12 березня 2022 р. План "Б", він же основний. Терпіти і працювати на перемогу.

Кожна людина вибудовує своє розуміння того, що відбувається навколо, спираючись на те, що вона бачить навкруги та на інформацію з джерел, які вона вважає вартими уваги. Для того, щоб моє світосприйняття було збалансованим і аналітичним - ці джерела ще й повинні пропонувати різні, відмінні бачення реальності. Лише в цьому випадку наше уявлення, що на ці джерела спирається, матиме якусь збалансованість. Спробую виходити саме з цього.

Усе ж дам посилання на одне джерело - аналітика Майкла Кофмана. У його тексті присутня та збалансованість, про важливість якої я кажу.

https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/koli-zakinchitsya-viyna-v-ukrajini-prognozi-zakinchennya-viyni-v-ukrajini-ekspert-50224131.html

Отже, основні тези.

Ізраїль 10-літтями знаходився у подібній ситуації. Як говорила Голда Меїр (цитую приблизно, своїми словами): ми хочемо жити, а вони хочуть, щоб нас не стало. Який тут компроміс?! І тому компроміс між Україною і Мордором неможливий. Сенс існування Мордору - знищення України як справжньої Русі, в якої він украв ім'я та спаплюжив його. Існування справжньої успішної України-Русі - означає кінець буття Мордору.

Мордор - це не лише Пу-Саурон. Мордор - це вся нежить, яка згодна жити у цінностях Мордору. Для якої людське життя незмірно дешеве - як чуже, так і власне. За відсутності цінності особистості та людського життя мордорці замінюють цінності ідолами: вялічієм, площею території, Кримом, військовими залізяками, "Святой Русью" та іншим мотлохом.

А раз так, треба бути готовими до тривалої війни. Як би нам не хотілося, щоб вони видихлись після втрати 30% озброєнь та людей - для Пу і послідовників і те, і інше ніц не варте. Вони всю історію воювали кількістю трупів та заліза, і будуть далі робити те ж саме.

На що ми повинні розраховувати  в цій війні?

Перше - це почуття нашої святої правди, нашої справедливості. 

Як окрема людина, так і нація - сильна тоді, коли вона живе правдою. Наша правда - відстояти себе як націю, як спільноту. "Нема на світі України. Немає другого Дніпра" (Тарас). Україна дорогоцінна така, як вона є (у своїх ідеальних основах). Тому ми маємо зберегти Її. І збережемо.

Друге. Ми потрапляємо у складну, непрогнозовану, хаотичну військову, економічну, гуманітарну ситуацію, аналогів якій складно знайти у світі, а у Європі - так точно. За масштабами руйнувань це може бути схоже на Сирію останнього 10-ліття (хоча Сирія - це окрема історія, в якій треба розбиратись). Здавалось би, найближча аналогія - Югославія 90-х, але можливості агресора у тій реальності та масштаби тої війни незмірно менші за те, на що здатний Путін.

 Раз так, то потрібне оперативно-стратегічне планування нашого існування, принаймні, на наступні кілька місяців як тотальної боротьби за життя країни та народу.

Я не буду тут торкатися того, про що я не знаю і не можу знати - військового аспекту. Але я поміркую про те, що важливо для суспільства загалом та для кожного його мешканця. Хоча я не фахівець в багатьох сферах життя, але, як член суспільства, можу висловити свої міркування. 

А) Розбудова військової економіки.

Україна сильна своїм Майданом, толокою. Але ефективність горизонтальних зв'язків має бути пронизана ефективною вертикаллю управлінських рішень. 

Військова економіка будується, виходячи з пріоритету оборонних питань. Вона створює додатковий продукт. Ним є не лише снаряди, кулі і гармати, але й усі проміжні виробничі ланки, необхідні для ефективної оборони. Тому військова економіка може затребувати досить багато робочих рук, які, наприклад, потрібні для логістики, виробництва різноманітних матеріялів, обліку тощо. Тому вважаю, що для тих, хто шукає собі застосування і заробітку, але не є військовиком, знайти себе у сфері військової економіки, що працює на захист Батьківщини - хороша, моральна справа. 

Б) Діти, підлітки, молодь і освіта.

Виникають актуальні і глибокі питання, пов'язані з майбутнім молодшого покоління. Більше мільйона дітей, як свідчать аналітики, опинилися за кордоном, Величезна кількість дітей перебуває також в Україні віддалено від домівок. Діти знають і звикли, що навчання є їхнім основним заняттям. Зараз їхній звичний спосіб життя паралізований. Також в Україні величезна кількість освітян - викладачі як шкіл, так і вищої освіти. Частина з них є авторитетами у своїх галузях, добрими фахівцями, лідерами громадської думки. Що буде далі з усією цією величезною сферою в наступні кілька місяців?

На мою скромну думку, слід заохотити регіональні центри освіти в регіонах, що менше переживають на собі війну. Звичайно, можуть бути типові програми для всієї України, і можна впровадити трансляцію типових уроків. Але паралельно з цим було би корисно заохотити вчителів та викладачів до конкретних занять з реальними учнями. 

Тому школи та, можливо, технікуми чи навіть університети могли би оголошувати опіку над усіма дітьми та молоддю, що перебувають неподалік. Необхідно, щоб механізм реєстрації тимчасових переселенців включав би в себе реєстрацію учнів в окремих списках. Варто заохочувати дітей та підлітків до навчання! Можливо, школи, учні яких виїхали віддалік, мають також продовжувати опікуватись власними учнями через переписку в чатах та в особистій переписці. Учням та їх батькам цінно, важливо відчувати зв'язок з основним колом свого спілкування.

Креативні викладачі технікумів та вузів могли би подумати про створення коротких та ефективних навчальних програм щодо отримання кваліфікації чи перекваліфікації, які необхідні для військової економіки, для захисту країни.

В) Що робити чоловікам, які виїхали з родинами з дому?

Як правило, чоловіки - це годувальники своїх родин. Я не займався структурою української економіки, але, наскільки розумію, більшість української економіки півночі і Центру - це середні та малі підприємства, а також ФОПи. Чи є можливість передислокації для таких підприємств, з урахуванням необхідності переміщення технічних засобів і матеріалів? Як у нефахівця, у мене немає відповіді. Але, міркую, допомога цивілізованого світу має враховувати також потенціальне відновлення простих і ефективних виробництв,  які створюють необхідний для країни додатковий продукт і робочі місця. Економіка існує, в тому числі, завдяки кровообігу грошей - отже, має продаватись продукція, оподатковуватися прибутки, а отримані кошти йдуть, зокрема, і на соціальні потреби. І чоловіки, що не зайняті у військовій сфері, могли би працювати і заробляти.

Г) Гуманітарні аспекти. Що робити розділеним родинам?

Мільйони (уже) жінок і дітей виїхало, а чоловіки залишилися. Як із цим бути?

Це питання дуже серйозне. Нормальна позиція турботи за рідну землю - схвально ставитися до необхідності для чоловіків бути захисниками. З іншого боку, чоловікам важливо відчувати близькість до тих, кого вони захищають.

Виникає потреба в ефективності двох видів діяльності. Перша - ефективний облік чоловіків-переселенців.

Цей ефективний облік має враховувати реальну користь від того чи іншого чоловіка під час війни на тому чи іншому місці. Ясно, що передова зі зброєю - це вкрай необхідно і важливо. З іншого боку, є, можливо, люди, які не мали справу зі зброєю, але вони можуть бути корисними на інших необхідних і актуальних вузлах суспільного життя і військової економіки. 

Для різних людей може і мусить бути забезпечена можливість плідного і тісного спілкування зі своїми рідними. 

Як я розумію, в умовах тісноти на основних трасах пересування по Україні зараз - нелегка справа. Тим не менше: чи можна знайти на Західній Україні такі хаби, які би включали, наприклад , пансіонати? Жінки і діти могли би швидко перетинати кордон і туди приїжджати на спілкування з батьком, який для цього міг би бути відпущеним у 5-денну відпустку.

Це лише частина з нагального кола справ, які слід зараз вирішувати. Може, це прочитає хтось із тих, хто приймає рішення? І щось буде корисним для вжитку?

 P.S. Серйозні аналітики в Польщі уже намагаються відповідати на питання, які я задавав. На жаль, в Україні власного аналізу ще не зустрічав.

https://zn.ua/ukr/WORLD/vidannja-dziennik-gazeta-prawna-pro-bizhentsiv-z-ukrajini-davajte-ne-progavimo-shche-odnu-krizu.html

 

Європейцям про Україну. Чи має Європа християнські ОСНОви для ефективної підтримки України від атаки світового зла?

Священник Богдан Огульчанський, Православна Церква України.

Я пишу цей текст 27 лютого 2022 р. на 4-й день російського масового вторгнення. Я не можу знати, що буде через якийсь час, коли цей текст, як мені б хотілося, буде опубліковано. У мене поганий мобільний зв'язок і утруднений вихід в інтернет. Я багато разів на добу, і вдень, і вночі змушений зі своїми рідними швидко спускатися в укриття під виття сирени повітряної тривоги. Але я хочу донести правду до читачів, особливо тих, хто поза Україною, хто не розуміє причин нападу Росії на Україну – чому це відбувається? Що не так робила Європа, демократичний світ, країни та люди, які відстоюють свободу, гідності людини та цінність людського життя, що допустили цю жахливу, жорстоку бійню в Європі, вперше після 1945 року?

Я пишу, спираючись на досвід своїх спостережень протягом тривалого часу. По-перше, це моє бачення інформаційного поля, що створюється РФ, яке було дуже потужним в Україні до 2014 року, та й після 2014 р. інфополе Кремля зберегло чималий вплив. По-друге, маючи майже 30-річний досвід священства, я можу свідчити про те, як протягом цього часу змінювалися риторика і наратив Російської Церкви. Її політика, як на мене, має величезний ідеологічний внесок у сьогоднішню трагедію.

На початку 1990-х років у суспільстві та серед православних росіян був невеликий проміжок часу, коли свобода і гідність особистості сприймалися як головний пріоритет. Але для всієї Росії таке ставлення до людини та її гідності – рідкісний виняток. Протягом століть мільйони людей були холопами царськими або боярськими, ґвинтиками радянської системи, табірним пилом (у сталінських таборах). Буде помилкою вважати, що весь народ чинив опір цьому. Як казала, дещо образно, велика російська поетеса ХХ століття Анна Ахматова (за походженням українка з Києва), оспівувачка скорботи цього століття, «половина народу була в таборах, а інша половина їх охороняла». І величезна кількість таких охоронців відчували солодке задоволення від влади над іншими, від насильства над слабкими та тими, хто був не згоден із цією системою. Мільйони ґвинтиків такої системи влади, яка формувала світогляд за допомогою насильства, відчували радість від можливості просто виконувати накази. Навіть якщо при цьому гинули люди, гинули мільйонами. Були ті, і немало, хто  ці мільйони вбивав!? І за такі лиходійства ніхто не поніс ні моральної, ні юридичної відповідальності! Після розпаду СРСР не було нічого схожого на Нюрнберзький процес. Колишні сталінські та брежнєвські керівники та виконавці служби безпеки до самої смерті отримували (і деякі й досі отримують) підвищену пенсію, пишалися своїми орденами та нагородами. Адже серед таких виконавців були й ті, які відповідають, наприклад, за тяжкі злочини проти німецького народу, коли радянська армія увійшла до Німеччини в 1945 р., і насильство зазнали мільйони німців, переважно безневинні жінки. Ніхто за це не поніс жодного покарання.

Отже, російське суспільство століттями приймало насильство та безправ'я як свій звичайний стан. Підкорятися владі та жити лише життям обивателя, зневажати свою та чужу гідність, погоджуватися на насильство та із задоволенням його множити – це спосіб життя мільйонів росіян. У Росії багато десятиліть одні з найвищих у світі рівні вбивств і самогубств (за даними приблизно 10-річної давності, коли статистика таких випадків ще частково була схожа на правду).

Громадяни Росії, перебуваючи в безправ'ї і погоджуючись із цим, одночасно звикли пишатися своєю уявною величчю. Виховання гордості та переваги над іншим світом – наріжний камінь російської ідеології, на якому вона заснована протягом століть. Велику роль такому вихованні зіграло ідеологія російського православ'я, про що я напишу трохи нижче.

Хоча насильство у величезній кількості було в суспільстві і за радянських часів, проте комуністична влада декларувала, що радянський устрій гуманний та людинолюбний, вона хвалилася рівноправністю народів. Після розвалу СРСР, з початком 1990-х років навіть про лицемірну гуманність годі й говорити. Кричущим прикладом цього була перша війна з чеченським народом, що відбувалася в 1994 – 1997 рр. Десятки (якщо не сотні) тисяч загиблих, жахливі та нелюдські військові злочини – це те, що байдуже проковтнули і російське суспільство, і країни, які називаються демократичними. У ці роки російська армія стала армією ґвалтівників, садистів та вбивць. І ніхто на це не звернув уваги! Адже через таку байдужість, в першу чергу Заходу, стали згодом можливі Друга чеченська війна, геноцид у Сирії за участю російської армії та вбивства мирних жителів України на Донбасі, починаючи з 2014 р.

Після приходу до влади колишнього кеґебіста Путіна (всі переконалися, що кеґебісти колишніми не бувають!) та періоду високих цін на нафту і газ мрія правителя РФ взяти реванш за розвал СРСР перейшла у непереборне бажання. Ми не психіатри, щоб лізти в голову Путіна та визначати, коли його бажання відновити СРСР чи навіть Російську імперію стало манією параноїка. Ми можемо лише констатувати, що його уражене самолюбство обрушилося з усією люттю на Україну. Ненависть до України виявилася навіть не у 2014 році після українського Майдану, а ще раніше, у 2000-х роках, коли Путін у розмовах із президентом Бушем доводив, що Україна – це недодержава і вона не має права на існування.

Не обговорюючи божевілля кремлівського старця, ми тим не менше розглянемо реакцію на нього російського суспільства. Суспільство виявилося жалюгідним і слабким у порівнянні з Левіяфаном-державою. Спокуса притулитися до могутності держави, роздутою пропагандою, виявилася дуже солодкою для більшості росіян, особливо після окупації Криму. При цьому – коли більшість громадян живе майже у злиднях у найбагатшій нафтою та газом країні світу, суспільство загалом прийняло «завоювання» Криму як перемогу Росії.

Саме після зухвалого захоплення Криму та бажання розділити Україну через агресію на сході країни, Путін увірував у свою повну безкарність, оскільки санкції Заходу виявилися нікчемними за своїм ефектом. І в ці дні ми бачимо наслідки запобігливості цивілізованого світу перед терористом, мабуть, найнебезпечнішої людини на Землі після Гітлера.

Але все ж таки мій текст не тільки і не стільки про державу Росію та її правителя, скільки про її ідеологію, складовою і дуже важливою частиною якої став наратив, заданий Російською Православною Церквою.

Релігійний ексклюзивізм (свідомість власної винятковості), відчуття себе «Святою Руссю», «Третім Римом, а четвертому не бувати» перебувало у російській релігійній свідомості як радикальний консерватизм, але не був мейнстримом ні XIX, ні здебільшого ХХ століття. Проте націоналізм, як зауважують багато дослідників, вельми характерний загалом для православ'я. Однак такий релігійний націоналізм для невеликих за чисельністю народів Східної Європи та Балкан, укорінених у православ'ї, в XIX – на початку ХХ століття став опорою у здобутті православними державами національної ідентичності. Натомість у Росії православ'я від початку було знаряддям держави – імперії. Російська церква з радістю поклонялася государеві чи імперії, оголошуючи владу сакральною, а за це отримувала привілеї та підтримку. І російський релігійний націоналізм – це не націоналізм малої нації, яка хоче зберегтися. Переважно це імперський націоналізм, який прагнув домінування над усім Сходом (російські генерали, російські єпископи і навіть прості ченці в XIX і на початку ХХ століття вважали, що до їхніх рук ось-ось потрапить і Константинополь, і Єрусалим). Як показав відомий російський філософ ХХ століття Микола Бердяєв (який походив з України), російський комунізм – це месіанський розвиток російського православ'я з претензією на світове панування. І після падіння комуністичної влади у 1991 р. імперський прапор із претензією на вплив у всьому світі через якийсь час підхопили і владний режим Росії, і Російська Православна Церква.

Особливо імперські властивості Російської Церкви стали виявлятися з початком правління у ній патріарха Кирила (2009 рік). У різні епохи, хоч церква як інституція і поклонялася імперії, проте в її організмі залишалися окремі постаті, які намагалися виконувати заповіді Христа, а не потурати офіційній ідеології. Наприклад, за радянських часів, коли єпископи було підкреслено лояльними до влади, знаходилися окремі пастирі, які зберігали християнську свободу. Хоча вони були далеко від столиць, але їм не заборонялося мати власну позицію та опікуватися людьми (таких пастирів у православ'ї називають «старцями»). Проте патріарх Кирил через свої особисті амбіції викорінив будь-яку можливість у церкві мати публічну позицію, відмінну від його власної. Сам він у своїй владності став виявляти риси абсолютного монарха в церкві, уподібнюючись російському правителю в державі. Швидко зникли будь-які ознаки так званої «соборності», якою так пишалися деякі релігійні філософи, вважаючи соборність за чесноту російського релігійного світогляду. Навіть будь-яке майно парафій стало за новим статутом церкви вважатися майном єпархії, тобто єпископа, який має абсолютну владу в єпархії. Патр. Кирил також має абсолютну владу над архієреями і, таким чином, став абсолютним монархом у своїй релігійній імперії.

З кожним роком риторика патріарха та його спікерів ставала дедалі жорсткішою, у ній часто був присутній великодержавний шовінізм, підтримка воєнної риторики. Підкреслено демонструвалася лояльність до російської армії. Військові священники-капелани стали обов'язковим атрибутом військових частин. Коли у 2014 році було окуповано Крим та почалося вторгнення Росії на схід України, російські священники демонстрували підтримку влади, беручи участь у переможних військових святах, хоча Кирило офіційно не був присутній на урочистостях.

2014 рік і наступні за ним стали випробуванням для Російської церкви в Україні (тут вона називається «Українська Православна Церква Московського Патріархату», скорочено УПЦ МП). Користуючись своєю економічною та інформаційною міццю, а також підтримкою своєї держави, Російська церква блокувала міжнародне визнання Української церкви, яка почала діяти від часу незалежності (приблизно з 1991 р.). Україну у відносинах із церквами різних країн постійно представляла УПЦ МП, що означало фактично те, що світове християнство (і світове православ'я зокрема) було згодне на російський контроль над українським православ'ям. Цей контроль був не повним, поки Предстоятелем УПЦ МП залишався митрополит Володимир (+2014), але після його смерті, за нового Предстоятеля Онуфрія УПЦ МП практично втратила суб'єктність у своїй політиці. Фактично її основним спонсором та «сірим кардиналом» став мільярдер Вадим Новинський, росіянин, який одержав український паспорт при режимі президента Януковича, що постійно перебуває поруч з Онуфрієм (а також з другим за рангом єпископом, митрополитом Антонієм, якого пророкують Онуфрію в наступники).

На початку 2019 року завдяки об'єднанню проукраїнської частини православних єпископів України, а також дипломатичним зусиллям адміністрації президента Порошенка, оновлена ​​Українська церква (назва Православна Церква України, ПЦУ) була визнана як автокефальна церква Константинопольським патріархатом та значною частиною світового православ'я. Ця подія викликала не тільки істеричну реакцію Московського Патріархату, розрив з Константинополем та іншими церквами, що визнали ПЦУ, а й агресивність і роздратування президента Росії. Як реакція на проголошення ПЦУ він зібрав засідання Ради Безпеки РФ, на якому ця подія (визнання автокефалії Української церкви) була прирівняна до загрози національній безпеці. Підтвердилися колись сказані Путіним слова: запорукою незалежності Росії («незалежною» Росією він назвав свою імперію) є ядерна зброя та Російська церква (маючи на увазі, що українське православ'я є частиною російського). Тим самим він визнав, що саме російське православ'я в його найбільш безкомпромісному, ексклюзивному вигляді, з зарозумілістю та нетерпимістю до інших видів християнства, є опорою його ідеології зарозумілого та ненависницького ставлення до інших держав та народів. І Україна, яка показує можливість іншого життя та іншого православ'я, є основним джерелом люті – вона не хоче підкорятися!

Патріарх Кирил та інші ієрархи Російської церкви мовчали останнє десятиліття, коли в Росії зневажалося гідність і свободи, коли вбивали супротивників влади, коли творився геноцид – у Чечні, Сирії та на Донбасі. Більше того, багато священників схвалювали імперський шовінізм та насильство.

Закінчую цей текст такими висновками.

Я вірю, що Україна переможе, бо дух сильніший за залізо, а гідність і любов до свободи сильніші за ненависть і злобу.

Але можливість перемоги без масових жертв населення залежить від дієвої допомоги цивілізованого світу. Ця допомога має бути швидкою, точною та потужною. Немає часу на повільне, поступове посилення санкцій для Росії.

Ця допомога має бути насамперед військовою. Тому що світове зло схиляється лише перед реальною силою. Але ця сила повинна бути також мудрою і послідовною – щоб божевільний, що зірвався, не знищив світ.

Ця допомога має бути також економічною та гуманітарною. Тому що найближчими днями в Україні вибухне величезна гуманітарна криза. Розірвані комунікації та шляхи доставки товарів, зокрема їжі та медикаментів. Окупанти знищують дороги, руйнують школи та лікарні, не дають можливості лікарям допомагати людям.

Як сигнал надії – країни Європи мають ухвалити спільне рішення про найближче прийняття України до Європейського співтовариства.

Християни Європи та люди доброї волі! Допоможіть нам! Якщо ви – у своїх засадах християнська цивілізація.

 

Казахське to be or not to be та його значення для України.

 9 січня 2022 р.

Хоча на експертне судження на складну для нас тему казахської трагедії мають право ті, хто реально знає Казахстан ізсередини, кожен українець, якому небайдужі долі казахів та українців, має право на переживання.

Своє переживання, виражене у слові, представлю і я.

По-перше. Казахи – братський нам народ за своєю долею. Почасти завдяки тому, що Тарас, батько нашої нації (в певному сенсі), наблизив українців до казахів: кульмінацію свого життя він осягнув через страждання на казахській землі. Ближче за часом – казахи брати нам ще й  тому, що Оркостан (ну, якщо літературно – Імперія) винищував казахів з такою ж послідовністю, як і нас. Від Голодомору у Казахстані у 1932-33 рр. загинуло від чверті до третини усіх казахів (від 1.5 до 2 млн. із 6 млн. казахського етносу). А ще значна частина кращих представників нашого народу у 30-х – 50-х роках, десятки тисяч (або мабуть сотні) пройшли через висилку в Казахстан (т. зв. розкуркулювання) та табори в Кенґірі і Караганді…

Тому я особисто долею казахів дуже переймаюся. Також очевидно, що Князь пітьми (той, що з північних боліт), очевидно, моделює зараз у Казахстані і наше майбутнє… – думаю, ніц у нього не вийде, але – готуймося. 

Два факти-засновки для аналізу.

1/ У Казахстані наразі не склалося громадянське суспільство (ГС). Це не вина народу, а його біда. Політологія твердить, що основою ГС є середній клас, добробут якого не залежить від державного впливу в економіці та від її соціальної політики. Однак економіка Казахстану до високої міри приватизована і монополізована назарбаєвським кланом.  Навіть не найбідніші верстви зав’язані на його обслуговування. По-друге – ще в 90-х в Казахстані під корінь вичищена як парламентська, так і позапарламентська опозиція. У країні та її інформпросторі просто немає середовища, де могли би бути артикульовані підходи щодо розбудови країни, альтернативні до офіційної позиції влади.

Це нам пощастило, що ми під боком у Європи, що маємо Галичину, яку не придавиш нігтем. Якби не ці чинники, тогочасний президент України у 90-х залюбки пішов би шляхом Назарбаєва-Лукашенка. І це йому цілком могло би вдатися.

2/ Казахи, очевидно, живуть краще за мешканців сусідніх азіатських пострадянських країн. Але формально досить високий ВВП (на душу населення) не відміняє величезне соціальне розшарування. Тижні 2-3 тому Ютуб мені чомусь підсунув короткі відео-нарізки про життя казахської глибинки. Багато людей живуть у якихось депресивних напівкибитках з туалетом надворі. Зарплату 100 доларів (якщо перевести з теньге) люди вважають за нормальну, а 200 доларів – взагалі як класну. Отож, це розшарування не може не викликати зростання соціального обурення. А винуватці очевидні – це клан «батька нації», який більше 30 років керує без змін.

Отже, під кришкою у казані казахського суспільства уже майже кипіло. І підвищення цін на газ стало спусковим механізмом для вихлопу обурення. Показово, що за 2 – 3 дні на вулиці вийшло сотні тисяч у всіх обласних містах, по всій величезній країні. Думати, що хтось міг би це підлаштувати заздалегідь, блискавично організувати – це безтямність конспірологічного світосприйняття.

Але. Відсутність навіть зародкових властивостей громадянського суспільства – це біда! Вимоги, які були висунуті демонстрантами – це дитячий садок. Для більш-менш ефективного Майдану потрібні: люди, які уміють чітко артикулювати не лише елементарні економічні, але й політичні вимоги і локального, і національного рівня. При чому вимоги мають бути багатоступеневі (домагатися виконання простих вимог, і відразу ставити вимоги наступного рівня). Має бути безперервний діалог з місцевими органами влади – для забезпечення базового порядку в місті, що протестує та в регіоні поруч. Структури, які відповідають за лад буденного господарського життя міста – ніхто не чіпає, а навпаки, активісти їм допомагають (у тому числі, і місцевим відділкам міліції). Це ази самоорганізації!

Здається, самоорганізації активістів-демонстрантів у містах Казахстану в напрямку до ГС, на жаль, не відбулося. Хоча – це все не про Алмати. Там – окрема історія.

Тепер – про Алмати. Що важливо? Те, що нам показували про погроми в Алмати – явна маніпуляція. По-перше: в жодному іншому обласному центрі нічого подібного не було. По-друге: як свідчать деякі Телеграм-канали: в околицях Алмати було випущено із в’язниць велику кількість засуджених, які не мали відношення до протестів. І за ці погроми від криміналу – очевидна відповідальність влади. Це вона самоусунулася від підтримки порядку. Якби хотіли – могли би налагодити зв'язок із активістами і домовитися про взяття під спільну охорону банків та супермаркетів.

Про те, що погроми були штучно спровоковані – свідчить те, що громили магазини цілком конкретних бізнесменів. А інших, причетних до іншого клану влади – не громили.

 Ну, і відомий факт з аеропортом: Погром у ньому вчинили 50 чоловіків кримінального типу без серйозної зброї. А перед тим озброєна державна охорона аеропорту знялася і поїхала.

Так що – хтось із представників владних кланів фактично організував погроми (хто саме – тут уже можуть робити припущення експерти). І завдяки відеоряду з одного цього міста – наступник Назарбаєва отримав підстави (як він про це оголосив) віддати свою країну в окупацію Оркостану…

 Тепер висновки (без детальних доказів).

Події в Алмати були спровоковані протистояннями всередині владної верхівки.

Винуватити народ, що вийшов на протести, у погромах (повторюю, лише в Алмати було серйозно) – нетямущість  або лукава маніпуляція.

Звернення Токаєва до ОДКБ (читай: до Москви) за поміччю – вияв боротьби усередині влади і ознака його безсилля, нездатности. Не вперше правитель здає свою країну і її незалежність в обмін на посаду сатрапа в імперії (це ми добре знаємо за перипетіями в нашому 17 ст., читай «Чорну раду» П. Куліша).

 Пасажі Токаєва про стрільбу без попередження по людях – геноцид власного народу. Розстріл людей без рішень судових органів, людей, що перебувають на вулицях без вогнепальної зброї (а це більшість загиблих, яких, принаймні, сотні) – злочин проти людяності, що вимагає міжнародного розслідування.

Жодній офіційній інформації від державних ЗМІ Казахстану вірити не  можна. Тому інформація, що хоч якось корелює з реальністю – лише від опозиціонерів режиму (є в Ютубі).

Прикро, що досі немає чіткої консолідованої позиції Заходу і реакції на фактичну окупацію.

Відсутність будь-якої офіційної реакції України уже не дивує. Фріковість, безвідповідальність режиму викликає принаймні зневагу.

Про введення військ. Як би не демонстрували російські ЗМІ свій тріумф, насправді – це авантюра. І за неї імперія розплатиться – економічними і людськими втратами. Хоча зараз ще рано  прогнозувати коли. Але: медіанний вік казахського народу – близько 30 років. Тобто, імпульс створюють молоді люди, яких ні з колишнім СРСР, ні з сучасною Росією нічого не пов’язує. Так що, за авантюрну окупацію ціна буде високою.

І нарешті – не варто читати ані українських, ані, тим більше, російських експертів.

Уже останнє. Прикладаємо ситуацію на Україну. У 2014 р. Янукович фактично зробив те ж саме, що зараз Токаєв. Реакція керівників Оркостану, як зрештою, видно, була стратегічною помилкою (остаточно переконаємося в момент фіаско режиму Пу), усе ж не була такою страшенною авантюрою, як зараз. Це означає, що у них зовсім кепсько з адекватністю. Це радує.

З іншого боку – а ми певні, що, тремтячи за свою шкуру, зелене недоразумєніє не повторить Януковича? І що московське начальство кротів банкової усіх рівнів (як кажуть) не відповість так само, як Токаєву? Я на 100 % не ґарантую…

Декілька тез на Новий рік. Про правду, якою ті, хто шукає її, блаженні (хоча і гнані).      

Новий рік - це щире бажання більшости пережити святковий настрій.

Ну що ж, бажаю всім і собі - мати свято і підстави для нього.

Але новорічні надії на краще не заважають ставити питання: чому 2021 рік нас має навчити?  

     Якщо коротко. Основне (звичайно - для мене).

   Перше. Людина, її життя є безцінним даром. І водночас - це життя дуже крихке і вразливе.

Людська психіка влаштована так, що великі числа перетворюють сукупність актів згасання особистих Всесвітів (саме таким актом є смерть) у статистичний рядок.

Але це не означає, що ми маємо до цього звикнути. Відхід від життя кожної людини - знак для шанування її гідности, якій не має ціни. Апостол Павло називає смерть "останнім ворогом". І тому так важливо перемагати його - на початку пам'яттю, вдячністю і молитвою за тих, хто вже на Землі не з нами.

І водночас, для кожного з нас, хто ще тут: це привід гостро поставити питання: для чого я тут?

Отже, це друге. Тож бажаю всім (і собі) мати ясну відповідь на це питання: до чого покликаний я і покликані ми як спільнота? яке моє (наше) призначення? На такі питання не можна дати відповідь раз і назавжди. Життя вимагає переживати цю відповідь щораз по-новому. Особливо, коли проводжаєш дорогих людей та бачиш скорботу люблячих.

І третє. Цінуймо правду. Яка є і за яку варто боротися. Протилежність правді - це фальш. Фальш, облуда ненавидить правду, тому що у неї нема власного буття. Фальш нагромаджує анти-правди, перманентно продукуючи блискуче ніщо. Особисто я маю гостру алергію на показуху, на прийоми маніпуляцій, а зараз особливо бачу згубу маніпуляцій. Продукування  облудних сенсів сприймається як виконання директив "отця брехні". 

Хоча у правди завжди, здавалось би, менше ресурсів. Тим не менше, її наявність - це вже дар сам по собі. Тому правда - переможе.

А хто ж надихає нас на правду? А Той, Хто є "Шляхом, Правдою і Життям" .

Тому бажаю всім цінувати правду, ясно бачити Шлях і йти Ним.

З Різдвом та Новим роком! 

 ПРИКЛАД ПРОФЕСІЙНОЇ АНАЛІТИКИ РОЗВІДНИКА.

Корисно зберегти. Аналіз сумний , але безпристрасний  (.

https://www.youtube.com/watch?v=jZdg1TmVvtQ

БРАК ІНСТИТУЦІЙНОСТІ, КРИТИЧНОЇ ОСВІТИ І ВУЗЬКИЙ ОСОБИСТИЙ ГОРИЗОНТ ЯК ФАКТОРИ, ЩО ПОСИЛЮЮТЬ ПАНДЕМІЮ. 

Драматична і трагічна для світу і для дуже багатьох українців пандемія Ковіду може водночас стати засобом  для серйозного осмислення - які зміни в нашій суспільній свідомості критично необхідні?

Розумію, що не варто мріяти про рішучі зміни усього суспільства. Але хотілося би, щоб його мисляча частина рухалась у правильному напрямку. 

Загалом у суспільстві водночас присутні два тренди: воно зберігає себе і розвивається. Зберігає себе  за рахунок досвіду, засвоєних від попередніх поколінь протоколів поведінки (і відносно недавніх, і старіших, навіть архаїчних), а розвивається завдяки вдалому сприйняттю нових паттернів (зразків). Ці зразки надходять і формальним шляхом (підопічній країні міжнародні опікуни наполегливо проштовхують свої рекомендації), але також і від людей-"флагманів", що мають ресурси і хист ці паттерни розповсюджувати і популяризувати. Таке слабке і залежне суспільство, як Україна (як і більшість суспільств, що не належать до першого світу) переважну більшість цих нових зразків не виробляє самостійно, а сприймає ззовні.

Але часто сприймає видиме, зовнішнє, не завдаючи собі клопоту освоїти у цих зразках зміст або суть. Точніше, зміст і суть нових паттернів освоює незначна меншість, а більшість відтворює форму, видимість.  Прикладом може бути одна із сторін нашого життя (лише одна, а таких сторін багато), як правочин. Нагромадження судів і судочинств різного типу (адміністративних, апеляційних, касаційних, господарчих тощо) нічого не означає - правова система як одна з гілок влади відсутня. Діє хаотична і незрозуміла для людини ззовні сукупність силових впливів, гравцями якої є люди, що представляють олігархів, силові структури (служба безпеки, прокуратура, поліція, органи "боротьби" з корупцією), "стопроцентні свої", "смотрящі", зв'язківці з колишніми, ет сетера...   

Ще поділюсь таким власним узагальненням. У сучасному світі можна достатньо чітко розрізнити два способи вирішення питань: інституційний і особистісний. У країнах зі стійкими інституційними традиціями рішення від інституції - ефективне. Інституція діє у правовому полі і домагається виконання своїх рішень. Недавніми прикладами є локдауни у більшості розвинутих країн. Так, вони не подобались багатьом, були масові іактивні протести . Тим не менше, основні принципи, що обмежували контакти, послідовно виконувалися (у порівнянні з Україною однозначно). Навіть у Греції (як і ми, православній). Наприклад, тут авторитетний священник служив (непублічно) літургію під час локдауну - отримуй кримінальну статтю або величезний штраф.

Що таке другий спосіб особистісного вирішення питань? Якщо пам'ятаєте, у книжках і фільмах про італійську мафію проста людина йде до "хрещеного" з усіма питаннями, і той приймає особисте рішення. В Україні, як видається, щось подібне маємо і досі в багатьох сферах. Ми у вирішенні власних питань, прийнятті рішень зав'язані на особисті контакти. 

Яке тут написане має відношення до пандемії і проблеми найнижчого рівня вакцинації в Україні серед країн Європи? Ми всі потрапили у обставини критичні і непередбачувані. В умовах, коли вибір рішення є неочевидним і незвичним через брак досвіду таких ситуацій, рішення особи визначається її "особистим горизонтом". Для суспільств із  неефективними інституціями, як Україна, особистий горизонт - це люди мого кола, які для мене авторитетні. Або люди, яких я сприймаю на рівні емпатії, або способу світосприйняття (вони мають подібні зі мною упередження), тобто блогери, авторитетні для сегменту суспільства, до якого я належу.

Таким чином, опора на окремих особистостей (а не на інституції), фрагментарність поля суспільної думки (наслідок мозаїки соцмереж), відсутність критичного способу мислення як результат совітської і пост-совітської освіти (коли є одне правильне бачення, а всі інші неправильні), відсутність світогляду, заснованого на природничих науках - це основні причини браку відповідальної солідарності, який би привів до принципових змін у суспільній поведінці. Якщо для перемоги над режимом Януковича було достатньо солідарної поведінки активної і відповідальної меншости, то у випадку пандемії правильна поведінка меншости недостатня. На жаль, нам доведеться (у кращому випадку) пройти через трагічне переосмислення, переживши багато жертв... А міжнародним, науковим, медичним інституціям що представляють колективно напрацьоване поле думки , ми не довіряємо (.

П.С. Я не зовсім погоджуюсь із Вадимом Денисенком в його чудовому загалом аналізі, коли він пише, апелюючи до статистичної реальності: усі країни в Європі і навколо з найгіршою пандемічною ситуацією (Україна, Румунія, Болгарія, Греція, Грузія, Росія, Вірменія) - православні (ну, у вірмен теж східне християнство). Причина бід у цих країнах не у православних традиціях, а у трьох описаних тут рисах, що склались історично: відсутність ефективних інституцій, критичної освіти і досвіду плюральних суспільств. Усі ці держави ще несуть наслідки родових травм, вони породжені віковим перебуванням в полі Османської і Російської імперії. Саме це є причиною. І християнство в цих країнах також несе ці наслідки.

 

 

 

Ще про потенціал кириличної та латинської графіки для писемної української мови.

Богдан Огульчанський, Науковий секретар Відкритого Православного університету Софії-Премудрості, кандидат фізико-математичних наук.

© Копіювання тексту або будь-яких його частин можливе лише з дозволу автора.

Судження секретаря РНБО Олексія М’ячеславовича Данилова про користь переходу на латинську графіку викликало жваве обговорення у суспільстві. Звісно ж, зрозуміло, що в питаннях правопису у нас розбирається все громадянство, і, мабуть, так само фахово, як у футболі та в політиці. Тож автор, як частина  цього загалу, а також як філолог-аматор, дозволить собі викласти і власне міркування на цю тему. Тим більше, що у мас-культурному публічному просторі прозвучали голоси і політиків, і блоґерів, і істориків. Утім, я бачив небагато фахових міркувань лінгвістів.

По-перше, вважаю доречним розрізнити політичні та лінгвістичні арґументи. Перші мають більшу вагу. Очевидно, що у реальному майбутньому жодна влада не дасть розпорядження використовувати на письмі тільки латиницю. Тому – серйозно обговорювати політичну можливість рішення про зміну письма немає сенсу. Але спробуймо абстрагуватися від політичного чинника і розглянути проблему як суто філологічну.

(Хоча, зазначу, доцільно виокремити ще й культурно-політичні арґументи. Але про них наостанок, щоби ця арґументація не заважала науковому, лінгвістичному розгляду).

Отже, спробуймо іти суто науковим підходом – розглянемо переваги й недоліки і кирилиці, і латиниці. При цьому автору доведеться зважати на стандартні упередження, які «витають» у масовій свідомості, більш докладно чи побіжно їх коментуючи. Перед цим зразу ж відповім на одне з упереджень – начебто латиниця (а, можливо, хтось навпаки вважає, що кирилиця) не підходяща для слов’янських мов. Скажу так: жоден тип алфавітного письма не є ідеальним, але достатньо змістовний алфавіт з відповідними удосконаленнями можна пристосувати до будь-якої мови. Характерні приклади: латиницею без особливих проблем користуються відносно недавно і турки, і навіть в’єтнамці, що віками вживали ієрогліфи, хоча, здавалось би, унікальну багатотональну в’єтнамську фонетику передати алфавітом неможливо.

І. Що для нас кирилиця?

Навіть не спираючись на психологічну звичність кирилиці для нас (як уже зазначено, опускаю інші культурно-історичні аргументи), слід визнати, що кирилична азбука – вдале удосконалення глаголиці візантійськими (за культурою) вченими кінця ІХ –початку Х століття. Однак для кожного, хто трохи цікавився темою, буде очевидним, що наша абетка, а разом із нею і орфографія письмових текстів, що написані в останні 100-130 років, суттєво відрізняються від азбуки і орфографії текстів, написаних кирилицею фундаторами української культури і 800, і 300-400 років тому. Це означає, що ті принципи, які заклали автори кирилиці для її оптимальної відповідності писемній (штучній) церковнослов'янській мові в її найбільш ранній версії початку Х століття, не будуть найкращими для відтворення живої української мови від 2-ї половини – кінця ХІХ століття, коли необхідність мати питому, власну абетку постала перед нашими подвижниками- культуртреґерами.

Не буду тут вдаватися в цікаві історичні деталі розвитку української абетки і української орфографії того часу, але позначу деякі власні висновки.

Про неточність сучасної кириличної орфографії.

З одного боку, загалом історично утвердився підхід тих українських філологів, що хотіли змінити етимологічний правопис на фонематичний[1]. Хоча автори української абетки свідомо віддалялися від етимологічного правопису, виразного у російській орфографії ХІХ ст. з яттю ѣ, єром Ъ та іжицею Ѵ, однак цілковито відійти від нього було надто складно. Тому, для того, щоби зберегти звичність написання основних слів у згоді з традицією давньоукраїнської та російської орфографії, сучасна українська орфографія не розрізняє м’яких та твердих приголосних: ми пишемо ті ж самі Л та Ц у словах ляк і лак, цап і цятка, хоча першими фонемами у словах ляк і цятка є м’які (палаталізовані) Л' і Ц' , а фонемою-голосною в усіх цих словах є А, хоча ми позначаємо її двома різними літерами А та Я. Тому вживати Я, Є і Ю водночас як позначення двох звуків (Й+А, Й+Е, Й+ У) для таких слів як б’є, пір’я і на позначення  попередніх м’яких приголосних у словах ряска, ніччю, плющ тощо некоректно.

Натомість необхідність літер на позначення палаталізованих приголосних була зрозуміла для культуртреґерів інших слов’янських народів. З давніх або не дуже давніх часів у наших братів-слов’ян на Заході, що здавна писали латинкою, позначались:

 м’які ń (нь), ć (чь), ś (шь), ź (жь)   - у польській мові;

          ď (дь) , ň (нь), ť (ть) – у чеській;

          ті ж самі, а також  ľ (ль)  – у словацькій.

Цей же підхід реалізований у південних слов’ян, що вживають кирилицю. І для них «батько» модерних балканських слов’янських правописів Вук Караджич, автор так званої «вуковиці», передбачив вживання літер для м’яких приголосних звуків љ, њ і ћ для м’якого чь. Македонці (чи тепер північні македонці) уже у ХХ ст. ввели у свій алфавіт також позначення м’яких ѓ і ќ.

Відсутність літер на позначення палаталізованих приголосних також привела до втрати розрізнення м’якого і напівм’якого звучання приголосних перед І. Це розрізнення, виразне для мови Правобережжя і Галичини того часу, було важливим для автора «желехівки», учня великого словенця Ф. Міклошича українського мовознавця Є. Желехівського (1844 – 1885) та його послідовників. Не наважуючись ввести багато нових літер на позначення палаталізації в українську абетку, Желехівський уживав Ї, крім звичного для нас ужитку, після приголосних на позначення їхньої м’якості у словах, де І походило з ять, наприклад: дїло, тїло, цїна, сїно тощо, на відміну від І, що мало інше походження у словах ніс, кінь, стіл тощо. Тобто, Ї вживалося аналогічно до Я, Ю, Є (порівняй для слів  ляскати і лїс, де м’якість Л' позначається відповідно через Я і Ї). Правопис Желехівського продовжив П. Куліш (автор т. зв. «кулішівки»), і цим правописом надрукована перша українська Біблія у перекладі П. Куліша та І. Пулюя. Отже, прихильники желехівки вважають розрізнення м’яких і напівтвердих приголосних перед І суттєвим.  

  Цю недостачу літер для передачі правильної вимови українська орфографія частково замінює використанням Ь. Це ще одна незручність – для позначення палаталізації використовується додаткова літера (яка мала фонетичне значення у давнину як напівголосна, але його втратила). Простіше її замінити штрихом (акутом), який (або подібний знак) є у всіх названих слов’янських мовах.

Третьою неповнотою сучасної української кириличної абетки є несиметрія глухих та дзвінких шиплячих: ми використовуємо по дві літери (диграфи)  ДЖ та ДЗ для позначення однієї фонеми. Можливо, через це  фонеми ДЖ, ДЗ, ДЗ' ми «не шануємо» у повсякденній вимові. Їх асиміляція, імовірно, також відбувається через вплив російської мови, де ці фонеми відсутні. Натомість Вук Караджич і його послідовники про них не забули: у сербській кирилиці Џ та Ђ позначають відповідно тверде ДЖ та палаталізоване ДЖ' , а у македонській кириличній азбуці також використовується давнє слов’янське S (зелó) на позначення звука ДЗ.

І останнім (хоча не менш, а може навіть більш важливим) недоліком нашої сучасної орфографії, який мені особисто «муляє», є те, що з неї випливає орфоепічна нестійкість мови загального вжитку щодо іншомовних запозичень, що йшли в останні два століття під впливом російської мови. Через це ми розмиваємо автохтонну для нашої вимови твердість і виразність українських губних та частини шиплячих і проривних. Калькуючи російську, ми пишемо (і, під впливом письма неправильно вимовляємо) бюро, бюрократ, бюджет, бювет, кювет, пюре, фюзеляж, фюрер. У всіх цих словах орфоепічно і орфографічно правильно було би у сучасному правописі після губних і проривних уживати апостроф.

Отже, хотілося би такої корекції правопису, щоб він шанував питомі фонетичні властивості, які є «скелетом» мови.

ІІ. А як у мовах, що використовують латинський алфавіт? Чи автор вважає, що латиниця бути зручнішою для опису фонетики слов’янської мови?

Ну, по-перше, автор не відкидає кирилицю, а просто вказує на неідеальність її використання. Як я зазначив на початку: адміністративна заміна абетки наразі не має сенсу. Утім, і латиниця для різних мов, в яких вона у вжитку – теж не ідеальна. Але у цій другій частині я хотів би приділити увагу дослідженню використання латиниці в европейських мовах, і більш детально у слов’янських.

По-перше. Заперечу банальний поширений стереотип: якщо у латиниці менше літер, ніж у кирилиці, це начебто підтверджує її нездалість для передачі слов’янської фонетики. Шановний читачу: мови, в яких немає діакритичних (додаткових) значків над/під латинськими літерами, а також лігатур – це виняток, а не правило. Власне, я знайшов лише найближчу до давньої латини мову – італійську (і то, в ній довелось ввести правила буквосполучення деяких літер або диграфів для передачі певних фонем) і, з якогось дива – англійську, в якій через брак таких знаків довелось вводити силу способів для передачі різних фонем, дифтонгів та трифтонгів.

Отже, якщо ми погодимося з тим, що впровадження додаткових літер (переважно з допомогою діакритичних знаків) для того, щоб алфавіт відповідав фонетичним особливостям мови – це нормально, тоді доречно дослідити, в яких мовах таке впровадження було вдалим. І які принципи впровадження могли би бути корисними для української мови.

Шукаючи відповідь на поставлене питання, ми побачимо, що давність застосування латиниці для тієї чи іншої мови неминуче створює «етимологічний якір» - коли давні правила правопису та читання, що мали значення для писемної форми мови у давні часи, деформують логіку фонематичного правопису. Навпаки, якщо філологи мали рішучість та ресурси для ефективної модернізації правопису в новіший період націєтворення (переважно у ХІХ ст.), тоді правила застосування латиниці для адекватного фонетичного відтворення мови є ефективними.

Виходячи з цього, ми зрозуміємо, чому так складно поєднується латиниця з фонетичною системою германських мов (зокрема. англійської та німецької). А зі слов’ян найважче полякам, які ще в давні часи прийняли відтворення шиплячих звуків переважно диграфами sz, cz, dź та ін. , а от звичне для нас Щ вони передають аж чотирма знаками: szcz.

Чехи ж пристосували для себе латиницю хоч і не ідеально, але більш послідовно, ніж поляки. Творці чеської абетки (у середні віки) та її удосконалювачі (у ХІХ ст.) не боялися вводити діакритичні знаки, і тому чехи найбільш послідовно дотримують правила: одна фонема – один знак (не на 100 % дотримують, є один виняток, але набагато краще, ніж поляки). Цей принцип від чехів згодом був запозичений Вуком Караджичем майже точно для правописної системи народів західних Балкан (т. зв. гайовиця), а ще пізніше цим шляхом пішли словацькі філологи для впровадження правопису словацької мови.

Зворотнім боком цього принципу стало те, що чеська та словацька абетки мають найбільше літер серед європейських мов – 42 у чехів та аж 46 у словаків. Це ще й тому, що ці слов’янські мови зберегли розрізнення коротких і довгих голосних звуків. Зате правила їх правопису найпослідовніші у слов’ян, а це, як вважає автор, вагомий аргумент. 

Отже, висновок: латиниця може ефективно відтворювати фонетичну систему слов’янської мови (так само як і кирилиця, звісно). Краще пристосовується латинський алфавіт з додаванням потрібних знаків для фонетичної системи у тих мовах, в яких менша тяглість етимологічного правопису.

ІІІ. Чому і як відбувалось поширення латиниці серед слов’ян і не слов’ян Центрально-Східної і Південної Европи? Чи боялись (і чи бояться) вони при цьому втрати власної ідентичності?

У різний час глаголиця і кирилиця були основними системами письма на території сучасних Чехії, Словаччини, Румунії, Болгарії та всіх сучасних слов’янських балканських країн.  У стислому викладі еволюція способу письма для народів Сходу і Півдня Европи виглядає так.

Можна вважати, що правителі ранньослов’янських держав Моравія і Болгарія ІХ-Х ст.ст. були раді можливості зменшити потужний культурний вплив латинського Заходу (для Моравії) і Візантії (для Болгарії, трохи пізніше для інших південних слов’ян), і тому заохотили впровадження нелатинської і не грецької системи письма. Однак витримати конкуренцію латиниці країни з первісно глаголичним або кириличним письмом могли лише за двох можливих умов: перша (малореальна) – створення власної культури, близької за потужністю до латинської; друга – географічна чи політична віддаленість або культурна перегородка із Заходом. Географічно віддаленими були Русь-Україна (до польської експансії) і Московія, а після османської експансії – Болгарія і завойована османами частина сербохорватського ареалу; у цих регіонах виникла ця культурна перегородка. Що стосується Валахії-Молдови – тут довго домінувала кирилиця, якою писали як церковнослов'янською, так і народною мовою (молдово-валашськими діалектами) завдяки потужному утвердженню православної ідентичності.    

Враховуючи ці обставини, а також послаблення і пізніший крах Візантії (яка могла би заохочувати дистанціювання з латинським світом), послідовний культурний і політичний тиск латинського Заходу привів: спершу – до витіснення глаголиці і кирилиці у Моравії та Словаччині  ХІ-ХІІ ст.

Інакше було в інших регіонах. Своя специфіка була при переході від кирилиці до латиниці в румунській культурі (остаточний перехід тут відбувся аж у ХІХ ст.) і у хорватській писемності, в якій століттями співіснували і впливали одна на одну глаголиця, кирилиця та латиниця. Остаточний перехід на латиницю у Хорватії відбувся завдяки діяльності хорватського «будителя» Людвіга ґая (1809 – 1872), який у середині ХІХ ст. запропонував ефективну адаптацію чеської абетки для хорватського ізводу сербохорватської мови, названу ґаєвицею.

Словенська мова також швидко перейняла ґаєвицю ще у ХІХ ст.

Нарешті, у кінці ХХ і у ХХІ ст. відбувається плавне засвоєння латиниці усіма іншими південнослов’янськими писемними культурами, окрім болгарської. Зрештою, у цих країнах ситуація наразі така:

Боснія – латиниця і кирилиця офіційно паралельні, але латиниця на практиці застосовується ширше.

Чорногорія – до отримання незалежності переважала кирилиця, зараз офіційно кирилиця і латиниця рівноправні, але в офіційних документах першою є латиниця (а саме ґаєвиця, як і у хорватській).

Сербія – для розуміння ситуації краще раджу почитати статті у англійській Вікіпедії “Serbian language” і “Romanization of Serbian”. Згідно зі змістом цих статей, Сербія – унікальна тим, що її мешканці однаково легко приймають і користуються як латиницею (ґаєвицею), так і кирилицею (вуковицею). При цьому у 2014 р. переважали ті, кому зручніше латиниця (47 % до 36 %). Хоча офіційна влада наполягає на важливості кириличного письма для утвердження ідентичності, і це прописано у Конституції 2006 р., латиниця також має офіційний статус. У найближчому майбутньому баланс двох графічних систем, як видається, кардинально не зміниться.

Нарешті, Північна Македонія – це країна, в якій державна македонська мова отримала свою сучасну абетку лише у 1944 році.  Можливо, з цієї причини, через утвердження своєї  ідентичності наявністю давньої власної азбуки (македонці вважають своїми одноплемінниками Кирила, Методія, а також їх учнів Наума і Горазда Охридських), латиниця не набула такого ж широкого використання, як у інших балканських слов’ян. Але офіційна латино-писемна версія македонської абетки існує і має деяке (незначне) використання.

Висновок щодо застосування латиниці у південних слов’ян.

При всіх драматичних перипетіях міжнаціональних та міжрелігійних стосунків між слов’янськими народами Балкан має місце нормальне співіснування двох форм письма, і цьому співіснуванню вже немало десятиліть. На практиці це означає наявність  однозначної і прийнятої значною більшістю відповідності кирилиця => латиниця і зворотної (майже однозначної) латиниця => кирилиця, і, отже, простого комп’ютерного способу переведення текстів на той спосіб письма, який є зручним. Оскільки у ХХІ ст. електронна форма існування текстів домінує, проблеми вибору або/або немає. Кожен користувач з легкістю обирає зручний для себе спосіб письма. При  цьому держави, в яких кирилиця є офіційною та такою, що існує здавна, мають слідкувати за послідовним вивченням рідної кириличної писемності у молодшій школі. Оскільки учні з ранніх класів паралельно вчать іноземну (переважно англійську) мову латиницею, вони її також знають. Користування латиницею для писання рідною мовою може починатися в середній школі, а оскільки в сучасних ґаджетах існує функція корекції орфографії, людина освоює спосіб писання латиницею на практиці, навіть якщо вивченню латинської орфографії приділяється менше часу, ніж кириличної орфографії.

IV. Які висновки з цієї інформації ми можемо зробити для української мови?

Найперше, підійдімо до питання перспективи застосування латиниці в українському писемному культурному просторі розсудливо, а не емоційно. Спробуймо бути уважними і раціональними, сприймаючи можливі аргументи прихильників латиниці (якщо, звичайно, знайдуться більш-менш відомі публічні фігури цих прихильників у нашому культурному просторі. Наразі таке  враження, що їх немає, або вони зовсім принишкнули).

Як на мене, наявні емоційні аргументи як «за», так і «проти» мають виразний підлітковий характер, що відповідає ступеню зрілості нашого суспільства. Такими аргументами є і «Геть від Москви» і «Пробі, (хулігани)  нас ідентичності позбавляють!». Отже, я спробую віднайти культурно-політичні аргументи на користь можливого опційного застосування латиниці на письмі.

А) Як уже було зазначено в підрозділі І, застосування латиниці здатне виправляти недосконалості кирилиці, які приводять до логічних протиріч у орфографії та занепаду питомої української орфоепії.

Б) Ми маємо запитати: для яких категорій людей наявність латиничних версій різноманітних українських текстів (і національного літературного фонду, і злободенних сучасних текстів) мала б цінність?

Я зразу назву дві категорії таких людей, які обидві дуже важливі для промоції України.

Перша – це українська діяспора. Хоча ми іноді можемо побачити відеоролики про успішність недільних українських діяспорних шкіл, слід визнати, що вивчати українську мову в таких школах може лише незначна частина молодшого покоління наших діяспорян. А кириличне письмо, з тих вражень, які я чув від батьків-діяспорян – це реальний бар’єр, особливо для тих дітей та молоді, які не планують повертатися на батьківщину (таких переважна більшість, як це не сумно). І тому, якщо альтернатива звучить так: або читати українські тексти латиницею, або зовсім їх не читати – я наголошуватиму на важливість української латиниці як опції. Якщо ж хтось здатний навчити дітей діяспорян вільно читати кирилицею – чудово, але це буде зробити суттєво важче, ніж латиницею.

Друге. На жаль, кирилиця ставить бар’єр для інтелектуалів і можливих читачів українською мовою із слов’янських країн Европи, потенційно дружніх до нас: Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чорногорія (не кажу вже про Польщу). Не надто добре розуміння нас суспільством цих країн (будемо відвертими) та їх прохолодне ставлення до України зумовлене також писемним бар’єром. Якщо ми зробимо офіційною опцією українську латиницю (яка буде ближче до ґаєвиці і до чеської, а не до польської транскрипції слов’янських фонем), нам зразу відкриється дружній світ любителів слов’янського слова з багатьох країн. До речі, серед аматорів слов’янської філології є популярний рух Medžuslovjansky (Іnterslavic), який об’єднує людей, що хочуть творити сучасне слов’янське есперанто та спілкуватися ним (рекомендую почитати статтю  Іnterslavic у Вікіпедії та подивитись прекрасні відео ютуб-блоґера та викладача польської Норберта з нікнеймом Ecolinguist, зокрема  «Interslavic Language»). Отже, другий важливий аргумент – наявність офіційної латиниці як другого письма робить набагато ближчими до слов’ян Европи (а їх до нас).

Третій аргумент – більше технічний. Наскільки я можу судити, чехи, словаки та інші слов’яни пишуть свої прізвища у міжнародних документах за правилами власної мови, і їхні прізвища та власні назви з діакритичними знаками входять у міжнародну систему кодифікації. Це може з часом зробити й Україна. Звичайно, перехід на інший латинський правопис в міжнародних документах особи буде проходити поступово. Але, міркую, якщо ми матимемо власну латиницю, з часом всі труднощі будуть подолані. Як приклад – удосконалений запис ПІБ Наталія Юріївна Джапарідзе (див. нижче) буде однозначним і матиме на три знаки менше, ніж у сучасній транскрипції.

V. Яку саме латиницю для української мови пропонує автор? Адже ми вже маємо офіційний варіант для запису українських прізвищ, власних назв та різні версії української латиниці.

Автор не хотів би претендувати на те, що власний велосипед, який він пропонує, принципово інший, ніж ровери попередників. Багато з того, що ми пропонуємо, вже є в українських офіційній транслітерації та неофіційних латиницях, які є у вжитку. Але я відразу позначу значні (вважаю) недоліки офіційної української транскрипції. Перше – це використання невдалих англо-германських диграфів для відтворення шиплячих (і навіть відомого монстра-«чотириграфа» shch для транскрипції Щ). Друге – непослідовне і неоднозначне відтворення пом’якшення, апострофа, Й, йотованих Є, Я і особливо Ї. Не буду деталізувати, про все це можна прочитати на різних лінгвістичних сайтах.

По-друге: мені доводилось бачити деякі версії української латиниці, які кращі за офіційну транскрипцію. Але вони не позбавлені недоліків кирилиці, про які я писав у розділі І. А саме: у цих версіях не виокремлюються послідовно м’які приголосні фонеми Д' , Т' , Л' та інші. Не завжди послідовно передається Я та Ю у середині слова. І залишається надто багато диграфів для відтворення шиплячих.

Як я уже зазначив, пропонована латинська абетка української мови спирається на чеську традицію і балканську (ґаєвицю). Можливий інший варіант – взяти за основу польський алфавіт (з ним знайомі більше українців), але в ньому суттєво не вистачає знаків, які треба заміняти диграфами, а також мало м’яких літер. Тож, спираємось на чеську основу. Але ми більш послідовно пропонуємо деякі правила. Основні принципи такі:

1/ Кожну фонему відтворюємо однією літерою – цей принцип дотримується послідовно (здається, це перший такий варіант латиниці). Єдиний виняток – передача Х диграфом KH або CH, як у чехів (можна б залишити і Х, але у такий спосіб Х не використовується в інших слов’янських мовах). З цією метою, щоб не робити абетку надто громіздкою (як у словаків і чехів), м’якість приголосних фонем Д, З, Л, Н, Р, С, Т, Ц, Дз перед фонемами-голосними А, Е, О, У позначається акутом (штрихом) ', але м’які приголосні не вважаються окремими літерами. Перед літерою І акут не використовується, хоча питання можливого відновлення правил орфоепії відповідно до правописів Желехівського та П. Куліша (окреме позначення м’якості приголосних перед І, якщо І у слові походить від ѣ та в деяких інших випадках) – може обговорюватись.

2/ Використовуючи J на позначення напівголосного Й, послідовно відтворюємо дифтонги Я, Ю, Є на початку слова, після апострофа та голосних як Ja, Ju, Je. Як знак збереження української ідентичності пропоную зберегти Ї без транскрипції (чи цінна також Є для нашої ідентичності? – не певен, але можна дискутувати).

3/ Часто вживаний дифтонг Щ передаємо згідно з логікою – відтворюючи його як ШЧ, використовуємо літери, що позначають Ш і Ч: Šč. Хоча, визнаю, для тих, що звикли писати кирилицею – незручно.

 

Українська латинична абетка – авторська пропозиція .

Абетка є основною презентацією способу письма. Міркуючи над тим, яку послідовність – прийняту в кирилиці чи в латиниці – покласти в основу послідовності знаків, я прийшов до висновку, що буквальне наслідування або кирилиці, або латиниці не дає можливість підкреслити етимологічну близькість між собою низки фонем. Так, у латиниці не надто логічне третє місце літери C, віддаленість Z та Y від решти близьких фонем (Y мала би бути близько до I та J, як у кирилиці, в якій близькі И та І розташовані поруч). Фонеми Дз, Дз', Дж мали бути десь близько до Ц, Ч тощо. Також кирилична послідовність початкових літер абетки нам психологічно ближче. З урахуванням цих міркувань офіційну послідовність абетки української латиниці бачу так (відразу та нижче коментуватиму особливості). Друга колонка подає порядок літер в українській латиниці, який пропонує автор. Усього маємо 32 літери.

Літера/фонема в українській кириличній транскрипції	Litera ukraїns'koї latynyci, proponovanyj por'adok	Ця ж літера/фонема у чеській абетці	Ця ж фонема у ґаєвиці (хорватська, словенська)
А а	A a	A a	A a
Б б	B b	B b	B b
В в	V v	V v	V v
Д д/ Дь дь	Dd / D'd'	Dd / Ď ď	Dd / немає
Примітка. Фонеми Г, ґ розміщуємо нижче за логікою латиниці – G і H поруч
E e	E e	E e	E e
Є на початку, після голосної або після апострофа	Je (abo Є)	Ě ě	немає
ґ ґ	G g	G g	G g
Г г	H h	H h	немає
И и	Y y	Y y	немає
І і	I i	I i	I i
Й й	J j	J j	J j
Ї ї	Ї ї	немає	немає
К к	K k	K k	K k
Л л/ Ль ль	L l/ L' l'	L l/ L' l' у словацькій	L l/Lj lj (кириличне Љ љ)
М м	M m	M m	M m
Н н/ Нь нь	N n/ N' n'	N n/Ň ň	N n/Nj nj (кириличне Њ њ)
О о	O o	O o	O o
П п	P p	P p	P p
Р р/ Р' р'	R r/ R' r'	R r/ немає	R r/ немає
С с/ Сь сь	S s/ S' s'	S s/ немає	S s/ Ś ś
Т т/ Ть ть	T t/ T' t'	T t/Ť ť	T t/ немає
У у	U u	U u	U u
Ф ф	F f	F f	F f
Х х	Ch ch (або Kh або Хх)	Ch ch	H h
З з/ Зь зь	Z z/ Z' z'	Z z/ немає	Z z/ немає
Ж ж/ Ж' ж' (як у словах збіжжя, роздоріжжя)	Ž ž/ Ž' ž'	Ž ž/ немає (є у польській Ź)	Ž ž/ немає
Ц ц/ Ць ць	C c/ C' c'	C c/ немає	C c / немає
Дз дз/ Дзь дзь	Ȥ ȥ/ Ȥ' ȥ'	немає	Ẑ ẑ (тільки у македонській, кирил. S)/ немає
Ч ч	Č č	Č č	Č č
Дж дж	Ĝ ĝ	немає	Dž dž (кирил. Џ џ)
Ш ш	Š š	Š š	Š š
Щ щ	Šč šč	Šč šč
Ю ю на початку, після голосної та апострофа	Ju ju (окремо в абетці немає)	Ju ju (окремо в абетці немає)	немає
Я я на початку, після голосної та апострофа	Ja ja (окремо в абетці немає)	Ja ja (окремо в абетці немає)	немає
Ь	немає
апостроф ‘	немає

 

Як бачимо, зробити порядок літер цілком логічно послідовним не видається можливим. Автор пересунув латинські позначення Ж, З ближче до кінця для того, щоби вони стояли близько до знаків, які позначають споріднені з ними фонеми Ц, Дж, Дз, а також для того, щоби знаки, в основі яких є Z, стояли поруч.

Є деякі особливості, що роблять цю українську латиницю більш універсальною, ніж чеську абетку та ґаєвицю. Зокрема, вона позначає м’які приголосні, доповнюючи відсутність таких у чехів  (S' s') і у ґаєвиці  (D', d', T', t') та тих, що відсутні в обох абетках (Z' z', Ž' ž', R' r'). На позначення фонеми Дж, щоби не обтяжувати використання графеми  Z, ми пропонуємо знак Ĝ ĝ, який колись використовувався у ґаєвиці, але потім був замінений у ній диграфом Dž.  

Відзначу, що для передачі фонем Дз і Дз', дотримуючись принципу «одна фонема – одна літера», ми вводимо особливий знак  Ȥ ȥ (з пом’якшенням Ȥ' ȥ). Позначення фонеми Ȥ=дз із слов’ян мають лише македонці, але вони використовують у своїй кирилиці старослов’янське S (дзело), яке практично не відрізняється від латинського  S. Автору Ȥ більш імпонує.

Літературні ілюстрації.

Спробуймо прочитати деякі вірші для дітей та уривок з народної пісні (автор обирав тексти з не надто вживаними фонемами g, дж, дз, щ, які у звичайному використанні будуть зустрічатись не часто).

Z A-BABA-HOLOMAHY:

Guȥyk-puȥyk rozhojdavs'a,
iz nytočky obirvavs'a,
upav na cybul'u - 
nabyv sobi gul'u! 

My drakona ne zl'akalys', 
til'ky ȥvinko zasmijalys': 
- Zakhody merščij u khatku, 
budem їsty marmeladku! 

Malen'kyj joržyk 
zїv  malen'kyj коržyk . 
А staryj joržyšče - 
о-о-takyj koržyšče! 

 

Kozak vidїžĝaje

Divčynon'ka plače:

"Kudy їdeš, кozače?

      кozače  - sokol'u,

      Viz'my mene іz soboju

      Na Vkraїnu daleku".

 

" Divčynon'ko myla,

ščo ž ty budeš robyty

Na Vkraїni dalekij?"

      "Budu šyty i pr'asty,

      zelene žyto žaty

      Na Vkraїni dalekij".

 

Приклади читання власних назв, прізвищ, а також деяких слів іноземного походження.

 Кирилиця                 Сучасна офіційна транскрипція            Наша латиниця

Єнакієве                    Yenakiieve                                        Jenakijeve

Згурський               Zghurskyi                                          Zhurs'kyj

Троць                         Trots                                                   Troc'

Щербицький            Shcherbytskyi                                    ščerbyc'kyj

Наталія Юріївна    Nataliia Yuriivna                                 Natalija Juriїvna

Джапарідзе            Dzhaparidze                                         ĝapariȥe

 

Бюрократи послали бюджет в кювет – biurokraty poslaly biudzhet v kiuvet – bjurokraty poslaly bjuĝet v kjuvet.

 Джиґун Дзідзьо заджерґотів на сцені так, що аж цуцик задзявкав - u našij abetci: Ĝygun Ȥiȥ'o zaĝergotiv na sceni tak, ščo až cucyk zaȥ'avkav :)

Ці приклади показують неякісність офіційної української транслітерації – при переході на неї пошкоджується орфоепія, зокрема втрачається пом’якшення приголосних, або воно виникає штучно у невластивих для української мови буквосполученнях. Зворотні переходи (з латиниці на кирилицю) неоднозначні. Ці проблеми вирішені у нашому варіанті. Передача дж та дз у грузинських прізвищах одним знаком відповідає грузинській фонетиці (дж і дз у грузинській мові – окремі фонеми), але це потребує узгодження із міжнародною практикою.

 

 

 

Бачимо, що охочим користуватися українською латиницею треба вирішити наступне:

 

Установити додатково чеську розкладку;

Зробити додаткову заміну в латинській розкладці ‘ (установлено за умовчанням) на ' для позначення пом’якшення;

Призначити комбінацію клавіш для знаків ĝ, ȥ (вони є у додатковій латиниці), а також для Ї (щоби часто не переходити на кирилицю).

Щоб хотілося від комп’ютерних фахівців? Зробити програмку автоматичного переведення тексту з кирилиці на латиницю і навпаки (що зовсім нескладно) та розробити програму орфографічної перевірки латиниці (або модернізувати вже наявні програми). Програма кирилиця => латиниця має передбачати неоднозначності у сполученнях літер Д + Ж і Д + З (є слова, у яких це два різні звуки).  

 

VI. Загальні висновки.

 

Подаємо тут узагальнені висновки статті.

1/ Наполягання на гіпотетичній заміні кирилиці латиницею, або емоційне категоричне заперечення будь-якого вживання латиниці – це наслідок посттоталітарного мислення «або-або», або звичка до ігор з нульовою сумою. Намагаймося замінити «або-або» на «і – і», знайти цінність у додатковій опції та практикуватися у діяльності, що приносить різні види користі.

2/ Балканські народи (серби, чорногорці, босняки) уже багато десятиліть поєднують кирилицю та латиницю. Острах деяких діячів культури, що із втратою монополії кирилиці послабне українська ідентичність, на думку автора не має вагомих підстав. Навпаки, з появою великої кількості українських текстів латиницею (як із фонду української літератури, так і сучасних), наша ідентичність стане багатшою і різноманітнішою. Також звичка українців до поєднання двох абеток допоможе краще читати тексти, написані різними мовами.

3/  Запропонована латинська українська абетка, можливо, перша в українській мові, яка ставить у взаємно однозначну відповідність кожній із фонем української літературної мови свою власну літеру. Це робить її важливою для зміцнення «скелета» мови – орфоепії. Жодна з фонем (за одним можливим винятком) не передається двома знаками (диграфом; через диграф передається лише дифтонг Щ). В цьому пропонована українська латиниця має перевагу над практично усіма наявними абетками  слов’янських мов. Наявність простої програми автоматичної транслітерації від кирилиці на латиницю і навпаки робить опцію створення латиничних текстів, а також їх переведення на кирилицю вельми простою.

4/ Автор запрошує ентузіястів – після появи у публічному просторі програми транслітерації – створювати латиничні версії україномовних сайтів. Це можна робити як із моральним заохоченням держави, так і без нього – добрим буде початок, якщо цю акцію підтримають публічні особи, що багато роблять в сучасній українській культурі.

5/ Українська латиниця у запропонованому варіанті зробить для українців ближчими культуру споріднених нам слов’янських народів, а нас зробить ближчими для них (принаймні чехи, словаки та читачі з інших слов’янських етносів) зможуть досить упевнено читати сайти українською латиницею без автоматичного перекладу. Також українська латиниця сприятиме більшому інтересу до рідної мови діяспорян давніших поколінь і молодих людей, що народились не в Україні і не мають навчання або навички читати кирилицею.

Автор з охотою і цікавістю сприйматиме раціональну реакцію на свої пропозиції, особливо від тих читачів, які мають досвід користування українською латиницею.

 

---

[1] Примітка для точності: фонематичний правопис старається поставити у відповідність одну літеру одній фонемі. Це не те ж саме, що фонетичний правопис. За фонетичною логікою – у словах село, селяни ми мали би писати замість Е окремий знак-літеру, який позначає ненаголошений звук, середній між Е та И. Це інший звук, ніж наголошене Е. Так записують це слово в орфоепічній транскрипції. Але цей інший звук є аллоформою тієї ж фонеми Е. А фонема Е для лексеми село у її словоформах селó і сÉла у множині та ж сама. Тому український правопис більшою мірою фонематичний.