖЕННЯ У СОЦМЕРЕЖАХ – СЕНТЕНЦІЯ

Те, що далі написано – скоріше еклектична суміш роздумів про судження.

Мова йтиме про наші оціночні реакції в соцмережах на події навколо та судження інших про ці події.

Якщо відбувається подія, яка для нас чимось важлива (а також чиєсь рішення або чиясь заява, яка чинить дію, тобто яка є перформативом) – ми схильні реагувати. Найпростіша реакція – в координатах +/– , добре/погано, правильно/неправильно.

Така реакція неминуче має експресивну, емоційну складову. Чим > цінність питання для нас, тим наша реакція часто більш експресивна. Якщо автор(ка) судження має літературний хист, або є відомим чи популярним, тим збурення, породжене його (її) експресією, продукує більш інтенсивну і тривалу хвилю реакцій.

Чим яскравіша позиція, тим сильніша емоція схвалення і солідарности прихильників. і тим виразнішою стає емоція неприйняття противників. Серед яких теж є умільці експресивно проявляти свою позицію. Два Монблани прихильників різних позицій зростають все вище, і може статися, що зростає і прірва між ними.

Є багато причин, які розділяють людей на різні табори. Виокремлю два типи причин: психологічні і соціальні. Психологічні: частина людей має виразну потребу в індивідуальному самовираженні, а частині легше, коли вони є членами спільноти, і хтось інший допомагає у вирішенні проблем. Умовно назвемо – індивідуалізм і патерналізм, або лібералізм чи соціалізм. Подібне і в соціальному плані: походження, освіта і рівень статків визначають наші уявлення про належне і неналежне, справедливе і несправедливе.

Водночас є й інший тип ставлення до суджень, який у популярному значенні цього слова називають філософським. Що правильно ).

А саме: будь-яка достатньо змістовна теза означає наявність також змістовної антитези. Усі тези, які є частиною світогляду або випливають із нього, насправді є продуктом багатовікового розвитку цивілізації, наслідком довжелезного причинно-наслідкового ланцюжка ідей, переконань, цінностей і святинь. Тези і антитези, які дають синтези, що по спіралі породжують нові антитези...

Тому освічена людина (з формальним чи неформальним філософським бекґраундом), висловлюючи судження, уже має на увазі наявність купи тез і антитез.

Тому мудрі люди чимось схожі на Ахіллеса із відомої апорії Зенона: Ахіллес, звісно, на голову вище всіх черепах навколо – але, якщо його біг можна назвати тезою, то він, як мудрець, знає стільки антитез, що не може зрушити з місця … .

Зокрема, це стосується дискусій в соцмережах (і у Фбуці). Це нудно і довго – помічати антитезу у власній тезі і бачити слушність тези опонента (за якою стоїть тривала історія слушних суджень і практики, яка їх підтверджує). І відповідати, враховуючи цю слушність.

Добре було схоластам Середніх віків: вони нікуди не поспішали. У їхніх диспутах нездатність точно відтворити аргументи опонента означала професійну неспроможність (так я почув на лекції Андрія Баумейстера).

Отже, сентенція: той, хто знає, мовчить. А той, хто ще при цьому хоче знати Бога – молиться.

Утім, і це судження має вагому антитезу. Наприклад: все живе співає, хвалить і, отже, росте ).

 МАЙБУТНЄ як РЕАЛІЗАЦІЯ ЛОГОСІВ З НООСФЕРИ (всіяних авторами-фантастами).

От уже другий день, як Новий рік і нове, третє 10-ліття Другого Тисячоліття від Р.Х. остаточно почались (ну, майже, ще китайського Нового року дочекаємось). У зв'язку з цим хочу поділитись думками, початими у дописі від 31 грудня - про тренди Майбутнього.

Лонгрід від кінця грудня про "потенціал відкритостті" (http://oou.org.ua/2020/12/31/dumky-naprykinczi-2020-roku/ ) - то про майбутнє без іронії, хоча з надією. А тут - трохи белетристики ; ).

Я не один "десь чув" версії, що стратегії створення майбутнього вже давно "витають" в ноосфері? І для того, щоб знати майбутнє, треба просто влучно і вчасно їх помітити. Оскільки не цікавлюсь футурологічною філософією, то не знаю про авторів, більш модерних у цій темі, ніж Платон та Максим Сповідник ). Може, хтось із знавців підкаже.

Але я маю власні версії - хто із авторів-фантастів ХХ ст. - початку ХХІ ст. щось знав про майбутнє, і , оприлюднивши свій проєкт, його певними чином засіяли...

У мене вийшло три сценарії-версії майбутнього. Але оприлюднили його топ-5 моїх авторів.

Хочу сказати, що моє захоплення фантастикою закінчилось десь так років 37-35 тому . Тому твори і автори, на яких посилаюсь - це - з позиції молодшого любителя фантастики - досить старомодно або навіть банально. Можливо, для молодших є щось переконливіше. Тому власне - це лиш мій власний досвід прочитання.

ТРИ ТОП-СЦЕНАРІЇ.

1. Американський.

Тут проєкцію майбутнього бачу у міксі двох досить віддалених авторів.

ТОП-АВТОР ПЕРШИЙ. Роберт Гайнлайн.

Текст - "Сироти небесні" ("Orphans of the Sky") (1941). Перший складник міксу.

Сюжет з алюзіями (моїми):

Борці за справедливість влаштовують революцію на гігантському космолайнері, що запущений людством до зірок для заселення нових світів. "Справедливі" перемагають снобів-офіцерів, що керують кораблем. В результаті гинуть (вимирають) усі, хто знає, для чого лайнер. Зрештою, виживають ті, хто знає: для чого жити? - щоб їсти. А керують ті, хто знає: лайнер із людством - щоб керувати. "Щаслива щопта" на чолі з Е. Маском (закреслено) Г'ю Голандом тікають на космошлюпці на підходящу планету і будують новий світ...

ДРУГИЙ складник міксу:

Дейв Еґґерс, Сфера (2013). Про цей твір багато написано. У книзі - досить очевидна проєкція сучасного панування інтернет-гігантів над світовою культурою на близьке майбутнє. Можна ще додати - певний рекавер Гакслі і Замятіна через 100 років.

Тому бачу "версію майбутнього в американських фарбах" - як певний мікс цих 2-х сюжетів ).

2. ТОп-сценарій ЄВРОПЕЙСЬКИЙ.

ТОП-АВТОР: Станіслав Лем.

ТВІР: "Повернення з зірок" (1961).

Сюжет з алюзіями (моїми):

Міжнародна координаційна рада (як ООН, тільки ефективна) втомилась боротись з генетичною агресією людини. Покінчити з проблемою вирішено раз і назавжди: усім дітям при народженні засовують у 5-ту точку великий шприц , і спеціальне щеплення (назване БЕТРИЗАЦІЄЮ) перетворює будь-яку людську особу в лагідного кролика за здатністю до агресії. Інтелект начебто не страждає.

Років через 120 після глобальної бетризації на Землю повертається космічний корабель з міжнародним екіпажем, що був запущений до бетризації, який літав до зірок. У астронавтів пройшло 6 років (космоліт літав з субсвітловою швидкістю).

Головний герой Халь Брег бачить, що світ перетворився у (цитую Лема та його героя) "ВЕЛИКЕ СЮ-СЮ". Цивілізація володіє всіма технологіями для життя в матеріальному комунізмі. Однак людям цікаво лише розважатися. Вони нікуди не прагнуть.

Колеги Халя Брега по польоту , як і він, бачать, що сучасність їх нескінченно чужа. І вони майструють новий космоліт, щоб летіти світ за очі (тобто - людство в їх особах має все одно вивчати Всесвіт). Однак Халя Брега зупиняє - любов.

Тут 40-річний (на час написання роману) Лем ще випромінює оптимізм (чого майже нема у його пізніших творах). Виявляється, любов перемагає навіть "Сю-Сю", НАВІТЬ наслідки бетризації. Так, кохана героя іде на ризик жертви власним життям, щоби врятувати його від самогубства (для обох все скінчується щасливо). І нащадки небетризованого і бетризованої мають повернути в людство дещицю відваги та польоту...

Підкупає до речі, як близько в деяких деталях бачить С. Лем технічну зовнішність майбутнього до того, що ми маємо зараз (у цього автора-фантаста на такому значному часовому проміжку - суттєво краще, ніж у більшості футурологів тих поколінь).

ТОП-СЦЕНАРІЙ 3: євроазійська диктатура.

ТОП-АВТОРИ: Стругацькі. Мікс: В. Войнович, В. Сорокін, Пєлєвін.

Тут нам, сусідам Ерефії - все очевидно. Стругацькі у своїх творах блискуче розклали по поличках всі складники "Періодичної таблиці елементів", в якому перебувала їх країна за їх життя. Ми бачимо - нічого не змінилося! Все, описане у "Важко бути богом", "Населений острів", "Гидкі лебеді", "Хижі речі століття" - випукло є зараз! (не тільки в РФ, показовою є "Дрожка" із "Хижих речей віку"). Мене особисто підкупає ТОП "Важко бути богом". Дивимось зараз на Мордор - і дуже пізнаємо: і донів Ребів, і "чорних" у перемішку з "сірими", і покійного Барона Пампу (убитий на Москворецькому мосту 27.02. 2015), і навіть поєднання ДонаРумати і Арати Горбатого, який прилітає у Внуково 17 січня...

Стругацьких прекрасно доповнюють візіонери-реалісти Сорокін та Пєлєвін. А, читаючи Войновича "Москва 2042" - начебто потрапляєш на звіт репортера...

Ну, ось такі враження. Прямуємо (маршируємо під марш ? пливемо по течії?) у майбутнє в напрямках усіх трьох описаних векторів... Але ж названі твори - застерігають, а не детермінують! То ми ще поки ковалі свого щастя, а не лише футуристи-фаталісти ). Дякую за увагу ).

https://en.wikipedia.org/wiki/Orphans_of_the_Sky

https://en.wikipedia.org/wiki/The_Circle_(Eggers_novel)

https://uk.wikipedia.org/.../%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1...

 Про спроможність християнства як відкритої світоглядної системи і про його потенціал участі в побудові майбутнього

(і про можливу користь співпраці християнства та наукоцентризму як відкритих світоглядних систем). Український контекст

(передрук власної статті на сайті Відкритого Православного Університету) від 31 грудня 2020 року.

http://oou.org.ua/2020/12/31/dumky-naprykinczi-2020-roku/

Передмова. Про разючу швидкість суспільних змін та способи реакції на них.

У автора, як і у багатьох людей з того кола, до якого я належу – тих, хто потребує осмислення  суспільного поступу (хоча, можливо, для когось «від-ступу», залежно від кута зору), є більша потреба  виокремити сутнісні риси усієї нашої епохи, а не лише 2020 року, про який уже досить багато написано. Часовою  віхою  для цього є завершення другого 10-ліття історії ХХІ століття. Окрім того автору, як християнину, важливо побачити у цій епосі місце для моєї релігії та моєї релігійної спільноти. Визнаючи при цьому, що швидкість планетарних змін зараз вражаюча і приголомшлива для більшості укладів і спільнот. Хоча через таку динаміку суспільних, цивілізаційних процесів ми не все встигаємо осмислити – все ж спробуємо над цими змінами поміркувати.

Загалом на ці зміни, некеровані і переважно непередбачувані, зрозумілими є два способи реакції:

Перший – максимально уберегти власний простір, простір своєї національної, релігійної спільноти або соціальної групи від наслідків, які можуть мати руйнівний характер для звичного способу життя.

Другий – побачити у цих змінах можливість раніш малоймовірних (і навіть неймовірних) перспектив. Не лише в глобальному плані (тобто, потенціал разючих змін у житті більшості людства), але й перспектив для тої верстви (спільноти), яка для мене важлива, до якої я причетний.

Другий спосіб світосприйняття називатиму відкритою світоглядною системою.

Примітка. Автор має намір уникати в тексті категорій «плюс-мінус», «добре-погане» в описах типів світогляду, як можна було би трактувати, якщо вважати названі  перший і другий способи реакції протиставленням ретроградного консерватизму та прогресизму. Міркуємо при цьому, що тяглість, засвоєння і тривкість наявних, усталених добрих якостей, уміння їх не губити – це запорука успішності цивілізації чи культури. Навпаки, готовність легко відцуратись від того, що довго давало добрі результати – це може бути і ознакою розчарування минулим, безпорадності у сьогоденні, і провалля у візії майбутнього. А з іншого боку, одні з найбільш ефективних (але, звісно, далеких від морального ідеалу) на цей час держав світу – Ізраїль і Китай  – водночас спираються на вікові підвалини своїх культур,  способів світосприйняття та креативність у апробації нових підходів (найперше – у технологіях, але не тільки в них).

Властивості відкритих світоглядних систем.

Яку систему поглядів ми називаємо відкритою? Охарактеризуємо основні риси світогляду відкритості (тут автор використовує займенник «ми», говорячи немов би від імені адептів відкритості).

Перше. Підвалини, фундаментальні догмати власного світогляду не є завершеними.

Друге. Підходи, пропозиції, що направлені на розвиток чи видозміну, нові прикладні застосування основних світоглядних принципів можливі і заохочуються. Звідси й:

Третє – ми не страхаємося питань, на які поки не маємо відповідей. Ми не сахаємося проблем, які виникають через непередбачувані зміни обставин. І навіть, більше того, ми раді тим обставинам, які відкривають нам недосконалість нашої світоглядної системи, тому що вони дають стимул, сильний поштовх до розвитку.

Четверте. Інші системи поглядів, що, можливо, ґрунтуються на основах, в чомусь, або навіть суттєво відмінних від наших, не викликають алергії чи фобій. І тому –

П’яте – ми відкриті до діалогу із носіями інших поглядів. Ми шукаємо в них ті позитиви, яких не маємо самі і вчимося в них. Також ми готові з цими іншими обговорювати можливу співпрацю для зближення наших підходів. Таку якість також можна назвати демократичність у підходах та прийнятті рішень.

Можливо, у читача виникне подив або заперечення щодо заголовку – в якому автор присвоює християнству властивість відкритості. Звичайно, упродовж християнської історії дуже легко знайти приклади, коли церкви чи різні християнські суспільства діяли проти відкритості.  Але у кожній  складній і багатомірній системі поглядів, яка еволюціонує упродовж тривалого часу, завжди є протилежні тенденції. Автор сам для себе несподівано відкрив багато прикладів відкритості, наприклад, у середньовічному християнстві, коли займався цим питанням. Більш того, окремі спільноти і християнство загалом було переважно відкритим у найбільш важливих відтинках своєї історії – і на своєму історичному початку, і в ХХ сторіччі. Про перспективи християнства як відкритої світоглядної системи та його близькості в цьому до наукоцентризму мова йде в другій частині публікації.

А як до названих принципів можуть ставитися носії послідовно консервативного підходу?

  Названі вище принципи відкритості, як можна побачити в історії (не лише в політичній історії чи історії релігії, але й у історії науки) дуже часто викликали несприйняття і навіть активний опір. При цьому можна виокремити поважні аргументи, цінності, які для консерваторів дуже важливі. Отже, поглянемо на названі вище п’ять властивостей під кутом зору поважних і послідовних консерваторів. Деякі з аргументів консерватизму  ми розгорнемо детальніше, і вони зачіпають коло пов’язаних питань.

Можливі заперечення консерваторів.

По першому пункту. З позиції релігії – основоположні догмати трактуються не лише як абсолютна істина, але і як святиня. Тому і піддавання їх сумніву – може трактуватися як аморальність, осквернення, кощунство. Дещо подібне можливе і для популярно-масових концепцій націєтворення, в яких є догмати, які піддавати сумнівам небезпечно (переважна частина з цих концепцій за самою своєю природою є схематичними міфами, які апелюють до колективного національного еґо). Трохи інше ставлення до основоположних істин у багатьох науках – вони сприймаються, звісно, не як щось сакральне, а як аксіоми, на яких побудована вся освоєна вченим-консерватором галузь науки. Піддавання їх сумніву – означає для багатьох науковців страх нівелювання того, що вони робили все своє життя. Наприклад, наприкінці ХІХ ст. вважалось, що велична будівля фізики як основоположної науки природи в цілому вже завершена. Були лише дві невеличкі «хмаринки»: загадкова незмінність швидкості світла відносно «етеру» та неясності у виміряних спектрах випромінювання. Через небагато років із праць, що намагались розсіяти «хмарки», виросли могутні стовпи фізики XX століття: теорія відносності і квантова механіка.

Іншим аргументом, який апелює до значення догматів у релігії, є наявність канонічного, священного тексту (Біблії, Корану, постанов Соборів). Тому написаний святий текст – це і є догмат як абсолютна істина, і тому він жодним чином не може бути відмінений. (Зразу, однак тут зазначимо, що з відкритої чи ліберальної позиції значна частина змісту священних текстів трактується як символічна, і тому зміна світобачення означає і виникнення нових тлумачень священних текстів. Наприклад, так було із «шестидневом» – описом творіння світу у Біблії. Але консерватори символічне трактування також часто вважають єретичним).

  Щодо другого пункту. «Прикладними» питаннями з позиції релігій є виклики, пов’язані з суттєво оновленим характером стосунків поміж людьми, зміна в яких є наслідком науково-технічних революцій ХХ-ХХІ століть. Релігійні канони, що жорстко прописували протокол стосунків та способу життя, іноді не видозмінювались з часів Середньовіччя (деякі спроби змінити протокол не вдалися, оскільки ризик розколу між консерваторами та новаторами при цьому поставав як вельми високий). Людині, яка живе в сучасних умовах, виконати ці протоколи майже неможливо (за рідкісним винятком героїчної самоізоляції щопти адептів). (Як альтернатива, з позиції християнської відкритості: відкриті релігійні світогляди і релігійні практики наголошують не на зусиллях відтворити древні протоколи поведінки, які найчастіше зводяться до сили силенної заборон, а на позитивному будівництві стосунків по-новому на основі довіри і діалогу). При цьому консерватори дорікають новаторам у відсутності рішучості у відстоюванні постанов-канонів, заповіданих нам святими попередниками, а також у потаканні потокам гріха від безбожного світу. Новатори ж – дорікають консерваторам у фарисействі, у бажанні володіння «ключем розуміння» і духовною владою карати і милувати тих, хто порушує канони поведінки та змушений звертатися до духовних осіб за прощенням.

Є у релігійних консерваторів (мова йде зараз про християн) ще один аргумент. Ми знаємо, що у світогляді християн, на відміну від попередньої язичницької цивілізації, є Стріла Часу (натомість у язичників, а також у деяких квазі-християнських суспільствах час циклічний): тобто у світовій історії є сенс, закладений Творцем; Стріла Часу має кінець, і старий світ зміниться Новим. Але священні тексти дають підставу бачити процес наближення світу до свого кінця не стільки як поступ, а як процес морального занепаду людства. Отже, з цієї консервативної позиції: піддаючись згубним впливам глобалізації, ліберальні християни-новатори не перешкоджають падінню у вічну духовну загибель більшої (навіть переважної) частини людства. Навпаки, моральним обов’язком героїчної справді християнської меншості є боротьба проти такого морального падіння цивілізації. Більше того, у деяких таких ревнителів час від часу виникали і виникають ідеї побудови «тихої обителі» , «богоспасенного царства», що не тільки протистоїть грішному і згубному світу, але й подає йому приклад. Зовсім недавно, на початку ХХІ ст. ми чули гучні заклики від релігійних діячів до побудови такого царства у країні, якій наче запаморочилось від потоків «шальних» нафтогазових грошей і захотілося «піднятися з колін»…

Християни-новатори в різних конфесіях наразі (уже кілька десятиліть) постають перед викликами переосмислення низки феноменів, які опинились у перехресті прожекторів світових обговорень. Найперше це проблеми розширення природних можливостей людини, зменшення її залежності від своєї біологічної природи, зокрема у подіях початку та завершення життя – це питання, що стосуються екстракорпорального зачаття, сурогатного материнства, евтаназії. Друге – це питання стосунків між статями, зміни статі, типів статевих стосунків, статевих (гендерних) ролей тощо. Міра радикалізму новаторства в різних християнських конфесіях тут різна. Деякі конфесії у протестантизмі прийняли як цілком можливе широке розширення норми людської ідентичності, типів статевої поведінки. Деякі ж протестанти, а також католики і православні застерігають щодо ризиків різкої зміни самого соціуму та зміни в людині її соціальної природи в обставинах широкого заохочення через ЗМІ та систему освіти до нетрадиційних (з позицій минулих століть і тисячоліть)  типів стосунків та поведінки. Відповідно, консерватори у всіх конфесіях вважають будь-які керовані зміни в людській природі (автор позначив лише частину з них, а ще є перспективи гальмування старіння, втручання в людський геном, створення антропо-комп’ютерного симбіозу тощо) прямою і короткою дорогою до долі Содому  і Гоморри. Лаконічно позиція релігійних консерваторів звучить так: чого варте таке майбутнє, в якому нові уже не надто людські істоти не матимуть образу  і подоби Божої?

По третьому пункту. Прикладами питань, на які у церковних лідерів та свідомих християн немає відповідей, є наступне. Упродовж останніх десятиліть (відлік можна вести, наприклад, з 70-х – 80-х років ХХ ст.) у практично всіх традиційно християнських країнах відчутно звузилися можливості діяльності чи поведінки, яку можна було б назвати релігійною (або, у богословських термінах – благословенною Богом). Навпаки, неосяжно виросли можливості реалізації у сферах життя, які з християнської позиції зовсім не сприяють духовному чи моральному вдосконаленню. Гостро постає питання про корисність (з релігійної позиції) змін у характері праці і дозвілля, у їх співвідношенні, у стрімкому  зростанні можливостей споживання різних типів. Розглянемо зазначене трохи детальніше.

У минулих століттях і тисячоліттях діяльність переважної більшості членів суспільства була направлена на виживання власних родин. Частка вищих класів, які розпоряджалися надлишковим суспільним продуктом, була вельми малою. Більшість людства мусило тяжко працювати, переважно фізично. Така діяльність вимагала кооперації зусиль і водночас давала відчуття власної малості і малоспроможності, залежності від неконтрольованих обставин: несприятливий клімат, війни, епідемії. Ця слабкість породжувала розуміння необхідності взаємної підтримки людей, а особливо – почуття необхідності підтримки і залежності від Того, Хто єдиний спроможний Своїм милосердям подолати нашу неміч. Отже, найважливішими видами діяльності були праця з усіх сил заради виживання та гарячі молитви до Вседержителя, Який єдиний зі своєї милості може уберегти нас від згуби. Ці види діяльності, з  позиції християнської аскетики, а також милосердя (взаємна підтримка) викорінюють гріховні пристрасті та лікують душу. При цьому справи милосердя були не гобі-волонтерством у вільний час, а вкрай необхідною для всіх членів суспільства діяльністю.

Навпаки, загальне зростання матеріального благополуччя, відсутність ризиків голодної смерті може спричиняти, як вважає християнська аскетика, гріховні пристрасті: наявність достатньої кількості смачної і ситної їжі – пристрасть чревоугоддя, збільшення можливостей розбагатіти – пристрасть зажерливості (сріблолюбства). Урізноманітнення способів розваг і спілкування – сприяє таким пристрастям, як марнославство, блуд, заздрість тощо. Загалом можна узагальнити,  що різко зростають можливості споживання різних насолод та переживання емоцій, з цими насолодами пов’язаних. Суспільство, основною цінністю якого є потреби насолоди, класифікують як евдемонічне (гр. ευδαιμονια – щастя, процвітання, добробут). Отже, прагнення до насолод різного ґатунку і щастя через приємне і неперервне споживання стає основним мотивом людської життєдіяльності. Цивілізація стає ґлобально споживацькою: саме потреба споживання нових товарів і насолодження ними є основним рушієм економіки. Найбагатші корпорації світу (Амазон, Еппл, Майкрософт, Алі-Баба, Хуавей, автомобільні виробники) здобули своє багатство саме завдяки умілому маркетингу, постійному тиску на споживача з вимогою оновлення, придбання нових продуктів діяльності цих корпорацій.

По четвертому і п’ятому пункту: політики-консерватори і консерватори в релігії одностайні  в тому, що компроміс у принципах з прихильниками  глобалізації (відповідно – у політичному та релігійному просторі) є небезпечним відступом. Будь яка поступка глобалістам, лібералам – це крок назад у напрямку прірви. Людство цінне саме наявністю стійких ідентичностей, суттєво відмінних між собою – релігійних, національних, культурних. Зростання домінування глобальних голівудів, діснейлендів чи фабрик електронних дивайсів – це зростання залежності від понаднаціональних корпорацій, які формують стиль життя людства та асимілюють і витісняють на марґінес все унікальне, ідентичне, некомерційне. При цьому – могутність таких корпорацій не є виявом демократичної довіри до них – людство за економічну владу цих корпорацій свідомо не голосувало (хоч у демократичних країнах постійно відбувається обрання і зміна влади населенням, але різні владні угрупування насправді так чи інакше залежні від цих корпорацій). А економічну владу ці корпорації здобувають, використовуючи потребу людства у насолодах, уміло маніпулюючи людськими пристрастями. І, отже, таке консервативне бачення влади капітанів сучасної світової економіки та їхніх цінностей – утруднює можливість вести з цією системою конструктивний діалог, оскільки декларована відповідальність глобальних корпорацій щодо майбутнього (що виражається у різних благодійних проєктах, з яких ми найбільше чули про проєкти Сороса) значно поступається  їхньому прагненню до збільшення власної могутності через владу керувати прагненнями і бажаннями мільярдів людей.

Разом із цим (тут має значення також розвиток масових ефективних технологій) досягається здатність маніпулювання громадською думкою, а, отже, і вплив на виборчу систему. Виборці, які, завдяки дешевим технологіям харчового виробництва здатні існувати, паразитуючи на соціальній допомозі держави, реалізують виборче вправо в умовах деградації принципу демократичних виборів, коли для перемоги політикам стають необхідними лише дві дії – агресивний популізм та наявність ефективних каналів (через ЗМІ та соцмережі) для накладення локшини виборцям на вуха.

Ще раз, викладене тут – це те, як автор, передає своє розуміння квінтесенції  консервативного ставлення  до пан-глобалістських тенденцій.    

Які можливі відповіді у прихильників відкритості на слушні застереження консерваторів?

А) Метафоричне переосмислення наявних тривог.

Ми подали такий детальний виклад побоювань адептів консервативних цінностей, щоб показати, що у цій позиції, на нашу думку, є багато слушного. Як можна відповісти (конструктивно) на ці застереження?

Щоб розгорнути системну відповідь, спершу подумаймо над таким: який є потенціал відповідей на виклики сучасної кризи у відкритої світоглядної системи – у християнства зокрема (у тих його проявах, в яких воно є відкритим), і також у наукового підходу, який може стати вирішальним? Чи можуть християнство і наука бути союзниками у тому, щоб зробити ці відповіді практичними та ефективними?

Ще раз стисло про небезпеки. Поставимо проблему у більш загостреному вигляді – до викладених вище тривог щодо стану сучасного світу (ці тривоги змістовно входять у п’ять антитез від імені консерваторів) додамо й інші, не менш вагомі. На думку автора (яка тут не є оригінальною, а відтворює позицію великої частини публіцистів), найбільш серйозним викликом є те, що:

1/ людство через стрімке збільшення своєї маси і  споживання в останні десятиліття та некерованим зростанням негативного впливу на атмосферу, гідросферу та біосферу загалом переходить разом з усією планетою у фазу некерованих та до кінця непрогнозованих змін. Враховуючи інерцію планетарних процесів (а це кілька десятиліть), ми можемо опинитись (якщо ще не опинились) у положенні пасажирів «Титаніка». Купка пасажирів, перебуваючи  на верхній палубі, з жахом розрізняє вдалині у тумані ще невиразні, але величезні контури айсберга, на який лайнер стрімко несеться все швидше. Натомість переважна частина публіки живе своїм життям – хтось з насолодою розважається на різних палубах, якісь спільноти з’ясовують між собою стосунки, стюарди начебто відповідально всіх обслуговують та пропонують все нові розваги, механіки доглядають за роботою механізмів корабля, штурмани старанно ведуть лайнер, але всі вони, крім отієї купки, ще не знають, що їх чекає… Чи можливо лайнеру розминутися завдяки пильним дозорцям та вдалим маневрам тих, хто не втратить голову перед зіткненням? Відповідь поки відкрита.

2/ іншим серйозним викликом, який пов’язаний з першим, є зростання впливу на напрямок руху людства таких великих спільнот (расових, етнічних чи релігійних), які рішуче вимагають місця своїм представникам на «капітанському мостику» згаданого лайнера, оскільки останні пару десятиліть відчувають себе обділеними (хоча у давніші часи питання присутності не лише на мостику, але й на верхній палубі ними не ставилось). Водночас ті з очільників, які давно звикли тримати руки на штурвалі, всерйоз побоюються непередбачуваності нових неперевірених штурманів та не розуміють їхніх цінностей. Діалог іде дуже туго, зокрема й тому, що ці штурмани вимагають: ви спершу дайте нам взятися за кермо поруч із собою, а тоді будемо розмовляти. До того ж, на цьому відтинку часу і від серйозних, здавалось би, спільнот, іноді посилаються тримати кермо дуже дивні люди… Може виникати відчуття періодичної некерованості, хоча загалом лайнер, здавалось би, ще має певний запас міцності.

Метафора: реакція людства на небезпеку та відповідь християнства зокрема. Якщо продовжити цю метафору і перенести образ океанського лайнера на маршрут нашої цивілізації, на перспективи можливої відповіді на позначені ризики – здається, що залишається покласти надію на ті галузі науки, які здатні розпізнати загрози по маршруту лайнера та відповісти на них. Науку та розробників нових технологій при цьому можна уподібнити декільком спільнотам ентузіастів. Одні творчі ентузіасти, можливо, займуться дослідженням айсберга, утворять десант на нього з метою його ліквідації, інші похапцем розгорнуть будівництво шлюпок, знайдуться й Елони Маски, які раптом, можливо, заберуть трохи людей на аеропланах, аеростатах чи ракетах у прекрасне далеке… Але – так влаштована людська природа – винахідливість проявить креативна меншість, а інші розділяться на дві групи: дещиця співвласників лайнера та дехто з топ-менеджерів займе капітанський мостик і очолять всі процеси (вони також захочуть керувати та контролювати через ресурси і рятівників-ентузіастів), а більшості доведеться слухати команди з капітанського мостику та сподіватись, що їх візьмуть у шлюпки.

А де ж тут місце християнству? Чи не зведеться його присутність до маленьких кают на нижніх палубах лайнера, куди ховаються пару відсотків наляканих пасажирів, яким треба хоч якісь співчуття і розрада? І ще ці проценти будуть сперечатися в тісноті каюти про правильність Символу віри, канонічність, мову богослужіння?

Автор хоче сподіватись, що християнська Церква, християнство як система поглядів і цінностей загалом здатні реалізувати ті свої риси, які сприятимуть діяльності по виходу із кризи. При цьому ми маємо на увазі саме ті сторони християнського світогляду, які роблять його відкритою  системою. Вірю, що ця відкритість допоможе наголосити, звернути увагу на ті якості нашої цивілізації, які мають не стертися, а розгорнутися в майбутньому.

Тому наступну, заключну частину  роздумів ми розбудуємо як схему-розбудову на основі порівняння з допомогою аналогій двох систем підходів, що корисні в подоланні кризи – системи світоглядної (християнство) і системи принципів на основі реальних досягнень сучасної науки.

Б) Конструктив: майбутнє за підтримки принципів християнської відкритості.

На перший погляд, ці принципи не є чимось супер-новаторським – вони можуть мати вигляд відомих істин, які і так самі собою очевидні. Але ці істини можуть наповнюватись новим сенсом в нових умовах.

Отже, пропонує перелік конструктивних принципів-підходів, які будуть важливими у ХХІ столітті водночас для  науково-технологічного простору і, міркую, відтворюють світобачення відкритого християнства.

1/ Цінувати творчість як покликання до преображення світу і як Божий дар.

З погляду християнства Творець подарував людині свою безцінну якість: творити нове. Це творіння нового проростає у майбутнє і живе в ньому за умови відповідності світовій гармонії, тобто Божому благословенню. Але, в будь-якому випадку, заохочення до конструктивної творчості має бути в основі сучасної освіти (і в Україні також).

2/ Творити нове і збагачувати в дослідженнях простір знань та простір культури можна і важливо на всіх масштабах: макро-, мезо- і мікро-.

Звичайно, в сучасній науці найбільше коштів держави і корпорації виділяють на маґістральні напрямки: біо- та медичні технології, штучний інтелект, а в останні роки, завдяки лідерству Елона Маска – в космічну галузь. Тим не менше, у світовій науці є багацько напрямків, які не працюють, здавалося б, на величні зміни у світі. Хтось займається ентомологією (жучками-павучками), хтось археологією чи давніми мертвими мовами. Та ж філософія, яка, як може здатися комусь, віками перемиває одне і те ж… Однак наукова культура (яка створена в християнській Європі і, отже, несе суттєвий вплив християнських цінностей) сприяє, заохочує і розширяє наукові горизонти не лише там, де світять прожектори слави. І честь та хвала тим науковцям, які не женуться за визнанням в популярних галузях, а щиро орють свою не надто помітну для ЗМІ наукову нивку.

Тут зразу можна показати можливі паралелі з християнством: беручи приклад з Євангелія, яке возвеличує жертву двох лепт від бідної удовиці, справжні, а не показні християни робили і роблять багато не рекламного.  Саме тому у світі медіа церква часто постає у спотвореному вигляді, оскільки журналістам і споживачам новин, на жаль, часто не цікаве буденне добро, а цікаві скандали. Багато маємо прикладів (і в історії, і в сучасності) християнської дії у простій турботі за ближнього, у спільних святах та допомозі у труднощах (це і є прояви християнської культури)

3/ Пріоритет мережевості над ієрархічністю.

Ієрархічність є важливим аспектом людської цивілізації. Складні системи – а наразі і людські спільноти, і різні сучасні технологічні комплекси є дуже складними системами, і управління ними може здійснюватися через чітку ієрархію, градацію, керування процесами першого, другого та наступних порядків. В якихось сферах це необхідно. Водночас є живі форми, в яких ефективність можлива саме завдяки мережевості. Таким дивом мережевості є, наприклад, людський мозок і загалом нервова система (а також нервові системи вищих тварин). Так само і людське суспільство має креативний потенціал мережевості. Для сучасних розвинутих і освічених спільнот в межах держав  (прикладом тут є не стільки спільноти двох наддержав, які мають купу своїх проблем, скільки спільноти, наприклад, Півночі-Заходу Європи, Сінгапуру, Нової Зеландії та ін.) є характерним наявність креативного середнього класу та відсутність олігархів, і водночас здатність захищати свої цінності від домінування глобальних корпорацій (їхній вплив, звичайно, існує, але поки не критичний). Саме завдяки творчій участі середнього класу у вирішенні суспільних проблем та високому почутті відповідальності за своє суспільство ми бачимо пріоритети в цих країнах: зелена енергетика, найкраща медицина і освіта, відсутність статевої та інших дискримінацій тощо. Досягнутий високий рівень життя при цьому є наслідком спадкоємності у поколіннях високої цінності праці (наприклад, саме органічна присутність працелюбства як християнської чесноти дозволила фінам, бездержавному народу до ХХ ст., який жив на території без багатих надр, досягти високої демократичної культури співжиття і рівня життя уже на початку ХХ ст.). Ці суспільства уже досягли можливості забезпечити базовий рівень існування своїм членам (без необхідності заробітку), але більшість населення мають  органічну потребу у суспільно цінній праці.

4/ Освіта і діалог, ба навіть: освіта через діалог.

 Питання освіти, як усі розуміють, є ключовим для ХХІ століття. Ті, хто зараз є діти та молодь, мають навчитися орієнтуватися у новому суспільстві, яке суттєво відмінне від суспільств двадцятого та попередніх століть. Тому важливими будуть нові освітні компетенції, яких не було раніше.

Водночас, з погляду автора, є слушними побоювання, що діячі та керманичі освіти, орієнтуючись на ці нові компетенції, можуть іґнорувати дуже важливий аспект, який століттями засвоювався через освіту – цінності. Що таке освіта без цінностей – ми можемо побачити на прикладі родин з української, так би мовити, еліти, економічної та політичної, яка віддавала в останні десятиліття дітей на навчання за кордоном. Повертаючись додому, ці молоді люди швидко стають частиною бомонду, з легкістю засвоюючи принципи глибоко корупційної, нечесної української політики та економіки. Тому саме по собі знання іноземних мов, світової економіки, нових технологій та уміння ними оперувати не ґарантує від суто постсовкової та малоросійської зневаги до цінностей, на яких побудовані ті суспільства, на які ми начебто орієнтуємось. А для того, щоб виховувати конструктивні цінності (і в Україні, і поза нею), необхідним є особистісний компонент у навчанні: діалоги педагогів та учнів – діалоги в найширшому значенні слова. І в цих діалогах і полілогах різного типу має велике значення особистість вчителя.

Тому в суспільствах, що досягли високого рівня добробуту, поряд із зростанням технологічності життя (при якому роль особистого фактору, здавалось би, зменшується) також зростає і значення особистісних форм освіти та значення діалогів різних  типів для вирішення суспільних проблем. Адже це важлива різниця – чи педагог працює з тридцятьма учнями, чи з сімома. Зростатиме  значення особистих контактів (особливо після подолання пандемії). Зростатиме також цінність уміння вибудовувати діалоги в демократичному стилі спілкування, коли позиції усіх учасників важливі і мають бути враховані. В деяких культурах високо цінується така майстерність діалогів, яка дозволяє досягати консенсусу.

Діалогічність, готовність враховувати позиції кожного, уміння будувати спільне конструктивне бачення – це цілком християнська чеснота, властива християнській відкритості.

І нарешті: а де тут Україна?

Створюючи цей текст, автор водночас переосмислював глибокі думки свого колеги по альма-матері (ми з колишнім міністром отримали фізико-математичну освіту у тому ж вузі) Павла Клімкіна у «Дзеркалі тижня» від 29 грудня 2020 р: «Україна ери Водолія. Бути чи не бути». Бачу цілковиту солідарність своїх думок з думками Павла Анатолійовича, при тому що він висловлює їх у більш актуально загостреній формі – бути чи не бути Україні, тому що завдяки своєму фаховому досвіду діяльності він бачить панораму реалістично. Тут подам тези у вигляді окремих цитат з його статті:

«Нам конче потрібен позитивний образ майбутнього, який би зміцнював нашу ідентичність і надихав на рух уперед. Годі й казати, що штучна поляризація суспільства або «яка різниця» не є образом майбутнього взагалі, ані для нас, ані для когось іншого.

На найближчі роки в нас є ключове завдання — створити еліту, яка б діяла за правилами, відмінних від тих, за якими діє «українська політика», тобто яка б не заробляла на політиці і була інтегрована у глобальну еліту… При цьому це має бути еліта не «над» суспільством, а всередині, тільки так це працюватиме в майбутньому.

Там, де є сталі інституції, це призвело до суспільних випробувань, там, де їх немає, — до суспільних катастроф.

Фокус на освіті та наукових дослідженнях, революційні, без перебільшення, зміни у цих сферах — основа всього. Неосвічені — точно будуть лузерами, як неосвічена й відстала нація — ми будемо глобальними лузерами. Всі успішні проєкти останніх 150 років були побудовані на пріоритетності вищої освіти, жодних винятків тут немає.

Українці, очевидно, не готові пожертвувати ані своєю свободою, ані своїм добробутом… За перше ми заплатили неймовірну ціну, однак це тільки початок нашого шляху, друге — залежить від нас. Але все це можливе тільки й лише за умови виходу з жалюгідної периферії, на якій ми перебуваємо.

Довіра до нас, до якості нашої демократії та верховенства права визначатиме і серйозність ставлення до нас. Можна внести курс на ЄС і НАТО в Конституцію, але це залишатиметься порожнім звуком для наших партнерів, якщо одночасно ми не перезавантажимо систему верховенства права …

У всіх нових країнах-членах ЄС саме компанії з багатьох країн-засновників Євросоюзу зробили політичну інтеграцію можливою і сталою. Не всі інвестиції виявилися успішними, але всі країни-аспіранти отримали шалений поштовх уперед і більш сталі інституції».

До цих цитат додам і свого бачення: українці як нація поруч із націями наших європейських сусідів у найближчі роки та десятиліття мають діяти так само, як діють наші заробітчани в Європі: старанно і без претензій, але із взаємною координацією та підтримкою. Усвідомити, що завдяки саме такому настрою досягнення добробуту має йти поряд з почуттям спокійної совісті, зі вдячністю та надією. А це – досягається сумлінною працею, з життю за законами християнської моралі та законами держави. Визнати себе молодшими партнерами у цих якостях у співпраці з сусідами, але з розумінням, що пройти шлях до нормальної європейської нації – це цілком реально.

На завершення. Ставши членами великої  європейської спільноти, яка живе на основі права, а не понять, ми водночас зможемо краще цінувати власну ідентичність, тому що у нас зросте самоповага і розуміння свого покликання. Для Творця – важлива і кожна людина, і кожен народ.

Для цього необхідно, звичайно, не лише заклики до зміни цінностей (і цей текст автора можна вважати чимось подібним), але й рішучі політичні зміни, які треба готувати усім людям, що мають такі вміння та можливості. Моя ж стаття – це також і звернення до церковних діячів та всіх християн доброї волі: усвідомити свою відповідальність та важливість цінності християнського свідчення у ХХІ столітті.

Отже, з Новим Роком та новим десятиліттям – у світлі Сонця Правди, якого ми, християни, пізнаємо у ці різдвяні дні!