Передмова. Про разючу швидкість суспільних змін та способи реакції на них.
У автора, як і у багатьох людей з того кола, до якого я належу – тих, хто потребує осмислення суспільного поступу (хоча, можливо, для когось «від-ступу», залежно від кута зору), є більша потреба виокремити сутнісні риси усієї нашої епохи, а не лише 2020 року, про який уже досить багато написано. Часовою віхою для цього є завершення другого 10-ліття історії ХХІ століття. Окрім того автору, як християнину, важливо побачити у цій епосі місце для моєї релігії та моєї релігійної спільноти. Визнаючи при цьому, що швидкість планетарних змін зараз вражаюча і приголомшлива для більшості укладів і спільнот. Хоча через таку динаміку суспільних, цивілізаційних процесів ми не все встигаємо осмислити – все ж спробуємо над цими змінами поміркувати.
Загалом на ці зміни, некеровані і переважно непередбачувані, зрозумілими є два способи реакції:
Перший – максимально уберегти власний простір, простір своєї національної, релігійної спільноти або соціальної групи від наслідків, які можуть мати руйнівний характер для звичного способу життя.
Другий – побачити у цих змінах можливість раніш малоймовірних (і навіть неймовірних) перспектив. Не лише в глобальному плані (тобто, потенціал разючих змін у житті більшості людства), але й перспектив для тої верстви (спільноти), яка для мене важлива, до якої я причетний.
Другий спосіб світосприйняття називатиму відкритою світоглядною системою.
Примітка. Автор має намір уникати в тексті категорій «плюс-мінус», «добре-погане» в описах типів світогляду, як можна було би трактувати, якщо вважати названі перший і другий способи реакції протиставленням ретроградного консерватизму та прогресизму. Міркуємо при цьому, що тяглість, засвоєння і тривкість наявних, усталених добрих якостей, уміння їх не губити – це запорука успішності цивілізації чи культури. Навпаки, готовність легко відцуратись від того, що довго давало добрі результати – це може бути і ознакою розчарування минулим, безпорадності у сьогоденні, і провалля у візії майбутнього. А з іншого боку, одні з найбільш ефективних (але, звісно, далеких від морального ідеалу) на цей час держав світу – Ізраїль і Китай – водночас спираються на вікові підвалини своїх культур, способів світосприйняття та креативність у апробації нових підходів (найперше – у технологіях, але не тільки в них).
Властивості відкритих світоглядних систем.
Яку систему поглядів ми називаємо відкритою? Охарактеризуємо основні риси світогляду відкритості (тут автор використовує займенник «ми», говорячи немов би від імені адептів відкритості).
Перше. Підвалини, фундаментальні догмати власного світогляду не є завершеними.
Друге. Підходи, пропозиції, що направлені на розвиток чи видозміну, нові прикладні застосування основних світоглядних принципів можливі і заохочуються. Звідси й:
Третє – ми не страхаємося питань, на які поки не маємо відповідей. Ми не сахаємося проблем, які виникають через непередбачувані зміни обставин. І навіть, більше того, ми раді тим обставинам, які відкривають нам недосконалість нашої світоглядної системи, тому що вони дають стимул, сильний поштовх до розвитку.
Четверте. Інші системи поглядів, що, можливо, ґрунтуються на основах, в чомусь, або навіть суттєво відмінних від наших, не викликають алергії чи фобій. І тому –
П’яте – ми відкриті до діалогу із носіями інших поглядів. Ми шукаємо в них ті позитиви, яких не маємо самі і вчимося в них. Також ми готові з цими іншими обговорювати можливу співпрацю для зближення наших підходів. Таку якість також можна назвати демократичність у підходах та прийнятті рішень.
Можливо, у читача виникне подив або заперечення щодо заголовку – в якому автор присвоює християнству властивість відкритості. Звичайно, упродовж християнської історії дуже легко знайти приклади, коли церкви чи різні християнські суспільства діяли проти відкритості. Але у кожній складній і багатомірній системі поглядів, яка еволюціонує упродовж тривалого часу, завжди є протилежні тенденції. Автор сам для себе несподівано відкрив багато прикладів відкритості, наприклад, у середньовічному християнстві, коли займався цим питанням. Більш того, окремі спільноти і християнство загалом було переважно відкритим у найбільш важливих відтинках своєї історії – і на своєму історичному початку, і в ХХ сторіччі. Про перспективи християнства як відкритої світоглядної системи та його близькості в цьому до наукоцентризму мова йде в другій частині публікації.
А як до названих принципів можуть ставитися носії послідовно консервативного підходу?
Названі вище принципи відкритості, як можна побачити в історії (не лише в політичній історії чи історії релігії, але й у історії науки) дуже часто викликали несприйняття і навіть активний опір. При цьому можна виокремити поважні аргументи, цінності, які для консерваторів дуже важливі. Отже, поглянемо на названі вище п’ять властивостей під кутом зору поважних і послідовних консерваторів. Деякі з аргументів консерватизму ми розгорнемо детальніше, і вони зачіпають коло пов’язаних питань.
Можливі заперечення консерваторів.
По першому пункту. З позиції релігії – основоположні догмати трактуються не лише як абсолютна істина, але і як святиня. Тому і піддавання їх сумніву – може трактуватися як аморальність, осквернення, кощунство. Дещо подібне можливе і для популярно-масових концепцій націєтворення, в яких є догмати, які піддавати сумнівам небезпечно (переважна частина з цих концепцій за самою своєю природою є схематичними міфами, які апелюють до колективного національного еґо). Трохи інше ставлення до основоположних істин у багатьох науках – вони сприймаються, звісно, не як щось сакральне, а як аксіоми, на яких побудована вся освоєна вченим-консерватором галузь науки. Піддавання їх сумніву – означає для багатьох науковців страх нівелювання того, що вони робили все своє життя. Наприклад, наприкінці ХІХ ст. вважалось, що велична будівля фізики як основоположної науки природи в цілому вже завершена. Були лише дві невеличкі «хмаринки»: загадкова незмінність швидкості світла відносно «етеру» та неясності у виміряних спектрах випромінювання. Через небагато років із праць, що намагались розсіяти «хмарки», виросли могутні стовпи фізики XX століття: теорія відносності і квантова механіка.
Іншим аргументом, який апелює до значення догматів у релігії, є наявність канонічного, священного тексту (Біблії, Корану, постанов Соборів). Тому написаний святий текст – це і є догмат як абсолютна істина, і тому він жодним чином не може бути відмінений. (Зразу, однак тут зазначимо, що з відкритої чи ліберальної позиції значна частина змісту священних текстів трактується як символічна, і тому зміна світобачення означає і виникнення нових тлумачень священних текстів. Наприклад, так було із «шестидневом» – описом творіння світу у Біблії. Але консерватори символічне трактування також часто вважають єретичним).
Щодо другого пункту. «Прикладними» питаннями з позиції релігій є виклики, пов’язані з суттєво оновленим характером стосунків поміж людьми, зміна в яких є наслідком науково-технічних революцій ХХ-ХХІ століть. Релігійні канони, що жорстко прописували протокол стосунків та способу життя, іноді не видозмінювались з часів Середньовіччя (деякі спроби змінити протокол не вдалися, оскільки ризик розколу між консерваторами та новаторами при цьому поставав як вельми високий). Людині, яка живе в сучасних умовах, виконати ці протоколи майже неможливо (за рідкісним винятком героїчної самоізоляції щопти адептів). (Як альтернатива, з позиції християнської відкритості: відкриті релігійні світогляди і релігійні практики наголошують не на зусиллях відтворити древні протоколи поведінки, які найчастіше зводяться до сили силенної заборон, а на позитивному будівництві стосунків по-новому на основі довіри і діалогу). При цьому консерватори дорікають новаторам у відсутності рішучості у відстоюванні постанов-канонів, заповіданих нам святими попередниками, а також у потаканні потокам гріха від безбожного світу. Новатори ж – дорікають консерваторам у фарисействі, у бажанні володіння «ключем розуміння» і духовною владою карати і милувати тих, хто порушує канони поведінки та змушений звертатися до духовних осіб за прощенням.
Є у релігійних консерваторів (мова йде зараз про християн) ще один аргумент. Ми знаємо, що у світогляді християн, на відміну від попередньої язичницької цивілізації, є Стріла Часу (натомість у язичників, а також у деяких квазі-християнських суспільствах час циклічний): тобто у світовій історії є сенс, закладений Творцем; Стріла Часу має кінець, і старий світ зміниться Новим. Але священні тексти дають підставу бачити процес наближення світу до свого кінця не стільки як поступ, а як процес морального занепаду людства. Отже, з цієї консервативної позиції: піддаючись згубним впливам глобалізації, ліберальні християни-новатори не перешкоджають падінню у вічну духовну загибель більшої (навіть переважної) частини людства. Навпаки, моральним обов’язком героїчної справді християнської меншості є боротьба проти такого морального падіння цивілізації. Більше того, у деяких таких ревнителів час від часу виникали і виникають ідеї побудови «тихої обителі» , «богоспасенного царства», що не тільки протистоїть грішному і згубному світу, але й подає йому приклад. Зовсім недавно, на початку ХХІ ст. ми чули гучні заклики від релігійних діячів до побудови такого царства у країні, якій наче запаморочилось від потоків «шальних» нафтогазових грошей і захотілося «піднятися з колін»…
Християни-новатори в різних конфесіях наразі (уже кілька десятиліть) постають перед викликами переосмислення низки феноменів, які опинились у перехресті прожекторів світових обговорень. Найперше це проблеми розширення природних можливостей людини, зменшення її залежності від своєї біологічної природи, зокрема у подіях початку та завершення життя – це питання, що стосуються екстракорпорального зачаття, сурогатного материнства, евтаназії. Друге – це питання стосунків між статями, зміни статі, типів статевих стосунків, статевих (гендерних) ролей тощо. Міра радикалізму новаторства в різних християнських конфесіях тут різна. Деякі конфесії у протестантизмі прийняли як цілком можливе широке розширення норми людської ідентичності, типів статевої поведінки. Деякі ж протестанти, а також католики і православні застерігають щодо ризиків різкої зміни самого соціуму та зміни в людині її соціальної природи в обставинах широкого заохочення через ЗМІ та систему освіти до нетрадиційних (з позицій минулих століть і тисячоліть) типів стосунків та поведінки. Відповідно, консерватори у всіх конфесіях вважають будь-які керовані зміни в людській природі (автор позначив лише частину з них, а ще є перспективи гальмування старіння, втручання в людський геном, створення антропо-комп’ютерного симбіозу тощо) прямою і короткою дорогою до долі Содому і Гоморри. Лаконічно позиція релігійних консерваторів звучить так: чого варте таке майбутнє, в якому нові уже не надто людські істоти не матимуть образу і подоби Божої?
По третьому пункту. Прикладами питань, на які у церковних лідерів та свідомих християн немає відповідей, є наступне. Упродовж останніх десятиліть (відлік можна вести, наприклад, з 70-х – 80-х років ХХ ст.) у практично всіх традиційно християнських країнах відчутно звузилися можливості діяльності чи поведінки, яку можна було б назвати релігійною (або, у богословських термінах – благословенною Богом). Навпаки, неосяжно виросли можливості реалізації у сферах життя, які з християнської позиції зовсім не сприяють духовному чи моральному вдосконаленню. Гостро постає питання про корисність (з релігійної позиції) змін у характері праці і дозвілля, у їх співвідношенні, у стрімкому зростанні можливостей споживання різних типів. Розглянемо зазначене трохи детальніше.
У минулих століттях і тисячоліттях діяльність переважної більшості членів суспільства була направлена на виживання власних родин. Частка вищих класів, які розпоряджалися надлишковим суспільним продуктом, була вельми малою. Більшість людства мусило тяжко працювати, переважно фізично. Така діяльність вимагала кооперації зусиль і водночас давала відчуття власної малості і малоспроможності, залежності від неконтрольованих обставин: несприятливий клімат, війни, епідемії. Ця слабкість породжувала розуміння необхідності взаємної підтримки людей, а особливо – почуття необхідності підтримки і залежності від Того, Хто єдиний спроможний Своїм милосердям подолати нашу неміч. Отже, найважливішими видами діяльності були праця з усіх сил заради виживання та гарячі молитви до Вседержителя, Який єдиний зі своєї милості може уберегти нас від згуби. Ці види діяльності, з позиції християнської аскетики, а також милосердя (взаємна підтримка) викорінюють гріховні пристрасті та лікують душу. При цьому справи милосердя були не гобі-волонтерством у вільний час, а вкрай необхідною для всіх членів суспільства діяльністю.
Навпаки, загальне зростання матеріального благополуччя, відсутність ризиків голодної смерті може спричиняти, як вважає християнська аскетика, гріховні пристрасті: наявність достатньої кількості смачної і ситної їжі – пристрасть чревоугоддя, збільшення можливостей розбагатіти – пристрасть зажерливості (сріблолюбства). Урізноманітнення способів розваг і спілкування – сприяє таким пристрастям, як марнославство, блуд, заздрість тощо. Загалом можна узагальнити, що різко зростають можливості споживання різних насолод та переживання емоцій, з цими насолодами пов’язаних. Суспільство, основною цінністю якого є потреби насолоди, класифікують як евдемонічне (гр. ευδαιμονια – щастя, процвітання, добробут). Отже, прагнення до насолод різного ґатунку і щастя через приємне і неперервне споживання стає основним мотивом людської життєдіяльності. Цивілізація стає ґлобально споживацькою: саме потреба споживання нових товарів і насолодження ними є основним рушієм економіки. Найбагатші корпорації світу (Амазон, Еппл, Майкрософт, Алі-Баба, Хуавей, автомобільні виробники) здобули своє багатство саме завдяки умілому маркетингу, постійному тиску на споживача з вимогою оновлення, придбання нових продуктів діяльності цих корпорацій.
По четвертому і п’ятому пункту: політики-консерватори і консерватори в релігії одностайні в тому, що компроміс у принципах з прихильниками глобалізації (відповідно – у політичному та релігійному просторі) є небезпечним відступом. Будь яка поступка глобалістам, лібералам – це крок назад у напрямку прірви. Людство цінне саме наявністю стійких ідентичностей, суттєво відмінних між собою – релігійних, національних, культурних. Зростання домінування глобальних голівудів, діснейлендів чи фабрик електронних дивайсів – це зростання залежності від понаднаціональних корпорацій, які формують стиль життя людства та асимілюють і витісняють на марґінес все унікальне, ідентичне, некомерційне. При цьому – могутність таких корпорацій не є виявом демократичної довіри до них – людство за економічну владу цих корпорацій свідомо не голосувало (хоч у демократичних країнах постійно відбувається обрання і зміна влади населенням, але різні владні угрупування насправді так чи інакше залежні від цих корпорацій). А економічну владу ці корпорації здобувають, використовуючи потребу людства у насолодах, уміло маніпулюючи людськими пристрастями. І, отже, таке консервативне бачення влади капітанів сучасної світової економіки та їхніх цінностей – утруднює можливість вести з цією системою конструктивний діалог, оскільки декларована відповідальність глобальних корпорацій щодо майбутнього (що виражається у різних благодійних проєктах, з яких ми найбільше чули про проєкти Сороса) значно поступається їхньому прагненню до збільшення власної могутності через владу керувати прагненнями і бажаннями мільярдів людей.
Разом із цим (тут має значення також розвиток масових ефективних технологій) досягається здатність маніпулювання громадською думкою, а, отже, і вплив на виборчу систему. Виборці, які, завдяки дешевим технологіям харчового виробництва здатні існувати, паразитуючи на соціальній допомозі держави, реалізують виборче вправо в умовах деградації принципу демократичних виборів, коли для перемоги політикам стають необхідними лише дві дії – агресивний популізм та наявність ефективних каналів (через ЗМІ та соцмережі) для накладення локшини виборцям на вуха.
Ще раз, викладене тут – це те, як автор, передає своє розуміння квінтесенції консервативного ставлення до пан-глобалістських тенденцій.
Які можливі відповіді у прихильників відкритості на слушні застереження консерваторів?
А) Метафоричне переосмислення наявних тривог.
Ми подали такий детальний виклад побоювань адептів консервативних цінностей, щоб показати, що у цій позиції, на нашу думку, є багато слушного. Як можна відповісти (конструктивно) на ці застереження?
Щоб розгорнути системну відповідь, спершу подумаймо над таким: який є потенціал відповідей на виклики сучасної кризи у відкритої світоглядної системи – у християнства зокрема (у тих його проявах, в яких воно є відкритим), і також у наукового підходу, який може стати вирішальним? Чи можуть християнство і наука бути союзниками у тому, щоб зробити ці відповіді практичними та ефективними?
Ще раз стисло про небезпеки. Поставимо проблему у більш загостреному вигляді – до викладених вище тривог щодо стану сучасного світу (ці тривоги змістовно входять у п’ять антитез від імені консерваторів) додамо й інші, не менш вагомі. На думку автора (яка тут не є оригінальною, а відтворює позицію великої частини публіцистів), найбільш серйозним викликом є те, що:
1/ людство через стрімке збільшення своєї маси і споживання в останні десятиліття та некерованим зростанням негативного впливу на атмосферу, гідросферу та біосферу загалом переходить разом з усією планетою у фазу некерованих та до кінця непрогнозованих змін. Враховуючи інерцію планетарних процесів (а це кілька десятиліть), ми можемо опинитись (якщо ще не опинились) у положенні пасажирів «Титаніка». Купка пасажирів, перебуваючи на верхній палубі, з жахом розрізняє вдалині у тумані ще невиразні, але величезні контури айсберга, на який лайнер стрімко несеться все швидше. Натомість переважна частина публіки живе своїм життям – хтось з насолодою розважається на різних палубах, якісь спільноти з’ясовують між собою стосунки, стюарди начебто відповідально всіх обслуговують та пропонують все нові розваги, механіки доглядають за роботою механізмів корабля, штурмани старанно ведуть лайнер, але всі вони, крім отієї купки, ще не знають, що їх чекає… Чи можливо лайнеру розминутися завдяки пильним дозорцям та вдалим маневрам тих, хто не втратить голову перед зіткненням? Відповідь поки відкрита.
2/ іншим серйозним викликом, який пов’язаний з першим, є зростання впливу на напрямок руху людства таких великих спільнот (расових, етнічних чи релігійних), які рішуче вимагають місця своїм представникам на «капітанському мостику» згаданого лайнера, оскільки останні пару десятиліть відчувають себе обділеними (хоча у давніші часи питання присутності не лише на мостику, але й на верхній палубі ними не ставилось). Водночас ті з очільників, які давно звикли тримати руки на штурвалі, всерйоз побоюються непередбачуваності нових неперевірених штурманів та не розуміють їхніх цінностей. Діалог іде дуже туго, зокрема й тому, що ці штурмани вимагають: ви спершу дайте нам взятися за кермо поруч із собою, а тоді будемо розмовляти. До того ж, на цьому відтинку часу і від серйозних, здавалось би, спільнот, іноді посилаються тримати кермо дуже дивні люди… Може виникати відчуття періодичної некерованості, хоча загалом лайнер, здавалось би, ще має певний запас міцності.
Метафора: реакція людства на небезпеку та відповідь християнства зокрема. Якщо продовжити цю метафору і перенести образ океанського лайнера на маршрут нашої цивілізації, на перспективи можливої відповіді на позначені ризики – здається, що залишається покласти надію на ті галузі науки, які здатні розпізнати загрози по маршруту лайнера та відповісти на них. Науку та розробників нових технологій при цьому можна уподібнити декільком спільнотам ентузіастів. Одні творчі ентузіасти, можливо, займуться дослідженням айсберга, утворять десант на нього з метою його ліквідації, інші похапцем розгорнуть будівництво шлюпок, знайдуться й Елони Маски, які раптом, можливо, заберуть трохи людей на аеропланах, аеростатах чи ракетах у прекрасне далеке… Але – так влаштована людська природа – винахідливість проявить креативна меншість, а інші розділяться на дві групи: дещиця співвласників лайнера та дехто з топ-менеджерів займе капітанський мостик і очолять всі процеси (вони також захочуть керувати та контролювати через ресурси і рятівників-ентузіастів), а більшості доведеться слухати команди з капітанського мостику та сподіватись, що їх візьмуть у шлюпки.
А де ж тут місце християнству? Чи не зведеться його присутність до маленьких кают на нижніх палубах лайнера, куди ховаються пару відсотків наляканих пасажирів, яким треба хоч якісь співчуття і розрада? І ще ці проценти будуть сперечатися в тісноті каюти про правильність Символу віри, канонічність, мову богослужіння?
Автор хоче сподіватись, що християнська Церква, християнство як система поглядів і цінностей загалом здатні реалізувати ті свої риси, які сприятимуть діяльності по виходу із кризи. При цьому ми маємо на увазі саме ті сторони християнського світогляду, які роблять його відкритою системою. Вірю, що ця відкритість допоможе наголосити, звернути увагу на ті якості нашої цивілізації, які мають не стертися, а розгорнутися в майбутньому.
Тому наступну, заключну частину роздумів ми розбудуємо як схему-розбудову на основі порівняння з допомогою аналогій двох систем підходів, що корисні в подоланні кризи – системи світоглядної (християнство) і системи принципів на основі реальних досягнень сучасної науки.
Б) Конструктив: майбутнє за підтримки принципів християнської відкритості.
На перший погляд, ці принципи не є чимось супер-новаторським – вони можуть мати вигляд відомих істин, які і так самі собою очевидні. Але ці істини можуть наповнюватись новим сенсом в нових умовах.
Отже, пропонує перелік конструктивних принципів-підходів, які будуть важливими у ХХІ столітті водночас для науково-технологічного простору і, міркую, відтворюють світобачення відкритого християнства.
1/ Цінувати творчість як покликання до преображення світу і як Божий дар.
З погляду християнства Творець подарував людині свою безцінну якість: творити нове. Це творіння нового проростає у майбутнє і живе в ньому за умови відповідності світовій гармонії, тобто Божому благословенню. Але, в будь-якому випадку, заохочення до конструктивної творчості має бути в основі сучасної освіти (і в Україні також).
2/ Творити нове і збагачувати в дослідженнях простір знань та простір культури можна і важливо на всіх масштабах: макро-, мезо- і мікро-.
Звичайно, в сучасній науці найбільше коштів держави і корпорації виділяють на маґістральні напрямки: біо- та медичні технології, штучний інтелект, а в останні роки, завдяки лідерству Елона Маска – в космічну галузь. Тим не менше, у світовій науці є багацько напрямків, які не працюють, здавалося б, на величні зміни у світі. Хтось займається ентомологією (жучками-павучками), хтось археологією чи давніми мертвими мовами. Та ж філософія, яка, як може здатися комусь, віками перемиває одне і те ж… Однак наукова культура (яка створена в християнській Європі і, отже, несе суттєвий вплив християнських цінностей) сприяє, заохочує і розширяє наукові горизонти не лише там, де світять прожектори слави. І честь та хвала тим науковцям, які не женуться за визнанням в популярних галузях, а щиро орють свою не надто помітну для ЗМІ наукову нивку.
Тут зразу можна показати можливі паралелі з християнством: беручи приклад з Євангелія, яке возвеличує жертву двох лепт від бідної удовиці, справжні, а не показні християни робили і роблять багато не рекламного. Саме тому у світі медіа церква часто постає у спотвореному вигляді, оскільки журналістам і споживачам новин, на жаль, часто не цікаве буденне добро, а цікаві скандали. Багато маємо прикладів (і в історії, і в сучасності) християнської дії у простій турботі за ближнього, у спільних святах та допомозі у труднощах (це і є прояви християнської культури)
3/ Пріоритет мережевості над ієрархічністю.
Ієрархічність є важливим аспектом людської цивілізації. Складні системи – а наразі і людські спільноти, і різні сучасні технологічні комплекси є дуже складними системами, і управління ними може здійснюватися через чітку ієрархію, градацію, керування процесами першого, другого та наступних порядків. В якихось сферах це необхідно. Водночас є живі форми, в яких ефективність можлива саме завдяки мережевості. Таким дивом мережевості є, наприклад, людський мозок і загалом нервова система (а також нервові системи вищих тварин). Так само і людське суспільство має креативний потенціал мережевості. Для сучасних розвинутих і освічених спільнот в межах держав (прикладом тут є не стільки спільноти двох наддержав, які мають купу своїх проблем, скільки спільноти, наприклад, Півночі-Заходу Європи, Сінгапуру, Нової Зеландії та ін.) є характерним наявність креативного середнього класу та відсутність олігархів, і водночас здатність захищати свої цінності від домінування глобальних корпорацій (їхній вплив, звичайно, існує, але поки не критичний). Саме завдяки творчій участі середнього класу у вирішенні суспільних проблем та високому почутті відповідальності за своє суспільство ми бачимо пріоритети в цих країнах: зелена енергетика, найкраща медицина і освіта, відсутність статевої та інших дискримінацій тощо. Досягнутий високий рівень життя при цьому є наслідком спадкоємності у поколіннях високої цінності праці (наприклад, саме органічна присутність працелюбства як християнської чесноти дозволила фінам, бездержавному народу до ХХ ст., який жив на території без багатих надр, досягти високої демократичної культури співжиття і рівня життя уже на початку ХХ ст.). Ці суспільства уже досягли можливості забезпечити базовий рівень існування своїм членам (без необхідності заробітку), але більшість населення мають органічну потребу у суспільно цінній праці.
4/ Освіта і діалог, ба навіть: освіта через діалог.
Питання освіти, як усі розуміють, є ключовим для ХХІ століття. Ті, хто зараз є діти та молодь, мають навчитися орієнтуватися у новому суспільстві, яке суттєво відмінне від суспільств двадцятого та попередніх століть. Тому важливими будуть нові освітні компетенції, яких не було раніше.
Водночас, з погляду автора, є слушними побоювання, що діячі та керманичі освіти, орієнтуючись на ці нові компетенції, можуть іґнорувати дуже важливий аспект, який століттями засвоювався через освіту – цінності. Що таке освіта без цінностей – ми можемо побачити на прикладі родин з української, так би мовити, еліти, економічної та політичної, яка віддавала в останні десятиліття дітей на навчання за кордоном. Повертаючись додому, ці молоді люди швидко стають частиною бомонду, з легкістю засвоюючи принципи глибоко корупційної, нечесної української політики та економіки. Тому саме по собі знання іноземних мов, світової економіки, нових технологій та уміння ними оперувати не ґарантує від суто постсовкової та малоросійської зневаги до цінностей, на яких побудовані ті суспільства, на які ми начебто орієнтуємось. А для того, щоб виховувати конструктивні цінності (і в Україні, і поза нею), необхідним є особистісний компонент у навчанні: діалоги педагогів та учнів – діалоги в найширшому значенні слова. І в цих діалогах і полілогах різного типу має велике значення особистість вчителя.
Тому в суспільствах, що досягли високого рівня добробуту, поряд із зростанням технологічності життя (при якому роль особистого фактору, здавалось би, зменшується) також зростає і значення особистісних форм освіти та значення діалогів різних типів для вирішення суспільних проблем. Адже це важлива різниця – чи педагог працює з тридцятьма учнями, чи з сімома. Зростатиме значення особистих контактів (особливо після подолання пандемії). Зростатиме також цінність уміння вибудовувати діалоги в демократичному стилі спілкування, коли позиції усіх учасників важливі і мають бути враховані. В деяких культурах високо цінується така майстерність діалогів, яка дозволяє досягати консенсусу.
Діалогічність, готовність враховувати позиції кожного, уміння будувати спільне конструктивне бачення – це цілком християнська чеснота, властива християнській відкритості.
І нарешті: а де тут Україна?
Створюючи цей текст, автор водночас переосмислював глибокі думки свого колеги по альма-матері (ми з колишнім міністром отримали фізико-математичну освіту у тому ж вузі) Павла Клімкіна у «Дзеркалі тижня» від 29 грудня 2020 р: «Україна ери Водолія. Бути чи не бути». Бачу цілковиту солідарність своїх думок з думками Павла Анатолійовича, при тому що він висловлює їх у більш актуально загостреній формі – бути чи не бути Україні, тому що завдяки своєму фаховому досвіду діяльності він бачить панораму реалістично. Тут подам тези у вигляді окремих цитат з його статті:
«Нам конче потрібен позитивний образ майбутнього, який би зміцнював нашу ідентичність і надихав на рух уперед. Годі й казати, що штучна поляризація суспільства або «яка різниця» не є образом майбутнього взагалі, ані для нас, ані для когось іншого.
На найближчі роки в нас є ключове завдання — створити еліту, яка б діяла за правилами, відмінних від тих, за якими діє «українська політика», тобто яка б не заробляла на політиці і була інтегрована у глобальну еліту… При цьому це має бути еліта не «над» суспільством, а всередині, тільки так це працюватиме в майбутньому.
Там, де є сталі інституції, це призвело до суспільних випробувань, там, де їх немає, — до суспільних катастроф.
Фокус на освіті та наукових дослідженнях, революційні, без перебільшення, зміни у цих сферах — основа всього. Неосвічені — точно будуть лузерами, як неосвічена й відстала нація — ми будемо глобальними лузерами. Всі успішні проєкти останніх 150 років були побудовані на пріоритетності вищої освіти, жодних винятків тут немає.
Українці, очевидно, не готові пожертвувати ані своєю свободою, ані своїм добробутом… За перше ми заплатили неймовірну ціну, однак це тільки початок нашого шляху, друге — залежить від нас. Але все це можливе тільки й лише за умови виходу з жалюгідної периферії, на якій ми перебуваємо.
Довіра до нас, до якості нашої демократії та верховенства права визначатиме і серйозність ставлення до нас. Можна внести курс на ЄС і НАТО в Конституцію, але це залишатиметься порожнім звуком для наших партнерів, якщо одночасно ми не перезавантажимо систему верховенства права …
У всіх нових країнах-членах ЄС саме компанії з багатьох країн-засновників Євросоюзу зробили політичну інтеграцію можливою і сталою. Не всі інвестиції виявилися успішними, але всі країни-аспіранти отримали шалений поштовх уперед і більш сталі інституції».
До цих цитат додам і свого бачення: українці як нація поруч із націями наших європейських сусідів у найближчі роки та десятиліття мають діяти так само, як діють наші заробітчани в Європі: старанно і без претензій, але із взаємною координацією та підтримкою. Усвідомити, що завдяки саме такому настрою досягнення добробуту має йти поряд з почуттям спокійної совісті, зі вдячністю та надією. А це – досягається сумлінною працею, з життю за законами християнської моралі та законами держави. Визнати себе молодшими партнерами у цих якостях у співпраці з сусідами, але з розумінням, що пройти шлях до нормальної європейської нації – це цілком реально.
На завершення. Ставши членами великої європейської спільноти, яка живе на основі права, а не понять, ми водночас зможемо краще цінувати власну ідентичність, тому що у нас зросте самоповага і розуміння свого покликання. Для Творця – важлива і кожна людина, і кожен народ.
Для цього необхідно, звичайно, не лише заклики до зміни цінностей (і цей текст автора можна вважати чимось подібним), але й рішучі політичні зміни, які треба готувати усім людям, що мають такі вміння та можливості. Моя ж стаття – це також і звернення до церковних діячів та всіх християн доброї волі: усвідомити свою відповідальність та важливість цінності християнського свідчення у ХХІ столітті.
Отже, з Новим Роком та новим десятиліттям – у світлі Сонця Правди, якого ми, християни, пізнаємо у ці різдвяні дні!
. Тому твори і автори, на яких посилаюсь - це - з позиції молодшого любителя фантастики - досить старомодно або навіть банально. Можливо, для молодших є щось переконливіше. Тому власне - це лиш мій власний досвід прочитання.
