РОЗДУМИ ПРО ДОБРО І ЗЛО, БЛАГО І ЛИХО В наших сучасних обставинах (рефлексії над «Тугою за правдою»).

Перебіг останніх подій в усій неординарності обставин заохочує до переосмислення та формування свого ставлення і власної програми подальшого життя. Так складається, що автору це легше робити через друкований текст. Тому буду вдячний, якщо ці роздуми когось зацікавлять і наштовхнуть до власних незалежних висновків.

Неординарність ситуації з пандемією – це виклик для всіх нас, для людської цивілізації. Крім того, у кожній країні це випробування загострює конфлікти і проблеми, властиві конкретному суспільству. Тому для автора ці роздуми – це найперше роздуми про Україну, про її ближчу і подальшу перспективу.

Хочу зазначити, що на ці роздуми мене наштовхує потужний, стратегічний документ – «Туга за правдою», створений і підписаний українськими християнами з різних конфесій з ініціятиви Мирослава Мариновича. Цей текст є водночас актуальним для нашого сьогодення і торкається вічних проблем. Мої роздуми – це особиста реакція на деякі з глибоких питань, піднятих у цьому тексті, що охоплюють різні аспекти нашого сьогодення. Міркування, можливо, для когось будуть очевидністю, але автор не ставить за мету бути оригінальним.

1. Як лихо стає (або не стає) злом?

У побутовому вжитку ми не завжди розрізняємо лихо (біду) і зло. Основною властивістю і лиха, і зла є завдання страждань  – особі, групі людей, великій спільноті або життю чи природі загалом (і людині, як її частині). Відповіддю людини і на лихо, і на зло є мобілізація зусиль, яка часто вимагає мужности, самопожертви та розумних, кваліфікованих, відповідальних дій (вчинків) окремих людей, здатних до такої відповіді, яким ці дії делегує їхня спільнота.

Поміркуємо над тим, коли лихо стає (чи не стає) злом. Лихом є неочікувана подія (або подія, яку неможливо відвернути, наприклад, смерть), причиною якою не є свідоме бажання спричинити лихо. Таким лихом для багатьох людей, що не є злом, може бути природня катастрофа, яка не є очевидним наслідком діяльности людини (вулкан, ураган, землетрус та щось подібне).

В багатьох ситуаціях важко бути певним, що в лихові зло цілком відсутнє. Адже злом може бути не лише свідома дія людини, направлена на лихо, на спричинення страждань, але й дії (або бездіяльність), що мали іншу мету, і, тим не менше, привели до страждань. В цьому випадку мова може йти про недбалість (злочинну недбалість) і безвідповідальність того, хто спричинив лихо. Значна частина правової культури сучасної цивілізації – це система правових доктрин, концептів/інститутів і принципів, які дозволяють визначити, хто повинен понести покарання за спричинене лихо (шкоду) та міру такого покарання/відновлення порушеного права за спричинене лихо (шкоду). Наприклад, якщо дорослий без права на управління автомобілем сідає за кермо авто і спричиняє ДТП, він має понести більшу міру покарання, ніж підліток, який зробив те ж саме.  Яскравим прикладом лиха в нашій історії, яке стало очевидним злом, є Чорнобильська аварія. Злом ця подія стала через свідомі порушення правил безпеки. Водночас питання: чи усяке лихо, спричинене аварією складної техніки, є злом ? – залишається відкритим. У ХХ столітті немало загинуло космонавтів та льотчиків-випробувачів, але чи можна завжди назвати їхні смерті злом, якщо вони добровільно йшли на ризик, міру якого не могли точно визначити конструктори? Або мореплавці в давні часи, які наражали на небезпеку екіпаж та пасажирів? Або лікарі, які випробовують нову вакцину на добровольцях? Як це нерідко буває у сучасному складному світі, тут нелегко на 100 % точно визначити міру наявного зла.

Часто може бути так, що причиною лиха є чиясь помилка, яка приводить до мимовільного зла. Через що помилка, що є наслідком незнання, обмежености і слабкости людини, перетворюється на зло? У випадку Чорнобиля – відповідь є очевидною. Злом, а не помилкою, є водіння авто без ременя безпеки. Але от у випадку поширення коронавірусу – нелегко встановити, коли помилка стає злом (це сталося, можливо, якщо вірус дійсно через недбалість чи порушення техніки безпеки вийшов із Вуханьської лабораторії), але позиція лідерів думки демократичного світу така, що злом була спроба китайського уряду приховати наслідки перших уражень і порушення принципу «не нашкодь», коли відразу не впровадили карантин та транспортну ізоляцію Вуханю.

2. Зло – це вчинений гріх. Зло як порушення справедливости і як втрата Спілкування.

Водночас для християнина (і для більшости послідовників, міркую, основних світових релігій) існує суттєвий критерій, що дозволяє зафіксувати наявність зла – найперше у своїй, власній діяльності. Гріх, що приведений у дію, що стає вчинком – це і є зло. Християнська традиція, аскетичний досвід фіксує ланцюжок: пристрасть à гріх à зло. Індивід (іноді – спільнота, яка у поведінці проявляє себе як колективний розум), засліплений тою чи іншою пристрастю, чинить гріх; якщо від цього вчинку залежать інші, то гріх стає причиною їхніх страждань і, отже, стає злом. При цьому, зауважу, пристрасть тут – не завжди яскрава емоція: нею може бути, наприклад, самовпевненість (згідно з підходом аскетики – це прояв пристрасти пихи або гордовитости), легковажність, безвідповідальність (гріх – відсутність страху Божого) чи бажання заслужити визнання або вдячність (пристрасть марнославства), які часто стають причиною нещасть і страждань багатьох.

Для глибшого розуміння співвідношення гріха і зла варто звернути увагу ще на один аспект. З моральної сторони вчинок – це дія або належна, наповнена справедливістю або неналежна, несправедлива. Тут є деяка юридична складова – принаймні для суспільств, мораль яких базується на авраамічних релігіях: для вірян – відповідність чи невідповідність наших вчинків Декалогу лежить в матриці наших фундаментальних цінностей щодо людської гідности і нашої поведінки. Тому для нас наше власне зло – це ще й порушення принципів, ідей, на яких базується наша моральна свідомість.

Далі я хочу показати, що впізнавання зла як невідповідности правильним моральним ідеям, принципам чи цінностям – це ще не вся глибина проблеми. Властивість розпізнавати, чим і як ми завдаємо страждання іншому – лежить глибоко в основі нашого буття як соціяльних істот, а це буття у своїй суті є буття через спілкування. З позиції здатности виживати в доісторичний час, за дуже нелегких фізичних умов – у людських спільнотах, які дожили до кращих часів, мусила розвинутися ця здатність до емпатії, до відчуття страждань іншого члена спільноти як своїх власних. І зараз ця властивість є органічною, природною для дітей-дошкільнят (звичайно, за наявности хоч якогось співчуття, емпатії у їх батьків) і всіх тих, хто не втратив чутливість. Тому в основі якості чуйности,  хисту не завдавати прикрощів і страждань лежить буття як спілкування, як перебування в перманентному «Я і Ти», або «Я, і Ти, і Ти, і Ти…». І звідси легко перейти до релігійного світобачення. Якщо ми створені за образом і подобою, то цим головним ТИ є наш Творець… І навіть, спілкуючись з меншим «ти», таким же грішником, як і я, я насправді спілкуюся і з Ним – «поправді кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мв.: 25, 40).

Особливо виразно це показує нам початок Святої Книги: і перший гріх – переступ Єви і Адама, і перше незмірно тяжке злодіяння – убивство Каїном Авеля – це насправді наслідок безумного, незбагненного, але не припиненого Тим, Хто дарує і цінує свободу, бажання утекти від Лиця Божого. Отже, звідси бачимо, що зло у своїй глибині – це зневаження, попрання Іншого. Це – протилежність буття в Іншому, антитеза «Я-Ти» перебування. Ту ще раз наголосимо, що таке «Я-Ти» перебування, таке «буття як спілкування» є, за своєю суттю, перебування в Богові.

… У процесі написання цих рядків я надихаюся вебінаром-співбесідою співавторів і підписантів тексту «Туга за правдою», що проводився 28 квітня. І бачу у судженнях, що мали місце у цій співбесіді, відповіді на питання, які я собі задаю. Зокрема – свідками правди, які не тікали від Лиця Божого, і світили Його світлом, були українці Євген Сверстюк, Василь Стус, Любомир Гузар... І зараз теж серед нас вони є! І це світло світить, і «пітьма не пойняла його» (Іоан: 1, 5)…

 З. «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Св. ап. Павла, до Римлян: 12, 21).

Отже, в основі зла лежить втрата Спілкування, або, як це можна ще виразити, втрата Любови. В який момент вона відбувається?

Стосовно всього людства –дає відповідь Біблія: в метаісторії Любов втрачається через гріхопадіння, але у Благій Звістці відновлюється нашим Спасителем Ісусом Христом. З часу Його першого пришестя кожен з нас, людей, може з’єднатися з Ним через хрещення.

Бог є Любов, і Бог-Любов відкривається нам як Шлях, Істина і Життя. Він вдмухує в кожного з нас дихання життя, а разом і творчий дух життя. Цей дух життя, що кличе нас до творчої життєдіяльности, до творення добра (те й інше – тотожне!) ми реалізуємо через покликання. Бог дає нам різні покликання. Сукупність цих покликань у своїй суті є творче вибудовування стосунків: зі світом навколо нас (світом, створеним Богом та світом, створеним людиною), з людьми і, власне, творення власної душі через діялог із самим Богом.

В такому разі добро – це творення або творче настроювання вказаних вище стосунків. Це імпульс, який творить, розвиває, прикрашає наше «Я-Ти» перебування. Тому істинне творіння добра – завжди персональне, і в ньому також є моральне почуття,  моральне забарвлення. В ньому є радість збагачення і творення нового в «Я-Ти». В ньому є гармонійне поєднання терплячого будування належного (справедливого) і вільного польоту, польоту  у свободі. Добро живе і дихає Правдою і (в ідеалі) сповнюється Красою. Із власного досвіду, це «Я-Ти» перебування реалізується навіть у найпростішій діяльності (наприклад, у прибиранні, митті посуду чи поливанні квітів), навіть у людей нерелігійних, якщо в ньому є свобода і радість творення добра і блага (благо – це плід учиненого добра).

Чому ми не творимо повсякчас добро, а надто часто перемагаємося злом? Біблія пояснює це так, що після гріхопадіння наш гріх, який від початку нам не притаманний, стає ворогувати із нашим природнім добром: «чого похмурніло обличчя твоє? Коли ти добре робитимеш, буде погідним обличчя твоє, а коли недобре, то у дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Бут. 4:6-7). Отже, творити добро – це не лише легко, творчо й радісно, але це також і долання нашого гріха, яке вимагає напружених зусиль, аж до несіння власного хреста і розп’яття на ньому: «мені ж непристойно хвалитися, хіба що хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розіп’ятий, і я – для світу» (Гал.: 6, 14).    

Можна сказати, що Божа педагогіка – і щодо людства загалом, і для кожного із нас зокрема – полягає у вимозі навчитися, як перемагати зло добром. Натомість нам часто властиво для боротьби зі злом мобілізувати ресурси зла.

4. Ще про властивості зла: його персональний вимір (зло як злий)

Вище ми намалювали деякий образ, який може видатися надто абстрактним: де ті люди, які спроможні творчо і натхненно чинити добро через стосунки любови «Я-Ти», щоб змінити світ навколо? В реальності ми частіше помічаємо, що треба негайно гасити зло. При цьому – ми бачимо завжди конкретне зло (злого), яке (який) перешкоджає нашому добру, і наша емоційна енергія направляється не за добро, а проти злого. І відповіддю на зло іншого стає наше власне емоційне зло.

Як уже зазначено, справжнє добро чиниться у стосунках «Я-Ти», тобто добро у своїй суті персоналізоване. Але нам властива також і персоналізація зла: злий – це завжди дуже конкретний, це індивід. Навіть, якщо причиною зла ми бачимо спільноту або інституцію (в історії великих конфліктів ворогом до останніх часів частіше ставали спільнота іншої віри, інший етнос або чужа держава), ми сприймаємо такого колективного ворога персонально та емоційно забарвлено: обри,  хозари, печеніги … З модерних часів – пани, буржуї, червоні комісари  (здається, всіх інших історичних супротивників називати неполіткоректно) – жорстокі, жадібні, мстиві…, іншими словами – нелюди.

5. Як наш світогляд визначає, хто є «злий»?

Важливе питання: як у суспільстві, у різних його верствах формується колективний образ злого – хто є  для нас злим, ворогом?

Ми не беремо тут до уваги особистий вимір – опонентів («злих») серед родичів чи особистих конкурентів у професії (хоча, мабуть, буває й тепер непереливки через конкретного чиновника, податківця, рекетира…). Ми зараз звертаємо увагу на опонента світоглядного – через кого конкретного моє (наше) життя неправильне, невдале, нещасне… Відповідь може бути подвійною. З одного боку, через здатність абстрагувати і узагальнювати ми можемо бачити причиною лих і страждань ту чи іншу силі, інституцію чи систему або спосіб життя загалом. І все ж, коли ми навіть узагальнено називаємо цю силу (інституцію, чужу спільноту) як ворога, ми її персоніфікуємо – тобто виокремлюємо ту персону (персони), що ці сили чи інституції очолює, задає їм вектор руху.

І, якщо ми впевнено і з очевидністю бачимо цих «лиходіїв», які псують життя не лише моє особисте, але всього суспільства – варто відповісти собі: хто або що формує негативний (злий) образ цього публічного персонажа? І тут ми неминуче перейдемо до теми маніпуляцій.

6. Засаднича потреба справедливости, яка породжує необхідність відповіді на зло. В чому дієвість маніпуляції емоціями? Що з цим робити? Чому ставлення до належного (справедливого) і до несправедливого несиметричне?

Міркуючи над поставленим питанням, я приходжу до висновку, що важливим критерієм ставлення у суспільстві до публічної особи є сприйняття її з позиції справедливости. Наше уявлення про справедливість формується і емпірично-інтуїтивно, через досвід соціяльних стосунків (починаючи з родини), так і як прояв ядра наших принципів (цінностей), вияв моральної свідомости. Відчуття належного (справедливого) і неналежного (несправедливого) спричиняють наше ставлення до певних соціяльних сил чи груп та публічних осіб, які їх представляють.

І тут, зазначу, є цікава властивість масової свідомости: ставлення загалом людей  до належного, справедливого і до несправедливого – несиметричне. Належне люди сприймають як «нормальне», що не потребує схвалення, захоплення і заохочення. Натомість несправедливе (чи те, що таким видається) – викликає часто різні енергійні негативні емоції, для описання яких мова має досить багато термінів (осуд, образа, обурення, гнів, сарказм…). Який із цього висновок?

Ми побачимо, що у здоровому і загалом справедливому суспільстві публічна особа не буде привертати до себе увагу публіки через збудження масової емоції, тому що це не конструктивно, не дає їй переваг. Успіх і авторитет публічного діяча забезпечується логікою його діяльности та раціональною переконливістю і послідовністю принципів і аргументів. Те, що належне і справедливе – здорова свідомість сприймає як переконливе, а на емоційному рівні – як невелике стійке почуття морального задоволення. Тому в таких суспільствах громадяни, слухаючи політиків, приймають рішення на основі логіки їхніх аргументів, а не на основі власних емоцій та уподобань.

А що відбувається у несправедливому і нещасливому суспільстві? (тут треба примітка: несправедливе суспільство – це не те, де люди несправедливі і погані, а те, де не діють справедливо, законно такі інституції як суд чи органи правопорядку) В такому суспільстві домінує негативне, але сильно емоційне ставлення до несправедливостей життя. Як ми бачили, це ставлення загострено персоніфікується, знаходячи того, через кого ми погано живемо. Тому у виборчому процесі команди політтехнологів ловлять емоцію свого потенційного виборця. Точніше, дві емоції: треба викликати максимально сильну хвилю негативної емоції до опонента та позитивну хвилю до власного кандидата.  Це неможливо без ефективної взаємодії із ЗМІ (які контролюються декількома відомими всім олігархами) та дієвої системи інтернет-ботів, які тарґетують (прицільно спрямовують) для своєї мережевої авдиторії відповідний контент.

На жаль, треба визнати, що за останні десятиліття маніпулятори емоціями стали багато в чому стали володарями масових настроїв. Тут, мабуть, є і якісь розробки практичної психології. Мені раніше доводилося спілкуватися з людиною, яка на замовлення великих корпорацій розповсюджувала опитувальник, що дозволяв досить детально визначати реакцію споживача на прийоми реклами. Так от, з її слів – практична психологія давно навчилася досить точно прораховувати смаки споживачів і формувати їх. Міркую, що ця майстерність засвоєна також переможцями  двох останніх українських виборів.

Чи можна з цим дати якусь раду? У автора немає простої відповіді. Із загальних міркувань – може допомогти раціональна освіта, яка навчатиме головного – здатности до раціонального і незалежного судження, до уміння робити висновки із різних джерел, навіть із відмінними позиціями.

І ще – може допомогти наша сприйнятливість до доброго в європейській культурі (якщо все ж таки наші люди, що потрохи європеїзуються завдяки різноманітним контактам, не зовсім глухі до проявів духовної сутности Європи). Це європейське «добре» можна назвати по-простому: буденність добра. Упродовж століть європейські бюргери і селяни монотонно, терпляче, без пафосу виконували заповідь чесної праці, збереження плодів праці та благодійности щодо бідних і вразливих. І саме такої культури «буденного добра» нам треба вчитися і вчитися.

7. «Злі» як спільнота. Хто є «з того боку» від вразливого щодо неправди суспільства?

З тексту може здатися, що автор трактує суспільство як однорідну масу, яка одностайно виділяє колективні емоції. Це було би спрощенням, суспільство неоднорідне.

Прошарок людей, який і не є нещасним, і не є обуреним суспільною несправедливістю (в описаному вище сенсі), вагомий не своєю кількістю (вони в меншості), скільки потугою і впливом. Хто це? Це всі верстви і групи, які отримують очевидний зиск від несправедливости, від того, що чиниться зло. Це (не всі, але більшість) працівники системи органів забезпечення правопорядку,  а також органів правосуддя (суди, прокуратура, адвокатура); це чиновники, які мають зиск з корупційної ренти (видів якої дуже багато, наприклад, «кришування» власного або дружнього бізнесу); податківці; керівники багатьох державних вишів; вища і середня ланка системи охорони здоров'я та фармації; топ-менеджмент бізнесу олігархів; працівники олігархічних ЗМІ, які обслуговують інтереси власників або північного замовника; здобувачі бурштину; «чорні» лісоруби (з потужними пилками, тракторами і фурами) та лісники, що з ними у зв’язці; значна частина простого і не зовсім простого люду, яка живе (жила до карантину і житиме після нього) з контрабандних потоків на заході, сході, півночі і півдні нашої неньки…  Може, ще хтось, кого я забув.

З одного боку, у своїй більшості це, за класиком, «люди як люди», які не носять видимих ознак зла. Вони можуть бути цілком порядними у приватному житті. Але, з іншого боку, вони живуть за принципом (хтось із них спершу змушений так жити, а потім просто звикає, бо так зручно): справедливим для мене є те, що вигідно мені і моєму клану (корпорації). Але для інших членів суспільства – вони чинять зло і лихо. І чим слабші в країні інституції держави і громадянського суспільства, тим разючіший контраст, між писаною мораллю (правовими законами) і неписаними правилами цієї корпоративної «справедливости». Спостережливі дослідники з-за кордону помічають велику схожість у цьому контрасті між сучасною Україною і латифундистськими олігархіями Латинської Америки ХІХ – 1-ї половини ХХ сторіччя. Більшість з нижчої верстви цих людей (рядових виконавців) змушена жити за цими правилами, бо не годна обрати інший вид діяльності, що забезпечить їй прожиток…

Що з цим робити? Автор не політик і не громадський діяч, тому не представляю тут плану змін. Але, по-перше, на особистому рівні, з християнських позицій важливо розрізняти зло і «злих» (розрізнюючи останніх, ми це слово беремо в лапки). Перемагати зло добром – це так обходитися з іншими, щоб вони вивільнялися від зла. Вивільняє від зла саме християнська любов, вивільняє вірою, надією і терпінням (1 Кор. 13, 7). Чи можлива така зцілююча сила любови лише засобами інформаційного впливу, а чи потрібне безпосереднє спілкування (думаю, що якраз його мають на увазі автори Нового Завіту)? – Не знаю, для мене питання відкрите…

По-друге, і це принципово: Церква може сприяти публічному викриттю – пояснювати, що є злом на інституційному рівні, тобто: ясно свідчити, які саме інституції, лихі звичаї, неписані протиправні «поняття» у країні та її суспільстві приносять нещастя і страждання людей. Загалом, у своїх деклараціях українські Церкви уникають викривати і критикувати кого-небудь публічно (за певним винятком однієї конфесії, яка, розраховуючи на захист від свого «даху», протистоїть опінії багатьох громадян) – можливо, побоюючись різкої реакції антиклерикальної частини суспільства. Але, і про це пишуть автори «Туги за правдою», вслід за ап. Павлом – мужнє свідчення правди є духовною боротьбою світла проти темряви (порівн. Еф. 6, 12: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви...»). А раз так, то буде і напруга, драматизм і безкомпромісність такої боротьби.

8. Наскільки потужним чинником є вплив ззовні? Яка реакція потрібна?

Бачачи протягом  десятиліть всю силу зовнішнього впливу і його мотивацію, яку уже здавна відверто демонструють правитель з Півночі та вся їхня рать, автор зміг  би розгорнути панораму, що демонструє масштаб діяльности цієї держави-супротивника, зокрема: на інформаційному фронті; шляхом проведенням спецоперацій; утворенням політичного, економічного, культурного та злочинного (у прямому значенні, тобто злочинних угрупувань) лобі, яке ставиться до України й українського в найкращому випадку із зневагою і презирством. Та спостережливий читач і так все це має знати. І головне –  ми не є безпорадними і не повинні думати, що все наше життя зводиться до неперервної сутички на всіх цих фронтах.

Водночас, повертаючись до теми «добро і зло», треба бачити реальне і численне зло, яке впродовж багатьох років на нас ллється ззовні, і на яке необхідно реагувати.

Не буду тут інструктувати державу чи суспільство, що їм слід робити. Моє бажання скромне: збагнути самому і донести до читача розуміння найбільш ефективних механізмів розповсюдження зла та як їм протидіяти на особистому рівні. При цьому зрозуміло, що рекомендація дії – це не сама дія.

На мою думку, щодо зовнішнього впливу – найпростіший спосіб нашої реакції корелює з давнім правилом радянського політзека: не вір, не надійся і не проси. Не вірити жодним інформаційним вкиданням, які йдуть «звідтам» в наш інформпростір; не мати надію на те, що мордор раптом стане добрим до нас і що він здатний до порозуміння.

Але, з іншого боку – суспільство (і держава!) мусять реагувати, відповідати на інформаційну агресію, без цього ніяк. Тут питання в ефективності інформаційної протидії. Така ефективність має дві складові: матеріяльну і змістовну. З матеріяльною – зрозуміло; це ефективне використання наявних ресурсів для донесення правди. Змістовна протидія – це, знову ж таки, солідарність усіх, хто ревнує за правду. Найбільш переконливі, ефективні аргументи консолідовано поширюються усіма небайдужими. Власне, це і є ефективна дія громадянського суспільства в інформпросторі.  Іще – тут дуже важлива моральна сила правди, яка діє тоді, коли до правди не домішуються інші складові (корислива мотивація різного кшталту).

9. Що може і повинна робити Церква? Ідеалізм як цільний світогляд, заснований на прагненні до ідеалів. Нероздільність справедливости і довіри.

Спробуймо, з деяким спрощенням, розрізнити в людській особистості матеріяльну і духовну основу та оцінити, як вони сприймають справедливість. Справедливости  жадає наше матеріяльне єство, яке дуже гостро відчуває, якщо його в чомусь обділили. А от, щоб боротися за справедливість – важлива духовна складова. Деяка історична аналогія:  механізми європейського права – це зовнішня (матеріяльна) інституція, якій уже не одне століття. Але, для того, щоб домогтися ефективної і справедливої правочинности, потрібна була жертовна боротьба за справедливість, яку в Європі вели переважно християни з християнським розумінням гідности людини.

В Церкві є ідеалісти – люди, охочі і здатні до жертовности. Як і в будь-якій іншій людській спільноті, їх меншість. Але такі люди спроможні стати основою церковних інституцій, які будуть чутливими до правди і неправди, до розрізнення добра і зла.

Як і у звичайній людській організації, у церковній спільноті є властивість – перетворювати неформальні стосунки у формальні, зводити творіння духу до передруку букви. Але, з іншого боку, християни вірять, що Церква – це спільнота не лише людська. Тут завжди є та закваска (образ Євангелія – «закваска Царства Небесного»), яка сприяє життю духа. У сприятливі для Церкви часи люди, які мають у собі цю закваску, здатні істотно впливати на церковне життя своєю жертовністю і прикладом. І тоді Церква може освячувати життя суспільства.

Адже – що потрібно громадянам для ефективного будівництва справедливих суспільних інститутів? Така якість, як справедливість. має доповнитися ще однією дуже важливою – довірою. Думаю, що наявність довіри – це навіть більше,  ніж наявність справедливих інституцій. Водночас довіра і справедливість нероздільні.

В Церкві чи біля Церкви знаходиться досить багато людей вразливих, яким дуже важко існувати у такому просторі життя, в якому не дають місця Богові. Тому ззовні може здатись, що  такі вразливі і на вигляд слабкі натури і утворюють Церкву. Це і так, і не так. Адже у таких людей є особливий досвід – вони знають, що таке, коли «сила Божа діє в немочі людській» (порів. 2 Кор. 12, 9). І саме такий досвід дає місце в Церкві світлу, яке «у пітьмі світить, і пітьма не поглине його». Отже, досвід реального християнства – це досвід життя з помилками, де споруди, які ми зводимо, недоладні. І, водночас, це досвід підтримки від Того, Хто особливо виразно проявляє свою турботу тоді, коли наших сил недостатньо. 

10. На закінчення: загальні висновки з ситуації, що склалася. Зіставлення початкової мети, що була на початку розмірковування та отриманих висновків.

Автор почав свої розмірковування, маючи мету розкрити в застосуванні до актуальних проблем тезу про те, що конкретне добро, добро через спілкування, через дотик чуйности і милосердя, зрештою веде до блага. Виявилось, що категорія Блага залишилась нерозкритою. Може, цьому є об’єктивні підстави – до того, що можна було б назвати хоча би проміжним благом для нашого суспільства, ще дуже далеко.

Також, на початку створення тексту проблема пандемії мені видавалася вкрай домінантною, а зараз акценти дещо змістилися – бачу пандемію як певний реактив, який дозволяє більш гостро виявити нагальні проблеми суспільства.

Не аналізуючи в деталях наші гострі проблеми (чи, в термінах статті, лиха), автор загалом, солідарний із основним змістом  «Туги за правдою»: рушієм, основною енергією, яка здатна змінити світ на краще, є людська потреба в правді (справедливості).

Але основна проблема – у засобах досягнення справедливости у її двох вимірах: у матеріяльному (справедливий розподіл повноважень і ресурсів, справедливе функціонування інституцій) і духовному.

Матеріяльний вимір справедливости реалізується (в ідеалі) перезаснуванням держави, про що неперервно йде мова з 2014 року, але без успіху. Але його обговорення не є нашим завданням. Воно можливе, але в тісній сполуці з духовним виміром.

Справедливість (правда) у духовному вимірі реалізується через достатню наявність «закваски» – активних, жертовних членів громадянського суспільства, здебільшого з типом світосприйняття «ідеалізм».

У Церкві, яка закладена своїм Засновником як зібрання ідеалістів, може також бути достатньо висока пропорція жертовних людей. Їх зустріч і співпраця із іншими небайдужими членами суспільства – важлива місія Церкви.

Але для зустрічі ідеалістів з різних секторів суспільства (і свідомих християн зокрема) важливим є достатній рівень загальної довіри в суспільстві загалом або у значній частині його секторів.

Цей рівень довіри може вибудовуватися завдяки всій силі горизонтальних зв’язків і взаємин. Але встановленню довіри потужно, з усіх сил заважають цілеспрямовані інформаційні потоки, направлені на роз’єднання жертовних ідеалістів по кутках. Ми це добре знаємо із власного історичного, екзистенційного негативного досвіду («Де два українці, там три гетьмани»).  Частина цих потоків – цілеспрямовано регулюється з потужного джерела, розташованого на Півночі. Цей вітер з Півночі – не головний засновник наших проблем (ми більше воюємо самі себе), але на нього слід серйозно зважати, стратегічно і тактично протистояти.

Але усяке протистояння бере початок з побудови добра. Саме примноження добра (яке, як доводить перша частина статті, в основі своїй є особистісним і сотвореним тим «ТИ», Який дарує буття усім іншим союзам «Я-Ти»), вибудовування глибших стосунків довіри і взаємного служіння – і є запорукою успіху, перемоги у змаганні добра і зла. Вивільнення «злого» від зла і приєднання «злих» до добра не може бути абсолютним (тому що є свобода вільного вибору). Але опора на добро, «перемагай зло добром» – ось основа успішности нашого руху до Сонця Правди.   

Автор висловлює щиру подяку Володимиру Миколайовичу Сущенку за поради у процесі редагування тексту.

ІЩЕ РАЗ ПРО СЕНС ІСТОРІЇ: ЧИ МОЖЛИВА ЖИТТЄСТВЕРДЖУЮЧА ВІЗІЯ УКРАЇНИ?

Слухаючи по радіо бесіду моєї улюбленої Ілони Довгань з якоюсь розумною жіночкою (не розібрав прізвище), яку відрекомендували якось на кшталт нейропсихолога, почув від неї просту (і при цьому мудру!) відповідь на очевидне і типове запитання: що робити, щоб робота приносила задоволення і давала перспективу? Відповідь така: робота (а ширше - усяка діяльність) має містити три компоненти: давати сенс, містити опції розвитку і сприяти налагодженню позитивних стосунків у мікросоціумі (колективі). Це - як я зрозумів.
Виходячи з цього, спробую поміркувати на тему, винесену в заголовку. Але трохи згодом ).

Новий 2020-й рік у світлі цінностей Христового Різдва

(суб’єктивні і дещо сумбурні роздуми)

Якщо читач, як і автор, живе у великому місті, він особливо відчуває, напевно, ув останні дні 2019 року загальний ентузіазм, збуджену метушню натовпу на вулицях і майданах, на зупинках транспорту, навколо і всередині супермаркетів. Складається враження, що люди охоче забудуть всі примхливі зиґзаґи життєвої колії попереднього року, всі його сенсації і розчарування та з легким серцем, з легкою пам’яттю побіжуть у рік наступний. Парадокс! – свято Нового року протягом десятиліть було найбільш «несовєцьким» святом совєцької людини –  і водночас воно продовжує бути таким  святом для людини пост-совєцької: в ньому вона щиро дитиніє, хоче вірити у добрі дива, у те, що наступний рік, який народжується чистим, як свіжий сніг, збереже свою початкову свіжість надії та принесе солодкі подарунки. Пост-совєцькість свята також присутня: вона полягає у патерналістській міфологічній свідомості: ми (а точніше: переважна частина українського суспільства – десь так відсотків 73) думаємо, що ці подарунки від Нового року під ялинку покладе хтось, наприклад добрі люди при владі: знизять тарифи, підвищать зарплати і пенсії, зменшать ціни на бензин. Звичайно, найближчі дні та місяці насунуть гризоти і клопоти, але все ж таки почуття свята в душі буде – принаймні кілька перших днів. Тим більше, там, нагорі потурбувалися, щоби люди до 8 січня відпочивали і ні про що погане не думали (а цьому допоможуть гарні дядечки – власники телеканалів та добрі боти і генератори реклами в соцмережах).

І все ж – для відносно нечисельної меншости суспільства у ці дні зовсім не народження Нового року є центральною подією, а інше Народження: унікальної, незбагненної Особистости, яка змінила світ. І здатність щороку дивуватися цьому Народженню-Різдву, переживати зустріч Найчистішого Дитяти, який, будучи Творцем всесвіту, занурюється у цей грішний світ, торкаючи кожного з нас – це дихання віри християнина.

Для нас, християн, саме світло Сонця Правди відкриває шлях: християнське світосприйняття – це наявність сенсу в історії, яку маємо творити ми у світлі Христової істини.

Але ж: оглядаючи крізь епохи різні цивілізації, різні культурні простори – чи можуть християни твердо відповідати «Так» на питання – чи колись нам вдавалося творити історію? Чи вона є хаотичним, безсенсовим зіткненням пристрастей людських мас та їх амбітних вождів, що здатні осідлати ці маси та направити їх у потрібний їм бік?

Автору хочеться сподіватись на справедливість іншого бачення: сутнісна історія людства – це не біографія вождів і полководців, і не літопис військових перемог. І навіть не впевнена послідовність щаблів технічних та наукових досягнень. Це все ж таки історія ідей, які у кожну епоху відкривали сенс і напрямок осмисленого руху. При тому – руху високих ідей, які сприймалися з небес «радарами» чуйних і небайдужих людей, переживались і осмислювалися моральним, духовним ядром того чи іншого народу, сприймалися до реалізації відповідальними правителями, надихали просвітителів, учителів до несення цих ідей широким верствам суспільства.

Серед цих чуйних серцем були і ті, хто гаряче молився за грішний світ, чиї імена ми знаємо мало, але вони мають у християн високу шану – це ті, хто, за словом апостола «яких світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах і ущелинах». Але мій особливий респект тут тим, хто зміг виразити святі ідеї Євангелія тими словами і діями, які переображали суспільство, робили його гуманнішим і справедливішим. Тому відчуваю величезну повагу до тих, хто закликав до правди і милосердя потрібними словами і вчинками, що сприймалися і владоможцями, і суспільствами. Мій «Пантеон безсмертних» (звісно, суб’єктивний і далеко не повний), починається ще з епохи світанку перед-Відродження: це флорентійський канцлер Колюччо Салютаті (14-15 стт.) з його послідовниками, майнський гуманіст Йоган Рейхлін (15-16 стт.),  Тома Кемпійський. Кінець 16, початок 17-го: це однозначно Сервантес і Шекспір. Моє дитяче і доросле захоплення – Даніель Дефо. Пізніші світильники 17 ст.  – Ян-Амос Коменський і Паскаль. Глибокий Джон Локк, на чиїх поглядах виросли видатні засновники американської республіки - Вашинґтон, Джефферсон та інші. Безперечно, наші славні Петро Могила та Іван Мазепа. Не можу не назвати Іммануїла Канта і Йоганна Гербарта. І дуже чисельна плеяда останніх двох століть,  – письменники Фенімор Купер і Гарпер Лі, дослідники людської душі А. Швейцер, В. Франкл і Е. Еріксон. Ну, звичайно політики Томаш Масарик, Нельсон Мондела, релігійні лідери Мартін Лютер Кінґ, Йоан Павло ІІ, Жан Ван’є і Антоній Блюм.

Ці та інші світильники людства вселяють у нас надію на те, що все ж таки людина здатна до розсудливости і відповідальних дій. Важливо – мислити стратегічно, а християнське мислення є стратегічним у своїх засадах. Так, ми живемо у часи, коли ні релігійні діячі, ні філантропи, ні політики різного ґатунку не можуть зупинити маховик пристрастей споживання, і пристрасти збагачення за рахунок підігріву пристрастей масового споживача. І все таки треба сподіватися, що людство зупиниться перед безоднею, куди його тягне тенденція безперервної експансії останніх століть. Принаймні, екологічна свідомість стає провідною для розвинутих і освічених Європи, Японії, деяких інших країн. За свідченням очевидців, в Японії діти з батьками гуляють з пакуночками для збору сміття. Хотілося би, щоби в цьому напрямку рухалися магістральні локомотиви світової економіки Китай та США. Побачимо…

А що ж Україна?   Чому нам не вдається?

Відповідь на це питання можна скласти з багатьох компонентів, і розгляд кожного з них вартий дисертації. Тут я відзначу лише, що дуже турбує не тільки мене, але й багатьох інтелектуалів України, Європи і світу: здатність тих, хто має для цього потужні ресурси, успішно маніпулювати масовою свідомістю і примусити масового споживача інформфейків слухняно підкорятися мемам маніпуляторів – немов би ми, суспільство, стаємо слухняними щурами, що танцюють під дудки небагатьох щуроловів. Чи діють ці щуролови в одній команді – це питання, але, треба з сумом визнати, що найбільш майстерний з них, з-за «поребрика» – блискуче сварить нас і глузує над нами.

Але не буду претендувати на осягнення всіх екзистенційних проблем нашого суспільства. Мене турбує потенціал українських християн. Чи є ми тою сіллю, що здатна утримувати духовну основу суспільства;

тою закваскою, що дає справжню якість матерії життя;

тим світильником, який освітлює маршрут руху в майбутнє?

Мушу сказати щиро: дві з трьох найбільших українських християнських конфесій, що мені, як православному, більш близькі і зрозумілі (міркувати про інших не моя справа) – за майже 30 років своєї діяльности в Україні не проявили здатність бувати моральним авторитетом і доводити, що саме послідовне дотримання фундаментальних християнських принципів є умовою руху. Якби ж церкви послідовно показували своїм вірним, суспільству, владі необхідність виконання принаймні двох: «Не кради!» і «Не бреши!»… Але для цього – одним треба було почати хоча б з того, щоби бути скромнішими, принаймні, щодо розкоші архиєрейських резиденцій та вартости автівок… Іншим (точніше іншому, нині «почесному») – давно назріла необхідність зуміти наступити «на горло» власним амбіціям і піти на поступки, показати, що українці здатні на єднання.

Але… Господь дає нам шанс, хоч нами і не заслужений. І тому українське Православ’я з 6 січня 2019 року має потенціал: оновити себе у Христі і освітлювати шлях суспільству, на основі тих цінностей, якими вже давно  і ефективно (хоч не ідеально, як тільки і може бути у грішному світі)  йдуть наші сусіди і друзі в Європі. В ідеалі – робити це пліч-о-пліч  з усіма  християнами України – ради нашої єдиної Батьківщини. Тому, хочеться сподіватись, що Церква здатна буде свідчити правду Христову і світити світлом Христовим. Це буде найкращою зброєю проти духа злоби і лукавства.

Не можу не закінчити словами Апостола з одного з найбільш улюблених мною послань (Еф. 10 – 18):

Нарешті, мої брати, зміцнюйтеся Господом та могутністю сили Його.

… Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. 

 Отже, станьте, підперезавши стегна свої правдою,

І зодягнувшись у броню праведности, 

І взувши ноги в готовність благовістити мир;

Крім усього, візьміть щита віри,

Яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого.  

І шолом спасіння візьміть,  і меч духа, який є Слово Боже. 

Усякою молитвою і проханням повсякчас моліться духом,

а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих.

Виявляється, геніяльна поезія - це не лише застиглі скрижалі класиків. Сучасне. Андрій Хливнюк - знімаю капелюха.

БЕЗОДНЯ

Руками, вустами, волоссям, плечима
Мовчанням, словами, думками, очима
Однакові різні, ми рівні сьогодні
Між нами півкроку, між нами безодня
Маленька сховалася в темряві лячно, лячно
Я все відчуваю, я всю тебе бачу
І ковдрою теплою, кожухом стану
Якщо ти попросиш, як не перестанеш

Вустами, світлинами, текстами, снами
Не передати, що діється з нами
І знаю, як часом буває самотньо
До тебе півкроку, до тебе безодня

Якби докричався, якби ти почула
Навшпиньки, навпомацки, навпіл лечу я
Скажи, чи нам з іншими буде так само
Руками, плечима, волоссям, вустами
Тебе, тебе

Я там посеред ночі кличуть
Тебе, тебе
Не продам і не позичу
Тебе, тебе

Скелею із солі стану
Але, але
Наш світ під три чорти несеться
Як вибуху хвиля
Як річкою крига
Нехай шкереберть все це
І догори дригом
Твій голос прямісінько

Тебе, тебе я дармо серед ночі кличу
Тебе не продам і не позичу
Тебе скелею із солі стану
Але, але

Віритимемо в останню
Віритимемо в останнє

https://www.youtube.com/watch?v=DZFetvNNg-E

Як російський більшовизм убивав воїнів УПА майже до самої своєї смерти.

Неймовірна і трагічна історія - як російський більшовизм убивав воїнів УПА майже до самої своєї смерти.
1989 рік - уже, здавалося би, розгул демократії, повна свобода, вільні вибори депутатів СРСР і Верховної Ради України. І розстріляли останнього воїна УПА. Тому ця подія заслуговує на те, щоби бути важливою складової нашої історії. Адже про це ніхто з читачів, я певен, не знає і навіть не підозрював, що таке можливе.
До речі, клопотання про помилування відхилила жінка, така собі Валентина Шевченко, яка була ніби й "президентом" Української РСР.
Деякі цитати з досить довгої розповіді. Гіперпосилання -
https://ukrainianpeople.us/%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d1%80%d0%be%d0%b7%d1%81%d1%82%d1%80%d1%96%d0%bb%d1%8f%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d0%b1%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d0%b5%d1%80%d1%96%d0%b2%d0%b5%d1%86%d1%8c/?fbclid=IwAR3JFGm8frV73-f9anFgyi5wb6-q0ABDFjD-NJXYDT0pjcC-IHCHOvRvAtw


"Уродженець села Грудки Камінь-Каширського району Іван Гончарук – останній бандерівець, кого радянська влада засудила до смерті та виконала вирок.

Харківського 62-річного пенсіонера п’ять днів судили на Волині на Покрову в 1987 року за звинуваченнями, за які він вже відсидів свій термін раніше у концтаборі та був звільнений! А через півтора роки по тому, 30 літ тому, його розстріляли у Києві".

"У 1945 році Микола Найдич співпрацював із НКВД, за що його поранив при спробі вбити член УПА Іларіон Цюрик. Він також багато років воював зі своєю сусідкою у селі Грудки за земельну межу між двома господарствами. Сусідка померла у 1976 році, тож, очевидно, з'явилася надія на перемогу в цьому протистоянні. Але на похорон, а згодом і на роковини із Харківщини, приїжджав її рідний брат – Іван Гончарук. Стало зрозуміло, що межа буде незмінною. Щоб помститися, а можливо і виконати нове завдання з КДБ, Микола Найдич написав заяву на Гончарука, звинувативши його у злочинах, скоєних у часи війни проти радянської влади. Гончарук востаннє був на Волині у квітні, а заяву проти нього ті, що його нібито «впізнали», подали… у жовтні".

"10 червня 1987 року майор КДБ Приступа склав Постанову про притягнення в якості обвинуваченого Івана Гончарука. Окрім нього, її підписали – начальник слідчого відділу Управління КДБ УРСР по Волинській області підполковник А.В.Андрієвський та начальник Управління КДБ УРСР по Волинській області генерал-майор В.М.Шевчук. Головне обвинувачення у цьому документі: «...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української СРСР і встановлення на її території буржуазного ладу».
19 квітня 1988 року Постанову Президії Верховної Ради Української РСР із текстом «Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука» у Києві підписала голова ВРУ Валентина Шевченко. 3 травня 1989 року із московського Кремля (Секретаріат Верховної Ради СРСР) прийшов лист, що «підстав для помилування до засудженого Гончарука не знайдено».
13 червня 1989 року з Верховного Суду УРСР (за адресою – вулиця Чекістів, 4) за підписом його голови А.Якименка на Волинь прийшов лист із проханням дати вказівку про виконання смертного вироку Гончаруку. 23 червня голова Волинського обласного суду С.Кіпень направив у відповідні інстанції лист із проханням привести вирок у виконання. 29 червня 1989 року був накладений арешт на майно сім’ї Гончаруків. Для конфіскації описали будинок площею 77.7 метри, арештували грошові вклади.
Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в місті Києві. Про це до Волинського обласного суду надійшов лист від 13 липня 1989 року від полковника КГБ А.Гринько".

РОЗДУМИ ПРО ВЧИТЕЛЬСТВО І НАВЧАННЯ.

З днем УЧИТЕЛЯ - тих, хто навчає і тих, хто вчителів шанує :) 🙋‍♀️🙋‍♂️💐 .
Одна з найбільш традиційних професій - учитель. З одного боку - начебто вчителям у суспільстві прийнято віддавати належне.
З іншого боку - масовість і стандартність цього виду заняття - робить учительство буденним і , відверто, не надто привабливим.
Але: кожен - вважаю, що кожен! - може згадати у своєму житті людей (принаймні людину), яку нам варто (і необхідно) пошанувати саме за те, що вони нас вчили.
Трохи про два аспекти цієї професії: новаторський і традиційний.
Ті, хто небайдужий до справи освіти - вважають необхідним підкреслити, що в сучасній педагогіці є новаторство.
Ним - переважно вважають впровадження нових технологій: як технологій матеріяльних (на основі масової комп'ютеризації та інтернет-можливостей), так і технологій викладання, які дозволяють розкривати в учнях нові способи сприйняття і засвоєння знань. Є вдалі приклади. Зокрема - увесь педагогічний світ "стоїть на вухах" від успішности фінської педагогіки. (Але, на мою думку, ще не зрозуміли коренів її успіху).
Традиційний аспект - це не банальщина, а щось глибоко вкорінене. А, до речі, який корінь у "вчити"?
Хм ;). Якщо покопатися в етимології, до побачимо, що корінь зводиться до у(в)(и)к-. Наука і обичайність (давньоукр. - добрий звичай, моральність) - однокорінні слова, які не мають жодної спільної фонеми ;) . У сучасній мові - такими словами є всі, що причетні до на-вч-ання і з-вик-ання.
Якщо спрощено - в усіх слов'янських мовах учити (та близькі цьому слову слова) - це давати навичку.
Так от: добрий вчитель - це той, хто навчає (а краще виховує) добрих звичаїв, добрих звичок. А доброю звичкою для учня є здатність терпляче повторювати (при-вч-атися), доки не вивчиш :) .
І без цього - ніякі новітні технології - не зроблять наших дітей геніями!
Але тоді - і батьки мають уміти учити: якщо батьки не привчать добрих звичок - жоден вчитель їх не замінить.
ЦІКАВО, що в європейських (індо-європ.) мовах слова, які несуть зміст вчити (вчитися), виховувати, походять від: слідувати слідом; вести за собою; щось показувати і .. навіть щось типу довбати по одному місцю ;) (кому цікаво - див. англійські та діндоєвр. етимолог. словники).

ВЧИТЕЛЬСТВО У ХРИСТИЯНСТВІ та інших традиційних релігіях.

Якщо коротко: ту таємницю, яку втратила сучасна цивілізація - це ГЛИБОКА ОСОБИСТІСНІСТЬ стосунків вчитель-учень.
Стосунки учень-вчитель (духовний) - це повнокровний і творчий аспект життя людей у багатих культурах античності, середньовіччя, аж до нещодавно.
В Україні (непідрадянській , як Галичина чи Буковина, але навіть і у сільській центральній Україні ) пошана до вчителя зберігалася ще дуже недавно, незалежно від видимої заможності чи незаможності вчителів.
Це де-інде є і сьогодні. Для того, щоб щось краще взяти від української культури у майбутнє - ВАРТО не забувати: шануй своїх вчителів і будь їм вдячний!

Спільнота і батьківство: роздуми про їх значення та поєднання у сьогоденні і майбутньому

(виступ на щорічній науковій конференції «Успенські читання» 2018 р., що пройшла під гаслом «Спільнота: обличчя, виклики, покликання»).

У ці дні, коли у Києві проходить уже ХІХ-та традиційна наукова конференція «Успенські читання», її учасники мають приємність отримати свіжий (ще із запахом фарби!) збірник доповідей минулого року. Тема спільноти християн є гостро актуальною. Зазначу, що у її обговоренні взяли участь пастирі з великим досвідом – єпископи, священики, члени монашеських спільнот.

Мої скромні міркування – про те, чим може бути важливим покликання батьківства для спільноти. При тому батьківство і по плоті, і по духу. Який його зв'язок із темою «завіту». Яким може бути батьківство у сучасному світі, який уже не сприймає патерналізм – про це доповідь.

Якщо буде реакція – міркування, запитання, автор буде вдячний.

Сучасність надає нам силу прикладів подій і явищ, які здатні на час збирати людей заради досягнення цілей, пов'язаних з цими подіями. Людей масово може об'єднати якась важлива політична ідея або щось, що символізує національний успіх, наприклад, спортивна перемога. Кожен з нас знає різноманітні приклади віртуальних спільнот, коли багатьох людей, які навіть не знають один одного, збирає загальний інтерес. Нам, напевно, знайоме і почуття після закінчення такого збирання – почуття неповноти, тому що тимчасова єдність з іншими заради окремої мети не замінює повноти, що здобувається в покликанні, в реалізації особистості як унікальної, яка цінна багатством своєї неповторності.

Прикладом, в якій кожна особистість цінна і значуща такою, якою вона є, є справжня сім'я. У ній люблять один одного не за єдність поглядів і мотивацій. Проте джерелом життя традиційної сім'ї є кровна спільність і спільне життя. І чим більш нас розділяє віртуальна реальність по той бік смартфона або айфона, тим менш важлива в сучасну епоху кровна спільність, тим менш важливими виявляються традиційні основи сім'ї.

Коли ми вдивляємося не тільки в устрій життя сім'ї, але і в іншу спільноту, яка значуща своєю багатовіковою традицією, а саме релігійну – ми можемо сказати, що така, тобто релігійна спільнота покликана наближати один до одного особистості, які мають більші відмінності, ніж у спільнотах за інтересами. У християн (і, можливо, подібне є і в інших релігіях) ми знаємо, що релігійна єдність покликана долати суперечності найбільш нездоланні (ап. Павло каже про подолання непереборних, здавалося б, відмінностей – національних, статевих та відмінностей фундаментального статусу особистості, тобто вільного і раба). Але така злагоджена релігійна спільнота, де відмінності подолані, або вони несуттєві – це ідеал, можливо, умоглядний. Насправді ж релігійним громадам, як ми це бачимо при уважному історичному спостереженні, властиві неоднорідність, складна структура, і, звичайно, емоції і пристрасті, співзвучні сучасній їм епосі. Цю складність і неоднорідність, а також важливий зв'язок між спільнотою і батьківством ми розглянемо далі.

Коли ми задаємося питанням – що таке християнська спільнота (громада), з самого початку ми побачимо, що є відмінності між громадами, по-різному формалізованими. Для будь-якої зрілої громади на початку є етап новотворених стосунків; етап стосунків, що творчо розвиваються, який змінюється етапом закріплення і засвоєння деяких формальних правил і звичаїв. Але ми маємо на увазі ще один критерій – чи є громада спільнотою вільних у самовизначенні особистостей – або вона існує завдяки тому, що є частиною деякої більшої структури, з адміністративною системою і правилами. У першому випадку член спільноти здатен на більш творчу участь в її творенні. Однак і без деякої формалізації свого життя спільнота також не зможе довго існувати.

Що є поштовхом до творчого розвитку християнської спільноти? Якщо ми звернемося до її Джерела, слід згадати слова Петра, як відповідь на слова Ісуса, звернені до Дванадцяти: "Чи не хочете й ви відійти?" (Іоанн 6, 67). Ісус змушує слухачів визначити свій вибір: заради чого вони хочуть бути з Ним? І Петро відповідає: "Господи, до кого ми підемо? Ти маєш слова життя вічного". Тобто, основою бажання перебувати зі Спасителем тут є, як ми бачимо, потреба Його чути і перебувати у спілкуванні, оскільки таке спілкування дає безцінне причастя до Вічного Життя.

Реальність цього відблиску вічного життя і є центром, християнською основою життя спільноти. Слухаючи і слухаючись один одного, ми розпізнаємо ці відблиски, ми збагачуємося і творчо намагаємося через це багатство творити спільне життя як відповідь на виклики непередбачувано мінливого світу.

Співвідношення значущого персонального (для особистості) і значущого для спільноти.

Співвідношення значущого (тобто, того, що наразі є ключовим сенсом життя) для особистості і значущого для спільноти – це одна з точок зіткнень, що визначають рух нашої цивілізації. Інший важливий момент, не що треба звернути увагу: значимість різноманіття і багатства особистостей зростає з ускладненням структури спільноти. Так, багатьом би хотілося повернутися в патріархальну простоту, але вона ефективна лише, якщо лідеру (вождю) доводиться приймати рішення, виходячи з достатності традиційного життєвого досвіду його самого. У більш складних ситуаціях необхідно поєднання різноманітних досвідів і умінь, і тому визнання особистих досягнень і переваг різних членів спільноти є умовою його ефективності і успішності.

Наскільки ці закономірності розвитку спільнот мають значення для християнських ком’юніон (громад, спільнот)? Для відповіді на це питання необхідно визначити - чим, яким чином буття християнських спільнот нашого часу являє щось особливе для світу? У чому ми бачимо своє призначення, покликання? І нам потрібно не забути ще про дуже важливий аспект нашого зв’язку із традицією, з переданням: де тут місце батьківству?

Мабуть, час, коли християни вважали за можливе переробити світ у все-спільноту християнських громад, уже відійшов; принаймні в доступній для огляду перспективі. Тому наше покликання – свідчити про відблиск вічного життя своїм ставленням один до одного, дійсним єднанням у Христі. При цьому – наші громади, спільноти повинні мати певну систему, структурність; реальність, а не віртуальність.

Те, що очевидно і традиційно – такими спільнотами залишаються сім'ї і співдружності сімей (і НАЙКРАЩЕ – якщо ці спільноти євхаристійні); чернечі громади і ті чи інші групи, які відчувають покликання до спільної діяльності. Саме добровільна, безкорислива діяльність з радістю спілкування може являти якості, які багато в чому втрачені постмодерною цивілізацією.

Продовжуючи роздуми, тут ми знову повернемося до питання про особистості і про характер їх співпраці в залежності від міри патерналізму. Патерналізм, повторимо очевидне – це традиційна форма людських відносин протягом тисячоліть. Одним з істотних його властивостей є прийняття батьківства без оцінювання. Тобто батько, "Архе", як початок буття, має незаперечний пріоритет. Негативною крайністю патерналізму, що проявлялася в історії, є нівелювання особистості, втрата здатності до самостійного і відповідального вибору. Якійсь частині членів суспільства так зручніше, але в міру збільшення різноманітності життя, можливостей для особи –  для більшості членів суспільства послідовний патерналізм стає тягарем. Тому історію розвитку європейської християнської демократії можна розглядати і в тому числі як історію емансипації, реакції на крайнощі патерналізму.

У цьому пошуку справедливості та рівноправності особистостей, як це часто відбувається, разом з диктаторством і авторитаризмом, з розвитком нашої цивілізації, мабуть, вихлюпується або вимивається і батьківство. Так, з тривогою про це говорить відомий італійський педагог Франко Нембріні: «Новий час повстав проти постаті батька, батьківство звинувачується в авторитарності, і вся педагогіка будується тепер на запереченні авторитету в ім'я невірного і спотвореного уявлення про свободу»[1]. Тому, на мій погляд нам, християнам, важливо вміти знаходити відповідь: чи потрібно нам батьківство як духовна реальність нашого життя? У чому уразливість, крихкість сучасного батьківства? Що є батьківство, чи не зводиться воно до патерналізму?

Нижче ми пропонуємо більше наші роздуми, ніж відповіді.

Чи актуальний завіт?

Культурний феномен, який увійшов в після-авраамічну традицію як «Завіт», заснований на непохитності і необговорюваній святості певної Події-зустрічі, яка покладає основу життєвого руху і світосприйняття.

Важливо підкреслити, що така подія – особистісна і взаємна. Хоча вона має початок у часі, але має потенціал до нескінченного розвитку.

Отже, завіт – це Зустріч. Зустріч того, хто дає більшу повноту і того, хто її отримує від того, хто дає.

Той, хто дає – не залишає того, хто приймає. Він залишається з ним, навіть якщо той, хто прийняв, забуває про це: А коли ми невірні, зостається Він вірним, бо зректися Самого Себе не може (2-е Послання до Тимофія 2:13).

В обох даних людям Завітах, відображених у святому слові – Завіті через Мойсея і Завіті через Ісуса – міститься обіцянка, напуття того, хто народжується цим Завітом (в першому Завіті – обіцянка збереження і розвитку народу Ізраїльського як народу Божого, у другому – благословення Нового Ізраїлю – християн). Для нас, християн, Новий Завіт безумовно актуальний. А якщо це дійсно так, нам можливо і необхідно побачити: те благословення Отця, яке закладено в Новому Завіті, може бути зразком для кожного батька-християнина. Зразком того, як батьківська любов зберігає свободу своїх дітей і примножує їх любов. Батько, даруючи життя, дарує і потенціал до повноти життя, до його зростання в любові (звичайно, в реальних сім'ях – цей потенціал дарується через взаємну любов обох батьків, і материнська любов – це інший аспект тієї ж любові, насичений і багатий) і, тим самим, дарує можливість до реалізації тієї свободи, яка живиться прийняттям і примноженням любові та невіддільна від неї.

Здатність до любові, вирощена через батьківство і її значення для творчого начала.

Отже, ми, християни, як народ Божий, покликані зростати – рости і як єдине тіло Христове у взаємному багатстві зв'язків любові, що розвиваються (Еф. 4: 16); зростати і як спільнота, покликана перетворювати світ, в якому ми перебуваємо. Той, хто вирощений в батьківській любові, знаходить через неї дивовижний дар – дар зведення, улаштування нового життя. Звідки цей дар? Ми припускаємо, що це саме властивість дару батьківства, який від Бога-Отця: відкривати стратегію руху і зростання протягом поколінь – для кожної дитини у новому поколінні. Дитина, народжуючись від батьків, приймає сподівання і прагнення своїх батьків і пращурів. Звичайно, ці сподівання не програмують жорстко майбутнього особи (такого жорсткого конструювання уникатимуть мудрі батьки), але відкривають можливості, реалізують уже набутий минулими поколіннями творчий потенціал.

Важливо відзначити, що відкриття цих творчих можливостей відбувається через особисте спілкування, на що мудро, як ми вважаємо, звертає увагу М. Бубер (у знаменитому творі «Я і Ти»). Тобто, світ для дитини, що розвивається, відповідно до М. Бубера, живий і спочатку «особистий». Тому дар спілкування, і спілкування, що творить – це дар найглибший, первородний. З цього дару, спроможності творити у спілкуванні, яке проростає в багатьох напрямках, і формується багатоаспектна здатність перетворення світу.

Яка в цьому роль батьківства? Вважаємо, що «чуття-слухання» батьком заповіту від своїх батьків (і ЗАВІТУ – для батьків, які перебувають у Тілі Христовому, тобто в Церкві) надає здатності поєднати тимчасове і вічне. У тимчасовому діти відчувають свободу вибору свого життєвого шляху, а в аспекті вічності – вони відчувають і довіряють благословенню, яке йде від батька, батьків батька …  – через покоління.

При цьому, за свідченням Церкви, дар батьківства – це дар, який дається не тільки за природою (тобто, чоловікам, які стають батьками по плоті), але і по благодаті. Адже велика сила святих і праведників (прославлених як святі і непрославлених) виростили в своєму батьківстві гідних і вірних чад, які зберігали і передавали заповіт від своїх батьків по духу, не будучи батьками по плоті. У цьому – таємниця християнського життя, життя Церкви.

Повертаючись до того, що світ для дитини, що входить в нього, первісно «особистісний», ми вважаємо, що творче перетворення світу – це розвиток особистого спілкування з Тим, Хто цей світ створив і творить; можливо, спілкування спочатку неусвідомлене, але, в потенціалі свого розвитку – воно природно приводить до Особистості Того, від Якого все («через Нього все стало бути» – Символ віри). У значній частині життя і творча діяльність людини – це спілкування з іншими людьми, відносини в середовищі близьких по вірі і по духу – таке спілкування і життя і є власне творчість, творче перетворення (про це пише у своїй глибокій книзі «Буття як спілкування» митрополит Іоан Зізіулас). Відновлюючи в спілкуванні любові «образ і подобу» один в одному, зустрічаючись один з одним – ми йдемо до Зустрічі з Батьком, до Єдності з «Світлом від Світла», в Дусі: і у такого життя не буде кінця ...

---

[1] Цитується за виданням: Ф. Нембрини. От отца к сыну. Беседа о рискованном деле воспитания. К., Дух і Літера, 2013, ст. 8.